2.1. Неферрен

Залиті полуденним світлом широкі вулиці Тжену. Вони з братом сперечаються про щось в паланкіні, носильники встали, брат відкрив завіси, щоб побачити, в чому причина зупинки.

Ззовні вартові з кам'яними обличчями відтяли дорогу, шпичаки їхніх довгих списів спрямовані на когось попереду.

Хто наважився стати на шляху принца-намісника та його сестри?

Це та частина Тжену, де не буває чужинців. Палац залишився далеко позаду, проте його величний обрис все ще бовваніє над дахами кам'яних будинків. Наче нагадування вірним.

Тут живуть вельможі з родинами, благословенні їхнім батьком — Владикою Двох Земель.

«Аха, хто там?» — Неферрен підняла завісу зі свого боку і, перш ніж брат зупинив її, визирнула назовні.

Перед процесією спішилися два вершники, тоді завмерли в глибокому поклоні.

Перший — високий чоловік зі справжньою бородою, його обличчя спотворили глибокі зморшки й шрами, а другий, праворуч від бороданя — високий худенький юнак, хлопчисько не багатьом старше за Неферрен. Можливо, одноліток її брата.

Хлопчина, як і чоловік — добре складений, але сухорлявий. Вбрані вершники як гоже мешканцям пустелі. У грубі, довгі сукні до п'ят з верблюжої та овечої вовни. їх чорні патли укладено на чужоземний манір.

Коли хлопчина підняв голову, Неферрен завмерла, урвала подих.

У юного бадаві були незвично золоті очі, добре окреслені чорною сурмою, немов би два сонця, що зійшли над обрієм та сяяли в небесах пустелі, мов блиск священного полум'я в дорогоцінному бурштині.

Бадаві уважно поглянув на Неферрен й царівна хутко пірнула за завіси паланкіна. Серце її часто-часто забилося в грудях. Враз з нетрів дитячої пам'яті на неї поглянули сонячні очі страченого єретика.

«Ці очі бачать мою душу! Очі нетжер», — вона аж жахнулася від таких блюзнірських думок.

— Мій пане, — старший чоловік поклонився, в нього був сильний акцент.

— Я знаю тебе, шейхе Дагмане, вірно? Ти прибув раніше призначеного часу. — Аха милостиво всміхнувся, і вартові всі водночас опустили списи. — І привів із собою ... хм сина?

— Це Аддайя, син мого покійного брата, шейха Осезі, мій пане.

— Що ж, ласкаво просимо в Тжену, любі гості! Упевнений, батько радо прийме вас обох. — царевич махнув рукою і найближчий до нього вартовий покірно схилився, послухав наказ, а тоді й шепіт принца. — Проведіть наших гостей до палацу! Повідомте чані про їх прибуття.

— Слухаюсь, мій пане, — рослий воїн гепнув себе кулаком в груди, випростався указав ще двом вартовим підійти.

Втрьох вони оточили гостей. Шейх і його племіник розкланялися та потупцювали з почесною вартою, а скоріше почесним наглядом відданих воїнів Менеса.

— Пустельник ... — пирхнув Аха, коли гості відійшли достатньо далеко. — Жалюгідні дикуни. Батько марно морочиться з цими голодранцями. Яка може бути користь від бадв! Дрібна сарана, ось хто вони ...

Неферрен, не слухала нарікань брата, вся її увага була прикута до хлопчика — бадаві, вона проводжала юнака поглядом доки той не зник за рогом.

Спогади схлинули, наче морська хвиля і Неферрен виявила себе в клітці посеред нічної Дешрет.

— Ти той хлопчик, — прошепотіла вона вологими губами. — Аддайя ...

Юнак зупинив її помахом руки.

— Мовчи, і слухай мене уважно, — попередив він суворим голосом. — Дагман хоче забрати тебе до ребу і віддати шасу. Він домовиться з ватажком шасу Серер, щоб ті заховали тебе на час, поки цар не сплатить викуп. Лишень, я маю сумніву, що старий Дагман, проживе так довго.

— Коли мій брат дізнається, що сталося, — Нефферен хитнула головою, зціпила вільну руку в кулак. — Він вб'є всіх ...

Вона гучно вдихнула, наче наяву побачила залитий кров'ю сад, три тіла, що лежать в ногах у брата в дивних позах. З висоти стіни в сіни сафсафа і пальм тіла здаються ляльками: ошатні сукні порвані, нафарбовані очі скляні, на їх колись прекрасних обличчях — гримаси болю, жаху і смерті ... Брат нарешті опустив закривавлений хепеш і звів голову, немов знав, що вона спостерігає за статою, заглянув їй в очі та посміхнувся.

— Аха не змилосердиться...

Аддайя кивнув. На спокійному обличчі пустельника не здригнулося жодного м'язу. Здається думка про неминучу загибель його зовсім не лякала. Відвага або дурість?

— Так, і не лише я це розумію. Тому мисливці вирішили, що безпечніше буде вивести тебе за межі пустелі та продати в рабство Куш. За царівну будь-який ворог Менеса Жахливого щедро відсипле зерна.

Неферрен ахнула, обхопила себе за плечі й зіщулилась під накидкою. Несвідомо губи її зашепотіли молитву рідною мовою.

— Верві неб, мекет та мекет Ре... — «Великий пане, твій захист, захист Ра...»

Що за жахлива доля бути проданою в рабство ворогам батька!

Годувальниця розповідала страшні історії про чужоземних царівн, яких заради миру між племенами, зміцнення влади, та й просто у подарунок — продавали. Нещасні позбавлялися честі та не мали можливості повернутися додому.

До них ставилися, як до коштовних подарунків, дивовижних звіряток.

А що, як і вона стане таким от звірятком, і ніколи вже не побачить батька?

А що, коли батько піде війною проти народу, чиї правителі виявляться достатньо зухвалими та дурними, щоб взяти в полон улюблену доньку несут-біті? Скільки невинних життів згине в безглуздій сварці?

Аддайя мовчав, уважно спостерігаючи за Неферрен. Незвичайні золоті очі юнака засвітилися яскравіше.

Царівна струснула головою, відігнала мару, подалася вперед і схопилася за прути клітки.

— Цього не можна допустить... О, прошу, прошу, в ім'я великих богів, допоможи мені!

Неферрен з благанням дивилася на пустельника, безперервно, ледь чутно шепочучи: «Прошу, прошу ... прошу».

Аддайя зберігав мовчання, пильно дивився на неї, зважуючи всі за і проти, а тоді повільно, дуже повільно, кивнув головою.

— Я допоможу тобі, донька загарбника Менеса Жахливого. Але не заради твоїх богів ... — гостра, як лезо хепеша, посмішка розтягла його безбарвні губи, і ця посмішка налякала Неферрен сильніше за уважний погляд золотих очей.

Царівна нервово глитнула тугий, гіркий клубок, і хитнулася назад. Ціна за порятунок може виявитися непомірно великою ... Що може попросити цей пустельний хлопчисько в сплату за допомогу? Золото, титул, місце при дворі? А може заступництво батька і його царське прощення для всіх бадв за їх майбутні злодіяння?

А що, коли це буде влада над усіма землями Дешрет? ..

Таке цілком ймовірно. А може йому потрібно щось зовсім інше. Щось, що вона зможе подарувати, коли сама зійде на престол і стане царицею Об'єднаних земель.

— Ми розрахуємося згодом, — Аддайя немов би читав її думки.

Він вхопився за дерев'яні прути, трохи вище від рук Неферрен і низько схилився над переляканою царівною.

Золоті очі Аддайї горіли яскраво, наче ліхтарі в забороненому святилищі, від цього загадкового світла неможливо було відірватися. Якби не прути, їх губи зустрілися б.

«Ці очі бачать мою ба...»

— То що відповіси? Ти погоджуєшся, царська донько?

Неферрен облизала обвітрені губи шорстким язиком і хитнула головою.

— Т-так ... — затинаючись, видавила вона ледь дихаючи.

— Тоді заприсягнися своїм ім'ям, царівно! Своїм справжнім ім'ям і кров'ю, що отримала від предків. Тому що, лише кров має значення в пустелі. Не присягайся своїми богами. Вони далеко і не почують тебе. Тут лише я. Лише я нині вирішую твою долю.

Неферрен нервово глитнула. Що за дивне, навіть дике прохання. Вона схилилася, занурила палець у пісок, холодний і вогкий та накреслила тремтливі знаки.

« »

— Я, Нуб-Ем-Хет, донька Менеса Великого і Нейтхотеп Прекрасної, клянусь тим ім'ям, що назвала мені мати ... і кров'ю, що дарували мені предки, — вона затнулася, що за страшна присяга.

Неферрен відчувала, як все всередині неї здригається від жаху. Присягання таємним ім'ям і кров'ю! Що за зла магія.

— Я виконаю твоє прохання бадаві Аддайя, син шейха Осазі. Коли ти схочеш, я віддячу тобі за допомогу.

— Най почує тебе Єдиний, царівно, та прийме твоє присягання.

— Єдиний?..

Аддайя всміхнувся, в його правиці наче з чорноти з'явився ніж, таким дикуни кололи овець та кіз.

Неферрен ахнула й відхилилася, та ніж впав на мотузку. Бадаві справді не бажав їй смерті. Мить, і нехитрий замок зламано, Аддайя підняв дверцята клітки над головою, простяг їй руку.

— Виходь, царівно. Хутчіше!

Неферрен намагалася якомога менше шуміти, вилізла з клітки та озирнулася.

Це і справді було стійбище пустельників, тимчасове, що стало на ночівлю або ж тут зібралося все плем'я, важко сказати.

Неферрен бачила лише найближчі шатри, між ними тулилися порожні дерев'яні клітки. Чутки, що бадаві полюють за людьми в пустелі, та налітають на прикордонні селища і продають селян ребу — невже це правда?

— А зараз, слід вибиратися, доки Дагман не послав когось зі старших, перевірити як тут ся має його полонянка.

Неферрен стиснула губи. Вид порожніх кліток похитнув її довіру до юнака.

— Іди за мною, тільки тихо, — Аддайя схопив царівну за руку і смикнув на себе. — Вже трохи запізно вагатися. 


Ким би не був Аддайя, звичайним бадаві, сином покійного шейха або небожем нині владущого — він не виявляв ані крупиці поваги до царської крові. Адже Менес — її батько, був господарем всієї червоної землі, а значить, що і володарем народу Аддайї.

Пустельник повів Неферрен за спляче кочовище, огинаючи плями світла.

Зачувши голоси або кроки, юнак зупинявся, штовхав царівну в тінь, а сам перевіряв дорогу.

Вони скрадалися, наче мисливці на антилоп, повільно, зважуючи кожен крок. Аддайя не створював жодного звуку, а от Неферрен здавалося, що вона тупотить, що стадо віслючків.

Коли Аддайя в черговий раз зупинився, царівна стягла з ніг золоті сандалі й затисла їх під пахвою. Все одно коштовне взуття не створено для піших прогулянок. Холодний пісок добре поглинав її кроки.

Нарешті останній намет. За ним схилилися три високі пальми, зрощені у коренів. Під їх розгорнутими кронами спали три верблюди.

Варто було Аддайї наблизитись, найбільша тварина заворушила вухами, фиркнула, витягла довгу шию. Його карі очиська з занепокоєнням втупилися в півтемряву.

— Ахда — Ахда, — Аддайя м'яко зашипів-зашепотів щось рідною мовою. — «Тихіше»

Бадаві дістав з-за поясу крихітний мішечок і висипав пригорщу фініків на долоню, тоді простягнув її тварині.

Верблюд пирхнув, схилив велику голову, принюхався й одним махом злизав частування.

— Хороший хлопчик, — посміхнувся Аддайя, поплескав його по загривку.

Він підійшов з частуваннями до другої тварини, а тоді до третьої.

Відчай, що охопив Неферрен при спогляданні тварини, силою міг би зрівнятися з відразою, що викликав сам їх вид.

Вона позадкувала, шепочучи молитву.

— Тварини Сетха ...

Неферрен осінила себе захисним жестом, але зразу схаменулася, подумки вилаяла себе за малодушність.

Тварина пана червоних земель матиме інший вигляд, у неї не буде горба та й вуха сторчма стирчатимуть.

Завершивши частування, Аддайя пірнув до пальм, дістав з-за широких стовбурів туго набитий мішок. Витяг звідтіля два сідла й кілька менших клумаків.

Він завовтузився з поклажею й упряжжю поки Неферрен нервово поглядала навсібіч.

— Ми на цьому поїдемо?

Верблюд замукав, повернув до неї голову, зачвакав великими губами.

— Так.

Аддайя встановив на горб більшої тварини сідло й закріпив спеціальними ременями під животом.

— Я не вмію...

Неферрен відступила до пальм. Сама думка про те, що їй доведеться сидіти на цьому чудовиську — викликала жах.

— Не хвилюйся, ти швидко навчишся. — Аддайя приладнав переметні сумки, ті що більші — він перекинув через спину верблюда, а решту прив'язав з боків до луків сідла.

— Сумніваюся.

Скінчивши приготування Аддайя жестом покликав її.

— Давай, царівно, у нас мало часу. Не бійся, Шемі смирна й добре навчена.

Неферрен оглянулася на кочовище. Сидіти в клітці, чи їхати верхи на потворі, — що краще? Вона змусила себе підійти до верблюда. Тварина замукала і плюнуло в пісок, майже в самих ніг Неферрен.

— Яка гидота ... — царівна скривилася.

Верблюдам бадв було далеко до грації та вишуканості палацових коней. Подумки Неференн звернулася до богів, великих предків і духів — благаючи їх змилуватися над нею і захистити від зла.

— Ти готова?

— Що ..

Аддайя безцеремонно обхопив її поперек живота, рвучко відірвав від землі. Неферрен ахнула, схопила бадаві за плечі та шию.

Відчула, як грають під пальцями тугі м'язи, здивовано поглянула на Адлайю.

Юнак виглядав таким сухим і жилавим, вона аж ніяк не очікувала, що він виявиться настільки сильним.

Мішкуватий наряд створював хибне уявлення про фігуру пустельника.

Аддайя без будь-яких видимих зусиль утримував її над землею і підняв ще вище на рівень своєї голови, а тоді всадовив у сідло.

— Перекинь ногу на інший бік, — скомандував він.

Коли Неферрен виконав веління, простягнув їй довгі поводи.

— Ось тримай.

— Стривай, що ... що мені з цим робити?

Неферрен розгублено стисла мотузки. Вона лишень почала вчитися їздити верхи. Здавшись під довгими умовляннями, батько дозволив їй займатися під наглядом наставника, в той час, як Аха всіляко доводив, що це небезпечно.

— Тримайся міцніше. Ці-рух! — Аддайя ляснув тварину по крупу.

Верблюд замукав та неспішно піднявся з колін. Неферрен хитнуло вперед, з такою силою, що вона ледь не злетіла в пісок, впустила поводи, але в останню мить, встигла вхопитися за ріг сідла.

Верблюд встав на повний зріст, і від раптової висоти у Неферрен закрутилося в голові. Вона насилу стримала крик, що рвався з грудей.

Аддайя обійшов верблюда, схопив царівну за щиколотку і потягнув праву ногу вниз, закріпивши її в стременах.

— Тримайся міцніше, коли звикнеш, можеш схрестити ноги й відкинутися в сідлі. Скажеш йому «Ялла» і він піде. Зрозуміла?

Бадаві погладив верблюда по довгій шиї та відійшов. Неферрен намертво вхопилася за віжки, вп'ялася в бадаві поглядом. Вона намагалася не моргати, слідкуючи за кожним рухом пустельника.

— Повторюй за мною, — попередив Аддайя не дивлячись на царівну.

Він намотав віжки на зап'ясті, смикнув руку вліво.

-Ялла!

Верблюд переступив з ноги на ногу, повернувся боком до стійбища і неквапливо покрокував у ніч.

Неферрен завертілася у сідлі. Натягнула поводи щосили, верблюд невдоволено замугикав.

— Ялла! Ялла! — відчайдушно повторювала царівна, ляскаючи тварину колінами.

Шему спантеличена безладними командами вершниці, тупцяла на місці, нарешті неквапом витягнула шию і швидко наздогнала Шему.

Аддайя глянув на Неферрен і схвально кивнув.

— Старайся триматися за мною і не відставати. Попереду в нас довга ніч. Зупинятися не можна, інакше Даган наздожене нас. Спробуй не заснути в сідлі.

— А хіба бадви не сплять верхи під час довгих переходів?

— Умілі вершники ніколи не випадуть з сідла. Але ти, царівно, з незвички можеш налякати Шемі та поранитися.

Аддайя відвернувся, заклацав язиком, легенько смикнув поводи. Верблюд забурчав і прискорив крок, перейшов на рись.

Невдовзі спляче кочовище залишилося далеко позаду. А попереду розляглося нескінченне чорне море Дешрет.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
TomaTam
08.05.2021 16:03
До частини "2.1. Неферрен"
Боже яка насолода читать