1.2. Аріана, Максим

Думки не давали спокою навіть, коли вона опинилася в просторому, світлому приміщені.

Аріана обвела номер швидким поглядом, не вдостоївши Далію, що чинно чекала на порозі ані похвалою, ані зауваженням.

— Ви задоволені? Можу я чимось допомогти? Можливо ви бажаєте ленч? — Далія усміхалася тією ж солодко — люб'язною посмішкою та в голосі її чулося занепокоєння.

Аріана скептично гмикнула.

— Ленч не треба.

Номер зовсім не те до чого вона звикла. Мабуть, він був найдорожчим в готелі, але насправді — комірка в гуртожитку... Гаразд-гаразд, трохи краще за комірку.

Щось, що замінювало вітальню, радше широкий коридор, непомітно переходив у спальню з просторою терасою, у великому ліжку з комфортом вляглися б велетні.

Тераса ховалася за ажурними фіранками, що грали м'якими зборками. Ніяких тобі перегородок, за єдиними дверима — королівська ванна кімната.

Стильний і багатий, з претензією на богемний неолофт, проте в кожному елементі відчувалася східна тема.

Мереживні малюнки на стелі, на стіні ліхтарі, скрізь розкидані високі подушки, маленькі квадратні й подушки-валики, а ще пуфи, отоманки, арабська в'язь.

Помірна розкіш, що не впадала в очі.

— Зійде, — Аріана махнула рукою, перетнула спальню й встала перед дверима на балкон.

За квітучим садом так виразно бовваніли піраміди ...

Вони вишикувалися в ряд, немов пасочки в пісочниці. Загадкові стовпи вічності. Хребти богів...

— Тоді не буду вам заважати. Покличте, якщо що-небудь знадобиться.

Далія нечутно вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

Зітхнувши, Аріана ще раз уважно оглянула кімнату. Цікаво, що батько вигадав для неї — домашній арешт? Наврядчи він забувся про ту вечірку (хай їй грець). Невже знову їй доведеться сидіти в чотирьох стінах? Ще й зараз, коли похмурі думки роїлися в голові. Єдина радість — вона зовсім не відчуває втоми.

Дивна річ, варто було як слід надихатися спекотним Каїрським повітрям, і сонливість від польоту як рукою зняло.

У передпокої вже стояла її роздута, непристойно строката валіза.

Аріанна присіла навпочіпки, заметушилася над застібками й ременями, покидали на ліжко спресовані герметичні мішки з одягом,

Вивудила з кишені телефон, скомандувала:

— Ввімкнути плейліст «Trip», — не дослухавши відповідь хмарного помічника, Аріана жбурнула мобільний на ліжко, поверх пакетів й почала розпаковувати речі під енергійний «Hold Me, Thrill Me, Kiss Me, Kill Me» від U2.

Улюбленці Максима. Брат безліч разів літав на їхні концерти в Нью-Йорк. Був на концерті на даху винного магазину «Republic Liquor» в Лос-Анджелесі сім років тому, а у 2018 — переслідував гурт під час їх великого турне по Європі.

Він слухав U2 в Парижі, Мадриді, Копенгагені та Амстердамі. А тоді змушений був повернутися додому на «прохання» батька.

Аріанна якось пропонувала йому замовити виступ гурту на День народження, на що брат засміявся й відповів: «Ми ж не шейхи, малюк. Не будемо розоряти батька без потреби».

Вона десь розділяла музичний смак Макса, та улюбленцями обрала меланхолійних «Delaware», загадкових «Marvel Hill» й безжурну, солодкоголосу «Sia». Ім'я виконавиці: «Sia», здавалося їй дивно знайомим ...

Аріана почергово випатрала всі вакуумні пакети, безжально розкидала обережно складені, випрасувані й накрохмалені сукні, кофти, штани, піджаки на покривалі й подушках.

Суворим поглядом обвела свій крам. Замислилася над вічною проблемою: «нема чого одягти».

Нарешті зупинилася на білій лляній сорочці й бавовняних бриджах.

Вона бігцем стягнула пом'яту малинову футболку та улюблені потерті джинси.

Закінчивши з перевдяганням, Аріана витрусити весь вміст наплічника від «KAWS Rider» на розшите покривало.

Відсортувала речі на «мега-потрібне й зайва вага», і переклала обране в наплічник обшитий ґудзиками.

Гарненький, та в нього ледь влізли телефон, пляшка води й футляр для сонячних окулярів. Самі окуляри Аріанна насунула на лоба замість обруча, щоб волосся не лізло в очі.

Манга та книга «Діти Дану» (ось нащо вона взяла паперову книгу) вирушили на тумбу, разом з гаманцем й чималенькою косметичкою.

Книжку Аріана кілька разів розгорнула, спокусившись пустельним пейзажем на обкладинці й анотацією. Щось там про Марс і про загадкові марсіанських богів, що були схожі на давньоєгипетських зооморфних — зі звірячими головами: «Читво під настрій».

У двері постукали.

— Хто там? — Аріана крутонулася вбік.

Від думки, що це може бути Арман, стало зле. Її зовсім не вабило так часто бачитись з «улюбленим» кузеном. Достатньо й того, що вони живуть під одним дахом.

— Це я, можна? — приємний баритон брата вона одразу впізнала.

— Так, звичайно!

Аріана заусміхалася, підскочила до дверей й відчинила.

— Як ти тут, люба? Влаштувалася?

Максим оглянув номер швидким поглядом, на мить зупинившись на широкому ліжку.

Сестра встигла перетворити його в брендове звалище. Такий гламурний безлад він зустрічав лише у двох місцях: у кімнаті сестри й біля примірялень в «Dubail Mall».

— Казав же я батькові, щоб він викликав Світлану, бачу прибиратися за сестричкою доведеться мені, — Максим розсміявся, скуйовдив її чорну гриву.

— Я сама приберу, — буркнула Аріана, скривилася від зауваження, та руку брата не прибрала.

— Як переліт, Аріша?

Звати її Арішою дозволялося виключно Максиму. Для інших промовляти заборонене ім'я, — смертний гріх.

— Нудно, — вона знизала плечима. — Літати завжди нудно.

Максим з розумінням кивнув.

— А як тобі новий літак?

— Стюардеси чудово володіють італійською мовою, — похвалила Аріана.

Максим знову зареготав, теплий його сміх музикою звучав для Аріани. Він заспокоював, підбадьорював, навіть у найважчих ситуаціях, сміх брата змушував її посміхатися.

— А якщо серйозно, думаю це хороша інвестиція. Ти часто літаєш, тобі потрібен власний літак. Може тоді ти будеш частіше навідувати улюблену сестру?

— Ах, Аріша, прости мене, — Максим схилився й поцілував її у чоло. — Каюсь.

Вона засвітилася від задоволення, та раптом відхилилася, глянула на брата занепокоєно.

— Мак... Батько справді хоче зруйнувати храм?.. — пробурмотіла вона, стиснувши руку в кулак.

— Боюся, що так, — Максим зітхнув.

Аріана впала на ліжко, відповідь брата збила її з ніг.

— Не вірю...

У номері зависло напружене мовчання. Тільки шум вітру, далеке гудіння міста, та скрипіння цикад в кущах порушували хворобливу тишу.

— Що відбувається, Макс?

— Не впевнений. Я дізнався про це сьогодні від Рашида, — брат продовжив спокійним голосом. — Храм Акера, археологи знайшли пару місяців тому. Звісно, купуючи ділянку під новий готель батько нічого не знав, та й уряд не знав. Єгипет не віддав би історичне місце під забудову. Це протизаконно. Однак гроші, вкладені батьком, вони повертати не хочуть. Як я зрозумів, всі шукають компроміс. Начебто давній храм можна зробити частиною готелю...

Її шляхетний, добрий татусь... як же так?.. У голові Аріани не вкладалося, як він міг піта на таку угоду. Черговий бездушний обеліск — навіщо?

Максим мовчав, а Аріана кусала губи, думка про те, що батько зруйнує храм, викликала в душі когнітивний дисонанс.

— Але як же прокляття... Хіба це безпечно? Вчені тільки відкопали гробницю Тутанхамона, й ген скільки бід звалилося їм на голови ...

Максим зітхнув, сів на вільний від одягу острівець.

— Не всі гробниці захищені прокляттям фараона, Аріша. Не всі храми охороняють прадавні духи. Трапляються просто руїни, приховані під піском, забуті багатьма поколіннями. Просто недоїдки епох. Їх збереження не становить великої історичної цінності. А за потреби, такі руїни можна легко перенести в інше місце. Абу-Сімбел перенесли для будівництва Асуанської греблі.

Аріана схрестила руки на грудях, вперто стиснула губи.

— І що з того, що їх забули? Думаєш, цього достатньо, щоб зносити все, що погано стоїть? Піраміди — он вони, стоять собі й нікому не заважають, — вона тицьнула пальцем у вікно на темні пагорби.

Максим простеживши за її жестом посміхнувся, похитав головою.

— Піраміди не знесуть ... не в найближчі сто років. Допоки вони ваблять туристів. Окрім того, це єдине, що вціліло з Семи чудес світу. З його канонічного списку, — додав брат, задумливо почухавши підборіддя. — Не треба так побиватися, люба.

Максим підвівся з ліжка, став перед сестрою, опустив руки на її плечі, заглянув в блискучі від гніву, великі очі.

— Будівництво ще не почалося. Можливо у мене вийде переконати батька знайти більш вдалу місцину для його проєкта.

Аріана засяяла, вона сплеснула в долоні, потягнулася до брата, й міцно-міцно його обійняла.

— Правда, братик? Ти зробиш це?

— Звичайно, кохана, — Максим підбадьорив її посмішкою. — Заради тебе я зроблю все. Не хвилюйся, ми виправимо це непорозуміння. А зараз вибач мені, я повинен поговорити з Арманом.

Він чмокнув сестру в маківку.

— Ти хіба не поїдеш зі мною в місто?

— Пробач, малюк, багато роботи, але ввечері ми обов'язково влаштуємо родинну вечерю! Батько повернеться до дев'ятої, — Максим глянув на годинник із золотим обідком, незмінні «Epos» на чорному ремінці — її подарунок на двадцятиріччя. — Не затримуйся на прогулянці, гаразд? Арман сказав, що твій гід має приїхати за пів години, я пошлю з вами Абіда, він добре говорить ангійською.

«А я пошлю свою людину, щоб наглянула за тобою», ось що насправді хотів сказати Максим.

Аріана не сперечалася, лише посміхнулася старшому братові.

— Якщо захочеш щось придбати, скажи Абіду. Ось, нехай у тебе будуть фунти про всяк випадок. — з цими словами Максим дістав з кишені штанів коричневий портмоне і вивудив пачку банкнот. — Долари продавці теж приймають, але так мені буде спокійніше.

З кімнати сестри, Максим сходами спустився на перший поверх в «Султан-бар». Арман вже чекав його, забившись у самотній, тихий куточок.

Велика зала виконана в східному стилі вдало напівпорожня, всього кілька єгиптян без діла витягнулися на диванах, шумно обговорювали щось арабською і курили шишу.

Помітивши його наближення, кузен відсалютував склянкою з віскі.

— Максим, сідай, брат, — люб'язно запропонував Арман.

Максим мовчки зайняв вільний стілець. Він намагався залишатися спокійним, але погляд його був холодний й гострий, точно лезо кинджала.

Від барної стійки негайно з'явився офіціант.

— Шато де Рев, — замовив Максим.

Офіціант кивнув, вийшов на кілька хвилин і спритно повернувся з закритою пляшкою. Весь цей час Максим мовчав, навіть не дивився на кузена.

— Як там Шанхай? — Арман посміхнувся в стакан, зробив великий ковток.

— Давай на чистоту Арман. — Максим покрутив келих в руці, рубінове вино повільно хлюпалося о кришталеві стінки. — Ерміл все мені розповів.

Він перевів погляд на Армана і в його сіро-блакитних очах читалася ненависть й погроза.

Кузен занервував, помітно зблід. Нічого нехай нервує — мерзотнику буде корисно згадати своє місце.

— Ти сватався до Аріани, це правда?

— Так, — Арман не заперечив, просто намагався не дивитися йому в очі.

— Ти при своєму розумі?! — Максим гупнув келихом по столу, кришталь протяжно задзвенів. — Вона ще дитина!

— Твоя сестра достатня доросла, щоб самій вирішувати, що вона хоче, — процідив Арман, напустивши на себе байдужий вигляд, на губах грала хитра посмішка.

— Ти ж її брат, Арман! Ми росли разом!

— Ти теж всього лише її брат. Рідний брат, Максим. — заперечив кузен, похитав головою.

Лукаво-чемна посмішка Армана гнівала Максима. Насилу він стримувався, щоб не підвищити голос. Кулаки свербіло від бажання змазати цю нахабну посмішку з випещеної пики. Натомість, він понизив тон, додав голосу більшого холоду.

— Так, я її брат. Я брат, і щастя Аріани для мене понад усе! Вона не буде твоєю дружиною, Армане. Цього ніколи не станеться, доки я живий!

В очах Максима блищали вогники, наче сполохи блискавки в грозових небесах.

— Так ти заради цього примчав до Єгипту? — Арман пригубив віскі, довгі пальці, що тримали склянку побіліли від напруги, потім додав глузливим тоном. — Спадкоємець Асіона не хоче втратити контрольний пакет акцій?

— Я тут заради Аріани й лише заради неї.

— Обережно Максим ... така сліпа прив'язаність змушує думати про нездорові стосунки ...

— Ах ти, мерзото, — Максим вмить виріс перед Арманом, вхопив кузена за комір, тканина дорогої теніски затріщала під пальцями.

Погляд Максима обпалював лютю. У срібних очах була смерть.

— Запам'ятай мої слова, Армане. Якщо ти хоча б пальцем зачепиш Аріану! Якщо торкнешся її ... я тебе знищу, — шепіт Максима лунав голосніше грому.

Арман зблід, часто закліпав очима, від несподіванки ледь не перекинув склянку.

— Ти можеш ... — прошепотів Арман, глитнув, й спробував посміхнутися. — Заспокойся, кузен, я не ображу Аріану. Я обіцяю, що подбаю про неї.

— Подбай краще про себе, — Максим випустив комір, одним ковтком спорожнив келих вина.

— Цю розмову закінчено, — кинув він, розвернувшись до дверей, але затримався ще на мить. — Аріана нічого не повинна знати. Ти зрозумів мене, Армане? Не дай Боже, ти їй розповіси. — він озирнувся на блідого кузена. — Аріана, — все для мене.

Максим швидко вийшов з напівпорожнього бару, залишивши Армана допивати односолодовий віскі на самоті.



Хто ж знав, що Каїр виявиться звичайним мегаполісом: гучним, задушливим, запиленим і багатоголосим
Хто ж знав, що Каїр виявиться звичайним мегаполісом: гучним, задушливим, запиленим і багатоголосим.

Принаймні таким місто бачила Аріана, коли по годині безперервної ходьби, весь її ентузіазм здувся, наче повітряна кулька.

Її дратувала нестерпна задуха, що нависла над тісними вуличками. Сорочка давно просякла потом і липла до спини, нові балетки підтирали мізинці.

І потягнуло ж її за язика, попросити у гіда подивитися арабський базар...

Без клімат-контролю, м'якого сидіння, і келиха з мохіто в руці — тур по столиці перетворився на середньовічну тортуру.

— Хан аль-Халілі, а вірніше «Хануль Халілі», — головний базар Каїра і найбільший ринок Африканського континенту! — віщав гід безбарвним голосом. — Він був побудований в чотирнадцятому столітті, еміром Джаркас аль-Халілі. Емір зруйнував мавзолей фатимідских халіфів, що стояв тут. «Турбат аз-Зафараан», в перекладі «Шафранова Гробниця», а на його місці звів Караван-сарай.

— Базар на місці кладовища... жесть, — Аріана глянула на бруківку.

Неприємне відчуття, що вона ходить по чиїхось кістках охопило холодом.

— О, не хвилюйтеся, пані Аріано! — Ханіф замахав рукою, немов би розганяв мух й мошкару, приязно посміхнувся своєю «вініровою» посмішкою. Схоже на стоматологів він витрачав цілий статок. — Джаркас аль-Халілі наказав позбутися решток царської сім'ї, під час будівництва Караван-Сарайя. Їх кістки скидали в сміттєві пагорби на схід від Каїра.

У Аріани на потилиці волосся стало дибки. Остовпівши від почутого, вона глибоко вдихнула просякнуте прянощами й піском сухе повітря, спітнілими пальцями схопилася за лямки наплічника, глянула на схід.

Уява жваво намалювала гори трупів, які накопичувалися за міськими стінами, нутрощі назовні, кістки потрощені, а над всім тім дзижчить чорна хмара....

Аріана проковтнув гіркий ком, що встав у горлянці. Хтось штовхнув її в бік, вилаяв арабською.

Вона здригнулася, миттєво «розморозилася», шумно видихнула і задріботала за гідом.

— Якось це не зовсім політкоректно ...

Ханіф її не почув, продовжуючи напучувати своїм безбарвним голосом:

— Наступні султани зводили в околицях вікали нові комерційні будівлі. На кінець XV століття район навколо Хан-ель-Халілі став значним міжнародним центром, де торгували всім: тканинами, спеціями, дорогоцінними каменями, навіть рабами ...

Аріана скривилася, на пару кроків відстала від прудконогого Ханіфа, звісно гід не звернув на те увагу. Він з головою занурившись в лекцію про середньовічний арабський світ.

Аріана подумки подякувала Всевишньому, що народилася у двадцять першому столітті, а не в «добрі, славні часи» кривавого протистояння християнської й мусульманської культури, чуми та работоргівлі...

— На початку шістнадцятого століття, султан аль-Гурі, зі спільноти мамлюків, зніс вікалу аль-Халілі й перебудував його в великий торговий комплекс з критими місцями та воротами, що замикалися на ніч, наслідуючи стилю справжнього кайсарія Османської імперії.

Ступивши за стрілчасті ворота, більше схожі на кам'яні арки прадавнього храму, Аріана жваво закрутила головою на всі боки. Щомиті на очі їй потрапляли усякі дивини.

Простір різко звузився, й багатоголосий хор людської штовханини накрив їх звуковою хвилею.

Від безлічі мов, переплетених у дивну симфонію дзвеніла голова.

Раптово потемнішало. Двох та трьох поверхові будиночки наскакували один на одного, забираючи сонячне світло собі. На перших поверхах були крамнички, прилавки ломилися від східного краму.

Волаючи один на одного, люди штовхалися взад-вперед, цілком ігноруючи особистий простір.

Продавці вигукуючи, на перебій пропонували свої товари, зазивали, посміхалися, віталися на всіх мовах світу, штурхали перехожим чай та солодощі.

Мабуть, саме так виглядав Каїр й в середньовіччя.

Від розмаїття товарів у Аріани зарябило в очах. Хан аль-Халілі був цілим світом! Що тільки не продавали на тисячі лотках в нескінченних торгових рядах.

Лампи, кальяни, папіруси, вироби з бронзи, пахощі, золото, килими — тут був все! Все чого міг забажати європейський турист в пошуках сувенірів зі сходу. Такий розмах міг посперечатися з Італійським Грудневим «Fieramilano».

Над вітриною найближчої крамниці висів напис: «З волі Аллаха, ти знайдеш, те чого бажаєш тут».

— Навряд, — буркнула Аріана собі під носа.

Вона згадала Старе місто Єрусалиму. Там теж був довжезний базар, де продавалася катьма всього: від пахощів, ікон й хрестиків, до китайських підробок та перських килимів розвішаних уздовж кам'яних стін.

Поштовхавшись з пів години в задушливому лабіринті, Аріана щиро пожалкувала, що сунулася в це «Пекло шопоголіка».

Шум чавив вуха, а темрява й тіснота вуличок і провулочків — навіть у неї викликали напади клаустрофобії.

Вона не звикла до натовпу, гнівалася на туристів й продавців, потроху скаженіла від спеки.

Ханіф жваво продирався уперед, розпихаючи юрбу ліктями, при тому не спиняючи лекцію.

— Нещодавні знахідки дають нам можливість вважати, що легендарний Чені, Тініс, як його називали греки, знаходився поблизу нинішньої столиці Єгипту, а зовсім не в околицях Ґірґа, як раніше припускали єгиптологи.

Аріана позіхнула, накривши рота долонею. Ще трохи й вона задрімає. Саме час змінювати тему.

— А правда, що у Рамзеса було багато дружин?

— Імовірно сорок чотири, — Ханіф навіть не запнувся. — За підрахунками вчених у Рамзеса II було сто одинадцять синів і шістдесят сім дочок від дружин й наложниць. Здебільшого це були взаємовигідні, політичні союзи. Рамзес II був найбільш далекоглядним та плідним політиком.

— Вже точно плідним ...

Аріана здригнулася, цікаво як в Стародавньому Єгипті складалися справи з акушерством? Яку ж у біса романтику побачили творці тої манги в стосунках Рамзеса і його дружини? Мабуть, то боляче та принизливо, ділити чоловіка з красунями — чужинками.

— Тисячоліття минули, а у світі людському нічого не змінилося, — пробурмотіла вона, посміхнувшись тому з якою гіркотою пролунали ці слова — цитата брата.

Взаємовигідні, політичні союзи... хіба не це чекає її та Макса? Хіба батько не розпланував їх майбутнє на сто років уперед?

Поринувши в сумні думки, Аріана не відразу помітила браму прикрашену майстерним різьбленням.

У підніжжі зручно влаштувалася велика плямиста кішка. Зовсім нерухома, немов би іграшкова, вона сиділа завернувши сріблястий хвіст навколо лап.

— А я думала, Єрусалим — місто котів.

Жовті очі пильно спостерігали за перехожими, а варто було Аріані з гідом наблизитися, кішка невдоволено нявкнула й мотнула хвостом.

— Стародавні єгиптяни шанували котів, як втілення богині Бастет. В Бені-Хасана було знайдено велике поховання: сто вісімдесят тисяч мумій в золотих і срібних саркофагах. За стародавнім звичаєм, якщо в єгиптянина вмирала кішка, вся родина зголювали собі брови в знак скорботи.

— Дикий жах ...

— Їх значення для давньої культури можна легко пояснити. Коти полювати на щурів, розносників хвороб, і на змій — чим забезпечують безпеку господаря, особливо на полях.

«Коти вартують Світ мертвих. Ось чому Імхотеп злякався білого кота Евелін у фільмі «Мумія». Треба б розпитати у Ханіфа, чи дійсно єгиптяни вірили в таку маячню».

Срібляста кішка ще раз невдоволено махнула хвостом, блиснула жовтими очиськами.

— Ми заходимо на територію Вікали султана аль-Гурі! — оголосити гід, широким жестом обвів подвір'я.

Аріана визирнула з-за його спини й мимоволі ахнула.

Стіни пісочного кольору склалися у чотирикутник, внизу стрілчасті арки й колони, утворювали двоярусний вузький коридор. Над головою охайні коричневі віконця, по три на кожну арку. Трохи вище нависали витончені криті балкони з темно-коричневого дерева. Кожен затуляла ажурна дерев'яна решітка.

— Які кумедні віконця ...

— Машрабія, якщо за перегородкою стоїть жінка, з вулиці її не буде видно.

Аріана мугикнула, насправді мусульманські звичаї бентежили її.

Вона не розуміла, нащо арабські жінки нахлобучують на себе чорні балахони й обмотують голову шарфами. Що за гра в хованки, навіщо й від кого вони ховаються?

«Яка ж ти лицемірка, — понурий себе Аріана, — Наче знаєш і розумієш рідні звичаї... Он у нас теж хусточки вдягають до церкви! І що?»

— Машрабія чудово захищає від сонця. У таких будинках навіть в п'ятдесятиградусну спеку зберігається прохолода. Тут, у вікалі проводять культурні заходи, концерти, шоу ... — продовжував Ханіф голосом вчителя, склавши руки за спиною.

Лишень Аріана його не слухала, вона вийшла вперед, огинаючи невелику тисняву туристів.

Головною окрасою вікали був фонтан. Викладений мозаїчною плиткою, він стояв на невеликому постаменту в самому серці дворика.

Звісно ж фонтан не працював. Монетку кидати марно. Аріана нахилилася, щоб розглянути його як слід.

Хитромудрі трикутники всередині чаші, разом утворювали кола, але придивившись, вона ясно побачила шестикутну зірку
Хитромудрі трикутники всередині чаші, разом утворювали кола, але придивившись, вона ясно побачила шестикутну зірку.

— Зірка Іштар ... — прошепотіла вона, дістала телефон, нахилилася нижче, обираючи ракурс. — Чудова буде заставка на сторінку.

— Це мореске, орнамент з геометричних мотивів, — повчав Ханіф.

— Як скажете...

Аріана ойкнула, хтось із туристів штовхнули її в плече, пальці розжилися.

Телефон в рожевому чохлі вислизнув зі спітнілою долоні й застрибав собі по бруківці.

— Ой, ні-ні! Стій! — Аріана кинулася за ним, наздогнала, нахилилася.

Пальці майже дотягнулися до телефону, як раптом попереду виникли кремові кеди.

Аріана хутко випросталася, підвела голову, злякано закліпала очима.

Молодий чоловік виник з нізвідки. Помітивши під ногами телефон, він підібрав його.

Рухався хлопець з трохи царською грацією й неквапністю.

На подвір'ї піднявся легкий вітерець, ласкаво торкнувся щоки й Аріану з головою накрив дивний аромат. Він був солодким квітковим, але не нудотним, а з якимось дерев'яним посмаком, так іноді пахне мед.

Їй пригадався перший ковток сухого єгипетського повітря, коли вона вийшла з літака. Незнайомець пахнув Єгиптом ...

— Це ваше? — він усміхнувся теплою, лагідною усмішкою й подав мобільний телефон.

Аріана розгублено кивнула й застигла з простягнутою рукою.

Золоті очі... у нього були золоті очі! Мигдалеподібної форми. І здається вони світилися зсередини, а може просто відбивали сонячне світло.

Вона не могла, не сміла, ні поворухнутися, ні зітхнути. Паралізована уважним поглядом. Так і стояла бовваном, злегка відкривши рота.

— З вами все гаразд?

Грім і блискавка, яке там в гаразд! Аріана вхопилась за голову.

Світ гойднувся, на мить втративши свою реальність. З безмежно далеких глибин пам'яті уважним, ніжним поглядом на неї дивилися такі ж блискучі, неначе сонце очі.

— Пані Аріано? Стійте там, я вже йду! — Ханіф поспішав на допомогу, але вервечка японських туристів заступила йому шлях.

Змахнувши ману, Аріана хутко оглянула незнайомця. Звичайний хлопчисько в старому небрендовому одязі. Стрункий, високий, на півтори голови вище. Начебто гарний, принаймні з приємною зовнішністю. Чорне волосся абияк укладене на подобу зачіски, припорошене піском, під сонячним світлом тьмяно вигравало чи то блакитним, чи то зеленим. Шкіра світла, оливкова з легким бронзовим нальотом.

Найімовірніше турист-європеєць, нічого особливого.

«Тоді чому цей незнайомець здається мені таким знайомим ...»

Опустивши погляд з золотих очей (нарешті) на сіру в смужку теніску, вона знову оніміла.

Під розстібнутим коміром виблискував амулет на тонкому ланцюжку.

Перехрещені літери «V» з невеликим колом в середині, амулет нагадував дивовижне око з золотою зіницею або два «XX» з'єднаних разом.

Така ж прикраса була у Неферрен. Що за дикий збіг ...

— Ддякую, — буркнула Аріана, як зачарована вдивляючись в амулет, притиснула телефон до грудей.

Хлопець хитнув головою, ввічливо посміхнувся, розвернувся й пішов собі.

— Агов, почекай! Звідки в тебе...

Аріана, простягла була руку, однак хутко її прибрала. Людська тіснява зімкнулася за високим незнайомцем.

Серце неспокійно стислося в грудях, дихання перехопило. Відчайдушне бажання кинутися за ним захлиснуло Аріану. Насилу вона встояла на місці. Що за напасть така?

— Пані Аріано, — дратівливий голос Ханіфа привів її до тями.

Гід поклав руку на її плече, м'яко зціпив пальці унизані золотими перснями.

— З вами все добре? Прошу йти за мною. Тут небезпечно.

Аріана запхала мобільник до кишені й, звісивши голову, наче покірний віслючок, попленталась слідом за Ханіфа.

Аріані закортіло якнайшвидше забратися з гамірних вуличок. Ставало дедалі незатишно.

Кожен другий чоловік озирався, супроводжував її вигуком арабською, шепотів щось невиразне їй у слід.

Аріана ловила на собі замилені погляди місцевих. Добре, що вона одягла мішкувату сорочку та бриджі.

Зараз, вона не відмовилася б й від чадри. Чорної, як безмісячна ніч. Тільки б чоловіки не витріщалися на неї голодним очима.

— Прошу не відставайте, пані Крон! — підстьобував дзвінкий голос Ханіфа.

Гід йшов швидким, широким кроком, нібито втікав від вуличного жебрака, і Аріана насилу встигала за ним.

Сорочка ліпка й волога терла шкіру, а бриджі зібралися гармошкою на колінах.

Аріана дістала з рюкзачка пляшку. Води лишилося на один маленький ковток. Вона втерла піт з лоба.

— Я хочу пити, — пожалілася гіду.

Проте Ханіф не озирнувся, неспинно базікаючи щось про старожитності, місцеві звичаї, скарби «що спочивають у пісках».

Його ігнор страшенно дратував.

— Мені треба попити! — Аріана зціпила пальці на порожній пляшці, заштовхала її в наплічник. — Гей, ви що оглухли?

Ханіф знай собі віщав про фараонів, династії, гробниці й богів...

— Та грець з ними з вашими богами! Я пити хочу!

Зліва з'явився невеличкий будиночок з вивіскою, Аріана уповільнила крок. Невигадлива халупка цілком могла виявитися продуктовим магазинчиком.

Вона зупинилася й глянула на вітрину. На превеликий жаль за склом вишикувалися нефритові статуетки. На середній полиці — велика шахівниця, а трохи нижче стояли оздоблені фігурки — ушебті.

Такі стародавні єгиптяни клали до могил, аби ушебті працювали за них й виконували всякі дрібні доручення в замогильному житті.

Гарний задум. Їй би такого чарівного помічника, щоб замість неї відповідав на семінарах й іспити з заліками здавав. А там можна й виробництво налагодити, продавати одногрупникам за бакшиш.

Аріана гмикнула, чергова сувенірна крамниця, навряд чи тут придбаєш воду.

— Вам допомогти? — гукнув приємний бас.

Від несподіванки Аріана підстрибнула. Праворуч від неї з'явився молодий араб.

Він наблизився, порушуючи особистий простір. Чорні очі сяяли, наче поліровані намистини, на губах блукала неприємна посмішка.

— Ні, ні дякую, — Аріана позадкувала, закрутила головою в пошуках гіда.

На її жах Ханіфа ніде не було видно. Довкола сновигали сотні незнайомих людей, що говорили чужими мовами. Місцеві в традиційному одязі, туристи європейці, туристи японці, що нескінченно клацали телефонами.

Аріана притисла руку до грудей. Що ж робити? Усі напутні поради Ханіфа вмить повилітали з голови. Залишився лише страх. Він підступав липкою, холодною хвилею.

— Ви заблукали, красуня? Потрібна допомога? — єгиптянин, знову наблизився, кінчиком язика облизав нижню губу. — Ви сама?

Під грудьми затягнуло холодом. Гіркий клубок встав десь під горлом. Від замиленого погляду чужинця знудило.

Інстинкти вимагали тікати негайно, тікати доки ще не пізно.

Телефон... вона ж може набрати Хвніфа й покликати на допомогу!

Аріана вивудила мобільник з кишені. Глянула на чорний екран. Потикала великим пальцем по дисплею, затиснула кілька разів бічну кнопку. Мобільний телефон не включався.

Єгиптянин все насувався чорною стіною, а Аріана розгублено відступила, поки не ткнулася спиною в щось тверде й гаряче.

— Вона зі мною, — промовив м'який баритон і на плече Аріани опустилася сильна рука. — Хіе садікаті! — «Вона моя дівчина!»

Аромат меду й піску накрив легкою хвилею. Аріана сіпнулася й озирнулася. За спиною височів той самий золотоокий незнайомець з вікали.

Зараз він був втілення спокою, вираз обличчя безтривожний, наче у Буди, але в чистому голосі чулася рішучість, а в золотих очах була твердість.

Єгиптянин зміряв хлопця невдоволеним поглядом, скривив тонкі губи.

— Вибачай, брате, — він метушливо затупотів геть.

Аріана ляпасом змахнула сильну руку з плеча.

— Гей, що ти робиш?!

— Нічого, просто рятую тебе від работоргівців, — незнайомець приємно всміхнувся.

Від такої відповіді в Аріани брови поповзли вгору. Вона боязко відсахнулася до вітрини.

— Пробач, я не хотів тебе налякати. Я Даррен, — він простягнув їй руку долонею вгору.

— Аріана, — вона ніяково потисла її, ахнула, відсмикнула пальці.

У тому місці, де їх руки доторкнулися, по шкірі пробіг слабенький статичний заряд.

Даррен не зводив з неї уважного погляду. Його посмішка залишалася теплою, а голос спокійним.

— Аріана, гарне ім'я. Чому ти одна? Ти наче була з хлопцем. Щось трапилося?

— Це мій гід, Ханіф, — виправила Аріана й зітхнула. — Здається я його загубила. А дурний телефон не працює, — вона подивилася на чорний екран. — Може зіпсувався, коли впав.

— Не думаю, але якщо хочеш я можу перевірити.

Вона з сумнівом простягла Даррену мертвий мобільник.

— Не бійся, якби я хотів вкрасти його, то зробив би це відразу.

— Я не боюся!

Аріана окинула хлопця швидким поглядом. Одягнений він просто, але зі смаком й виглядає куди охайніше більшості місцевих.

— Ти турист? — припустила вона, з цікавістю спостерігаючи за тим, як Даррен розбирає телефон.

Виявляється той, відкривається, подумати тільки! Вона вже пів року користується цією чорною цеглиною, і навіть не здогадувалася, що його можна так легко розібрати.

— Ні, я приїхав у справах ...

— Ясно, — що ще сказати вона не знала.

Покачалася з носка на п'яту й повернулася до вітрини, скам'яніла від подиву.

— Ось тримай, схоже вся справа в піску. Спробуй включити, — Даррен простягнув телефон, але Аріана ніяк не відреагувала. — Що таке?

— Можу заприсягтися ці фігурки... вони стояли отам, в правому куті, а тепер вони внизу ... — Аріана перелякане тицьнула пальцем в мініатюрних чоловічків зі складеними на грудях руками.

Даррен з цікавістю подивився поверх її плеча.

— Ушебті іноді рухаються.

Аріана глянула на Даррена, широко розплющеними очима, він тільки розсміявся й засунув телефон їй в руку.

— Не дивуйся, ми, бо в Єгипті, а це земля магії й стародавніх богів! Тут відбувається багато такого, що вчені не здатні пояснити. Загадки та таємниці тут скрізь. Отже, звикай. Телефон працює, мережа є, можеш зателефонувати гіду.

Аріана глянула на екран, він справді світився. Повагавшись мить, вона сунула телефон в передню кишеню бриджів.

— Живі ушебті, це куди цікавіше лекції про великі звершення тридцяти однієї династії забутого царства.

Даррен посміхнувся.

— Хочеш зайти? — запропонував він. — Не бійся, я буду поруч. Ніхто тебе не скривдить.

Даррен вгадав її думки, проте Аріана мовчала. Набери вона номер Ханіфа, гід примчиться з охороною і забере її. Неочікувана пригода закінчиться.

— Ну ходімо!

Даррен притримав шторку з намистин, що була замість нормальних дверей, пропустивши її вперед. Він же затримався на порозі, й озирнувся.

На протилежному боці запорошеної вулички, на даху крамнички з традиційним єгипетським одягом, сиділа велика чорна птахи. Звісивши дзьоба вона пильно стежила за всім, що відбувається.

Піймавши його погляд птаха задоволено каркнула. Даррен стиснув губи, хитнув головою.

— Не зараз ... — напружено заперечив він, і ступив слідом за Аріаною.

Засліплені сонцем очі не одразу звикли до слабкого світла. У крамниці панувала напівтемрява й пахло старовиною, трохи цвіллю та ще невідомими прянощами.

Ніхто не вийшов їм на зустріч.

Аріана заозиралася. Ліворуч й праворуч — вишикувалися стелажі зі старого дерева. Запилюжені полиці зверху — донизу, заставлені сувенірами й підробками старовини. Стіни рясніли від папірусів зі сценами з життя прадавніх та килимками. У далекому кутку сумно гудів вентилятор, що ледве рятував захаращену кімнатку від полуденної спеки.

— Ей, господар? — гукнула Аріана.

Відповіддю їй був ритмічний стукіт лопатей, й дзвін амулетів, що довгими кетягами висіли над порогом. Власника лавки досі ніде не видно.

— Гадаю, він не буде заперечувати, коли ми трохи подивимося, — Аріана підійшла до найближчої шафи.

Її старі полички ломилася під важкими м'ятими коробками, дерев'яними скриньками з різьбленими кришками, чотками всіляких форм і розмірів, гірки різноманітних єгипетських амулетів. Анх, джед, око Гора, тієт, сістр - вона впізнала, решта лишилися загадкою.

Рухаючись з ряду в ряд, Аріана вибирала особливо цікаву річ і, не довго розглядаючи, повертала її на місце.

— Обережно, не варто тут нічого купувати. Неможливо вгадати, що означають ці ієрогліфи та яку силу має річ, — попередив Даррен, що йшов позаду.

Аріана зітхнула, опустила золоту пластинку на масивнім ланцюжку й глянула на протилежну полицю.

Там, на рівні її очей, в різних позах стояли, сиділи, лежали чоловічки в традиційному одязі й фігурки тварин.

Вона обрала золотого чоловічка, підняла його, повертіла в руці.

У фігурки було чоловіче тіло, струнке, гнучке із рельєфним торсом, і чорна собача голова. На сильні плечі спадала важка хустку блакитного кольору. У правій руці песиголовець тримав палицю з гачкуватим навершям (може дзьоб птаха, чи голова мурахоїда), а в лівій стискав Анх.

— Це Анубіс, бог Потойбічного світу, — підказав Даррен.

— Я знаю, — Аріана зітхнула, поставила песиголовця на полицю. — Він провідник мертвих на ... на Небеса ... — вона затнулася.

— До Дуата. Це Потойбічний світ.

— Гаразд-гаразд, до Дуата, — гмикнула Аріана, розглядаючи інші фігурки.

То все були копії відомих скульптур, знайдених у гробницях й напівзруйнованих храмах, відомі музейні експонати.

Аріана одразу впізнала Рамзеса II і його доньку (чиє ім'я вона не запам'ятала) з Луксорського храму Амона-Ра, далі сидів золотий баран-сфінкс, священна тварина самого Амона, за ним царське подружжя: Аменхотеп III й Тієм, з Каїрського музею. Трохи віддалік — Дендерська Хатхор з коров'ячими вухами. У віддаленому кутку, в розмальованому саркофазі, спочивав вічно юний Тутанхамон в погребальній масці. Замикав ряд — чорний шакал, з витягнутими вперед сильними лапами, — священна тварина Анубіса.

— Спершу він володарював у Дуат, та згодом передав свої повноваження іншому нетжер.

— Нетжер?

— Богу. Нетжер — так стародавні єгиптяни називали своїх богів.

Аріана глянула на Даррена з подивом, піднявши брову.

— Передав повноваження? А таке хіба можливо?

— На землях Маср — все можливе, — Даррен усміхнувся.

Він підійшов до полиці швидко вибрав фігурку й подав її Аріані.

— Ось він, той бог, якому Анубіс поступився владою.

— Хто це? — Аріана зацікавлено прийняла чоловічка в долоні.

Молодий бог у високій короні, велично возсідав на троні, схрестивши руки, притискав до грудей пастушу палицю й ціп.

На відміну від напівоголеного Анубіса, тіло цього небожителя огорнула довга біла одежина з широкими рукавами. На приємному обличчі була накладна борода зеленкуватого кольору. Очі підведені чорною фарбою зосереджено дивилися в далечінь.

Аріана сіпнулася. Крізь тіло немов би пройшов струм. Серце на мить прискорилося у грудях.

— Тут немає напису, — вона заклала довге пасмо за вухо, придивилася до чоловічка.

Попри скромний розмір, то була якісна підробка, майстер, що ліпив її намагався оживити давній, забутий образ.

— Ти знаєш його, — підбадьорив Даррен, стежачи, чекаючи на її вердикт.

— Це Осіріс, звісно ж, — Аріана гмикнула, скинула підборіддя і з викликом глянула в золоті очі.

— Звісно, я не знайома з ним особисто, — вона передражнила голос Даррена. — Я знаю Єгипет. Я вивчала міфологію й читала книги. Багацько книг...

Аріана поглянула на мініатюрну копію стародавнього божества, зітхнула, дала фігурку Даррену.

— Шкода його. Такий гарний, — вона похитала головою. — Не заслуговував він на таку страшну смерть.

— Гадаєш Осіріс гарний?

— Ну фігура у нього не така яскрава, як в Анубіса, проте виглядає він, цілком що людина, — Аріана стенула плечима. — Не певна, що хотіла б зустріти песиголового бога наяву. — вона мерзлякувато зіщулилась, охопивши себе руками.

Цікаво, чому боги Стародавніх єгиптян подібні до звірів? Чого вартує страхітливий бог — крокодил, Себек? От направду герой горору!

— Це маска.

— Що — що? — Аріана глянула на Даррена підозрілим поглядом.

От знову, знову цей загадковий хлопець сказонув таке, про що вона, прогортавши скільки книг — гадки не мала.

— Маска? Ти говориш дивні речі, Даррен ... Ані у Баджа, ані у Рака я не зустрічала такого, що єгипетські боги носили маски, — вона розгублено похитала головою. — І що Анубіс передав свою владу Осірісу, я такого теж не чула... Як взагалі це можливо?

Даррен повернув мініатюрного бога на місце.

— Осіріс завжди був володарем Дуат, суддею в Царстві мертвих і першим фараоном Єгипту. А Анубіс, ну він бог усяких там похоронних містерій.

Аріана закусила язика. В голові блимнула сцена: розмита, невиразна, наче фрагмент із забутого сну, слабкий вогник дежавю.

Даррен нічого не відповів. Здавалося, він замилувавшись крихітними богами зовсім її не чує.

Ну, та нехай. Аріана пішла до сусідньої шафи, тут теж були фігурки богів, фараонів, звичайних єгиптян, священних тварин. Тварин було навіть більше ніж богів. На нижній полиці Аріана нарахувала двадцять п'ять котів.

— О, мадмуазель цікавиться старожитностями? — із запиленої напівтемряви виник худий араб. — Можу я запропонувати щось особливе?

Він сплеснув руками, широко посміхаючись, встав перед Аріаною, загородивши вузький прохід між шафами.

— У другому залі у мене є папірус! Багато красивих сувоїв! Ходім-ходім, покажу, — активно жестикулюючи, він поплескав її по плечу.

— Ні, що ви? Я нічого не хочу! — Аріана відсахнулася, та уткнулася у Даррена, що хутко наблизився.

Хлопець демонстративно поклав руки на її плечі. Широка посмішка сповзла зі смаглявого обличчя продавця, в погляді блискучих очей з'явилося розчарування.

Даррен, люб'язно кивнув і сказав щось арабською. Продавець в ту ж мить ожив, випростав плечі, замахав руками.

Він посунув у темний куток, без угаву щебечучи, обернувся, понадив Даррена за собою.

— Що відбувається? — Аріана напружено випросталася.

— Все добре, не переживай. Здається в нього є те, що я давно шукаю.

Даррен розтис обійми. Швидким кроком перетнув захаращену залу й зник за черговими фіранками.

— Гей, ти куди? Зачекай! — покликала Аріана, та Даррен не озвався.

Просоченим пахощами повітрям ставала делалі важко дихати. Що відбувається? У що вона цього разу вляпалася? В голову полізли темні думки.

Аріана роззирнулася на сторони — чутно лише вентилятор — потупцювала на місці. Вона не наважувалася пройти за завісу зі старих намистин.

Хтозна, чи Даррен не у змові з продавцем, або тим арабом — работорговців?

Може це все блискучий, добре продуманий план викрадення дочки іменитого бізнесмена?

Аріана жваво уявив себе зв'язаною у чорному, сирому підвалі, з кляпом у роті, а Даррен, Ханіф та араб — работоргівець, втрьох схилилися над нею й голосно обговорюють що за назамін заламати за наївну дурепу. Груди важко стисло.

Ні, що за єресь! Вона похитала головою, відганяючи геть маревні вигадки. Пальці намацали телефон в кишені.

А й справді, чого вона злякалася? Один дзвінок Максиму — й цю халупу військові зі землею зрівняють!

Фіранки захиталися, довгі нитки намистин нервово засіпалися, видаючи глухий стукіт, у залу вийшов Даррен. Слідом дріботів продавець. Він посміхався так широко, що здавалося його обвітрені губи от-от розійдуться по швах.

Даррен і продавець щось жваво обговорювали, та звісно Аріана не розуміла того цвірінькання.

Продавець на кожне слово Даррена хитав головою, наче той бовванець, і повторював знову й знову: «Валлахи!». — «Клянуся Аллахом!»

Даррен наблизився, в правиці він тримав сувій урочисто обв'язаний червоною стрічкою.

— Що це?

— Це гімн з Рау ну перет ем херу, відомий як «Глави про вихід до світла дня», — він вручив своє придбання.

— Книга Мертвих ... — Аріана спантеличено покрутила сувій в руці.

Той виглядав старим, масним, місцями папірус протерся до дірок, а куточки були обдерті. У Аріани аж пальці засвербіли потягти за червону мотузку і поглянути на малюнок.

— Чудова підробка.

— Це оригінал, — Даррен підморгнув, а коли Аріана підняла на нього здивований погляд — пальцем показав на губи. — Нічого не говори, Мустафа про це не знає, а то заломив би ціну, як за отару верблюдів.

— Ти це придбав?

— Пора забиратися звідси. Поклади його до себе.

Аріана слухняно заштовхнула сувій в наплічник, на місце порожньої пляшки. Папірус весь не помістився, і верхівка залишилася стирчати з під вишитої ґудзиками кришки.

Продавець тим часом став біля Аріани, обійняв її за плечі, невпинно щебечучи арабською.

— Я не розумію, — Аріана розгублено глянула вниз.

Спітніла долоня торкалася її шкіри, на вузлуватому великому пальці, тьмяно виблискувало масивне кільце з каменем кольору венозної крові.

До горла підкотила нудота, язик пристав до сухого піднебіння й ледь вовтузився у роті.

— Я не розумію вас ... — пробелькотіла вона, притисла наплічник до грудей.

Даррен змахнув руку продавця, обійняв й м'яко штовхнув Аріану до дверей — фіранок.

— Хедхі аруса! — «Це моя наречена!»

Продавець той час розсипався у вибаченнях, махав на прощання то правою, то лівою рукою, посилаючи їм довгі благословення й запевнення в дружбі. Принаймні так Аріані хотілося думати.

Вкотре вона пошкодувала, що не знає арабську мову. Все, що вона спромоглася розібрати з заливистої трелі: «Альф мабрук», що продавець горланив їм услід наче навіжений. — «Тисяча поздоровлень».

— Ходімо звідси, — прошепотів Даррен, кинувши продавцеві, — «Шукран». — і виштовхав Аріану на вулицю. — "Спасибі"

— Що трапилося? Що він сказав тобі?

Аріана повернулася до крамнички. Коричневі завіси м'яко розгойдувалися. Продавець залишився всередині.

— Нічого такого, не хвилюйся. Просто хвалив твою красу і пропонував мені сто верблюдів.

— Ну звичайно, — Аріана пирхнула.

Даррен випустив її плечі й простягнув руку.

— Краще не відходь від мене. Повір, сто верблюдів — це ще не найбільший клопіт.

Аріана задумливо поглянула на розкриту долоню, завмерла, завагалася.

— Тут усюди араби, дівчині небезпечно ходити по ринку без супроводу, — м'яко нагадав Даррен.

— А як мені знати, що з тобою не небезпечно?

Аріана з викликом глянула в золоті очі й ті немов би спалахнули м'яким, чарівним світлом. Даррен тепло та якось загадково усміхнувся.

— Ніяк. Просто повір мені на слово.

Він очікував мовчки, стоїчно витримав її зосереджений погляд. Аріана зітхнула й опустила руку в долоню.

— Може я очманіла від спеки, та гаразд. Повірю цього разу.

— Правильне рішення, — Даррен усміхнувся ще тепліше й стиснув пальці.

Неприємне відчуття, що вона втрапила в хитру пастку накотило на Аріану з новою силою, й вона ледь не відняла руки.

— Попереджаю, мій батько - впливовий бізнесмен! У нього зв'язки в уряді, зрозумів? Не раджу мене ображати.

— Я не мав наміру ображати тебе, — Даррен гмикнув. — Куди ти йшла, я просто проведу тебе.

— Якщо чесно, я вмираю від спраги. Ти не знаєш, де тут можна води попити? Я й від гіда відбилася тому, що шукала магазин.

Даррен розсміявся, у нього був приємний, теплий сміх, трохи таємничий, він добре поєднувався зі золотими очима.

— Звичайно знаю, ходімо, я пригощу тебе, — він стиснув пальці сильніше.

— От лише пригощати не треба, — пирхнув Аріана.

Вона крокувала услід за Дарреном, і вперше за цей шалений день, відчула себе в безпеці. Немов би вона вдома, в затишку.

Усякі жахи та сумніви розвіяв спекотний вітер, що смакував прянощами та Сахарою. Так вона відчувала себе поряд з Максом.

— Як накаже моя принцеса.

Аріана закотила очі. «Ну от, почалося ...»

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.