Співбесіда
Андрій збагнув, що вибрав не ті туфлі, ще біля воріт промзони: правий підбор зачепився за іржавий шматок арматури, шкіра тріснула, а через кілька хвилин він порвав штани об шматок прута, що стирчав із бетонного паркану; тепер же на лацкані піджака розпливалася жирна темна пляма, і від неї пахло машинним мастилом.
«Прекрасний початок», — подумав він, проводячи пальцем по плямі. Вітер гнав порожньою вулицею дрібне сміття, десь за бетонними коробками глухо гудів трансформатор, а під ногами хлюпала холодна вода. Нарешті Андрій побачив потрібну будівлю — низьку, сіру, з єдиним освітленим вікном на другому поверсі.
На дверях не було ні вивіски, ні номера, лише маленька клавіатура кодового замка. Він натиснув кнопку виклику. Динамік зашипів.
— Ви до кого? — пролунав втомлений жіночий голос.
— Я на співбесіду. Мені призначено на…
— Зачекайте, — перебила його жінка.
Він чекав хвилин десять. Замок нарешті клацнув. Усередині пахло пилом, старим папером і чимось солодкувато-гнилим. Андрій увійшов і зупинився. Перед ним була простора приймальня, ніби застрягла на початку дев’яностих: потерті крісла, масивне бюро з облупленим лаком, два чорні телефонні апарати, настільна лампа з пожовклим абажуром. На стінах висіли календарі й плакати, давно вицвілі від часу. За столом сиділа секретарка в темному костюмі з широкими плечима та білим комірцем. Вона виглядала так, ніби просто вийшла зі старої фотографії й ще не помітила, що фотографія закінчилася. Перед нею стояв товстий комп’ютер із випуклим екраном; зелена крапка курсора мерехтіла на чорному тлі.
— Я прийшов на співбесіду, за оголошенням, — повторив Андрій.
Секретарка підняла очі, підведені чорним олівцем.
— Чекайте, поки вас покличуть. — відповіла вона.
Він сів. Пружини крісла тихо заскрипіли під ним. Через п’ять хвилин він подивився на годинник. Потім ще раз. Потім перестав дивитися. За вікном поступово стемніло. Холод пробрався під комір, у роті пересохло, а зі старого радіатора долинало рідке металеве постукування: цок… цок… цок…
Нарешті секретарка сказала:
— Співбесіди, на жаль, сьогодні не буде. Директор відклав зустріч. Приходьте завтра.
— Завтра? — Андрій сердито подивився на неї. — Але я чекав тут… скільки?
Вона насупилася, ніби запитання здалося їй дивним і недоречним.
— Недовго. Години три.
Андрій різко підвівся. Ноги затерпли. Він уже взявся за ручку дверей, коли за спиною клацнув замок. Двері кабінету відчинилися. З них вийшов чоловік. Точніше, спочатку Андрію здалося, що чоловік просто дуже худий. Потім він побачив обличчя. Шкіра щільно обтягувала череп, губи висохли й потемніли, пальці нагадували тонкі гілки. На ньому був старий чорний костюм із білою сорочкою — такий, який одягають на покійників перед похоронами. Чоловік мовчки подивився на Андрія. З його грудей долинув сухий, ледь чутний вдих із хрипом та сипінням.
Андрій закричав і вибіг назовні. Холодне повітря вдарило в обличчя. Він зупинився лише біля воріт і подивився вниз. У калюжі відбивалося його обличчя. Спочатку він не зрозумів, що бачить. Потім підняв руку до голови. Волосся було зовсім сивим. На підборідді стирчала скуйовджена сива борода. Обличчя вкривали глибокі зморшки. А його костюм… Андрій торкнувся рукава. Тканина стала тонкою, чорною, жорсткою і тепер пахла сирою землею.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!