1.3. Аріана

Затишна кав'ярня, заховалася від шуму й нескінченної метушні «на гальорці» аль-Халілі.

Даррен демонстративно обминув популярну «Фішаві», не збавляючи кроку.

Темно коричневі різьблені двері — вітально відчинені, запрошували у гості. Аріана нишком глянула всередину.

Зал гудів. У Фішафі натовпилася незліченна купа людей. Від їх галасу дрижали картини й старовинні дзеркала на пісково-жовтих стінах.

Відвідувачі були й зовні, у вузькому проході, тулилися за крихітними круглими столиками з бронзовими кришками.

Аромати свіжозвареної кави, спецій та прянощів — розносилися далеко за межі строкатого залу.

—Зайдімо? Ханіф говорив, що тут готують кращу каву на піску.

Даррен не зупинився, й Аріана змушена була крокувати швидше.

—Тут добре вранці, коли менше туристів. — він навіть не глянув на тріскучу кав'ярню. — Ми коли-небудь підемо сюди, проте не сьогодні.

—Гей! Ти що, Ванга? Звідки стільки впевненості? — Аріана пирхнула.

Даррен лишень посміхнувся у відповідь, різко повернув вправо, зупинився біля будиночка.

На вигляд звичайна європейська кав'яренька, стара вивіска була не арабською, а англійською.

Аріана розчаровано зітхнула. Така собі пересічний «генделик» де-небудь на околицях Риму.

Даррен кинув щось єгиптянинові, що чергував коло прочинених дверей, дочекавшись його відповіді — зайняв вільний столик під накриттям.

—В аль-Халілі безліч макха, — Даррен, галантно посунув стілець. — Це не виключення.

— Макха?

Аріана уважно вивчила сидіння на наявність бруду, соусу чи крихт, переконавшись в його чистоті — неквапно всілася.

—Так місцеві називають кав'ярні. — Даррен сів навпроти, склав руки на столі.

—Ти добре володієш арабською. Це твоя рідна мова?

Офіціант, симпатичний юнак з коротко підстриженим волоссям, приніс меню.

—Мадмуазель бажає каркаде? — люб'язно запропонував він.

—Мохіто! — випалила Аріана навіть не глянувши на асортимент, на язиці з'явився присмак м'яти, рот миттєво заповнився слинею.

—Не бажаєш спробувати щось традиційне? — Даррен мигцем глянув на перелік страв.

—Ото вже ні! Годі з мене традиційності на сьогодні. Не хочу злягти з отруєнням у перший день мандрівки, — Аріана скривилася, пригадавши, як в котромусь з генделиків, кухар без рукавичок, насвистуючи під нестерпні зойки радіо, розмішував каламутне вариво у великій мисці.

Нудота піднялася до горла, смак м'яти змінився гіркотою. Загострена сенситивність, — справжнє Пекло!

—У мохіто буде лід, — попередив Даррен, звернувся до офіціанта.

Юнак розгублено закивав головою й зник.

—Що ти йому сказав?

—Попросив хороший лід. Не думаю, що заморожена Нільська вода піде тобі на користь, — пояснив Даррен.

Його ласкавість починала дратувати. Та замість того, щоб кинути чергову шпильку, Аріана випалила на одному подиху.

—«Даррен» — незвичайне ім'я. Воно слов'янське? Ти ж європеєць? З якої ти країни?

Питання безупинно виникали в голові, катма вертілася на язиці, їй насилу вдавалося стримувати вроджену цікавість.

—Я народився в Єгипті, — Даррен посміхнувся. — Проте жив в Європі й Азії, в Америці та Африці.

—Так ти мандрівник, блогер, — Аріана засовалася на стільці. — Знаєш, Макс обожнює подорожувати.

—Макс?

—Мій старший брат. Він сьогодні прилетів із Шанхая. — Аріана розгойдувалася вправо-вліво, немов би підтанцьовувала під ритм далекої пісні. — Макс об'їздив весь світ! Уже тричі міняв закордонний паспорт — візи не було де ставити. — вона захихотіла. — Був у Гренландії й на Гібралтарі. Одного разу зимував в Антарктиді! Батько тоді сильно розлютився.

—У тебе цікавий брат. У вас, мабуть, хороші стосунки.

—Ми дуже близькі.

—У тебе теж дивовижне й красиве ім'я — Аріана.

Даррен раптом змінив тему. В голосі відчувалося дивне напруження.

Невже приревнував? Навряд чи. По-перше, вони знайомі якусь годину, а по-друге, вона ж сказала, що Максим її брат. До брата ревнувати безглуздо.

Тут вона звісно кривила душею, адже й сама не раз ревнувала Максима до його «подружок». Але ж то було давно. Підлітковий максималізм якщо й не повністю то частково вивітрився з її душі. Максим їй не належить, отака страшна істина.

—Ім'я вигадала мені мама... — Аріана затнулася, та продовжила. Ні голосом , ні поглядом, вона не дала знати, що зараз була зачеплена заборонена тема. — Вона любила міфи. Аріана — латинська версія «Аріадна», імені Критської царівни.

—«Господиня Лабіринтів», — Даррен кивнув з розумінням. — Аріадна, або Пані Лабіринту, була божеством — Асасараме, Асасара, Критською богинею змій. До сьогодні в Аматусі існує її храм, хоча історія богині на острові Кіпр і на острові Наксос відрізняються від прийнятої «хрестоматійної». Схоже існувало відразу дві Аріадни, одна — небесна богиня і дружина бога Діоніса, інша — смертна царівна, яку викрав Тісей, вона загинула під час пологів.

Аріана слухала не перебиваючи. Поки Даррен говорив, її уява малювала дивні картинки.

— Ого, то ти експерт! Асасара?.. — «Що за знайоме слово, болісно знайоме».

—Велика богиня Криту, на зображеннях вона тримає змій, а на грудях завжди намальовано знак, священний вузол.

З будинку вийшов усміхнений араб, Даррен замовк. Офіціант виставив їх замовлення з круглої таці, їй зелене мохіто, а Даррену загадкову червону водичку.

—Що це? — Аріана запитально вказала на високу склянку.

— Джалляб.

—Сумніваюся, що це смачно. — вона скривилася, один ковток мохіто, і горло нарешті перестало дерти.

—То як мені називати тебе, Аріана? Як тебе звуть рідні?

—Максим кличе мене Аріша, — вона скривилася. — Або Айна. Папа називає, як Мама .. Рія. Здається з арабського це перекладається, як мрія чи сон?

Сон, ось вже дійсно символічне ім'я. Вона опустила погляд в стакан, руйнуючи гірку м'яти.

— Рія, дуже гарно.

Аріана знизала плечима.

—У паспорті я — Аріана. Аріана Крон, — вона глянула на Даррена, але той ні трохи не здивувався.

—Можна я буду звати тебе Рією.

—Хіба що на вихідних, — вона пхикнула, скривила вуста. — Але не думаю, що це хороша ідея.

—Тоді можливо, якось на вихідних.

Даррен не зводив з неї пильного погляду, незвичайний блиск в золотих очах насторожував, а його увага починала дратувати. Треба змінити тему і як якомога швидше.

—Той продавець .. він же говорив тобі щось? Щось про той папірус?

—Так, говорив, що мені пощастило, — Даррен хитро примружився. — Дружина у мене красуня!

—Дурниця... — Аріана скривилася. — Ти обманюєш. Мабуть, він просто приставав до тебе з питаннями.

—Ти до себе не справедлива, — посмішка Даррена стала теплішою. — Не кожному іноземцю справжній бедуїн пропонує викуп у верблюдах.

—А моя подруга, Анжеліка, казала, що верблюдів вони пропонують за першу ніч, — Аріана зніяковіло втупилась у стакан.

Даррен зареготав, — сміх був щирий, як і раніше. І посмішка у нього була — тепла, заразлива.

Та й сам Даррен був нівроку... досить симпатичний хлопець. Аріана оглянула його швидким поглядом.

Він був старше, щоправда, на скільки вона все не могла визначити.

Якщо невідривно дивитися в золоті очі, здавалось, що на тебе поглядає сама вічність.

«Ну що ж, змінюємо тему».

—Даррен, скажи мені, в Каїрі нещодавно знайшли давній храм. Може ти чув про таке в новинах?

—На півдні Каїра, група археологів виявила руїни храмового комплексу. Розкопки на околицях почалися кілька років тому, вчені шукали свідчення присутності Рамзеса II в цій місцевості. Сам храм виявили місяці два чи три місяці тому, та вже два тижні, як це місце відгородили, а руїни закрили для відвідування.

Гіркий комок підступив до горла. Аріана стиснула склянку в руці.

—Храм Акера? — прошепотіла вона, серце часто-часто закалатало в грудях.

—Так, — Даррен хитнув головою й зробив великий ковток Джалляба.

—Боюся, я знаю чому розкопки закрили ...

Аріана стиснула губи, повертіла склянку. Даррен мовчки чекав продовження.

— Це все через «Асіон». Холдинг викупив земельну ділянку на якому стоїть храм, — вона перевела подих й продовжила, голос її тремтів від напруги. — «Асіон» планує знести храму, а на його місці побудує готель. Таке рішення прийняв власник «Асіон», Ерміл Крон ...

— Ерміл Крон?

— Мій батько... раніше він розумів цінність таких місць, — Аріана винувато схилила голову, повільно поводячи ложкою в склянці. — Я була дуже здивована, дізнавшись, що він зруйнує храм. Мені дуже шкода, Даррен.

Він мовчав, вивчаючи її довгим допитливим поглядом, а тоді посміхнувся так тепло і з такою ніжністю, що підніми Аріана зараз очі, вона б злякалася і втекла. Та можливо, вчинила б вірно, але сам він не міг її відпустити.

Даррен подався вперед, накрив білу дівочу руку своєї.

—Все гаразд, Аріана. У справах твого батька, немає твоєї провини.

— Гадаєш?

—Упевнений.

— Діти не відповідають за діяння батьків своїх.

Даррен дбайливо стиснув її руку і над їхнім столиком запала тиша.

—Ти такий дивний, — Аріана по пташиному схилила голову на бік... — Мені здається, ти когось-то мені нагадуєш.

—Справді? Кого? — Даррен нахилився, не випускаючи ніжної руки.

Що він очікував почути у відповідь?

Їй не подобалося коли люди дивилися на неї так пильно. Вона не розуміла, чого вони від неї хочуть, ненавиділа визнавати своє невігластво.

Ось тому шкільні роки для неї були справжнім пеклом! Відповідати біля дошки — ще та середньовічна тортура.

—Ти зовсім не схожий на єгиптянина... Даррен, а що ти тут робиш? — Аріана обвела ринок блискавичним помахом. — Ти турист чи ...

— Я не турист.

Цікавість з'їдала Аріану, а раптова скритність нового друга тільки розпалила цікавість.

— Можна сказати, я приїхав закрити давній гештальт, — ухильно відповів Даррен і замовк.

Він не переставав усміхатися, але чомусь виглядав суворіше, уважний погляд зосередився на Аріані.

—Я хочу подивитися...

Аріана не закінчила фразу, велика кішка вистрибнула з-під столу, похитала смугастим хвостом, глянула на неї жовтими очима й стрибнула на наплічник.

—Гей!

Аріана махнула рукою над смугастим писком, але кішка не злякалася, навпаки, войовничо загарчала.

Дивний, протяглий звук, зовсім не скидався на нявкання. Кішка вчепилася іклами в сувій, смикнула його, і відскочила геть.

Аріана навіть отямитися не встигла, як нахаба вже стояла біля сусіднього столика зі згортком у пащі.

—Що за жарти!

Аріана схопилася зі стільця.

—Ти це бачив? — вона тицьнула в кішку пальцем.

Та здійнявши хвіст, клусом припустили по вузькій вуличці.

Аріана вхопила наплічник за лямку й кинулася за кішкою.

—Ей, злодюжка повернися!

—Аріана, стій!

Занадто пізно. Аріана не зупинилася.

Вона навіть не почула його.

Увійшла в раж.

П'янке хвилювання вдарило в голову, і вона мчала за злодійкою по вузьких вуличках аль-Халілі, забувши про все на світі.

Кішка спритно маневрувала під ногами у перехожих, раз у раз губилася в натовпі.

Аріана зовсім не стежила куди біжить, вона вправно огинала групки місцевих, ліктями розштовхуючи особливо незграбних туристів, квапливо кидаючи їм: «Excuse-moi!». Вся її увага зосередилася на переслідуванні.

Немов у комп'ютерній грі, весь навколишній світ розплився, перетворився в декорації, і зіщулився. Була тільки смугаста кішка і сувій, що стирчить з її пащі.

Аріана вилетіла за ворота «Баб аль-Бадістан», затрималася на мить, втративши ціль з виду. Стала. Вперлася руками в коліна, поглядом скануючи майданчик перед воротами.

—Аріана! — крик Даррена нісся їй у слід.

Вона глянула назад, але не знайшла знайоме обличчя в натовпі.

Біля воріт штовханина з місцевих і туристів, цілком до неї небайдужа. Двоє вуличних торговців — єгиптян тикали в дивачку пальцями. Сміються, напевно. Над нею сміються.

Знайоме, неприємне відчуття стисло горло.

Аріана квапливо відвернулася і випросталася. Смугаста крадійка сиділа в кількох кроках попереду, статечно підкрутивши хвіст, точно давньоєгипетська храмова тварина з сувенірної крамниці, не вистачало золотого комірця.

—Що за нахабність! — Аріана стисла кулаки. — Ану поверни сувій негайно, бридка тварюка!

Кішка немов би зрозуміла її слова, шерсть на загривку здибилася, спина вигнулася дугою, кішка загрозливо засичала, і кинулася навтьоки.

— Бісец, ну що за день такий! — Аріана побігла слідом.

Незабаром вона втратила останні орієнтири, мчала немов спринтер, перестрибуючи низькі перешкоди й огорожі.

Коли це вона навчилася так добре бігати?

На першому й другому курсах університету, вона завжди отримувала Єшки на заліках з фізкультури (звичайно потім Максим все вирішував, але все одно було образливо). Будь-яка вправа давалася їй з разу десятого — двадцятого і, щоб виконати навіть простенький місток, перекид або берізку — Аріани доводилося докладати чимало зусиль.

У школі вона до нудоти ненавиділа «фізра», всі дурні віджимання, стрибки з козла, лазіння по канату — гнівали.

Вона терпіти не могла, коли клас спостерігав за її ганьбою. Коли діти шепотілися їй в спину, тому що ніхто з них, ніхто, не наважувався сказати правду їй в обличчя.

Від довгого бігу у неї починало колоти в правому боці. Три рази вона отримувала м'ячем по голові на заняттях волейболом. Тільки плавання приносило їй такий-сякий задоволення, та ще танці.

А зараз, в гонитві за дурною кішкою, вона немов би відростила крила!

Аріана не бігла вже, а летіла крізь лабіринт каїрських вуличок, не відчуваючи болю і не знаючи втоми.

Вона раптово вилетіла на проїжджу частину, і машини, скриплячи гальмами, сигналили їй у слід, поливаючи нецензурними арабськими словами.

—Не розумію, поспішаю!

Навіть несамовитий свисток регулювальника не зупинив Аріану. Кров стукала у вухах, прилив радості накривав її хвилями.

Раптово вона опинилася на околиці Каїра. Колоніальні особняки зникли, галасливі вулиці обірвалися, а попереду простягався дикий, напівпустельний, кам'янистий пейзаж.

Аріана закрутила головою в пошуках кішки, майже відразу виявила її внизу, біля невеличкого звалища. Смугаста тварючка вп'ялася на неї, задерши голову. Вуха посмикувалися, хвіст стрибав з одного боку в інший.

— Ну все, добігала...— Аріана затнулась на півслові, нога зіслизнути з насипу, подрібнена галька посипалася з-під мештів.

Вона оступилася, хитнулася вліво. Замахала руками, намагаючись утримати рівновагу.

Її схопили за лікоть, потягли назад. Мить і вона була на твердій землі.

Серце дико стрибало в грудях. Сльози застигли в очах. Затамувавши подих, Аріана глянула вгору. За спиною височів Даррен, міцно утримуючи її лікоть і плече.

—З тобою все гаразд?

—Так ... Здається, так.

Його рука була прохолодна, немов він довго тримав її в воді, а в тому місці, де пальці торкалися шкіри — злегка пощипувало.

Аріана спантеличено закліпала очима.

—Дякую, — пробурмотіла вона, дихаючи часто й уривчасто.

—Більше не тікай від мене, я мало не втратив тебе в натовпі.

—Пробач...

Даррен уважно вивчав її зарум'янене від напруги обличчя, нахилився нижче.

Несподівано його губи виявилися близько. Аріана відчула легкий теплий подих на щоці, немов ласкавий вітерець лоскотав шкіру. А тоді, нічого не кажучи — Даррен поцілував її.

Аріана завмерла в обережних обіймах, від несподіванки остовпіла — але схаменувшись, рвучко відхилилася.

—Що, що ти робиш? .. — вона притиснула пальці до вологих вуст.

Швидкий, переляканий поцілунок — обпік її душу.

— Навіщо? .. — розгублено прошепотіла вона, здійняла погляд на Даррена.

Він усміхався так, немов би нічого не сталося.

«Мій перший поцілунок... і з ким? З якимось базарним хлопчиськом».

Червоний рум'янець розлився на блідих щоках. У грудях здіймалася пожежа.

—Що ти про себе надумав? — Аріана люто втерла губи долонею. — За кого мене маєш? Я ж не лізу до тебе з поцілунками, дурень ...

Вона тихенько засичала, як та смугаста кішка.

—Ніколи, чуєш? Ніколи більше так не роби!

Аріана з усієї сили штовхнула Даррена в груди, але той навіть не хитнувся.

Даррен зі спокоєм ченця — будіста чекав, коли вона заспокоїться, і не припиняв посміхатися.

— Я тобі не якась «Хельва»! Те що я без паранджі, не означає, що мене можна абияк чіпати!

— Мау! — Долинуло через купки будівельного сміття.

Аріана проковтнула схлипування, глянула вправо. Плямиста кішка, як нічого й не бувало сиділа в декількох кроків від них, загорнувши хвіст, наслідуючи богині Баст. Великі жовті очі очікувально дивилися на Аріану.

—Мауу, — повторила кішка голосніше, піднялася й задріботіла в бік сміттєвого валу.

—Ходімо за нею! Швидше, а то сховається!


Аріану починала дратувати байдужість Даррена. В решті, це ж його власність поцупили. Нащо вона взагалі вплуталася в цю історію?

Вона відмахнулася від руки хлопця й побігла за кішкою. Хотілося ще раз відчути ту дивну невагомість.

Вона перелітала через залишені мішки з будівельним сміттям, балки, цеглу та плити, наче столичний паркур. Тоді завернула за ріг і встала, як укопана.

Попереду виросла чорна стіна. Метрів шести, а то й десяти висотою. Стародавній храм немов би спустили з неба і поставили перед ними.

Широко розплющеними очима, Аріана втупилась на повстале з піску диво. Чому вона не помітила його раніше? Як взагалі можна не помітити такого велетня?

Сильне відчуття Дежавю накрило її з головою.

Аріана гойднулася вліво, наче збита поривом пустельного вітру, перечепилася, та Даррен, вчасно утримав її, підхопив під лікоть.

Чорний — чорний. Цілковито чорний.

— Я наче знаю це місце ... — пробурмотів Аріана тихим голосом, швидко облизала сухі уста.

Чорний храм, той самий, де ховалася Неферрен з немовлям? Він був не у сні, а наяву, саме такий, яким бачився їй в кошмарах...

Гладенька стіна вогко блищала в променях полудневого сонця, наче нафтова пляма на воді, наче добре відполірований обсидіан.

Масивна, чорна, як тутешній чорнозем, вона була викладена з величезних балкових каменів, припасованих настільки ідеально, що не лишилось ні шва, ні проміжку.

Хто міг поставити їх так майстерно? Кожен камінь напевно важив кількасот кілограмів, а то й тонну!

— Що це, — Аріана зашепотіла, було лячно говорити в присутності цього велета. — Храм Акера? ...

Серце безпорадно заборсалося в грудях, дихання перехопило. Чудова споруда приголомшувала уяву.

На чорних стінах жодного зображення і немає скульптур — суцільна безіменна безвість.

Зодчі, що звели це чудо ймовірно побажали зберегти інкогніто, та не завдали собі клопоту лишити бодай натяк якому божеству його присвятили.

«У Акхет Асар народився...» — заспівали уявні дитячі голоси.

Аріана труснула головою. Ще не вистачало остаточно втратити клепку.

— Так. Це, той храм, що мають намір зруйнувати, — підтвердив Даррен.

Ні у погляді, ні в голосі чоловіка не було ані здивування, ані захоплення. Немов би, вигляд чорного храму був йому знайомий та навіть звичний.

« У Перет в Дуат спустився».

Аріана глитнула гіркий клубок.

— Ходімо всередину? — запропонував Даррен.

Аріана здригнулася, глянула на хлопця здивовано.

— А хіба можна?

«А в Шему — царем відродився!»

Чорний храм лякав її до тремтіння в колінах. Тіло заніміло, немов від тривалої нерухомості.

Даррен ухопив її за руку, стис пальці на вузькому зап'ястку, обережно, проте цупко потяг за собою.

Спочатку Аріана не бачила входу. У сні до храму вів гігантський портал, що здавалося, упирався плечима в Небеса. Вона зітхнула з полегшенням.

«Може, все-таки минеться...»

Чорна стіна здавалася суцільним монолітом. Але от — зліва, у самого піску, виникла дірка. Навколо розкидані інструменти, сміття, сліди паломництва людей. Надія швидко згасла.

«Таки треба лізти в це чорне небуття...»

— Обережно!

Даррен допоміг їй пролізти до вузького лазу. На руки та плечі давили тисячі тонн чорного каменю. Здається вона дряпнула бік.

Та варто було зробити крок — як почуття неосяжного простору захопило жахом. Всередині було задушливо та темно, наче в пащі звіра.

«Акхет, Перет, Шему — виконай вбитий, волю мою!» : Та цить ти вже!»

Аріана обвила себе руками, затремтіла, стривожено закрутила головою.

Вона надто добре знала, як починається напад фобії, проте тут було щось інше.

Здавалося, що реальний світ залишився позаду, а вони з Дарреном якимось магічно чином перетнули заборонену межу Життя та Смерті.

А ще дивне відчуття чужого, пильного погляду від якого волосся на потилиці заворушилися, линув з темряви. Щось лихе спочивало у віковій тиші загубленого храму.

Аріана глитнула гіркоту та пісок, що скрипів на зубах.

— Тут хтось є?

Нічого. Лише чорнота й мовчання. Храм покинутий тисячі років тому. Тут немає життя, не може бути життя ...

«Головне дихай!» — нагадала вона собі, спробувала подумки порахувати до десяти, як вчили на ораторських курсах.

— Все добре?

Рука Даррена м'яко опустилася на плечі, Аріана аж підстрибнула. Тихенько зойкнула, скоріше схлипнула, і мотнула головою назад.

Світла вистачало, щоб розгледіти шляхетне обличчя хлопця, легку посмішку, зосереджений погляд золотих очей.

— З тобою все гаразд?

— Так-так... Я думала подивитися на храм, — Аріана зітхнула, обернулася до темряви (дивовижно, далі витягнутої руки вона нічого не бачила, немов храм поглинав сонячне світло, вбирав його що губка!) — Проте, чесно кажучи, він перевершив всі мої очікування.

«Цікаво, що я очікувала побачити?.. Песиголового бога, що чатує на дверях. Чи Осіріса, гордовито восідаючого на троні? Чи, може, труп царівни — заколотої перед золотою брамою тисячі років тому?..»

Аріана дістала мобільник, вологим пальцем тицьнула ліхтарик, скинула руку високо над головою.

Вони стояли у просторій залі. Широкі колони тяглися довгими рядами, скільки вистачало світла, наче тисячі кам'яних пальців, а їх верхівки упиралися в чорність.

—Очманіти....

На відміну від зовнішньої стіни, всередині було безліч барельєфів. Боги, царі й робітники — фарби були такими яскравими, свіжими, здавалося, що художники лише вчора завершили розпис.

Аріана повернула камеру на себе.

Бліде, немов у привида обличчя, посмішка на межі божевілля.

У таємничій напівтемряві очі її сяяли яскравіше аквамарина, то ставали світлими й чистими, як райдужний місячний камінь, то йшли в глибоку блакить блискучого весзеліта.

Яка цікава селфі вийшла б, якби камера була сильнішою. Цікаво чи так виглядала Неферрен... Ні, звісно, що ні! Яке безглуздя.

— Храм, це земне житло богів і брама, що дозволяє їм сходити з небес у цей світ, — сказав Даррен, голос його легким відлунням злетів під пустими склепіннями, загримів десь в чорноті над головою.

Він підняв свій мобільний ще вище, так що світло охопило велику частину галереї.

Стіни були всипані ієрогліфами, а на стелі простягалося всіяна зірками блакитно шкіра богиня — мати.

— Нут... — прошепотіла Аріана, для чогось ставши навшпиньки.

Зробила кілька фото на пам'ять. Не стримала сміху. Ім'я древньої богині паче не звучить грізно чи загадково, лише смачно.

— Ходімо, — Даррен знову схопив її за руку й наполегливо потягнув за собою.

Вони повільно рушили вглиб храму. З кожним кроком світла ставало все менше, і ось за спиною не залишилося й згадки від ясного неба. У чорній віковій тиші в існування Сонця майже не вірилося.

Як же стародавні зодчі могли працювати тут місяцями, роками, в зачині, мовби поховані живцем?

Сирітки застрибали по спині. Світло ліхтарика тремтіло в руці. Давні тіні дихали вогкістю й потойбічним холодом.

— Тобі не здається, що за нами хтось стежить.

Аріана озирнулася довкола, але кожного раз утрапляла поглядом на профіль давньоєгипетського бога чи богині.

Раптово вони вийшли до меншої зали, почуття неосяжної порожнечі — зникло, а от відчуття сторонньої уваги — загострилося.

На довгій стіні розгорнулася немов би сьогодні домальована картина загробного Суду.

Аріана зупинилася. Пальці вп'ялися в долоню Даррена. Вона примружилася і посвітила ліхтариком вперед.

Щось з цією картиною було неправильно, та що, Аріана не могла збагнути.

Вона посвітила в обличчя божеству на троні. Колір його шкіри був абсолютно космічного відтінку. За його спиною стояла богиня з різнокольоровими крилами. Вона розкрила крила так, немов би намагалася захистити захованого в саван золотоокого правителя.

— Осіріс ...

— Знаєш, що це? — Даррен підійшов до стіни.

Аріана стиха пирхнула й прибрала ліхтарик від завжди молодого правителя Дуата.

— Це дуже відома легенда ... Колись, ще в допотопні часи, Єгиптом правили боги. Доправилися вони до майже повного винищення роду людського й тоді, нарешті, влада перейшла до старшого сина Геба, бога Землі, — Осіріса.

Аріана перевела погляд на крилату богиню й продовжила.

— Ще в лоні матері, Осіріс і його молодша сестра Ісіда, вподобали один одного, а коли з'явилися на світ негайно одружилися, — вона звела долоні разом. — Ніколи не розуміла цю частину легенди ... Осіріс та Ісіда, правили разом, відучили людей від канібалізму та нав'язали єгиптянам культуру, вигадали хліб і вино. Загалом, багато чого хорошого зробили. Але в Осіріса мався завидющий молодший брат, Сет — бог пустелі й руйнувань. Коротше, нехороший бог. Йому доброчесність і всесвітня любов Осіріса не давали спокою, тому він убив рідного брата, поклав того в саркофаг, а тоді ще й порубав на дрібні шматочки. Ісіда ці шматки зібрала й відродила чоловіка, зачала від нього Хора — спадкоємця, й сховала маля на якомусь острові.

Аріана перевела подих. Даррен уважно слухав і не переривав. А ще здається він посміхався. Чому? Адже вона все правильно розповідає!

— Коротше там ще багато усіляких пригод було. Ісіда хитрістю одержала силу Ра й стала однією з наймогутніших чарівниць поміж богів та людей. Спадкоємець — Хор виріс і помстився за батька, вигнав дядька й став царем Єгипту. Перед нами сцена божественного суду Осіріса над душами померлих. Он там повинен стояти Анубіс і зважувати серце новопреставленого.

Аріана тицьнула пальцем в порожнє місце на картині й глянула на Даррена з викликом.

— Бачу ти все знаєш, — він посміхнувся та тільки.

— Цей міф ми ще в школі вчили, — Аріана стенула плечима.

Посмішка Даррена боляче вколола. Їй раптом захотілося загарчати від обурення. Та що він про себе уявляє, пустельний хлопчисько!

Вона провела ліхтариком по стіні, білий промінь вигнувся і вирвався далеко вперед, голкою пробив запилюжену чорноту вузького, прямокутного коридору.

Аріана нервово глитнула. Ну звичайно ж, вона чудово знає цю частину храму.

— Там всередині повинні бути золоті двері!

Вона кинулася вперед. Серце дико билося об ребра. Кров шипіла у вухах. Вона чула кроки Даррена і його збите дихання за спиною, але не оберталася.

Ну де ж, де ж це? Серце вибухало в екстазі й хвилюванні.

Вона вилетіла з-за рогу, вилетіла й стала наче вкопана.

З пітьми виросли високі двостулкові двері, вкриті хитромудрими карлючками. Золото тьмяно мерехтіло у світлі ліхтарика.

Аріана гучно дихала. Майже задихалася. Дрижаки пробили все тіло й вона насилу трималася на ногах. Пригорнула руку до грудей.

— Ось вони, ось ... не сон, нічого то не сон!

Хотілося закричати від полегшення: "Я не божевільна!"

Однак щойно Аріана відкрила рота, одразу закляпнула його. Альтернатива видалася куди страшнішою за думку про безумство. Адже, коли чорний храм, давній храм з її жахів направду існує — виходить решта також, також десь існує?

Вона наче загіпнозована рушила до дверей, дрібними кроками затупала по слизькім плитам.

Там на бездоганному золоті манячіла темна плямочка. Крива карлючка накреслена тремтячою рукою. Накарючена в передсмертній агонії?

— Це що ... Кров? ..

Аріана потяглася до цятки, що так нагадував химерний знак на ланцюжку царівни з її кошмарів.

— Аріана, ні, стій! Не чіпай! — закричав Даррен, та було запізно.

Тонкі пальці торкнулися золота. Шкіру закололо і защипало, крізь тіло пройшла хвиля статичної електрики.

«Аменхе!» — Неферрен здійняла вільну руку над головою, амулет на ланцюжку блиснув сліпучим білим світлом.

Раптовий, різкий, злий та дивний біль стис серце. Повітря вибило з легень. Аріана переломилася в попереку. Протягло зойкнула. З очей бризнули сльози.

Здавалося, що тіло раптом згадало про рану Неферрен. Кривий меч проштрикнув грудну клітину, навершя вийшло під ребрами.

Рука мимоволі потяглася до місця удару, Аріана важко проковтнув клубок.

В голові вибухнув феєрверк. Світ поплив перед очима і провалився в безодню.

Аріана хитнулася на ослаблих ногах. Вона б тріснулась об стіну, якби не Даррен, що вчасно схопивши її за плечі, втримав від падіння. Він щось кричав на неї, та Аріана нічого не чула.

Біль виявився настільки сильним, що дихання урвалося, а колюча пітьма заслала очі.

Коли Аріана розліпила повіки, зал чорного храму й золоті двері зникли.

Навколо неї була порожнеча. І вона — падала крізь цю порожнечу... Зі страшною швидкістю вона падала крізь небо.

А внизу її прибуття очікувало біле місто, і земля посічена блакитною стрічкою ріки, що стрімко наближалися

Аріана ледве могла дихати. Вітер рвав волосся, роздирав шкіру крижаними пазурами. Жах що охопив серце майже позбавив її свідомості.

«О Боже ні ... благаю ... Я не хочу вмирати!»

Аріана заховала обличчя, аби не бачити як тіло брякнеться о землю.

— Ісет, благаю! Ти можеш літати! — почулося праворуч від неї, голос чистий та сильний, заглушив ревіння вітру.

Аріана мотнула головою. Поруч з нею падала велика золота птах ... а може то був янгол.

У золотого птаха-янгола була голова сокола, людські ноги й два величезних золотих крила.

"Я можу літати?.."

Аріана прийшла до тями. Згрупувалася. Мабуть, крила у неї справді були, бо падіння стрімко спинилося.

У наступну мить вона вже була на землі перед високими білими стінами, а золотокрилий сокіл стояв поруч і тримав її за руку, він щось говорив.

— ... вітаю тебе на землях Та Мері, Ісет.

— Та Мері, — мовила Аріана, вражено озирнулася.

Ліворуч — берег блакитної ріки, щільний очерет, аж по пояс, стирчав з вогкої чорної землі — цвірінькав, тріщав, щебетали, шарудів; позаду щось, що нагадувало ліс, з дивовижною рослинністю; а попереду — місто.

Величезне, величне, цілком з білого каменю. Стіни палають наче перламутр на сонці.

Вже тисячі років, як людство розучилося такі будувати.

День змінився ніччю, з такою швидкістю, наче хтось перемкнув канал.

Блакитне небо проковтнула беззоряна чорнота. Земля під ногами затремтіла. Повітря загуло, ніби сотня винищувачів в одну мить завели турбіни.

Небо над головою затріщало й розкололося. Вогненні комети проорали чорноту й мінометним залпом посипалися на місто. Сотнями — тисячами скалок вони вибухали й обпалювали очі. Небо плакало вогнем.

Величезні снаряди розбомбили високі мури. Вибухи знищили величні білі храми. Вогняний, ревучий смерч злетів у небеса. Відносячи душі загиблих до зірок.

Тисячі, сотні тисяч людей вирвалися з розбитої брами. Чорний, ревучий потік хлинув до річки.

Поранені, побиті, обпалені, здичавілі від страху городяни кинулися навсібіч, тікаючи від палаючого міста.

Натовп мчав на Аріану. Горланив, стогнав.

— Ні ... спиніться, — вона прикрила лице руками, щоб не бачити перекошених в муках, забруднених кров'ю, знівечених вогнем людей.

Її одразу збили з ніг. Аріана розтяглася долілиць на чорній землі, згорнулася калачиком.

Удари й стусани посипалися зусібіч, за якісь хвилини перетворивши нутрощі на відбивну.

Біль був шаленим, та ще дужчим виявився страх. Народжений глибинами свідомості страх майбутньої смерті. Якщо вона терміново не підніметься, її затопчуть! Та страшний біль заважав рухатися.

«Я помру тут, я помру тут ... »

Містяни налітали на неї, чіплялися, падали, і з завиваннями повзли геть, хапаючись пальцями за землю.

Чорну землю, що стала червоною від крові...

— Аріано, прокинься! — наказав голос ззовні, він був далеко-далеко, проте з легкістю прорвався крізь це Пекло.

Голос заглушив крики поранених, стогони вмирущих і гуркіт ракетного обстрілу.

— Повернись! — звелів він строго.

Аріана розкрила очі. Видіння розсипалося на крихітні яскраві пазли, згасло й зникло.

Натовп, місто, що горить живцем, вогняні кулі, що рвуть небеса — все зникло.

Аріана судомно сіпнулася, широко розплющила очі, задихала важко й часто. Плечі її ходили ходором, тіло тремтіло так, що зуби щоразу клацали у роті.

— Що? Де?.. Де я? Бісець, як боляче...

Вона вхопилася за голову, та розколювалася, наче вона старанно билася чолом об стіну. Очі давило й палило.

Аріана застогнала, масуючи скроні великими пальцями.

— Що сталося...

Навколо благословенна темрява й тиша. Це був той само забутий храм, за спиною золоті двері, а над нею схилився стурбований Даррен.

— Все добре, я поряд, — відповів юнак, не випускаючи її з обіймів. — Пробач, я все не міг тебе розбудити. Ти кричала і кликала на допомогу ... Ти щось бачила?

Аріана шумно великими ковтками ковтала застояне повітря, з шипінням наче чайник.

— Це жесть якась ...

У хворій голові виникали сцени одна страшніша за іншу, ніби з неймовірно яскравого сну.

Падіння, хлопець в масці сокола, ракетний обстріл, очманілий натовп: суцільний зомбі апокаліпсис ...

— Аріано, — покликав Даррен, настирливо стис її плечі.

Золоті очі, мерехтіли таємничим світлом, немов гранований топаз. У погляді читалася тривога.

— Просто фігня якась ... Цілковита маячня!

Добре, що брат не чув, як вона висловлюється. Максим би обов'язково ляснув її по губах, легенько звісно: «Що за слівце панночко?»

Аріана захитала головою. Брата тут немає, проте є Даррен. Треба хоча б спробувати поводитися нормально.

Раптова слабкість охопила все тіло, страшенно захотілося спати.

— Аріано, як ти себе почуваєш? — Даррен схилився так низько, що губами майже торкнувся її чола. — Ти така бліда.

Аріана м'яко, але настійливо відштовхнула нового друга.

— Все ок!

Одного поцілунку за день їй цілком вистачить.

Вчепившись в сильне плече, вона повільно підвелася, ще раз роззирнулася.

Величні двері мерехтіли в слабкому світлі ліхтарика, наче нічого й не сталося. Не було золотого сокола, білого міста й Кінця світу.

Сон, невже те видіння — теж сон? .. Неймовірно реалістичний сон.

«Мабуть, я направду здуріла...»

— Лишень подумай, стільки тисячоліть, а цей скарб ніхто не поцупив, — прошепотіла вона, втупивши погляд в золоті написи.

Такі химерні двері могли відчиняти лише Рай чи Пекло... В Пеклі вона, здається, щойно побувала.

Прокляті двері, проклятий храм! Думка, що то, щиро кажучи, дивно — побачити храм і золоті двері з нічного жахіття в реальності, завітала до неї не зразу.

— Коли повернуся, обов'язково подзвоню доктору Зельцеру ... — пробурмотіла Аріана, стиснула тремтячу, спітнілу руку в кулак.

— Хто такий доктор Зельцер?

Аріана проігнорувала питання, провела ліхтариком донизу

— А от він!

Сувій папірусу лежав на порозі золотих дверей, смугастої кішки ніде не було видно. Втікла?

Аріана нахилилася, підібрала сувій, сунула його в рюкзак.

— А що це за закарлючки, клинопис?

Дивні пташині лапки з верху до низу подряпали золоте полотно.

«Такі ж, як уві сні ... Що там говорила Неферрен, щоб їх відчинити?»

— Це ранне ієратичне письмо, — Даррен стояв поруч, голос його звучав спокійно й навіть якось байдуже. — Деякі логографи належать народу Дворіччя.

— Таке враження, що я була тут колись давно ... Дуже-дуже давно.

Аріана простягла палець до золотої карлючки — але той час завмерла, мабуть, не варто повторювати експеримент.

— Мін Хуна? — "Хто тут?"

Чужий гуркітливий бас гучною луною прокотився під темним склепінням храму.


З боку темної галереї тупотіли важкі кроки.

Даррен озирнувся й встав перед Аріаною. Немов лицар, закрив її широкими грудьми, приготувавшись захищати «діву у біді».

Уява послужливо додала осяяний золотий щит до його рук — Придвен короля Артура.

Низький бас безперервно кликав арабською, тоді прогундосив малозрозумілою англійською.

До них вилетів промінь люмінесцентного світла, з темряви виліз кремезний єгиптянин у формі військового, за лівим плечем теліпався автомат.

Він посвітив ліхтариком в обличчя Даррена й прогуркотів щось неприємне, голос його лунав низько й навіть загрозливо.

Правою рукою чоловік потягнувся до автомата.

Аріана зойкнула й пригорнулася до спини Даррена. Зараз вона не заперечувала побути «дівою у біді».

— Why you doing here? — «Чому ви тут робите?» — загорланив єгиптянин, трясучи ліхтариком, його червоне обличчя перекосилося від злості. — No, no, close!

— Ле біс е ехні! — «Все добре, брат!» — Даррен виставив руки так, щоб військовий їх бачив.

Він мовив спокійно й м'яко, намагаючись не робити різких помахів.

— Хей ент Масрі? — «Ти єгиптянин?» — здивувався військовий та трохи опустив ліхтарика.

— Нам, — «Так».

— Ма алдхи тефалух хуна? — «Що ви тут робите?»

— Садікті Турид ан Тераа, — «Моя дівчина хотіла подивитися».

Військовий широко роздував ніздрі при кожному вдиху, немов принюхувався до них. Він посвітив ліхтариком позаду Даррена, білий промінь впав на обличчя Аріани, вона скривилася.

— Who is with you? — зажадав військовий з нестерпним акцентом. — Who are you? — "Хто там з тобою? Хто ти?"

Зібравшись з мужністю, Аріана вийшла з-за спини Даррена. Хлопець стрімко ухопив її за зап'ясток, утримуючи коло себе.

— Я, Аріана Крон, — голос її тремтів від напруги, гіркота заповнила рот, та вона хутко розпростала плечі й скинула підборіддя.

Аріана згадала, що знаходиться на своїй землі, а ця людина, ким би він не був — в підпорядкуванні її батька.

— Пані Крон? — військовий глядів розгублено то на Даррена, то на Аріану.

Помітивши його сумніви, Аріана зняла з плеча наплічник, трохи порилася в ньому і витягла блакитну пластикову картку з фотографією. Права міжнародного зразка: батько подарував їй машину ще на шістнадцятиріччя, а права Аріана отримала тільки торік, і з того часу мала завжди з собою. Так, про всяк випадок.

— Ось, —вона витягла руку, Даррен невловимим помахом перехопив права й простягнув їх військовому.

— Посвідчення. Водійське. Права.

Військовий придивився до картки, посвітив ліхтариком на голограму і його злість, вмить вщухла.

— Вибачте, пані Крон! — єгиптянин ніяково усміхнувся. — Міс ... прошу за мною ... ваш батько телефонував, питав, — пробасив він, активно жестикулюючи рукою, наче наслідував ковшу трактора, що загрібав сніг з вулиці.

Військовий затупотів в протилежний від золотих дверей бік, відлуння від важких кроків заповнило храмову тишу.

— Отакої, то ми врятовані?

Аріана задріботала слідом. Як же їй натерпілося покинути цей лихий склеп.

Вона намагалася не дивитися по сторонах, від поглядів богів і богинь — починала тремтіти. Здавалося, що ці мовчазні мешканці Чорного храму стежать за нею, і в їх золотих очах бачилося засудження.

Нарешті попереду заграло світло. Тонесенький запорошений віковою пилюкою промінь порізав кисільний напівморок.

— Хвала богам! — Аріана підняла руки у вдаваному молитовному жесті й додала кроку.

Ще десять метрів й промінь світла перетворився на величезний портал. Свобода була на відстані витягнутої руки.

Аріна озирнулася, Даррен крокував позаду, безшумний, наче давній храмовий дух. Хлопець, здавалося, нічого не помічав, глибоко зануреним у свої думки.

— Дивись, вихід! Ну, слава Богу.

Даррен усміхнувся кутиками вуст.

Аріана кинулася до порталу, з тихим «охо» вистрибнула з храму.

Сухий пустельний вітер вдарив в обличчя, розкидав чорне волосся по плечах.

Безліч голосів проковтнули її полегшене зітхання. Навколо храму вирувало життя.

Десятки єгиптян метушилися колом, кочували від одної сміттєвої гірки до іншої, возилися з якимись дивними приладами.

Повітря над розкопками гуло наче у вулику.

Де ж були усі ці люди раніше? Чому, коли вони з Дарреном йшли в храм всюди панувало запустіння?

Робочі й археологи кидали на їх трійцю швидкі погляди, але з'ясовувати що відбувається ніхто не поривався.

— Зачекайте тут, пані Крон ... — військовий кинув на них стурбований погляд.

— Звичайно-звичайно, я з місця не зрушу!

Єгиптянин вихопив з-за ременя рацію, щось пробасив арабською, а тоді ривками затупотів до сміттєвих пагорбів.

— Як же тут людно ... — зітхнула Аріана, проводячи поглядом по незнайомим обличчям у метушливій юрбі. — Ну от й усе, Даррене. Ми на волі.

Аріана озирнулася й проковтнула наступну репліку. Даррена позаду неї не було.

— Даррен? — Аріана розгублено закрутила головою.

Золотоокого хлопця ніде не видно. Ні коло храмових стін, ні коло найближчих пагорбів. Він без сліду розчинився в пустельному краєвиді, немов чергове бачення.

Галюцинація? Сон? Ні не може бути ...

— Та він же був тут ... поруч...

Аріана безпорадно глянула на чорний портал, храмова брама дихали холодом й тривогою. Вона стиснула лямку наплічника, все дивилася й чекала, і не помітила, як військовий повернувся.

— Пані Крон?

До храму мало не спотикаючись біг Ханіф, вимахував руками й на все горло горланив її ім'я, немов муедзин, що закликав до молитви.


Єгиптяни покидали, хто чим займався, і витріщалися на горланя.

Гід розкрив обійми, та в останню мить згадав про субординацію, і спинився.

— Пані Аріано, Хвала Аллаху, ви живі! — голос Ханіфа аж тремтів.

Здавалося, що від щастя чоловік ось-ось заплаче.

— Прошу, ходімо зі мною, машина вже чекає.

Він доторкнувся до її плеча, наполегливо, однак обережно повів вгору по схилу. Військовий замикав процесію, про щось беззупинно перемовляючись по рації.

— Пані Крон, як же ви мене налякали..., пішли, нічого не сказавши. Я всюди вас шукав, весь базар обійшов уздовж й упоперек! Усе не міг вас знайти ... Вибачте мені. Вибачте, пані Крон!

Ханіф все говорив і говорив, штовхаючи Аріану вгору. Попереду й справді на них чекала машина. Один з Мерседесів орендованих батьком.

Аріана сповільнила крок. Дивна тривога скувала серце. Щось було не так, невірно, вона щось робила неправильно.

Дверцята машини вітально відкриті. Ще крок — і казка, до якої вона несподівано втрапила, зникне.

Коли їй трійця видерлася на гребінь пагорба, Аріана все ж озирнулася.

Що вона сподівалася побачити? На що розраховувала?

Табір археологів: намети розкидані безладно між купок будівельного сміття, в тіні відпочивають військові з автоматами. Марнота й хаос. І над усім тим височить Чорний храм. Похмурий, чудовий, не земний.

Даррен стояв коло чорного порталу, схрестивши руки на грудях, він дивився кудись удалину, а плямиста кішка сиділа у його ніг, в позі статуетка богині Баст.

— Даррен, — Аріана завмерла на місці.

Тепер вона вже не чула Ханіфа, що не стуляв пельку ні на мить.

З боку наметового містечка до Даррена поспішав високий русявий юнак.

Він спинився і заговорив, Даррен задумливо та ствердно кивав у відповідь.

Цікавість негайно нагадала про себе. Страшенно захотіла втекти від гіда ще раз, збігти вниз до Даррена.

Може юнак зможе пояснити, що сталося там в храмі, що то були за золоті ворота, куди вони ведуть, чи означають щось її марення, і ще, чому ця смугаста живність сидить коло його ніг!

Аріана торкнулася губ. Думки якось непрохано перескочили з загадок і бачень на поцілунок.

Вуха спалахнули червоним. Знайоме обурення зростало в душі.

Як же все сталося безглуздо й по-дитячому. У неї не було навіть миті на роздуми. А тіло саме по собі, без будь-якого тренування знало, що робити.

Тоді, в школі, перед своїм першим побаченням, вона ж годинами практикувалася, цілуючи ванільний пудинг, помідори й для чогось апельсин, поки губи не потріскалися.

У неї так сильно тремтіли колінця, а в животі пурхав цілий рій метеликів (точно, як кажуть про те книжки). Тільки от, вони з однокласником так і не поцілувалися ...

Перше побачення стало для Аріани добрим уроком. Уроком, що не слід перед усяким відкривати своє серце й думки.

Наслідки такої довірливості ще довго завдаватимуть тобі біль. Адже, навіть найбільш гідний та бажаний може запросто виявитися «не тим».

А тепер от Даррен, стоїть там в тіні храму, говорить з русявим, навіть не дивиться в її бік, поводитися так, ніби нічого не було.

Аріана провела пальцем по нижній губі. Немов би відчувши її бажання, Даррен раптом озирнувся, подивився вгору, прямісінько на неї, всміхнувся.

Зустрівшись із золотим поглядом, Аріана бігцем відвернулася.

Ханіф чекав коло Мерседеса, притримуючи відчинені навстіж дверцята, добре, що він нічого не помітив

Аріана залізла у крісло, насилу стримуючи хвилю збентеження й страху ... як же хотілося озирнутися зараз, переконатися, що Даррен все ще там. Що він існує, що він не чергова фантазія, бачення, кошмар її «хворої» уяви.

«Не смій на нього дивитися ... Не смій» — суворо наказала собі Аріана.

— Куди їдемо, пані?

— До готелю. Досить з мене пригод на сьогодні. Я хочу до брата і батька.

— Як накажете, — водій завів Мерсадес.

Ханіф повернувся до неї, в темних очах читалося нескінченне занепокоєння й провина.

Ще б пак, за сьогодні гід точно придбав пару сивих прядок. Втратити дочка самого Ермила Крон!

— З вами ж нічого не сталося, пані Крон? Нічого поганого? — голос його зірвався й знову затремтів, почулися знайомі нотки догідливості від якого судомило шлунок.

Замилений погляд і це ось «догідництво» — дві найбільш ненависні їй речі, вкотре переконалася Аріана.

— Вас не кривдили?

— Все добре, — Аріана силувано посміхнулася. — Не треба так хвилюватися, Ханіфе. У мене немає щонайменшого бажання заподіювати вам ще більшого клопоту.

Втупившись у вікно на галасливе місто, вона майже не слухала гіда. Ліниво ставила якісь дурні питання, коли той нарешті робив паузу в безперервному монолозі.

Подумки ж Аріана знову й знову поверталася до золотоокого Даррена та його смугастої кішки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Айя Нея
02.06.2021 20:08
До частини "1.3. Аріана"
Дякую (◍•ᴗ•◍)