Байкарі Зі Склепу: Містичні Історії Та Міські Легенди (Спільно з Ольгою Пелешук)

Світло зникло так раптово, ніби хтось одним рухом висмикнув із вечора весь звук і тепло, залишивши тільки тьмяне світіння екранів телефонів, шум дощу за вікнами та тихе невдоволене бурмотіння людей у темному офісі. За останні два роки всі вже звикли до блекаутів, але кожного разу, коли лампи згасали посеред роботи, в повітрі ненадовго виникало дивне відчуття відірваності від світу, ніби місто за вікном переставало існувати й лишався тільки цей поверх, кілька столів, запах розчинної кави та людські голоси, які автоматично ставали тихішими, щойно навколо густішала темрява. Хтось засвітив ліхтарик на телефоні, хтось пішов шукати павербанк, а бухгалтерка Людмила Іванівна зітхнула так голосно, ніби саме вона особисто відповідала за електромережу всієї області, після чого дістала з шухляди печиво й оголосила, що працювати все одно ніхто не буде, тому можна хоча б попити чаю по-людськи.

Марина сиділа трохи осторонь від інших, ближче до темного вікна, за яким дощ перетворював місто на каламутну сіру пляму, де лише зрідка миготіли фари машин. Світло телефона, що лежав екраном догори на столі, підсвічувало її руки — тонкі, бліді, з коротко обрізаними нігтями, які вона весь вечір машинально терла одна об одну, ніби намагалася зігріти. Вона слухала чужі розмови впіввуха, час від часу посміхаючись, коли хтось згадував старі дитячі дурниці — як лазили на будови, як тікали від сторожа, як палили тополиний пух або крали яблука на чужих дачах. Люди в темряві завжди починають згадувати дитинство, і Марина давно помітила цю дивну річ, ніби темрява сама витягує з людини старі голоси, запахи й страхи, про які вона не думала роками.

— А ми в дитинстві викликали “швидку” сусідам і ховалися в під’їзді, — засміявся Андрій із сусіднього відділу. — Боже, які ж ми були ідіоти.

— Та всі ми були тоді ідіотами, — відгукнулася Світлана. — Просто тоді ніхто не мав телефонів із камерами.

— Марин, а ти що мовчиш? — раптом спитала вона й повернулася до неї разом із тьмяним колом ліхтарика. — Не повірю, що ти в дитинстві була чемною.

Кілька людей засміялися, але Марина відповіла не одразу. Вона дивилася кудись у темне вікно, де власне відображення ледь помітно змішувалося з нічним дощем, і на мить їй здалося, що за склом хтось стоїть. Старий рефлекс, який не зник навіть тепер. Вона швидко відвела погляд і взяла чашку обома руками, хоча чай уже давно вистиг.

— Та ні, — тихо сказала вона. — Чемною я точно не була. Навпаки, була ще тією розбишакою. Як згадаю, що ми тоді витворяли, то аж соромно стає…

— Ну от, — усміхнувся Андрій. — Давай тепер твою історію.

Марина ледь помітно похитала головою, ніби хотіла відмовитися, але всі вже дивилися на неї. За вікном шумів дощ. У темному офісі пахло чаєм, мокрим одягом і пилом від старих батарей, які давно охололи без світла. Вона ковтнула повітря й раптом відчула себе дуже втомленою.

— Це давно було, — сказала Марина після паузи. — Ще наприкінці вісімдесятих. Мені тоді одинадцять років було... Господи, навіть не віриться… Стільки води утікло…

Вона сором’язливо усміхнулася, але в цій усмішці не було тепла та радості.

— Згадую, як ми тоді дзвонили з телефонів-автоматів. Засовували у щілину для монет сірник або якусь пластинку, щоб можна було подзвонити без копійок. Інколи працювало, інколи ні, але нам сам процес подобався. А часом брали справжню монету, тільки не кидали її всередину, а притримували пальцями на дроті, і телефон теж працював. Весело було... дурні були малі. Дзвонили на випадкові номери, несли в трубку всяку гидоту й кидали слухавку. Ще газети тягали з поштових скриньок, у двері дзвонили й тікали, пляшки били на будові... Усе як у всіх тоді.

В офісі тихо засміялися, але Марина вже не чула того сміху. Вона дивилася в темряву перед собою так, ніби бачила щось зовсім інше — не офіс, не колег, не дощ за вікном, а старий радянський телефон-автомат біля гастроному, гарячий літній асфальт і три дитячі постаті під тополями.

— Але одного разу сталася з нами така історія, — сказала вона вже тихіше, — після якої всі ці дурні жарти закінчилися одразу. Сталося це під час літніх канікул... і почалося все зі старої телефонної книги.

— А де ви її взяли? — спитала Світлана.

Марина нервово провела пальцем по краю чашки.

— У макулатурі знайшли. А сталося це так…

***

Марина замовкла після останніх слів і якийсь час тільки дивилася в темне вікно, де дощ повільно сповзав по склу тонкими блискучими смугами, схожими на тріщини. У тиші офісу було чути, як десь далеко в коридорі гупнули двері й одразу стихли кроки, а потім знову лишився тільки шурхіт дощу та слабке потріскування павербанка, до якого хтось підключив настільну лампу. Світло від телефона, що лежав біля Марининої чашки, падало їй на обличчя знизу, підкреслюючи втому під очима й дивний застиглий вираз, який буває в людей, коли вони не просто щось згадують, а ніби повертаються подумки в інший час, де досі залишилася частина них самих. Вона кілька разів хотіла продовжити, але збивалася, ніби не могла вирішити, які саме слова варто вимовити вголос, а які краще назавжди лишити там, у минулому.

— Мені тоді одинадцять рочків було, — нарешті тихо сказала Марина. — Літо... вісімдесят восьмий чи вісімдесят дев’ятий рік, зараз уже точно не скажу. Тоді всі роки однаковими здавалися. Спека, канікули, батьки на роботі до вечора, а ми цілими днями вешталися самі десь на вулиці. Всі разом. ну і веселилися як могли.

Вона ледь помітно усміхнулася.

— Зараз, мабуть, важко пояснити, як тоді жили діти. Нас ніхто особливо не шукав. Вранці тебе випхали надвір — і йди гуляй собі до темряви. Хіба що на обід додому приходили, суп розігріли, наскоро поїли, і знову на вулицю. Головне, щоб живими додому приходили. Ми весь час десь лазили: на будовах, по гаражах, у підвалах. Пили газовану воду з автоматів за три копійки, їли морозиво, якщо в когось були гроші, а якщо не було — то просто сиділи в тіні під тополями й вигадували, чим би нам іще таким зайнятися, аби не нудьгувати.

Світ навколо повільно розчинився в її голосі, і офіс із темними моніторами та запахом розчинної кави відступив кудись далеко, поступаючись місцем літу — важкому, гарячому, залитому сонцем.

— Я добре пам’ятаю той день. Спека стояла така, що асфальт біля дороги ставав м’яким, наче пластилин, і в ньому лишалися сліди від велосипедних шин. Тополиний пух крутився в повітрі, забивався в кущі й липнув до ніг, а над містечком висіло те дивне літнє марево, через яке все довкола здавалося трохи сонним і розмитим. Ми тоді саме поверталися зі школи. Це вже були останні дні перед канікулами, уроків уже толком вже не було, всі учні тільки чекали коли настане свобода. Я несла дві важкі зв’язки газет, перев’язані шпагатом, Дарина тягнула якісь старі журнали “Огонёк”, а Ярина весь час нила, що даремно ми погодилися піти здавати макулатуру одразу після обіду.

На дворі тоді було справжнє пекло. Ми ледь переставляли ноги від втоми.

— Не ной, — сказала я тоді. — Купимо потім тобі газировки.

— За що? — одразу фиркнула Дарина. — Ти ж минулого разу теж казала.

— Бо минулого разу ти все морозиво зжерла сама.

Дарина зареготала так голосно, що якась бабця біля гастроному сердито озирнулася нам услід. Вона завжди сміялася голосніше за всіх, ніби на зло цілому світу. Ярина поруч із нею виглядала зовсім інакше — тиха, худенька, з двома тугими косами, які мати щоранку заплітала їй так сильно, що в неї аж очі трохи натягувалися до скронь. Вона весь час озиралася, ніби боялася, що нас зараз хтось насварить або прожене.

Пункт прийому макулатури стояв біля старого складу за магазином “Госптовари”. Там завжди пахло мокрим папером, пилом і кислим тютюновим димом. Біля будки лежали цілі гори старих газет, журналів і книжок із відірваними обкладинками. Чоловік у брудному халаті зважував наші пакунки з таким виглядом, ніби ми особисто зіпсували йому життя, а ми тим часом нишпорили очима по тих купах паперу, бо там інколи траплялися цікаві речі — комікси, старі листівки, картинки з журналів або навіть книжки.

Саме Ярина її й помітила.

— Дивіться, — тихо сказала вона.

Між пожовклими газетами лежала товста телефонна книга в темно-синій обкладинці, пошарпана й перекошена від вологи. На корінці ще можна було розібрати золоті літери: “Телефонна книга міста N".

— Ого, — присвиснула Дарина. — Тут, мабуть, пів міста записано.

Ярина озирнулася на чоловіка в халаті, який перебирав купи макулатури та перев`язував ]х мотузкою. І ледь він відвернувся, тоді вона швидко схопила книгу й притисла до грудей.

— Ти що робиш? — прошепотіла я.

— Та він навіть не помітить.

— Ярино, тебе колись через твою “не помітить” посадять.!

Але вона вже сховала книгу під курточку, хоч надворі стояла така спека, що куртка виглядала абсолютно безглуздо.

Ми пішли на пустир за котельнею, де завжди збиралися діти з нашого району. Там валялися бетонні плити, іржаві труби й старі покришки. У високій траві дзижчали комахи та цвірінькали коники.

Дарина сіла просто на теплий бетон і почала гортати телефонну книгу.

— Тут реально всі є, — сказала вона. — Дивіться... директори, магазини... о, навіть міліція. А тут навіть приватні мешканці.

— А давайте комусь подзвонимо, — раптом сказала я.

Ярина підняла голову.

— Кому?

— Та будь-кому. Навмання.

Дарина одразу засміялася.

— З автомата?

— Ага.

— У нас стільки грошей нема.

Я тоді витягла з кишені двокопійчану монету, вже просвердлену біля краю, і покрутила її на волосіні.

— А хто сказав, що ми будемо її кидати?

Дарина так зареготала, що мало не впала з плити.

За гастрономом стояла стара телефонна будка вицвілого жовтого кольору з подряпаними стінками й брудними шибками, списаними ручкою й цвяхами. Усередині пахло пилом, металом і чимось кислим, ніби там роками стояла чужа слина й сигаретний дим. Я просунула монету в щілину, притримуючи волосінь пальцями, і автомат одразу клацнув так солодко й правильно, що нас усіх трьох пробрав справжній дитячий захват.

— Дивись, працює! — прошепотіла Дарина.

Я обережно потягнула монету назад, і вона знову вислизнула з автомата нам у руки.

— От бачите? — сказала я. — А ви не вірили.

Ми тоді сміялися так, ніби обдурили не телефонний автомат, а всю державу.

Ярина відкрила телефонну книгу навмання й ткнула пальцем у якийсь номер.

— Дзвони.

Я набрала цифри, слухаючи, як у трубці гудуть довгі радянські гудки, а потім хтось сонно відповів:

— Алло?..

Дарина одразу вихопила в мене трубку.

— Ваш кіт утік до сусідки! Якщо не спіймаєте — забере собі! — крикнула вона й кинула слухавку.

Ми зі сміхом вискочили з будки. Ми тоді думали, що це просто дурна гра.

Перші кілька дзвінків здавалися нам найсмішнішою річчю у світі. Зараз навіть дивно згадувати, через які дурниці ми тоді могли реготати до сліз, але в одинадцять років людині багато не треба — особливо влітку, коли дорослих немає поруч, спека стоїть над містом, як гаряча ковдра, а тобі здається, що весь світ існує тільки для того, щоб вигадувати нові пустощі. Телефонна будка біля гастроному швидко стала нашим штабом. Скло там було брудне й подряпане, у кутках висіло павутиння, а металевий телефонний апарат був гарячий від сонця, ніби його щойно витягли з окропу. Коли двері зачинялися, всередині ставало душно, пахло пилом, старими сигаретами й чимось кислим, але нам це навіть подобалося, бо створювало відчуття, ніби ми робимо щось таємне й дуже доросле.

Я набирала номери. Дарина переважно говорила в трубку всякі дурниці. Ярина стояла поруч і нервово сміялася, весь час озираючись на вулицю, ніби чекала, що зараз із-за рогу вийде міліціонер або якась розлючена бабця.

Пам’ятаю, як одного разу відповіла якась дуже стара жінка з тонким тремтячим голосом.

— Алло?..

Дарина одразу затулила рота рукою, щоб не зареготати завчасно, а тоді крикнула в трубку:

— Ваш холодильник вибухне через десять хвилин!

І кинула слухавку.

Ми вискочили з будки й побігли за ріг магазину, регочучи так, що в мене аж живіт заболів.

— Дурепа! — крізь сміх сказала Ярина. — А якщо вона повірить?!

— То хай виносить ковбасу на двір, — фиркнула Дарина.

Наступного разу я сама говорила з якимось чоловіком, який дуже довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть.

— Це квартира товариша Сидоренка? — спитала я максимально серйозним голосом.

— Ні.

— А чого ні?

— В смислі?

— Ну повинна бути.

Дарина вже сповзала по стінці будки від сміху, а Ярина шепотіла:

— Перестань, перестань уже…

Але сама теж сміялася.

Потім ми дзвонили ще комусь, іще, іще. У трубці лунали різні голоси — сонні, роздратовані, здивовані. Хтось матюкався, хтось одразу кидав слухавку, хтось намагався зрозуміти, хто телефонує. Нам здавалося страшенно веселим те, що дорослі люди десь сидять у своїх квартирах і навіть не уявляють, що з ними зараз бавляться три дурні школярки з телефонної будки біля гастроному.

Сонце вже почало хилитися нижче, хоча спека все ще стояла важка й липка. Біля дороги шуміли тополі, автобуси бряжчали вікнами на ямах, а неподалік хтось увімкнув магнітофон, і над двором пливла приглушена “Ласковый май”. Пам’ятаю, як я тоді подумала, що літо буде нескінченним.

Потім Ярина перегорнула телефонну книгу десь ближче до кінця й ткнула пальцем у номер.

— Оцей.

— Дзвони ти, — сказала Дарина.

— Не хочу.

— Боїшся?

Ярина одразу насупилася.

— Нічого я не боюся.

— Тоді дзвони.

Вона вагалася кілька секунд, але все ж узяла трубку. Пальці в неї були спітнілі, і я пам’ятаю, як вона раз по раз витирала долоню об спідницю перед тим, як натискати кнопки. У трубці загуділо. Один гудок. Другий. Третій.

Потім хтось відповів.

І навіть зараз я пам’ятаю той голос.

Старий. Хрипкий. Ніби людина говорила крізь мокру ганчірку або через хворі легені. Але найгірше було не це. Найгірше — що голос звучав абсолютно спокійно. Без злості. Без здивування. Ніби той, хто взяв слухавку, уже знав, хто телефонує.

— Алло, — сказав старий.

Ярина раптом зблідла й мовчала так довго, що Дарина штовхнула її ліктем.

— Ну давай уже!

Ярина нервово засміялася й тихо сказала:

— Ваш... ваш кіт помер. Він пав смертю хоробрих у битві за сосиски з дворовим песиком Шариком. Перш ніж той встромив у нього гострі зуби… ваш кіт встиг подряпати йому яйця!

Ми не стрималися і приснули від сміху. Кілька секунд у трубці стояла тиша. Потім старий заговорив.

— Ви вздумали зі мною жартувати?

Ми чомусь одразу перестали сміятися. Навіть Дарина. Голос був тихий, але в ньому було щось таке, від чого по спині повз холод, хоча в будці стояла липка літня духота.

— Ви ще про це пожалкуєте, — сказав старий.

Ярина кинула слухавку так різко, ніби обпеклася.

Ми кілька секунд стояли мовчки. Над дорогою прогуркотів автобус. Десь неподалік гавкнув собака. Хтось виносив із гастроному ящики з лимонадом, і скло в них бряжчало сухо й дзвінко.

— Псих якийсь, — сказала Дарина, але вже без сміху.

Ярина мовчала. Вона дивилася на телефон так, ніби той міг знову задзвонити сам собою.

— Та ну його, — сказала я й спробувала всміхнутися. — Старий дурень. Може, п’яний.

— Ага, — швидко підхопила Дарина. — Може, чаклун якийсь.

Вона хихикнула, але якось нерввово й коротко. Ми ще трохи постояли біля будки, удаючи, що нам байдуже, але дзвонити більше ніхто не хотів. Навіть я. Хоч тоді ні за що б цього не визнала.

— Мені додому треба, — раптом сказала Ярина.

— Та ще рано.

— Все одно.

Дарина фиркнула, але теж уже озиралася на вулицю не так безтурботно, як раніше.

Ми розійшлися біля перехрестя, і я пам’ятаю, як довго дивилася вслід Ярині. Вона йшла швидко, майже бігла, притискаючи телефонну книгу до грудей. А над дорогою все так само кружляв тополиний пух, і вечірнє повітря пахло гарячим асфальтом та пилом. Тоді нам ще здавалося, що на цьому все й закінчиться.

***

Додому я тоді йшла сама. Дарина звернула раніше, майже одразу після гастроному, а Ярина взагалі зникла десь попереду, ніби поспішала втекти не тільки від нас, а й від того голосу в телефоні. Сонце вже опускалося нижче, спека потроху спадала, і місто переходило в той дивний літній вечірній стан, коли у дворах починають гриміти каструлями, з відкритих вікон тягне смаженою цибулею й телевізорами, а діти ще бігають надворі, бо додому кличуть лише “коли стемніє”. Я тоді намагалася поводитися так, ніби нічого не сталося. Навіть кілька разів подумки переконувала себе, що той старий справді був просто якимось психом. Але що довше я йшла, то сильніше згадувався його голос. Не слова навіть, а те, як спокійно він їх сказав.

У нас удома вікна виходили просто на дорогу. Я ще з під’їзду почула, як батько дивиться телевізор, а мати гримає кришками на кухні. Все було звичне, нормальне, домашнє, і від цього мені одразу стало легше. Я навіть подумала, що зараз поїм, забуду про ту дурню — і завтра ми знову будемо сміятися з неї.

Коли я зайшла на кухню, мати одразу почала сваритися, що я знову десь тинялася до вечора й не помила руки після вулиці. Вона стояла біля плити в старому домашньому халаті, червона від спеки, і помішувала щось у каструлі, а телевізор із кімнати бурмотів новини про перебудову й черги за цукром. Батько лежав на дивані перед телевізором у майці й навіть не озирнувся, тільки буркнув:

— Де носилося?

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли задзвонив телефон.

У нас тоді телефон стояв у коридорі на маленькій тумбочці під дзеркалом. Старий сірий апарат із важкою слухавкою, яка завжди пахла пилом і чиїмись пальцями. Телефон дзвонив різко, голосно, й від того звуку я чомусь здригнулася сильніше, ніж мала б.

— Марина! — крикнула мати з кухні. — Візьми!

Але слухавку вже підняв батько.

— Алло.

Я досі пам’ятаю, як змінилося його обличчя. Спочатку звичайне роздратоване, а потім трохи насторожене.

— Хто? — перепитав він.

Пауза.

Батько повільно повернув голову в мій бік.

— Марина, це тебе.

У мене всередині все похололо.

— Хто?

— Та звідки я знаю? Якийсь дід.

Я взяла слухавку, і щойно приклала її до вуха, одразу впізнала той голос.

Хрипкий. Старий. Спокійний.

— Ви вздумали зі мною жартувати?.. — тихо сказав старий.

У мене раптом пересохло в роті.

— Хто це?

Старий ніби навіть не почув питання.

— Ви ще про це пожалкуєте.

Я кинула слухавку так різко, що вона вдарилася об стіну.

— Хто це був? — сердито спитав батько.

— Не знаю.

Я тоді збрехала дуже швидко. Сказала, що, мабуть, помилилися номером. Але того вечора я вже не могла нормально їсти. Мені весь час здавалося, що телефон зараз знову задзвонить.

І він задзвонив.

Пізніше Ярина розповідала, що в неї було ще гірше. Вона прийшла додому вся на нервах, а її старший брат саме ремонтував велосипед у дворі. Мати прасувала білизну, телевізор працював у кімнаті, все було звичайно. Настільки звичайно, що їй навіть стало соромно через свій страх.

А потім задзвонив телефон.

Слухавку взяв брат.

— Алло?

Ярина казала, що спочатку він навіть усміхався, але потім вираз обличчя в нього став дивний.

— Тебе, — сказав він і простягнув їй слухавку. — Якийсь старий.

Ярина ще не встигла нічого сказати, як у трубці пролунало:

— Ви вздумали зі мною жартувати?

Вона клялася потім, що в ту секунду впізнала не тільки голос, а й дихання старого — важке, сипле, ніби він стояв зовсім поруч.

Дарині подзвонили пізніше за всіх. Вона якраз вечеряла, й слухавку взяла її мати, дуже нервова жінка, яка завжди кричала так голосно, ніби сварилася навіть тоді, коли просто говорила.

— Дарка! — гукнула вона. — Якийсь дід тебе питає!

Дарина ще сміялася, коли йшла до телефону. Вона до останнього вдавала, що їй байдуже. Але коли почула той голос, то одразу перестала сміятися.

— думаєш, я з вами жартую? Ви ще про це пожалкуєте, — сказав старий. І поклав слухавку.

Того вечора ми вперше зрозуміли, що сталося щось недобре. Нам ще не було страшно, ні. Просто... Ми відчували що в цьому є щось неправильне. Ніби наша дурна гра раптом перестала бути грою, а хтось невидимий уже знав: хто ми; де ми живемо; і як нас знайти…

***

Після тих дзвінків ми ще кілька днів намагалися поводитися так, ніби нічого не сталося. Це навіть було схоже на якусь мовчазну угоду між нами трьома — не говорити про старого, не згадувати той голос і взагалі удавати, що вся історія з телефонною книгою давно закінчилася. Але в одинадцять років людина ще не вміє по-справжньому брехати собі. Особливо коли страх уже заліз під шкіру й сидить там тихо, мов скалка, про яку ніби забув, але кожен рух усе одно нагадує, що вона всередині.

Дарина перша сказала, що все це дурня.

Ми сиділи тоді на лавці біля дитячого садка, їли дешеве морозиво в вафельних стаканчиках, яке тануло швидше, ніж його встигали доїсти, й удавали, що це звичайний літній день.

— Старий псих, — фиркнула вона. — Може, якийсь алкаш. Знайшов чим лякати.

Ярина мовчала. Вона відкушувала морозиво дуже маленькими шматками й раз по раз озиралася на телефонну будку біля гастроному, хоч до неї було метрів сто.

— А якщо він справді нас знає? — тихо спитала вона.

Дарина закотила очі.

— Господи, Ярино, ти як бабка стара.

Я теж тоді засміялася. Не тому, що мені було смішно. Просто дуже не хотілося, щоб Ярина виявилася правою.

Дарину забрали до лікарні через три дні.

Пам’ятаю, як її мати прибігла до нас у двір у домашньому халаті й гумових капцях, бліда, розтріпана, з очима людини, яка не спала всю ніч. Виявилося, Дарині стало погано ще ввечері. Спочатку всі думали, що вона чимось отруїлася, бо її нудило й крутив живіт, але вночі вона почала кричати від болю так, що сусіди стукали в батареї. “Швидка” приїхала лише під ранок.

Ми з Яриною пішли до лікарні наступного дня. Дитяче хірургічне відділення містилося в старому корпусі з облупленими зеленими стінами й високими вікнами, крізь які пахло мокрими деревами та ліками. Усередині стояв густий запах йоду, хлорки й чогось теплого, лікарняного, від чого мене відразу починало нудити. Дарина лежала бліда, як простирадло, з сухими потрісканими губами й трубкою від крапельниці в руці. Я ніколи не бачила її такою тихою.

— Ледве встигли, — сказала її мати пошепки, коли Дарина задрімала. — Ще трохи — і лопнув би.

Я тоді не до кінця розуміла, що саме мало “лопнути”, але від тих слів стало моторошно. Особливо коли я побачила Даринине обличчя. Вона дивилася кудись повз нас, і в її очах уперше не було ні сміху, ні злості, ні звичного дурнуватого блиску.

— Це все через нього, — раптом прошепотіла Ярина дорогою додому.

— Через кого?

— Через того старого.

— Та перестань.

Але сказала я це надто швидко.

За тиждень сталося те, після чого мені вже важко було переконувати себе, що все це випадковість.

У Ярини був старший брат Сергій. Йому років сімнадцять тоді було. Худий, довгов’язий, вічно на своєму велосипеді. Він працював десь на складі під час канікул і майже щодня їздив через усе місто.

Я не бачила самої аварії. Ярина потім розповідала.

Вона стояла біля магазину з пакетом молока й чекала брата. День був спекотний, асфальт аж тремтів під сонцем, а над дорогою висів запах бензину й пилу. Сергій їхав на велосипеді через перехрестя, коли з-за повороту вискочила вантажівка.

Ярина казала, що запам’ятала не сам удар.

А звук.

Короткий металевий гуркіт. Дзвін колеса, яке ще крутилося по асфальту окремо від велосипеда. Чийсь жіночий крик. І Сергієвий черевик посеред дороги.

Вона стояла й не могла поворухнутися.

Навіть коли люди вже бігли до нього.

Навіть коли водій вискочив із кабіни.

Навіть коли хтось почав кричати:

— Дівчинко, не дивись!

Сергій вижив.

Але ноги в нього відняло.

Після того Ярина почала ламатися просто на очах. Спочатку вона перестала виходити надвір сама. Потім почала боятися телефонних дзвінків. Якщо десь лунав телефон, вона здригалася так, ніби хтось стріляв поруч. Її мати розповідала моїй, що Ярина ночами плаче й каже, що бачить старого біля вікна.

Потім вона почала бачити його всюди.

У дворі.

Біля магазину.

У кінці коридору в школі.

Старого в темному пальті й старому капелюсі, який стояв і дивився на неї.

Коли Ярину вперше забрали до психлікарні, нам сказали, що в неї “нервовий зрив”. Я пам’ятаю ту лікарню — сіру будівлю за містом, високий паркан, запах ліків і старого лінолеуму. Ярина сиділа на ліжку така тиха й худа, що здавалася молодшою на кілька років.

— Він приходить уночі, — прошепотіла вона мені, коли медсестра вийшла з палати. — Стоїть біля дверей і дихає.

Я тоді збрехала їй. Сказала, що все буде добре. Хоч сама вже перестала в це вірити. Бо приблизно тоді старий почав з’являтися й мені. Спочатку це були тільки сни. Я прокидалася серед ночі від відчуття, ніби хтось стоїть у кутку кімнати. Лежала під ковдрою й боялася навіть поворухнутися, бо мені здавалося: якщо я подивлюся туди, то побачу його. Потім почалися дзвінки. Іноді телефон справді дзвонив серед ночі, але коли батько піднімав слухавку — там мовчали. А іноді мені просто чулося, що він дзвонить. Я прокидалася, йшла в коридор босими ногами по холодній підлозі й бачила, що телефон мовчить.

Я майже перестала спати. Перестала нормально їсти. Мати сварилася, що я “сохну на очах”, а батько думав, що я просто дурію від бездіяльності на канікулах.

А потім я побачила старого насправді. Я їхала в автобусі до тітки на інший кінець міста. Народу було багато. Люди набилися в салон, наче оселедці у бочці. Хтось переказував плітки, хтось сварився через те що не поступилися місцем чи хтось когось штовхнув чи встав комусь на ногу, а я стояла у кутку біля вікна й дивилася на вулиці.

І раптом побачила його на зупинці міського автобуса, який ходив дуже рідко, раз на пів години, і тому там завжди стояли якісь люди. І перше що я помітила: темне пальто навіть у спеку, старий капелюх, худе та бліде обличчя з гострими рисами, довгий гачкуватий ніс як у хижого птаха, та темні очі, колючі та пронизливі. Він стояв нерухомо серед натовпу й дивився прямо на мене.

Автобус рушив далі, але старий навіть не озирнувся й не зник із поля зору одразу. Я бачила його ще кілька секунд крізь запилене скло.

Того вечора він стояв уже біля нашого двору. Сам, один. Часто він ховався і тіні під величезною, розкидистою тополею. І тоді я вперше зрозуміла: це не випадковість. Він мене переслідує…

***

До ворожки я пішла вже наприкінці серпня, коли літо почало тихо вмирати під першими холодними ранками, а вечори стали довшими й темнішими, ніби саме місто повільно видихалося після спеки, пилу й дитячого галасу, який ще недавно лунав у дворах до самої ночі. За ті кілька тижнів я схудла так сильно, що мати почала підозрювати в мене якусь хворобу, а батько дедалі частіше дивився спідлоба й сердито питав, чого я шастаю по квартирі ночами замість спати. Я й сама вже не знала, що зі мною коїться, бо світ навколо поступово переставав бути нормальним, і найстрашніше було навіть не те, що я бачила старого, а те, що з кожним днем мені ставало дедалі важче переконувати себе, ніби це тільки страх або хвора уява.

Тоді мені здавалося, що він навчився чекати.

Я могла не бачити його два дні поспіль. Могла навіть повірити, що все починає минати. А потім раптом помічала темну постать десь у кінці вулиці або серед натовпу біля ринку, й серце одразу стискалося так сильно, що ставало важко дихати. Старий ніколи не наближався. Ніколи нічого не говорив. Просто стояв і дивився. Іноді мені навіть починало здаватися, що він не переслідує мене, а терпляче чекає, поки я сама остаточно зламаюся від страху.

Про ворожку мені сказала сусідка. Та сама баба Віра з першого поверху, яка завжди знала чужі новини раніше за самих людей і вміла говорити про найбільш дикі речі таким буденним голосом, ніби обговорювала ціни на картоплю. Вона зустріла мене біля під’їзду, довго дивилася своїми каламутними очима й раптом сказала:

— На тобі щось недобре висить, дитино.

Я тоді мало не розплакалася просто посеред двору.

Ворожка жила на околиці містечка, за старими складами й напівзарослими городами, де вже починалися пустирі та заболочені луки. Я пам’ятаю ту дорогу дуже добре. Похмуре небо. Сирий вітер. Чорні дерева вздовж стежки. І дивне відчуття, ніби я йду не до живої людини, а кудись значно далі, туди, звідки вже не можна повернутися такою самою.

Будинок стояв майже в самому кінці вулиці. Старий. Низький. Перекошений від часу. Шибки у вікнах були темні, а подвір’я заросло високим бур’яном, серед якого виднілися іржаві відра, поламані граблі й чорні від вологи поліна. Над дверима висів пучок сухих трав, і вітер тихо ворушив його, розносячи терпкий гіркуватий запах полину.

Я довго не наважувалася постукати.

Усередині було темно навіть удень. Маленькі вікна пропускали мало світла, а важкі старі фіранки робили кімнату схожою на печеру. Повітря пахло воском, сушеними травами, старим деревом і чимось ще — глухим, землистим, від чого в мене одразу з’явилося дивне відчуття, ніби цей будинок стоїть тут уже сотні років і ввібрав у себе занадто багато чужого страху.

Ворожка сиділа біля столу й чистила яблуко маленьким ножем.

Вона не була схожа на тих “відьом” із дитячих страшилок, яких ми колись вигадували одна одній вечорами. Не було ні страшного сміху, ні диких очей, ні моторошних шепотів. Переді мною сиділа просто дуже стара й дуже втомлена жінка з сивим волоссям, зібраним у недбалий вузол, і важким поглядом людини, яка надто довго дивилася на чужий біль.

Вона навіть не здивувалася, коли я зайшла.

— Сідай, — сказала тихо.

Її голос звучав хрипко, але спокійно. Майже лагідно.

Я сіла навпроти, й тільки тоді помітила на столі миску з водою, кілька свічок, старе дзеркало в потрісканій рамі й яйце, загорнуте в темну тканину. Полум’я свічки здригалося від кожного протягу, і тіні по стінах ворушилися так, ніби в кімнаті були ще люди.

Спочатку я не могла нормально говорити. Збивалася. Плакала. Знову починала спочатку. Але ворожка слухала мовчки, лише іноді кивала, ніби чула подібні історії вже багато разів.

Коли я закінчила, вона довго дивилася на мене.

Потім узяла яйце й провела ним мені по голові, плечах і руках, щось тихо шепочучи собі під ніс. Я сиділа нерухомо, слухаючи, як за вікном скриплять дерева й як потріскує свіча. Після того вона розтопила віск у маленькій металевій ложці й вилила його в миску з водою. Віск зашипів і почав застигати дивними рваними формами.

Ворожка нахилилася над мискою так низько, що її сиве волосся торкнулося столу.

Тиша затягнулася.

Я чула власне дихання.

Чула, як цокає старий годинник у сусідній кімнаті.

Чула, як у трубах стогне вітер.

Потім вона підняла голову.

І вперше подивилася на мене по-справжньому уважно.

— Дурні ви були, — сказала вона втомлено. — Дуже дурні.

У мене похололи руки.

— Хто він?

Ворожка якийсь час мовчала, ніби вирішувала, чи варто відповідати.

— Такі люди колись були, — нарешті сказала вона. — Старі чаклуни. Вони вміли чіплятися до людей через слово, через погляд, через голос. Особливо через страх. А ви самі до нього полізли.

Свічка тихо тріснула.

— Він нас прокляв?

— Авжеж.

Сказала вона це так буденно, ніби йшлося про застуду.

У мене в грудях усе стиснулося.

— І що тепер робити?

Ворожка провела пальцем по застиглому воску в мисці.

— Поки він живий — не відпустить. Буде тягнути. Ламати. Спочатку страхом. Потім бідами. А тоді забере когось із вас остаточно.

Я не одразу зрозуміла сенс останніх слів.

А коли зрозуміла — мене почало трусити.

— Як це... забере?

Ворожка глянула на мене дуже важким поглядом.

— Такі прокляття рідко закінчуються просто так.

За вікном ударив вітер, і старий будинок тихо застогнав усіма своїми дошками, ніби почув нашу розмову.

— Його можна зупинити? — ледве вимовила я.

Ворожка довго мовчала.

Потім повільно відчинила шухляду столу й дістала маленьку булавку.

Стару. Потемнілу.

— Треба встромити це в його тіло або в одяг, — сказала вона. — Але не просто так.

Вона піднесла булавку до свічки й почала щось тихо шепотіти. Полум’я раптом затремтіло сильніше. А тіні на стінах ворухнулися…

***

Я довго не наважувалася шукати того старого сама. Після розмови з ворожкою мені кілька днів узагалі здавалося, що я остаточно збожеволіла й добровільно залізла в якусь страшну казку, де дорослі люди говорять про прокляття так само спокійно, як про застуду або поганий урожай картоплі. Але щоночі я знову прокидалася від відчуття чужої присутності, а вдень дедалі частіше ловила себе на тому, що мимоволі озираюся в натовпі, шукаючи темне пальто й старий капелюх. Мені вже не треба було бачити його повністю. Я навчилася впізнавати старого ще до того, як очі знаходили його постать — за тим дивним холодом у животі, за раптовим стисканням у грудях, за відчуттям, ніби повітря навколо стає густішим і важчим.

Того дня стояла страшна спека. Серпень догорав, але сонце все ще припікало так, ніби хотіло розплавити місто перед осінню. Біля гастроному тягнулася довга черга за хлібом. Люди стояли мовчазні, втомлені, з авоськами й полотняними сумками в руках, витирали піт хустками й газетами, а над усім цим висів знайомий радянський запах теплого асфальту, дешевого тютюну, бензину й свіжого хліба, який долітав із прочинених дверей магазину. Десь неподалік бряжчали пляшки з молоком у металевому ящику, хтось сварився через чергу, а з відкритого вікна другого поверху лунала якась тиха естрадна пісня.

Я стояла майже в самому кінці черги й стискала в кишені булавку так сильно, що вона боляче впивалася в долоню навіть крізь тканину. Ворожка загорнула її в шматочок темної матерії й наказала нікому не показувати до останнього моменту. Весь ранок я переконувала себе, що не піду. Що це божевілля. Що ніяких чаклунів не існує. Але потім згадувала Ярину в лікарняній палаті, Даринине бліде обличчя й власні ночі без сну, і страх знову ставав сильнішим за здоровий глузд.

Я не одразу помітила його в цьому натовпі. Спочатку мені стало холодно. Просто посеред тієї серпневої спеки. Потім людина попереду трохи посунулася, і між плечима та авоськами я раптом побачила темне пальто.

Старий стояв майже біля самого входу в гастроном. Нерухомий. Худий. З неприродно прямою спиною. На ньому все ще був той самий старий капелюх, хоча навколо плавилося повітря від спеки, а по спинах людей текли смуги поту. Його шкіра виглядала сірою й сухою, ніби старий давно не виходив на сонце, а руки з вузлуватими пальцями лежали на ціпку так нерухомо, що здавалися дерев’яними.

І тоді він повернув голову. Я досі пам’ятаю його очі. Темні. Колючі. Злі, з диким блиском.

Так дивляться люди, які давно втратили щось людське всередині себе. А потім старий усміхнувся. То була не людська усмішка. Не звичайна. Його губи розтягнулися надто широко, відкриваючи жовті зуби, і в ту секунду мені здалося, що я дивлюся не на старого чоловіка, а на якогось голодного звіра, який терпляче спостерігає за пораненою здобиччю.

У мене підкосилися ноги. Я мало не втекла просто тоді. І саме в ту мить поруч почувся знайомий голос.

— Марина?

Я різко озирнулася. Павло, мій однокласник, стояв трохи збоку від черги з батоном під пахвою й дивився на мене так уважно, що мені стало ще страшніше. Ми вчилися в одному класі кілька років, але він завжди тримався осторонь інших хлопців. Тихий. Дивакуватий. Незручний у розмові. Він рідко сміявся й завжди дивився надто серйозно, навіть коли всі навколо дуріли й носилися двором. Через це його трохи недолюблювали, але не чіпали, бо Павло був високий і сильний не по роках.

І ще він давно був у мене закоханий. І про це в школі знали всі, крім хіба що вчителів.

— Ти чого така бліда? — тихо спитав він.

Я спробувала відповісти щось нормальне, але в цей момент старий знову подивився на мене, і всередині все похололо так сильно, що я ледь не задихнулася.

Павло простежив мій погляд.

— Хто це?

Я не знаю, чому саме тоді вирішила йому все розповісти. Може, просто тому, що була дитиною й більше не могла носити той страх сама. Слова полилися з мене уривками, плутано, майже пошепки. Про дзвінки. Про прокляття. Про Ярину. Про ворожку. Про булавку в кишені.

Павло слухав мовчки.

Не сміявся.

Не перебивав.

Лише раз глянув у бік старого, й мені здалося, що навіть він трохи зблід.

— Тобто треба його вколоти? — тихо спитав Павло.

Я кивнула.

— А сама не можеш?

— Боюся.

Він дивився на мене ще кілька секунд, а тоді несподівано сказав:

— Я зроблю.

У мене аж ноги ослабли від полегшення.

— Правда?

Павло кивнув.

А потім додав:

— Але ти мені дещо пообіцяєш.

Навіть зараз я пам’ятаю той момент дуже чітко. Спеку. Чергу. Дзижчання мух біля ящиків із овочами. І Павлове обличчя, серйозне настільки, ніби ми говорили не про дитячу дурню, а про щось значно важливіше.

— Що? — тихо спитала я.

Він якийсь час мовчав. Потім сказав:

— Поцілуєш мене. Добре?

Я мало не розсміялася від нервів.

— Павло, ти дурний?

— Ні. Я знаю чого хочу.

Він дивився на мене, не відводячи погляду.

— І ще пообіцяй, що коли виростемо — ти вийдеш за мене заміж.

У мене пересохло в роті. Навіть тепер я не знаю, чому погодилася так швидко. Може, тому що була налякана до нестями. Може, тому що в одинадцять років слово “заміж” звучить як щось далеке й несправжнє. А може, через те, що старий у той момент стояв за кілька метрів від мене й усміхався так, ніби вже знав: у мене немає іншого виходу.

— Добре, — прошепотіла я.

Павло похитав головою.

— Ні. По-справжньому.

Він витяг із кишені маленький складаний ножик.

У мене похололо всередині.

— Що ти робиш?..

— Клятва має бути справжня.

Павло обережно взяв мене за руку й ледь надрізав шкіру на пальці. Виступила маленька темна крапля крові.

— Кажи. Що обіцяєш…

Я ледве стояла на ногах.

— Обіцяю, — прошепотіла я. — Обіцяю, що вийду за тебе заміж.

Павло мовчки кивнув. А потім простягнув руку за булавкою.

***

Павло взяв булавку так обережно, ніби вона могла обпалити йому пальці. Черга повільно сунулася до дверей гастроному, люди навколо сварилися через хліб, витирали спітнілі обличчя й навіть не підозрювали, що за кілька секунд посеред цього звичайного серпневого дня станеться щось таке, про що потім говоритимуть пошепки ще багато років. Я стояла поруч і ледве могла дихати. Серце билося так сильно, що в грудях аж боліло. Мені здавалося, що старий дивиться тільки на мене, хоча навколо були десятки людей.

Павло рушив уперед. Неквапливо, спокійно та впевненно покрокував в бік старого. Він все для себе вже вирішив.

Саме це тоді налякало мене найбільше. Він ішов до старого без жодного вагання, ніби давно вирішив усе для себе. Люди трохи розступалися перед ним, бурчали щось сердито, але він навіть не озирнувся. Старий стояв біля входу в гастроном так само нерухомо, спираючись на свій ціпок, і тільки його очі повільно стежили за Павлом.

А потім старий усміхнувся. І ця посмішка налякала мене більше, ніж міг би налякати вираз люті на його обличчі. Він вишкірив жовтуваті зуби, гострі, як у хижого звіра, і огидна, знущальна посмішка стала ще ширшою. Блиснули чорні очі, з яких на мене дивилася темна безодня.

Я відчула, як у мене всередині все стислося від жаху. Мені раптом здалося, що він усе про мене знає. Знає про булавку, яка лежала в гаманці у мене в кишені. І про ворожку, яка дала мені її. І про нашу з Павлом клятву. Про все.

На мить я навіть подумала закричати Павлові, щоб він тікав. Щоб облишив цей свій задум — допомогти мені. Зробити те, на що я не могла наважатися через страх. . Щоб ми просто втекли кудись із міста. Але було вже пізно. Павло підійшов майже впритул до страшного діда.

Старий повернув голову. І в ту ж секунду Павло різко стрибнув йому за спину та встромив булавку йому між лопаток просто крізь темне пальто.

Те, що сталося далі, я пам’ятатиму до смерті. Старий закричав. Не по-людськи. Це був крик звіра, якого вразила куля чи ніж мисливця. То був навіть не крик, а якийсь страшний сиплий вереск, як в лютого дикого кабана, від якого в мене ніби льодом облило спину.

Люди в черзі шарахнулися в боки, хтось упустив авоську, у когось розсипалися яблука просто по асфальту. Старого затрясло так сильно, що ціпок вислизнув у нього з рук і з гуркотом упав на землю. Його шкіра почала чорніти просто на очах. Спочатку пальці. Потім і обличчя.

Темні плями розповзалися по ньому, мов гниль по старому фрукту, а сам старий здригався всім тілом і хрипів так, ніби задихався від невидимого диму.

Люди навколо вже кричали. Хтось кинувся тікати. Я пам’ятаю жіночий плач. Пам’ятаю, як якийсь чоловік перехрестився. Пам’ятаю той мерзенний запах. Господи. Той запах. Наче горіла мокра шерсть і старе тухле м’ясо. А потім від старого справді пішов дим. Густий, чорний, задушливий. Він виривався з-під пальта клубами, і мені на секунду здалося, що всередині того тіла взагалі немає нічого людського, тільки щось темне, старе й гниле, що тепер нарешті проривається назовні.

Старий упав на коліна. І його обличчя почало з нього злізати, спливати наче розпечений воск.

Я не можу пояснити це інакше. Шкіра ніби втрачала форму, сповзала вниз, як гарячий віск зі свічки, відкриваючи щось сухе й темне під собою. Люди навколо вже волали від жаху. Хтось кликав міліцію. Хтось молився. Павло стояв нерухомо й дивився на старого так блідо, ніби сам не вірив у те, що зробив.

А тоді старий завалився набік. І його тіло просто розсипалося всередині одягу. Пальто ще мить лежало так, ніби під ним є людина. А потім тканина осіла. І я побачила кістки. Сухий почорнілий скелет у залишках одягу.

Усе сталося за кілька секунд. Але мені тоді здалося, що минула ціла вічність.

Павло похитнувся й раптом знепритомнів просто посеред черги. Після того почався справжній хаос. Люди кричали. Хтось блював біля стіни гастроному. Приїхала “швидка”, потім міліція. Нас усіх розганяли, але я пам’ятаю тільки дивну тишу всередині себе. Ніби страх, який мучив мене останні тижні, раптом вирвали з грудей разом із чимось ще.

Я повернулася додому вже ввечері. І вперше за довгий час нормально заснула. Без тих лячних дзвінків. Без жахних тіней у кутках. Без відчуття, що хтось стоїть у кутку кімнати і спостерігає за кожним моїм кроком..

Наступні тижні місто гуділо чутками. Говорили різне. Що біля гастроному помер якийсь старий бомж. Що в нього була рідкісна хвороба. Що це взагалі все вигадали. Але люди, які були там того дня, починали дивно мовчати, щойно хтось заводив цю тему надто серйозно.

Дарину незабаром виписали з лікарні. Вона вижила, але після того дуже змінилася. Раніше Дарина сміялася з усього на світі, а тепер блідла від одного запаху ліків. Навіть через багато років вона не могла спокійно заходити в лікарні й завжди відверталася, коли бачила крапельниці або людей у білих халатах.

Ярина повернулася додому тільки восени. Тиха, худа, зі змарнілим блідим обличчям, потухлим поглядом, байдужа до всього, неначе чужа. Вона майже перестала сміятися. Говорила мало. Часто дивилася кудись повз людей, ніби досі бачила щось, чого не помічали інші. Ми поступово перестали дружити так, як раніше, хоча ніколи про це прямо не говорили. Просто після того літа між нами назавжди оселилося щось важке й темне, про що ніхто не хотів згадувати.

А я… Я перестала бути тією Мариною, якою була раніше. Після того літа в мені ніби щось надломилося. Я більше не любила дурних жартів. Не лізла першою в бійки й пригоди. Не реготала голосніше за всіх у дворі. Мати навіть якось сказала, що я “подорослішала за один місяць”.

Вона й гадки не мала, наскільки ж вона мала рацію. Бо найстрашніше було навіть не те, що сталося зі старим біля магазину. А те, що після тієї клятви я вже знала: тепер Павло назавжди залишиться частиною мого життя. І мені вже не уникнути тієї клятви, яку я погодилася дати, налякана власною слабкістю та безсиллям вдіяти що-небудь. Павло зробив те, що повинна була зробити я сама заради власного порятунку. Те що я не змогла. Він зробив це за мене, заради мене, і врятував мене ціною власного здоров’я. Бо цей незграбний, довгов’язий хлопчина з чуприною розпатланого чорного волосся, сумними карими очима та довгим гачкуватим носом, сором’язливий та тихий, мав більше сміливості та рішучості, ніж я і мої подруги разом узяті. І він справді кохав мене і заради мене був готовий на все. Хіба могла я цього не цінувати?

***

Після того випадку біля гастроному Павло кілька днів не ходив до школи. Казали, що він знепритомнів так невдало, що сильно вдарився головою об асфальт, і мати возила його в районну лікарню перевірятися. Я тоді боялася не тільки старого, а й самого Павла. Мені було страшно навіть думати про нього, бо щойно я згадувала той день, у пам’яті одразу спливали його серйозні очі, тонка цівка крові на моєму пальці й слова клятви, які я тоді вимовила майже в маренні від страху. Частина мене вперто переконувала себе, що все це дитячі дурниці й ніхто не стане через кілька років згадувати безглузду обіцянку, дану в черзі за хлібом посеред спеки й жаху. Але інша частина вже тоді знала: Павло не забуде.

Коли він уперше після того підійшов до мене у школі, надворі вже стояв вересень. Дерева біля стадіону починали жовтіти, а ранки стали холодними й мокрими. Я саме виходила з класу після уроків, коли побачила його в коридорі. Павло стояв біля вікна так само незграбно, як завжди, засунувши руки в кишені шкільних штанів, і дивився на мене з тією дивною серйозністю, яка лякала мене навіть більше за його мовчання.

— Як ти? — тихо спитав він.

— Нормально.

Мені хотілося пройти повз нього якомога швидше.

— А ти?

Він кивнув.

— Теж.

Запала незручна тиша. Повз нас бігали молодші школярі, десь унизу кричала прибиральниця, а я стояла й відчувала себе так, ніби між нами досі лежить той старий скелет у темному пальті.

Павло дивився на мене ще кілька секунд.

Потім сказав:

— Ти пам’ятаєш, що обіцяла?

У мене аж щось похололо всередині.

— Павло, ми ж тоді були малі...

— Але ти пообіцяла.

Він сказав це дуже спокійно. Без погроз. Без усмішки. І саме тому мені стало страшно.

Я тоді втекла.

Справді втекла від нього коридором, як дурна дитина, хоча сама не могла пояснити, чого саме боюся. Може, не Павла навіть. А того, що клятва виявилася справжньою. Після цього він довго мене не чіпав. Ми дорослішали. Закінчували школу. Життя поступово ставало іншим. Зникли телефонні будки. У магазинах з’явилися нові вивіски. Розвалився Союз. Люди почали говорити про гроші, роботу й виживання значно більше, ніж про прокляття й чаклунів.

Але Павло нікуди не зник.

Він завжди десь був поруч.

Не переслідував мене. Не нав’язувався. Просто з’являвся в моєму житті знову й знову, ніби сама доля вперто повертала нас одне до одного. Іноді ми випадково зустрічалися на вулиці. Іноді він допомагав батькові щось носити. Іноді просто мовчки проводжав мене додому після дискотеки, коли інші хлопці поводилися шумно й самовпевнено. Павло ніколи не був схожий на них. Він залишався таким самим дивним, мовчазним і серйозним, тільки тепер у його погляді з’явилося щось доросле й важке.

Через п’ять років він нагадав мені про клятву знову.

То був кінець осені. Я працювала в кіоску біля автостанції й саме закривала віконце на ніч, коли побачила Павла під ліхтарем. Надворі мрячив холодний дощ, жовте світло лампи тремтіло в калюжах, а люди поспішали повз із опущеними головами, ховаючись у коміри курток.

Павло дочекався, поки я вийду.

— Марино, привіт. Давно тебе не бачив…

Я одразу зрозуміла, про що він говоритиме.

— Не починай.

— Ти мені обіцяла. Пам’ятаєш?

Я втомлено заплющила очі.

— Господи, Павло... Нам було по одинадцять років. Ми були ще дітьми!

— Але ти пообіцяла.

Він стояв під дощем без шапки, мокрий, серйозний, упертий, і в ту хвилину я раптом зрозуміла страшну річ: він прожив усі ці роки з тією клятвою так само, як я. Для мене вона була страхом. Для нього — надією.

І це чомусь налякало мене ще більше. Ми нарешті почали зустрічатися. Спочатку просто гуляли разом у парку, ходили в кіно, і там він поцілував мене вперше, сором’язливо і нерішуче, але я вже здалася. Він здавався мені хорошим, приємним хлопцем, і не викликав в мене ні страху, ні огиду. Навпаки, поряд з ним я почувалася затишно і спокійно. Через два роки ми одружилися.

Навіть зараз мені важко пояснити, чому саме. Може, я справді звикла до нього. Може, була вдячна. Може, втомилася тікати від минулого. А може, десь дуже глибоко в мені досі жила та налякана одинадцятирічна дівчинка, яка боялася порушити клятву, дану кров’ю.

Весілля було маленьке й дивне. Без особливої радості. Без тієї легкості, про яку пишуть у книжках. У кафе пахло дешевими салатами, горілкою й штучними квітами, музика з магнітофона весь час шипіла, а родичі говорили надто голосно, ніби намагалися заглушити якусь невидиму напругу, що висіла в повітрі.

Павло виглядав щасливим.

Я — ні.

Не тому, що не хотіла виходити за нього. Просто всередині мене весь той день сиділо дивне відчуття неминучості. Ніби я не роблю вибір, а виконую щось давно вирішене за мене ще того серпневого дня біля гастроному.

Коли ми сиділи за столом, я раптом помітила телефон на стіні біля бару.

Старий кнопковий апарат. І саме тоді він задзвонив. Різко та голосно. Так само, як колись у нашій квартирі. У мене миттєво похололи руки. Серце провалилося кудись униз.

На секунду мені навіть здалося, що зараз я знову почую той хрипкий голос:

— Ви ще про це пожалкуєте...

Я завмерла так різко, що Павло одразу це помітив.

— Марина?

Я не могла відповісти. Телефон продовжував дзвонити. Офіціантка взяла слухавку, кілька секунд послухала й роздратовано сказала:

— Ви номером помилилися.

Потім поклала трубку.

А я ще довго сиділа нерухомо й дивилася на телефон, відчуваючи, як у мене тремтять руки під столом. Бо навіть через сім років після того літа в глибині душі я все ще чекала, що той старий чаклун одного дня подзвонить мені знову… І цього разу — з того світу…

***

Коли Марина замовкла, в офісі стало так тихо, що було чути навіть дощ за вікнами й слабке потріскування старого аварійного світильника, підключеного до павербанка. Ніхто більше не жартував. Ніхто не посміхався. Люди сиділи нерухомо за столами з недопитим чаєм у руках і дивилися на Марину так, ніби за той час, поки вона говорила, встигли побачити в ній щось нове й тривожне — не просто колегу з бухгалтерії, а людину, яка колись доторкнулася до чогось неправильного й тепер носить це всередині себе все життя.

За вікном шумів дощ. Темрява за склом здавалася густою й мокрою, а в тьмяному відблиску телефонів обличчя людей виглядали неприродно блідими й втомленими. Марина сиділа, опустивши очі в чашку з холодним чаєм, і повільно терла великим пальцем край порцеляни, ніби навіть зараз їй було важко повернутися думками назад у цей офіс, до цих людей, до теперішнього часу.

Першою порушила тишу Світлана.

— І ти... справді в це віриш? — тихо спитала вона.

Марина не відповіла одразу. Її погляд на мить ковзнув до темного вікна, і в ту секунду їй раптом здалося, що за дощовими патьоками щось ворухнулося. Просто тінь. Відображення. Або людина на вулиці. Вона швидко відвела очі.

— Я не знаю, у що вірю, — сказала Марина після довгої паузи. — Але інколи краще не чіпати те, чого не розумієш.

Ніхто нічого не відповів. Десь у коридорі грюкнули двері. Потім усе стихло знову.

І саме в ту мить в офісі раптом увімкнулося світло. Лампи під стелею спалахнули різко й боляче після темряви, комп’ютери почали пискляво оживати один за одним, а хтось навіть нервово засміявся від несподіванки. Але майже одночасно зі світлом задзвонив стаціонарний телефон на столі секретарки.

Різко. Голосно. Старий офісний апарат дзеленчав так пронизливо, що всі мимоволі здригнулися.

Телефон продовжував дзвонити. Ніхто не рухався.

Марина дивилася на нього так, ніби бачила перед собою змію.

— Та візьміть уже хтось цю кляту слухавку! — нервово пробурмотів Андрій.

Але ніхто не підійшов. Телефон дзвонив далі. Короткі різкі трелі різали тишу офісу, і з кожною секундою обличчя Марини ставало все блідішим. Вона сиділа нерухомо, втупившись у телефон, і пальці її повільно стискалися навколо чашки так сильно, що побіліли кісточки.

Нарешті з сусіднього кабінету вийшов старий завгосп Іван Петрович, який досі порався десь біля щитка після вимкнення світла. Він сердито насупився, подивився на перелякані обличчя й буркнув:

— Та що ви всі, як на похороні.

Підійшов до столу. Підняв слухавку.

— Алло?

Кілька секунд він мовчав. Потім повернув голову до Марини. І втомлено сказав:

— Марино! Це тебе.

У кімнаті ніби стало холодніше. Марина повільно підвелася з місця. Її колеги мовчки проводжали її поглядами, але ніхто не сказав ні слова. Вона йшла до телефону так, ніби кожен крок давався їй через силу. Світло ламп здавалося надто яскравим, запах кави раптом став нудотним, а власне серце билося так голосно, що заглушувало всі інші звуки.

Іван Петрович простягнув їй слухавку. Марина взяла її тремтячою рукою.

— Алло?..

У трубці спочатку було чути тільки важке хрипке дихання.

А потім озвався голос. Старий. Сиплий. Неможливий тут і зараз. Наче з дна колодязя. Чи страшного сну. Чи зі світу мертвих…

— Ти думала від мене сховатися, маленька хвойдо?.. — прошепотів він із тихим булькаючим сміхом. — Ти думала, я жартую?..

Марина застигла. Уся кров миттєво відлила від її обличчя. Очі широко розкрилися, а губи беззвучно ворухнулися, ніби вона хотіла щось сказати, але не могла видихнути ні слова. Руки в неї затрусилися так сильно, що слухавка вислизнула з пальців. Телефонний апарат із гуркотом полетів зі столу на підлогу. Пластик тріснув. Корпус розлетівся на шматки. І навіть після удару з розбитої слухавки все ще лунав той самий хрипкий сиплий регіт. Довгий, старечий, нелюдський.

Марина повільно опустилася на підлогу, не відводячи погляду від уламків телефона, ніби бачила перед собою щось страшніше за саму смерть. А в слухавці було чути сиплий, хрипкий регіт і тихі слова, які лунали ніби з колодязя.

— Ти думала від мене сховатися? Ти думала, я жартую?

тоді в офісі знову згасло світло. І темрява накрила кімнату...