5

- Вибачте, але я не  можу викликати духа і про щось його розпитати не вийде. І послання на той світ я теж не передаю. Ви, певно, помилилися номером... Ні, я вас зовсім не обманюю...

Ніка з силою натисла на "відбій", потім подумала - і вимкнула телефон взагалі.

Вона почувала себе, мов у облозі - а все через те, що їй не вистачало духу відмовляти померлим, які регулярно з'являлися то тут, то там, у виконанні їхніх прохань. Правда, Ніка щоразу попереджала родичів чи друзів покійних, аби ті нікому про неї не розповідали - навідріз відмовлялася повідомляти їм будь-яку інформацію про себе чи давати свої координати. Однак, її номер телефону все одно хтось "злив", і вона небезпідставно підозрювала в цьому Анжелу.

До дівчини зачастили не лише померлі гості, а й живі, причому останні приносили ще більше клопоту - бо починали умовляти, торгуватися, висувати якісь ультиматуми, аби тільки їхні бажання були виконані - будь-якою ціною.  Дійшло до того, що побачивши на своєму шляху будь-яку людину, яка. здавалося, очікувала її, Ніка просто переходила на інший бік вулиці або поверталася і йшла назад. Колись же це все має припинитися - думала вона. Може, знайдеться якийсь інший "контактер"  із потойбіччям, а її залишать у спокої...

Вона  збиралася зачиняти магазин. Анжела сьогодні взяла відгул - вирушила на весілля до двоюрідної сестри. Перед самим закриттям приїхав водій  їхнього шефа Руслан, щоб забрати наторговану за день виручку. Це був високий чорнявий небалакучий хлопець, який щоразу приносив дівчатам то шоколадку, то морозиво, то ще якийсь смаколик. Анжела говорила, що він, нібито, закоханий у Ніку, тільки не признається. Але Ніка на її слова не зважала - важко було уявити, що незворушний, наче кам'яний Будда, Руслан може крутити з кимось шури-мури.

От і цього разу він дістав із кишені великий , яскраво-сонячного кольору апельсин і простягнув його Ніці:

 - Тримай, це тобі.

 - Спасибі, - вона спакувала гроші в поліетиленову торбинку і вручила "інкасатору".

 - Що це ти замучена така? Втомилася?

 - Та якийсь день дурний. Ще й Анжелка вихідна. Геть із ніг валюся.

 - То став приміщення на сигналізацію і сідай в машину, я тебе підвезу.

Вона попросила, щоб зупинив на повороті, де починалася їхня вуличка, проте Руслан підвіз її до самого будинку.

 - Дякую, - сказала Ніка і вже збиралася зачинити дверцята, як раптом знову зазирнула в салон і розгублено промовила. - Руслане, а в мене світло горить. Може, злодії залізли? Що робити - викликати міліцію?

 - Чекай, не гарячкуй. - Руслан, не поспішаючи, вийшов із машини, вийняв ключа із замку запалення і поклав до кишені. - А ти вранці, як ішла на роботу, точно все вимкнула?

 - Та я знаєш, який невротик! Усе завжди добре перевіряю - чи праску не залишила ввімкнутою, чи воду перекрила, газ... Ну і світло, само собою...

- Тоді  ходімо разом, глянемо.

Він трохи подумав і про всяк випадок прихопив із багажника великий гайковий ключ.

Ніка обережно підійшла до вхідних дверей і поторсала їх - було замкнено. Вікна засунуті шторами - за ними нічого не видно. Вона й справді ішла на роботу рано. Зараз, восени, о сьомій ще темно, тож збиралася при світлі точно, але наче вимикала його, виходячи. А раптом, цього разу забула? Може, усі ці "клієнти" так заморочили їй голову, що вона стала зовсім неуважною?

Ключ легко провернувся у замковій шпарині, двері гостинно розчинилися. Руслан увійшов першим, стискаючи у кулаці свою "зброю", за ним навшпиньки скрадалася Ніка, готова побачити у хаті повний розгром та бандитів, які ув'язують її добро у великі тюки ( чомусь саме таку картинку намалювала її багата фантазія). Але всюди панували тиша і порядок.

 - Ну що, здається, тривога виявилася помилковою, - констатував Руслан.

 - Може, чаю вип'єш? - запитала його Ніка. Їй було незручно, що вона так перелякалася через якусь дрібницю.

 - Ну давай, - погодився Руслан.

Ніка зайшла на кухню, простягнула руку, щоб набрати в чайник води - і тут же швидко відсмикнула її. Чайник був гарячим! Причому настільки гарячим, неначе він хвилину тому кипів, і його щойно зняли з вогню. Але газ був вимкнений, і навіть кран зверху на трубі перекритий - точнісінько в тому положенні, як вона залишила його, коли виходила вранці з дому. Що за чортівня?

Може, в неї все-таки потихеньку "їде дах"?

Але Русланові вона нічого не сказала. Заварила чай і принесла до вітальні разом із печивом, яке вчора спекла. Обоє сиділи в незручній мовчанці, і коли Руслан почав збиратися додому, Ніка відчула, що радіє з того. Їй хотілося залишитися одній і добре все обмізкувати. Кажуть, божевільні не усвідомлюють того, що в них проблеми з головою. Вона ж, навпаки,  цілком серйозно припускає -  все, що з нею коїться, може бути й звичайними галюцинаціями. Питання -  чи свідчить це, що насправді вона абсолютно здорова? Аж ніяк.  Адже якщо світло  в домі ще можна було пояснити тим, що вранці забула його вимкнути, то чайник, гарячий-прегарячий, незважаючи на те, що її цілий день не було, ніяким поясненням  розуму не піддавався.  Якщо, звісно, до неї в будинок не заліз якийсь ненормальний грабіжник, котрий нічого не взяв, тільки чаю попив і знову забрався геть, забувши вимкнути світло...

 - На добраніч! - Руслан вийшов у коридор і почав взуватися.

Вона, як і належить гостинній хазяйці, провела його та зачинила двері. Спершу на один замок, тоді на другий, а потім - подумавши - ще й на ланцюжок.  Помилувалася на все це і зробила крок назад, до вітальні.

... і завмерла на порозі.

У кріслі, де незадовго перед тим сидів Руслан, тепер примостився якийсь підозрілий тип. Це був блондин середнього зросту у джинсах та шкіряній куртці. Отже, все-таки до неї заліз злодій і десь ховався, поки Руслан був поблизу, а як побачив, що той пішов - то й знахабнів і вибрався зі своєї криївки.

 - У мене є газовий балончик, - сказала вона невпевнено. Балончик і справді був, але у сумці, а та лежала біля дзеркала в передпокої. Поки вона туди добереться, її можна тричі чимось важким по голові уперіщити... або витягти пістолет... чи ще що там він може мати при собі, цей зловмисник ?

 - Дуже радий за тебе, - спокійно відповів той, як і раніше, вільно розташувавшись у кріслі. Потім підняв руки і простягнув до дівчини долонями вперед. - А в мене нічого немає. Так що без паніки, будь ласка.

Ніка придивилася уважніше. Прислухалася до своїх відчуттів, котрі, як тільки перша хвиля страху трохи відступила, послали їй добре знайомий сигнал. Можна було б сформулювати його суть так - у цьому випадку балончик  потрібний ... ну, як рибі парасолька.

 - Ви... звідти? - вона показала на стелю. - Ну це вже взагалі, - невідомо кому поскаржилася. - У власному домі я не можу мати особистого простору. Наступного разу ванну прийматиму, наприклад, - а тут - бац! - і сидить такий нахаба...Порядкуєте, як у себе вдома - світло ввімкнули, чайник нагріли. Тут що вам, готель?

Ніка так захопилася своїм монологом, що і не збагнула відразу -  звертається  уже до порожнього крісла. Там нікого не було. Незнайомець зник, наче розчинився у повітрі.

Та за мить пролунав ввічливий стукіт у двері. Відчинивши, не здивувалася - той самий хлопець стояв на порозі.

 - Перепрошую, - сказав він. - Добрий вечір, дозволите увійти? А. я відрекомендуватися забув. Мене звуть Олег.

Все це він говорив спокійно і ввічливо, але в його блакитних очах ніби мерехтіли лукаві іскри. Вона вперше бачила привида, котрий посміхався - до того усі "гості" були серйозні або заклопотані своїми проблемами. Та й цей явно не спішив переходити до справи - тобто, викладати свої прохання чи побажання.

 - Заходьте, - вона знизала плечима. - Раз ви вже погосподарювали в мене удома, то до чого тепер ці церемонії?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.