Частина 7

Німеччина, Хаген

Луана

Луана вийшла винести сміття, а повертаючись виявила перед дверима багатоповерхового будинку мале біле кошеня. Спантеличено роззирнувшись жінка присіла біля пухнастого створіння.

—Що це у нас тут за мурзілка? — спитала вона маля, яке було в пилюці й бруді, наче тільки-но вибралось з якогось занедбаного підвалу. Луана ще раз оглянула вулицю, намагаючись зрозуміти звідки взялась тваринка. Німеччина не та країна, де котів викидають, чи підкидають під двері небайдужим сусідам. Тут, на відміну від України, з якої жінка переїхала п’ять років тому, бродячих тварин не було взагалі, а всі домашні були перераховані, прищеплені та взяті на облік. Держава пильно за цим слідкувала й навіть за неповідомлення про зникнення чи смерть домашнього улюбленця можна було отримати штраф. Саме тому Луана зараз здивовано кліпала очима, виявивши такого гостя-безхатька. Ця забрьохана мордочка зовсім не нагадувала доглянутого домашнього улюбленця.

Піднявши кошеня жінка задумливо подивилась на нього, покрутила і знову поставила на поріг.

—В дім не візьму, проте можу винести щось їстівне, якщо почекаєш, — мовила вона задумливо й полишивши знайду, піднялась у свою квартиру на третьому поверсі. Діставши з холодильника молоко налила повне блюдце та понесла донизу.

Кошеня було на місці, наче дійсно зрозуміло всі слова й терпляче чекало. Підозріло поглянувши на людину воно принюхалось до молока й поспіхом накинулось на частування, наче планувало скупатися з головою. Луана розгублено за ним спостерігала. Скільки ж воно не їло? І все ж дивно, звідки воно тут? Може втекло від когось? Жінка полишила кошеня займатися молоком, а сама повернулась до квартири та взявши телефон, почала шукати номер притулку для тварин. Вона саме набирала потрібний номер, як її увагу привернув якийсь нетиповий звук, а за мить Луана забула і про притулок, і про телефон. Гаджет мимоволі вислизнув з її пальців, бо посеред кухні, сиділо й діловито умивалося те саме пухнасте маля! Тільки вже чисте, наче його тільки-но ретельно скупали, старанно висушили й причесали!

Луана на мить застигла, а потім почала хаотично згадувати, який осиновий кілок можна знайти у підвалі і де у них лежить сіль та часник, бо ж нормальні звірі так не поводяться. Не могло звичайне кошеня пройти крізь зачинені двері ще й отримати при цьому всі послуги котячого салону краси!

Між тим кошеня підняло мордочку, принюхалось й рвучко отряхнулося розсипавши…іскри! Опам’яталась Луана вже на кухонному столі з качалкою у побілілих від напруги пальцях. Переляк — то таки страшна сила.

Мале демонятко під настороженим поглядом людини обійшло навколо столу й попрямувало діловито вивчати кімнату. Луана з тугою поглянула на телефон, що впав на крісло й спробувала себе вмовити злізти зі столу та зробити два кроки. Не склалося. В кімнаті раптом блимнуло блакиттю й у відчинене вікно залетів маленький блакитний метелик. Та що ж це за атака природи!? Луану вже потряхувало від паніки. Втім комаха поводилась більш пристойно, аніж котик.

Покружлявши кімнатою, метелик пролетів над кошеням, яке раптом перелякано притисло вуха та сховалось під стільцем, а потім чомусь шмигнуло під стіл, на якому сиділа жінка. Луана ж, як то кажуть, «зависла», роздумуючи варто ще кудись тікати від чергової напасті, чи вже час відбиватись. Але комаху, схоже, людина не цікавила. Метелик покружляв і неспішно приземлився на край стільця. Кошеня люто зашипіло, з-за ніжки стола. Задумливо перебираючи лапками комаха неспішно переміщувалась по дерев’яній поверхні, наче обираючи, атакувати лякливу жіночку чи осатаніле кошеня. Луана не могла вмовити власне тіло підскочити та дременути, й з відчаю почала потихеньку гризти дерев’яну качалку, що опинилася в руках. Метелик завмер, Луана теж, не відводячи від нього настороженого погляду. Блакитний монстр заворушив вусиками, наче антенками, що приймають сигнал, й жінка зрозуміла, що ще трохи і почне репетувати, але метелик зглянувся та стрімко вилетів у вікно. Хух… Одною білою менше.

Варто було комасі зникнути, як кошеня з утробним ричанням вистрибнуло з укриття й незадоволено застигло перед відкритим вікном. Луана видихнула й простягнула руку до каструлі, щоб накрити й ізолювати це пухнасте непорозуміння, але тут тварина неспішно озирнулась й так подивилась на жінку, що та сахнулась, перелякано вчепилась у скалку й обнявши коліна завмерла на столі.

Пухнаста нахаба чхнула, гордовито підняла голову й продовжила діловито обходити кімнату. Все обнюхала, щось там пошкребла, погризла, а потім розляглася під однією зі стін і демонстративно позіхаючи, час від часу іронічно поглядала на людину, що здатна була лише кліпати очима.

Коли додому прийшов чоловік Луани, вона все ще сиділа на стільниці насторожено відслідковуючи переміщення паранормальної тваринки. Герр Шварц побачивши таку чудну картину та почувши від переляканої вусмерть дружини, «Воно неправильне, це кошеня. З’явилось в квартирі крізь двері і дивиться на мене поглядом демона!», здивовано гмикнув та перевів погляд на чотирилапого гостя. Тваринка окинула його глузливим поглядом. Чоловік ще раз гмикнув, а потім проявив диво практичності — просто схопив за шкірку й викинув звіра з вікна.

Луана видихнула з відвертим полегшенням. Чоловік порадував та здивував одночасно. Ні, вона давно знала, що Герман проти домашнього улюбленця. Практичний, як і більшість німців, він виходив з того, що то обмежуватиме їх можливості (чоловік дуже любив подорожувати, а залишати тварину було б ні на кого), а ще, утримання домашнього улюбленця в Німеччині було досить дорогим задоволенням. Що догляд, що харчування тварин вимагали значних коштів, а якщо те звірисько раптом захворіє, то його лікування, взагалі коштувало просто нереальних грошей (коти і собаки, на жаль, не мали медичної страховки). Проте Луана все ж не очікувала від чоловіка настільки кардинальних дій, а від «демона» такої простоти депортації. Чи демони, як собаки, на не переляканих людей не кидаються?

Між тим Герман вмовив дружину спуститись зі столу, неспішно приготував вечерю і, наливаючи Луані чаю, рекомендував не перейматись дрібницями. Жінка слухняно пила невеличкими ковтками гарячий напій й намагалась заспокоїтись, щиро радіючи, що її чоловік раціональна людина, яку більше цікавить душевний стан дружини, аніж небезпека від кота-демона. Підійти подивитись за вікно, чи не помилилась було вона та не перелякала даремно себе й інших, Луана не наважувалась.

Антоніна

Антоніна підходила до канцелярії суду коли з-за дверей вигулькнув Фомін і широко усміхнувшись, помахав їй текою з документами. Тека була габаритна, проте в руках цього здоровила солідно виглядатимуть, хіба що томів двадцять якоїсь кримінальної справи.

—Привіт, Тоню. Мені потрібно з тобою побалакати. Я зараз, буквально на секунду до Автономовича заскочу. Почекай мене на порозі. Добре? — мовив адвокат прямуючи до кабінету досить одіозного судді.

—Гаразд, — знизала плечима прокурор, подумки починаючи перебирати спільні справи.

—Тільки не зникай, як минулого разу! Бо тоді ми з Романом вже планували детективне розслідування провести, куди ти поділась з коридору, на початку якого стояв я, в кінці — він, і двері на шляху були лише до твого кабінету, в якому ми тебе не знайшли!

—А не треба було ворон рахувати, — хитро усміхнулась жінка, бо розповідати про свою подорож до Донецька не мала жодного бажання. Минуло два дні, проте за валом роботи вона досі не знайшла часу навіть розкрити принесені альбоми. Лише до квартири їх занесла.

—Та які там ворони, ми й мишей допитали!

—Бідні миші. Сподіваюся ніколи не побачити ті протоколи допиту, — мимоволі усміхнулася Тоня. — Добре, біжи, я почекаю на порозі, — кивнула вона, віддавши матеріали судової справи колезі та чимчикуючи на перший поверх суду. Втім варто було Тоні повернути на сходи, як поряд пролунав знайомий голос.

—Добридень, шановна пані прокурор, ви мені знову потрібні.

Наступний крок «пані прокурор», яку вправно підхопив під руку знайомий фокусник, вже робила вулицею незнайомого міста.

—Що, знову?! — видихнула жінка, усвідомивши, що тепер точно доведеться щось вигадувати через раптове зникнення. Цього разу Фомін, мабуть, і тарганів допитає, й план-перехват вимагатиме оголосити… — Чесно кажучи, не можу сказати, що рада вас бачити, Ерхард…— пробурмотіла Антоніна.

—Співчуваю, —відповів чоловік без жодного натяку на озвучену емоцію. Втім, продемонструй він щире каяття, Тоня б просто не повірила. Не той типаж. Такого ворона жодний маскарадний костюм на курча не перетворить. Отож, замість того, аби марно чекати проявів совісті у свого персонального полтергейста, Антоніна роззирнулася, намагаючись зорієнтуватись куди він цього разу її привів.

Вулиця на якій вони опинилися, була забудована охайними триповерховими будиночками. Акуратні газони, підстрижені кущі, руденькі дахи, рівні асфальтовані дороги та чисті тротуари, без натяку на якесь побутове сміття. Це точно не Донецьк, та й взагалі занадто чисто, як для України… Біля дороги стояла якась табличка і Тоня, поправивши окуляри, підійшла прочитати її, аби отримати хоч приблизне уявлення про своє місцеперебування.

Вставши навшпиньки Антоніна уважно роздивилася дороговказ, напис на якому сповіщав, що вони стоять на розі Beetchovenstr. і Наrdenbergstr. Схоже, цього разу її притягли за кордон. Не хрін, так редька!

—Нам туди, — впевнено підхопив її під руку Ерхард та повів до входу одного з триповерхових будинків. Зупинившись на першому поверсі він спочатку оглянув поріг, а потім почав роздивлятися написи на поштових скриньках. Замість номерів квартир тут були одразу прізвища мешканців, а судячи з варіантів Шварцкорф, Фішер, Майбаум і двох крапочок над буквами «а» і «о» в інших словах, Антоніна опинилась десь у Німеччині.

—І що ми тут забули? Чергове цуценя? — приречено спитала Тоня.

—Майже. Кошеня. Але міркуєш ти у правильному напрямку. Це просто чудово, що у мене є така розумна помічниця, — кивнув без жодного сорому цей нахаба.

—А вже як помічниця рада…— пробурмотіла Антоніна.

— Піднімись, будь ласка, на третій поверх, у квартиру Шварців і попроси мешканців повернути мені кошеня.

—Це теж твій помічник?

—Так.

—Дивлюсь весело їм живеться, — зітхнула Антоніна, намагаючись виразом обличчя сповістити все, що думає про цього нещасного Куклачева, проте покірно почимчикувала на потрібний поверх, розуміючи, що вибір у неї не багатий. Рятувати тваринок — то не найгірша місія, особливо коли варіантів її уникнути не полишили. Тим паче невідомо, рятують вони кошеня, чи чергову жалісливу людину від чужої монстроприблуди. Та й дієвого засобу протидії цьому симпатично-містичному нахабі Тоня ще не вигадала. Десь на обрії свідомості, звичайно, прокинулось бажання «приголубити» неочікуваного роботодавця за дурні завдання, проте не дуже впевнено. Врешті-решт Антоніна була розважливою людиною та розуміла, що повернутись додому без документів і чудного «телепорталу» їй буде складно, а цей ексцентричний красунчик просить допомоги, наче, у добрій справі. Тим паче часових рамок та умов не ставить, без потреби з порадами не лізе, а обуритись і сказати: «я ж зайнята, на роботі» вона елементарно не встигла. Сама винна. Тож ноги в руки і йдемо рятувати кошеня, сподіваючись, що й цього разу її саму повернуть де взяли, без шкоди здоров’ю.

—Мої помічники полюбляють рух, — відсторонено мовив Ерхард, уважно оглядаючи сходи.

—Я так розумію розмір, вік, стан, тварини то знову невідомі величини?

—Правильно розумієш.

—Мда, на твоєму фоні, навіть мій колишній керівник з хаотичними завданнями «на вчора, принеси зараз» вже не видається великою проблемою…

—Всім корисно виходити за межі звичного та отримувати новий матеріал для порівняння, —тонко усміхнувся її супутник.

Тоня хмикнула й попрямувала нагору. Вона з подивом спіймала себе на тому, що починає звикати до цієї чортівні, попри те, що до появи Ерхарда, єдиними візуальними проявами містики в її практиці були лише бомж, якому «голоси» підказали посмажити картопельку на машинному мастилі та «білочники», які з товаришів по чарці сокирою чортів зганяли. Невідомо, як там чорти, а от постраждала людина при цьому була схожа на йога: руки в одну сторону, ноги в іншу.

Луана

Луана вкотре проглядала вакансії, коли зі школи прийшов син. Ковзнувши поглядом по матері він кивнув, звично мовчки кинув рюкзак та пішов у свою кімнату збиратись на черговий діаліз. Жінка провела його поглядом, зітхнула та повернулась до книги. Артем був досить оригінальною дитиною, більшу частину часу перебував в якомусь своєму світі, втім Луана вже до цього звикла. А ще раділа, що в Німеччині сину точно краще, аніж могло бути в Україні.

Взагалі ця країна від самого початку вразила, як рівнем медичного обслуговування, так і пріоритетами. Життєво необхідне лікування її сину надали не зважаючи на те, що вони були на момент звернення іноземцями й не мали медичної страховки. Коли Артему стало погано, брат Луани, у якого вони гостювали, впевнено викликав швидку, яка без зайвих питань доставила дитину до лікарні. Там швидко провели аналізи, а з’ясувавши стан хворого (критичний), миттєво призначили всі необхідні процедури. Ні тобі: «а ви не тут прописані», «у нас лабораторія працює через день, приносіть аналізи завтра», ні натяків на хабар, читання моралей, чи невдоволених обличь медсестер з виразом: «знову чорти принесли цих клятих пацієнтів». А на перелякані питання Луани, що металась над сином пораненою птахою: «Як же я все це оплачу?», усміхнена лікарка заспокоїла, що оскільки під загрозою життя дитини, то допомога надається незалежно від матеріального та соціального стану. Якщо пацієнт не має страховки, то це лікарні пізніше відшкодує держава. Було незвично чути таке після того, як в 2014 році їх з сином просто виставили з лікарні в Донецьку зі словами «робіть що хочете, а лікарня закривається через нестабільну ситуацію». Тоді Луана була відверто шокована, адже для її Артема, що від народження мав ваду нирок і залежав від діалізу, то було практично смертельним вироком. Луана досі здригалась, згадуючи ті події. Так, на околицях Донецьку у ті дні вже щось гриміло, та яке це мало відношення до здоров’я її сина?

Тоді, п’ять років тому, повернувшись додому, Луана у відчаї обдзвонювала усіх в пошуках порятунку. Боротись за життя дитини десять років, пересадити нирку бабусі, врятувати після того, як донорський орган відмовив, і тепер дозволити сину померти через амбіції купки озброєних ідіотів, що ганяли містом? Але Донецькі лікарні відмовляли, тож довелося виходити з ситуації кардинально. Тієї осені Луана з сином планувала відвідати брата у Німеччині, але через всі ці обставини довелося виїхати раніше. Брат запропонував «пересидіти» всю цю халепу у нього, аргументуючи це тим, що у них проблем з лікарнями немає, отож Луана в авральному порядку зібрала всі документи (дяка Богу віза вже була відкрита), оперативно отримала згоду батька дитини (з чоловіком вони вже кілька років були розлучені) та сіла з сином на потяг до Києва. Як пізніше дізналась жінка, то був останній потяг, що покинув Донецький залізничний вокзал у 2014 році…

А в Києві їм пощастило ще раз. Там Луану з сином зустрів дальній родич, який саме перебував проїздом у столиці, допоміг зі зборами, відвіз до аеропорту, купив білети та старанно носив валізи. Щоб вони без нього робили у незнайомому місті, жінка навіть не уявляла. Можна сказати, що до Німеччини вони дістались майже дивом, а вже через день Артема поклали до лікарні в критичному стані. Лікування, нерви, страх, що їх виставлять з країни, коли закінчиться строк візи… Але термін дії візи подовжили за медичними показниками, однозначно вказавши, що поїздки дитині в такому стані небезпечні.

Зараз, споглядаючи на живого-здорового сина, який отримав не лише якісне лікування, а й спеціалізовану школу, де максимально гнучко підходили до дітей з особливими потребами, Луана могла лише дивуватись, як іноді біда приводить до щастя. Не почнись та війна у Донецьку, не вистав їх байдужі люди з лікарні, не факт, що син зараз був би живим і, тим паче, мешкав у країні, де мав набагато більше можливостей. Підхід Німеччини до забезпечення людини найнеобхіднішим, саме ставлення людей одне до одного та, навіть, тих же викладачів у школі, настільки разюче відрізнялися від українського, що їх навіть порівнювати не було сенсу.

Від думок Луану відволік дверний дзвінок. Полишивши ноутбук жінка відкрила двері й виявила на порозі незнайомку в темному діловому костюмі.

—Guten tag…— Жінка поправила окуляри з товстими лінзами і невпевнено, з до болю знайомим акцентом додала, – Іch… brauche Кatze... Ні, точніше, Ісh suche Кatze…

—Може нам простіше рідною? — спитала з сумнівом Луана, яка проживши п’ять років у Німеччині досі не дуже гарно розмовляла німецькою, а от співвітчизників навчилася визначати миттєво, і не лише за акцентом.

— О, то ви з наших? — відверто зраділа незнайомка. — Я шукаю кошеня. Загубилось. Може бачили?

—Катце…— Луана розгублено озирнулась на вікно, з якого її чоловік вчора викинув дивний полтергейст, — Ні, вибачте. Ми не тримаємо домашніх тварин. Може десь в околицях будинку пошукайте. Бувайте.

Луана поспіхом зачинила двері. Перелякано віддихавшись обережно підійшла до вікна, визирнула й полегшено зітхнула, таки не виявивши слідів пухнастого тільця на асфальті. Третій поверх то не дуже високо, якщо те непорозуміння раптом і було нормальним котом, то могло вижити. Кажуть же, що кішки завжди приземляються на чотири лапи? Цікаво, чому господарі кинулись шукати пропажу саме у неї? Раптом Луана помітила, що незнайомка, яка питала про котика, зайшла на подвір’я з якимось високим світловолосим чоловіком. Той слухав її схиливши голову, а потім підняв очі на вікна третього поверху. Луана перелякано сахнулась, не бажаючи бути поміченою. Кошеня у неї справді не було, але хто знає, що то за чоловік, чи не є він працівником організації з захисту тварин, якому хтось повідомив про несанкціонований політ безкрилої істоти?

Хвилин через десять, намотавши кілька кіл по кухні, перелякана «котовбивця» не втрималася й таки знову обережно визирнула. Пара впевнено прямувала до місця, де мало приземлитись пухнасте непорозуміння. Вони все так уважно оглядали, наче очікували побачити сліди злочину! Зупинившись просто під вікном Луани, незнайомці раптом розвернулися й впевнено полізли у густі кущі бузку, звідки вже за хвилину вийшли з цілком живим кошеням на руках і… зникли в якійсь мильній бульбашці просто посеред газону!

Луана де стояла там і сіла від переляку. Схоже, не даремно у неї виникало бажання прибити той полтергейст осиновим колом. Тепер би ще ці дивні особи не повернулися «віддячити» за непристойне поводження з їх «домашньою тваринкою». Бо ж тваринка точно їх, он як чоловік обережно притискав того котодемона. Халепа… Луана зовсім не планувала з’ясовувати, які існують «штрафи» за непристойну поведінку з такими «доманшніми улюбленцями». Полишалося сподіватися лише на те, що це пухнасте демонятко не вміє говорити й не поскаржиться господарям.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.