Частина 10

Луана

Луана знову поверталась від консульства з пустими руками. Емоції ганяли по колу думки, думки — емоції, а можливість повернутися до сина та чоловіка нагадувала підступний пустельний міраж. Майорить на обрії, спокушає, але скільки не стирай ноги об пісок — ні на метр не наближається.

Глибоко зітхнувши жінка майже не відволікаючись від нескінченних думок зайшла до чергової маршрутки, заплатила водієві (вкотре радіючи, що в Україні така смішна вартість проїзду у громадському транспорті) та зайняла місце біля вікна. Дзенькнув телефон і Луана повернулася до спілкування з чоловіком, відгороджуючись від зовнішнього світу ширмою байдужості. Проте вже за кілька хвилин ту «ширму» хвацько розбив жіночий і, ніби знайомий, голос просто над вухом.

— Та вихідні — як вихідні: два пограбування, розбійний напад, по горлу комусь ножем з’їздили, крадіжки, мордобої. Два дні з судів не вилазила: арешт майна, арешт злочинців…

Луана відірвала погляд від екрана смартфону. Поруч з нею на сидінні влаштувалася пухкенька жіночка у світлих бриджах, яскравій футболці та окулярах з товстим склом. Луана спіймала себе, що десь її наче вже бачила. Але де? Київ звичайно не мегаполіс розміру Мехіко чи Токіо, але й на село, де можна на кожному кроці зустріти знайомого, не тягне. Та ось незнайомка поправила окуляри, трішки повернулася, виглядаючи у вікно і Луана згадала… Саме ця особа не так давно приходила до неї в Хагені з питаннями про монстрокошеня! Від усвідомлення того, хто сидить з нею поруч, Луана просто прикипіла до сидіння, відчуваючи, що серце дременуло чи то у ліву, чи то у праву п’яту й, схоже, взагалі збирається на вихід в компанії з душею, бо перед очима яскраво постав спогад зі зникненням цієї панянки прямо посеред газону. Луана відчула, як їй стає майже фізично зле. Хто його знає, що це за полтергейстна особа і чого це вона раптом звичайний транспорт використовує, одне зрозуміло — від таких потрібно триматись якнайдалі. Але як, якщо Луана не може навіть встати зі свого місця, так, щоб не потурбувати незнайомку? Вдати сліпоглухоніме опудало, доки ця жінка не полишить маршрутку? Між тим, знайома незнайомка спокійненько з кимось спілкувалась телефоном.

— Та закрила все що змогла, все інше в телефонному режимі. Вже навіть навігатором у власному кабінеті встигла попрацювати… — розповідала комусь жіночка, не звертаючи уваги на Луану, яка заклякла переляканим зайченям. Її свідомість поспіхом намагалася визначити ким може бути ця незнайомка і чим займається. В СБУ працює, чи що? Але з яких пір правоохоронні органи України розшукують кошенят в Німеччині й мають настільки нетипові способи переміщення? Наче нічого про революційну технологію телепортів чи прийняття відьом на державну службу новини не сповіщали…

Антоніна

Завершивши розмову та поклавши телефон до свого рюкзака Антоніна відсторонено дивилась у вікно маршрутки та роздумувала чим може закінчитись вся ця катавасія. Ерхард здивував, бо цього разу відправив її до столиці, сказавши, що зустрінеться з нею там. Причому відправив традиційним способом, хіба що квитки на «Хюндай» матеріалізував. Втім навіть такій «нормальності» жінка була відверто рада. Переміщуватись рідною країною на потягу, а не якимись партизансько-містичними тропами, значно спокійніше, тим паче, що подорожувати Тоня любила.

Взагалі до Києва Антоніна їздила досить часто, мала тут багато знайомих, друзів, кілька одногрупників. Минулого року однокурсники навіть зустріч випускників організували у столиці, бо з початком війни на сході, виявилося, що більшість їх оселились саме тут. Мало хто з розумних юристів погодився жити поза зоною дії адекватних законів. Хоча, дід однієї з дівчат (кандидат наук!) полишився викладати право у Донецьку, аргументуючи це тим, що у вісімдесят років вже пізно починати все з початку, а доносити студентам вміння думати, то не найгірша справа. Щоправда, Тоня не уявляла, як старий науковець примудряється без істеричного сміху викладати оте, іменоване «правом», «страховидло», яке місцеві «правителі» зляпали зі шматків українського, радянського і російського законодавства. Мабуть, дається взнаки строкате минуле чоловіка, оскільки саме спілкування зі студентами, яких потрібно просити здати зброю перед входом до аудиторії, важко назвати нормальною роботою викладача.

На одній з зупинок, поглянувши на сусідку в маршрутці, Антоніна спіймала себе на тому, що, здається, вже десь бачила цю пані. Придивившись, Тоня майже переконалася, що це у в неї питала близько місяця тому, про кошеня. Але ж то було в Німеччині… То звідки ця жіночка тут? Збіг? Занадто круто, як для випадковості. Старанно «увімкнувши» всю підвладну харизму, Антоніна спробувала завести розмову з цікавою пасажиркою, аби розібратись у ситуації, проте, пані демонструвала стовідсоткову інтровертність з ознаками соціофобії. На всі спроби завести бесіду незнайомка реагувала широко розплющеними переляканими очима і мімікою, що зводилась до красномовного «я не я, хата не моя, не лякайте, бо зараз у вікно вистрибну». Тоня навіть дзеркальце дістала, аби подивитись чим то вона так шокувала нещасну? Дзеркало сповістило, що костюм хелловінської відьми Антоніна не вдягала, та й на обличчі жодних монстрів не намальовано…То чого ж ця пані сахається, як від примари на кладовищі? Навіть, якщо саме у неї Тоня питала про кошеня, це ж ще не привід полотніти до кольору свіжопобілених бордюр. Якась занадто перелякана жіночка. Подумки махнувши рукою, Тоня відкрила на невеличку книгу, заглибилась у читання і майже забула про сусідку по сидінню.

Київська окружна, вузенькі вулички передмістя і ось Антоніна вже виходить на зупинці біля дому своєї однокурсниці, у якої останнім часом зупинялась, коли відвідувала столицю. Подруга з сім’єю теж перебралася у ці краї з початком війни на сході. Спочатку Інга приїхала, плануючи пожити в столиці максимум кілька місяців, доки в Донецьку завершиться вся та дурня, потім, розуміючи, що стає все гірше, а їх дім стоїть занадто близько до лінії розмежування, до того ж на стороні озброєних «іхтамнетів» перетягла за собою сина, чоловіка, маму, свекруху та навіть племінницю і брата чоловіка. Подруга розказувала що, знімаючи в серпні 2014 року двокімнатну «хрущовку» «для двох дівчат», 2015 рік зустрічала у тій квартирі майже циганським табором, бо декому доводилося спати просто на підлозі. Пізніше, за допомоги рідні, Інга з чоловіком купили квартиру в новобудові під Києвом (голі стіни) та кілька років розважалися ремонтом, котрий робили виключно своїми силами опановуючи необхідні вміння в процесі. З часом «циганський табір» поступово роз’їхався, влаштовуючи собі більш комфортне, окреме життя та звільняючи Інзі місце для приймання гостей.

— Ой, як чудово, що ви в одній маршрутці їхали. Двічі бігати не доведеться! — зблиснувши рудою чуприною вискочила назустріч Антоніні з новенької зупинки Інга, обнімаючи подругу та одночасно махаючи рукою ще комусь. Озирнувшись Тоня помітила, як з інших дверей маршрутки виходить та сама жіночка, що їхала поряд. І, здається, ця пані ладна чкурнути у зворотному напрямку. Інга в два кроки опинившись поряд з переляканою панянкою, впевнено підхопила її під руку, підвела до Тоні, яку «підчепила» другою рукою та розвернула обох в бік потрібного будинку.

—Тоня, це — Луана, моя дальня родичка, Луана, це Тоня — моя університетська подруга! — весело сповістила Інга й без жодних сумнівів «побуксувала» обох гостей в потрібному напрямку.

—Дуже приємно, — посміхнулася Тоня, Луана ж у відповідь тільки розгублено кивнула.

Жіночки минули кілька магазинів, пройшли арку, що вела до внутрішнього двору новенького житлового кварталу (формально Інга жила у селі, але виглядало те «село» значно цивільніше за місто Антоніни, а місцями й за деякі київські квартали), оминули яскравий дитячий майданчик з купою малечі та матусь. Антоніна з цікавістю споглядала на Луану, а та — підозріло-спантеличено на Тоню, але це геть не заважало їх спільній знайомій весело розповідати, як вона рада їх бачити, чим планує пригощати, яке смачне вино її чоловік привіз нещодавно з відрядження і що квартира у їх повному розпорядженні для влаштування дівочого вечора, бо чоловік знову у відрядженні, а син у бабусі.

За пів години всі троє вже сиділи за столом та досить невимушено спілкувалися. Загалом Інга ніколи не претендувала на статус «душі компанії», проте іноді чудово уміла створювати невимушену атмосферу між незнайомими людьми. А коли подруга була в гарному настрої й ставила собі за мету організувати веселий вечір, мало кому вдавалося зберігати насторожений настрій. Інга мала неймовірну здатність поширювати навколо себе оптимізм та веселий азарт. Й що примітно, чим сумнівніша була ситуація, то яскравіше то проявлялося. Тоні іноді здавалося, закинь подругу у глухий ліс в компанії з маніяком, так вона й того оперативно запхне у статус відважного героя-рятівника ще й змусить радіти цікавій прогулянці на природі! Ось і зараз, виставляючи на стіл смаколики, Інга, інтуїтивно відчуваючи якусь напругу, сипала своїми побутовими гуморесками, елементарно витісняючи з квартири всі негативно-насторожені емоції.

—Ой, дівчата, юрист — то, як показало моє життя, взагалі універсальний фах. У мене всі роботодавці впевнені, що я маю знати все. І яка сівозміна на полях, і як виглядають дефекти металу на поставленій бухті, і як знайти якусь установу за пару годин у невідомому місті. Один з шефів колись в Макеєвку в суд відправив з фразою, «ну суд там, заїхав в місто й праворуч» І нічого, що він їздив на машині, а я на автобусах! Кого ж то цікавило.

—І ти знайшла?

—Звичайно знайшла. Коли мені дійсно потрібно, я все знаходжу. А в часи праці у тій юрфірмі я ледь чи не з усіма водіями Макеєвських автобусів перезнайомилися. Для них я була «та дівчинка, що в суди їздить». У мене графік тоді був такий, що судді округляли очі від одного вигляду мого робочого розкладу — по два-три судових засідання на день і, зазвичай, ще й у різних судах. Але пошук судів чи різноманітних державних установ то дрібниці! Хоча, чесне слово, іноді вони маскуються так, що доводилося влаштовувати майже детективне розслідування, одного разу виконавча служба знаходилася у будинку, в якому ззовні було два поверхи, а в середині — чотири! Ще й вхід виконавчої був облаштований зі сторони непримітного провулка! Але пошуки, то не найвеселіше. У мене в практиці був випадок, коли довелось навіть електрику в офісі підключати! Субота, два електрики копирсаються у щитовій житлового будинку, в якому знаходився наш офіс, і контролює все те дівчинка-юрист. А хто ж ще? Юрист же більше всіх знає!

—Як ти так примудрилась? — здивувалась Тоня.

—Щитова належала одній організації, мережі — іншій, тож наш директор урочисто вручила ту «юридичну» головоломку мені. І я таки погодила те нещасне підключення, хоча в якийсь момент ледь не поселилась серед електриків. До речі вельми цікаві люди.

—І як? Підключили? — спитала Луана, доки Інга їй насипала окрошку. Родичка подруги, наче, переборола свій дивний переляк, але все одно виявилась не дуже говіркою панянкою.

— Звичайно! Чотири години танців з бубнами навколо страшних, як залишки першої світової війни, дротів, та в компанії з двома гумористами-електриками та з невдоволеним представником Електричних мереж, та під коментарі мешканців будинку, які були впевнені що ми їх будемо обкрадати, і…та-дам! Офіс має світло! Але я взагалі це до чого розповідаю. Після такої, виключно «юридичної роботи», швиденько навчитись шпаклювати, затирати, та фарбувати було не так і важко! Особливо після того, як мені сказали скільки коштують такі роботи. Та наш юридичний відділ, як дізнався скільки вартує одне шпаклювання, ледь всім складом у ремонтники не перекваліфікувався! — сміялась Інга, роздаючи ложки гостям.

— І ви дійсно самі всю квартиру з нуля облаштували? …— округлила очі Луана.

—Можна й так сказати. Тут були стіни, вікна, газовий котел, машинне шпаклювання на двох капітальних стінах і електричний дріт на вході. Все. Першими довелося купити кабель, лампочку, і унітаз, бо в приміщенні туалету була лише широка, прикрита кришкою пластикова труба, якою регулярно, з гуркотом водоспаду, проносилося все, що зливалося з десяти поверхів над нами.

—Ну ви даєте. У мене чоловік готувати гарно вміє, щось там невеличке по будинку зробити, але щоб такі будівельні роботи…

—То у нього просто мотивації не було. Коли грошей вистачає лише на часткові закупівлі матеріалу, а живеш всією родиною в квартирі з однією більш-менш облаштованою кімнатою, зі сміттєвими пакетами замість дверей, кухнею у вигляді чайника та електроплити на коробці з-під унітаза, яка ще й стоїть в ванній кімнаті, то чудово спонукає вчитись.

—Навіть не сумніваюсь, — усміхнулась Тоня, згадавши, як сама робила косметичний ремонт після переїзду.

—Але, правду кажучи, тут головний герой мій чоловік. Вони разом з братом по роликах з ютуба вчилися рівняти стіни, робити гіпсокартонну стелю, облаштовувати гідроізоляцію, класти плитку. Я, наприклад, думала, що найпростіше то клеїти шпалери. Де там, доки ми одну нещасну фотошпалеру поклеїли, ледь не розлучилися! — щиро веселилась Інга.

—До того всього таки потрібно мати хист, — похитала головою Луана. — Я думаю мій Герман, навіть при такій мотивації, самотужки не опанує вкладання плитки настільки, аби це варто було робити у власній домівці. Щоправда, ми живемо у зйомній квартирі, а там без дозволу власників, навіть полицю повісити не можна. Квітку на газоні можна посадити, лише з дозволу міської влади. Вони один раз прийшли, щось там довго чоловікові розповідали, але я більше половини не зрозуміла, бо німецьку досі погано знаю.

—Отакої! А як ти примудрилась заміж за німця вийти не знаючи німецької? Він знає українську? — відверто здивувалась Інга, а Тоня відмітила, що зі своєї родичкою подруга, схоже, спілкується не дуже часто.

—Ні. Він нашою мовою знає лише два слова «кораблик» і «дякую» — посміхнулася Луана, — Ми познайомились на сайті знайомств. Після нашого з сином приїзду до Німеччини, на мою анкету, розміщену на сайті бозна-коли, одного дня раптом прийшло повідомлення із запрошенням на побачення. Мабуть, там якось відобразилася зміна локації, чи ще щось. Не знаю чого так вийшло. Перша зустріч була феєричною. Він не знає ані російської, ані української, я — німецької. В хід йшли жести, усмішки й перекладач на телефоні. Він виявився розлученим, працював в якісь державній установі, проживав у невеликому містечку кілометрів за сто від нас. Але то не завадило йому на третьому побаченні запропонувати жити разом. Забив пропозицію у перекладач телефону і повернув до мене екран.

—А ти що? — спитали одночасно Інга і Тоня.

—Погодилась. Чому б і ні? Отак ми вже разом п’ять років. Герман української досі не знає, а я продовжую знущалась з німецької, ігноруючи правила розташування слів, відмінки та артиклі. Там же важливий у реченні порядок слів, а я їх зазвичай насипом скидаю в одну купу, чим незмінно веселю чоловіка та наших знайомих. Але він гарна людина, любить подорожувати, непогано ладнає з сином, іноді до нього приїжджають його діти від першого шлюбу. Ось і зараз, доки я застрягла тут, він там сином моїм опікується, — розповідала Луана.

—Оце ви даєте! Одне одного варті! — вражено прокоментувала Інга. — Що він зі своїм гугл-перекладачем, що ти.

—Ну, він мені сподобався, — знизала плечима Луана. — Ой, а це смачно! — здивовано підняла вона очі від тарілки. Це дійсно окрошка? А чого рожева?

—То вона з буряком. Я якось спробувала — мені сподобалось, — радісно усміхнулась хазяйка квартири.

—Клас! Вперше таку куштую! — захоплено відкоментувала Луана.

—Дійсно незвично, — погодилася і Тоня. — Й смачно.

Антоніна

Антоніна смакувала кулінарні досягнення подруги, веселилася з оповідок та майже забула з якого приводу приїхала до столиці, але тут посеред невеличкої кухні щось зблиснуло і… з’явився Ерхард.

—Я таки відчуваю себе дефіцитом, коли мене так наполегливо дістають! А ти міг обійтися без таких спецефектів? — скривилась Тоня, відмітивши що Луана округлила очі і тут же старанно зосередилась на тарілці, а от Інга, котра саме встала до холодильника, просто завмерла, зачудовано споглядаючи незапланованого гостя.

—Ти просила не псувати репутацію своєї роботи, про інші приміщення мови не було, — знизав плечима гість.

—Вау, Тоня, так ти його знаєш? Тобто це не персонально мій глюк, а знайомий тобі полтергейст? — «відмерла» Інга й почала з щирою цікавістю оглядати чоловіка. Навіть з дитячою безпосередністю потикала в його плече пальцем. Ехрард на таку поведінку лише іронічно повів бровою.

—На жаль, знаю... — видихнула Тоня, подумавши іноді подруга нагадує їй мавпочку зі старого радянського мультика «33 папуги». Така ж позитивна, цікава, активна і трохи наївна, проте саме ця наївність робила її на диво людяною та несподіваною.

— Хм, слухай, а на дотик він цілком реальний. Прикольно. Добре, що моїх зараз вдома немає, невпевнена, що вони б таке оцінили. Ні, ну малий би згадав мішок мультиків та фільмів Марвел і знайшов би якесь пояснення, а от чоловікові довелося б важче, він у мене раціоналіст до самих кісток. А чому «на жаль»? Якщо ти з ним знайома і ще жива, отже це не хижий потойбічний монстр. Хоча ти й того, мабуть, здатна запхати у рамки закону, — почала відверто веселитись Інга.

—Пані прокурор дійсно старанно намагається «запхнути мене в рамки ваших законів», ігноруючи той факт, що я їх не знаю, а вони до мене не мають жодного відношення, — мовив гість і, посунувши вільний стілець, спокійно всівся. Луана не піднімаючи очей продовжувала рівномірно працювати ложкою.

—Незнання закону не звільняє від відповідальності, — автоматично видала Інга.

—А знаходження на території нашої держави без якогось особливо-недоторканого статусу, робить персону такою, що знаходиться у нашому правовому полі, — підхопила її Антоніна.

—Це ваша думка і досить самовпевнена, — критично усміхнувся гість. — А зараз, оскільки нарешті всі зібралися, я можу викласти вам завдання.

—Що означає всі зібралися? — здивувалась вже Антоніна.

—Яке ще завдання? Пане…— Інга питально подивилася на гостя, очікуючи коли той назветься.

—Ерхард, — кивнув чоловік.

—Ага, дуже приємно. То, пане Ерхард, там звідки ви прибули, всі роздають завдання незнайомим людям, заявляючись без попередження в чужий дім? — Інга подивилась на чоловіка з виразом «а машинку для губозакатування вам не видати?». Іноді подруга вміла самою мімікою пояснити більше, аніж дехто півторагодинним виступом.

—Буває, — абсолютно не знітився гість.

—Цікаві у вас звичаї. Але чому ви вважаєте, що й на нас таке розповсюджуються і ми навипередки побіжимо виконувати ваші завдання? — у Інги, схоже, прокинулась щира цікавість й професійний інтерес почути вагомі аргументи. Таки даремно подруга адвокатське свідоцтво не захотіла отримувати, адже дебати, то явно її стихія.

—Бо я можу запропонувати гарну оплату, — чарівно усміхнувся Ерхард.

—О, навіть так? Оплата то чудово, я на таке, можливо, й можу спокуситись, а от та ж Тоня, навряд, бо її посада вимагає декларувати й пояснювати походження кожної зайвої копійки. Та й взагалі ваша самовпевненість мене дивує. Ви не передбачали варіанту, що з такими манерами можете просто нам не сподобатись і ми вас не захочемо слухати? Вручимо балалайку й виставимо за поріг, як надокучливого торговця китайським непотрібом?

—Гм, цікава версія, — схиливши голову на бік гість, хитро примружившись, — А так? — він клацнув пальцями і на столі з’явився букет строкатих троянд, пляшка вина, пакет з написом «ролл-таун» і коробка цукерок «рафаелло».

—Вже трішки краще, — оцінила Інга, посунувши свій стілець та всівшись поряд з Луаною. — Цікаві у вас кролики в капелюсі сидять. Я так розумію і козирних карт у рукавах багацько?

—Вино, квіти… Кому то потрібно. А нормальне щось буде? Малина там, або порізаний кавун? — розчаровано прокоментувала Луана, котра саме доїла окрошку й нарешті відірвавши погляд від тарілки здивовано кліпнула на нові предмети на столі. За мить перед нею опинилась половина кавуна й тарілка малини.

—А чому у моїй квартирі ти обійшовся виключно тим, що знайшов в холодильнику? — здивувалась вже Антоніна. — Ні, мене все влаштовує, з урахуванням того, що то може бути розцінено, як хабар. Але ж навряд чи ти думав про це. То чому?

—По-перше тому, що на той момент ще недостатньо тут освоївся, по — друге, до цих панянок потрібен інший підхід.

— Навіть так?

—Ти налаштована на морально-законний аспект, а вони… на цікаво-комерційний.

—Ні, ну контракт з дияволом я все одно не підписуватиму, — пирхнула Інга, роздивляючись уважно пляшку вина. — Хоча турецьке вино з ожини зараз явно буде не зайвим. Смачна штука, я таке в Анталії дегустувала. То що ти від нас хочеш і чому саме від нас?

—Інга, ти що, справді хочеш з ним мати справи? — здивовано спитала Луана, торкаючись плеча родички та не поспішаючи радіти дарам. Судячи з переляканих очей, ця жінка зараз перебувала на межі, за якою можливий лише панічний крик та втрата свідомості, й лише спокій всіх інших та діловитий тон Інги стримували її не скотитися у відверту паніку.

—Перш ніж вирішувати вести з ним справи чи ні, варто вислухати, що він за глюк і чого хоче, — знизала плечима хазяйка квартири. Антоніна була здивована тим, як швидко Інга адаптувалась до ситуації, адже подруга поводилась так, наче в неї подібне кожен день трапляється.

—Чудова думка, — задоволено кивнув Ерхард.

—Рано радієте. Поряд з вами два юриста, які мають звичку ретельно розбирати ситуацію до камінчика, перш ніж вирішувати, що з нею робити. Тож ми вас уважно слухаємо, — Інга перекинула через плече руду косу і склала руки на грудях, демонструючи своїм виглядом, що готова слухати, але не планує вірити кожному слову.

—А може спочатку повечеряємо та відкоркуємо вино? Пані не бажає проявити гостинність? — спитав Ерхард, усміхнувшись самими кутиками губ. Тоня, споглядаючи на його самовпевнену фізіономію, мимоволі відмітила, що у них в кухні сидить чоловік, що має зовнішність античного Аполлона, а між тим жодна з присутніх жінок не збирається мрійливо закочувати очі чи втрачати свідомість від захоплення.

—Пані дотримується правил гостинності так само, як її гість правил нанесення візиту до незнайомих людей. Тому — спочатку справа, а потім я подумаю, чи варто в такій компанії пити, — зовсім не знітилася Інга.

Антоніна ледь стрималася від сміху, помітивши тінь розгубленості на обличчі Ерхарда. Вперше. Хоча Інга й працювала у приватному секторі, проте ніколи раніше не демонструвала настільки ділової хватки. Чи то Тоня просто не спілкувалася з нею в цій царині? Взагалі то у студентські часи Інга була мрійницею, полюбляла всіляку містику, навіть вміла по руці чи на картах ворожити. Та й в останні роки нічого не натякало, що подруга так спокійно спілкуватиметься з кимось настільки незвичним і не лише спілкуватиметься, а намагатиметься диктувати свої умови. Чесно кажучи Тоню здивували такі таланти Інги, а от Ерхард хіба що на мить розгубився, проте загалом не схожий був на здивованого. Складалося враження, ніби він знав кого зустріне в компанії з Антоніною. Але звідки? Тоня ж вирішила їхати до Інги вже вийшовши на вокзал у Києві, бо подруга до останнього точно не знала буде дома, чи поїде до рідні в село. То як Ерхард міг таке передбачити? І якщо міг, то що ще він знає наперед і чого в підсумку добивається?

Взагалі, приїхавши у столицю, дорогою з вокзалу Тоня довго обмірковувала чи розповідати Інзі про Ерхарда, і врешті вирішила нічого не казати. Вони з однокурсницею були подругами, але не настільки близькими, аби Тоня була впевнена, що почувши таку фантастичну історію, Інга в першу чергу не подумає про психіатра. А ще Антоніна зовсім не очікувала, що Ерхард заявиться просто до квартири Інги. До сьогодні він волів зайвий раз не потрапляти іншим людям на очі, тож, аби не деякі матеріальні речі, що полишалися після його візитів, за великого рахунку цього «Коперфільда» можна було б списати на викрутаси свідомості самої Антоніни. Але, здається, Ерхард таки не лише її глюк. Принаймні об’ємно-говірливу галюцинацію, з якою одночасно спілкується троє людей, точно не можна вважати побічним ефектом чиєїсь персональної хвороби. Хіба що це заразно і захворіли вже всі троє.

Антоніна задумливо окинула поглядом подруг по нещастю. Реакція Луани цілком вписувалася в уявлення Тоні, про те, як реагують нормальні люди на таку незвично-неправильну ситуацію (в погляді відверта паніка і бажання втекти), а от картина світу Інги від появи незвичного гостя, схоже, не те що не розвалилася, а навіть не похитнувся. Хіба що заграла додатковими фарбами. Чи то робота в приватному секторі розвиває у юриста неймовірну гнучкість мислення, чи то подруга від природи мала підвищену адаптивність до будь-яких вибриків життя та свідомості. Ні, на якусь одну спільну хворобу то не схоже — занадто різні симптоми, навіть з поправкою на особливості організмів, а отже… Отже гриземо цей кактус далі, сподіваючись отримати окрім купи голок у фізіономії, хоча б чарку текіли.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.