Частина 3

Антоніна

Антоніна майже не згадувала про дивні події кількаденної давнини, бо за її валом роботи і власне ім’я часом можна забути, не те що якісь «глюки». А зараз, вийшовши із судового засідання, прокурор взагалі витрачала всі сили на те, аби вгамувати лють.

Розгляд цієї кримінальної справи було призначено на другу половину дня, щоб фігурантів встигли привезти зі слідчого ізолятора. Але доки привезли, доки зібрались…У підсумку – почали о четвертій, завершили о сьомій, і до вироку знову не дійшли. А ця ж справа розпочалась понад три роки тому! Вбивство дівчини було розкрито буквально за тиждень, винуватців, молодих хлопців, затримано, а от юридично-паперова робота тягнулась нескінченно. І винна в цьому була процедурність, сама система судочинства, лякливість керівництва перед скаржниками за порушення прав злочинців, а також «безголовість слідчих». То фото з місця події не збереглись на флешці, то протокол не так оформили, то обшук провели з дрібними порушеннями в які бульдогом вчепився захист. Звичайно вчепився, адже такий козир в руки дали. Але захист, то окрема історія. Він буває у межах законів й здорового глузду, а буває без жодних моральних обмежень та з надмірною фантазією. Коли сьогодні адвокат в суді закинув Антоніні «моральний тиск на суд», через демонстрацію фото з місця злочину, то вона ледь втрималась від відповіді у рамках дозволених висловів. Вчасно нагадала собі, що вона професіонал, який багато бачив в житті, і адвокат без совісті – то досить звична справа.

Але обурення кипіло в Антоніні навіть по завершенню засідання. Вона не могла примиритись, що, з точки зору адвоката, вбивство неповнолітньої дівчини – це нормально, права вбивць – «святе», а фото того, що вони зробили з тією нещасною, це – «тиск»! Тоня найбільше ненавиділа коли, попри всі докази, батьки вбивць вважали їх «нещасними хлопчиками», а головним монстром ситуації – прокурора, що «ламає життя дитині». От як? Як в людській голові так легко поєднується нетерпимість до злочинів і вміння виправдати власні дії, чи дії рідні? Чому за незгоду з власною думкою хтось може забити опонента до смерті ніжкою від табуретки, але винен у всьому прокурор, який передав справу до суду! Невже можна бути настільки однобоким? Чому, коли когось вбивають за парканом – то геть нецікава справа, а якщо то робить «свій», то ще й допомогти можуть. Наприклад, написати гарну характеристику з місця роботи, аби «кляті менти нещасну людину не посадили». Як, наприклад, з тим же міським сантехніком, що звіряче вбив продавчиню магазину лише через те, що вони не дійшли згоди щодо політичних питань. Задушити молоду жінку дротом, нанести понад двадцять ножових поранень, проламати череп і потім розповідати, що він «не дуже пам’ятає, що на нього найшло, бо трішки випив з колегами», це просто… «геніально»! Тобто, якщо ти «нормальний» працівник, котрий трішки випив на роботі, то це виправдання того, що ти полишив сиротою п’ятирічну дитину?

Антоніна йшла містечком й старанно намагалась заспокоїтись. Ні, вона вже давно не була ідеалісткою, не побивалась над кожним тілом з ознаками насильницької смерті, але була переконана, що люди мають нести відповідальність за свої вчинки. І демонстрація наслідків дій злочинців, то логічне обґрунтування звинувачення! Бо дивитись в очі матері, чию доньку вбили, а прокуратура не відстояла покарання вбивцям, то важко. То так важко, що полишає відчутні шрами на душі. Щастить тому адвокатові, який не носить власну душу на судові засідання.

Зайшовши до свого кабінету жінка прикрила двері й лише потім помітила, що в приміщенні хтось є. Здивовано зупинившись, Тоня оглянула непроханого гостя й ледь стрималася, аби голосно не вилаятись. За столом «для відвідувачів» сидів світловолосий чоловік, до якого її нещодавно «відвів» метелик. Прокурор повільно видихнула, намагаючись вгамувати емоції та відмітила, що самої підступної комахи поряд не видно. Схоже, тепер глюки вирішили не її запрошувати у гості, а самі завітали до реальності. Тільки цього для повного щастя не вистачало!

–Вітаю, – між тим невимушено мовив візитер, закидаючи ногу на ногу. – Ви, мабуть, думаєте навіщо я тут?

–Швидше – як Вас спровадити, – мовила Антоніна, поклавши теку із судовою справою на сейф.

–Ну хоч не пристрелити, – хмикнув гість.

– Застосовувати зброю дозволено лише поліції під час затриманні злочинця, та й то, це право більше декларативне. По факту, навіть якщо поранений злочинцем поліцейський стріляє, то це найшвидше класифікують, як перевищення службових повноважень, – мимоволі скривилась Антоніна, котра ледь чи не кожен тиждень подібне читала.

– То що мені загрожує у вашому кабінеті? – з розслабленою цікавістю примружився чоловік.

– Виклик поліції і слідчий ізолятор на п’ятнадцять діб, – прокурор спокійно пройшла повз незапланованого відвідувача й зайняла своє робоче місце. А що їй ще полишалось робити? Тікати з переляканими криками з власного кабінету? Колеги не зрозуміють.

–Які в цій країні сумні можливості на самозахист представників держави… – вже відверто знущався візитер.

–Є така проблема. То хто ви такий і з якою бідою до мене завітали? – Тоня проігнорувала саркастичний тон.

–А до вас лише з цим приходять?

–Це кабінет прокурора, – знизала плечима жінка, згадавши, як зранку на прийом прийшла пані літнього віку, і ще від порогу почала торохтіти: «мені 59 років, скоро на пенсію. Я оце кинулась збирати документи, а мені не дають довідку з психдиспансеру, що я в них на обліку декілька років стою! Я там опинилась через нервовий зрив, на заводі через це працювати не могла, а тепер мені це потрібно до стажу зарахувати та підтвердити. А вони не дають! Зробіть щось!...»

Антоніна ледве відправила ту говірливу відвідувачку до потрібної організації – Пенсійного фонду. Але доки жіночка туди йшла, їй хтось встиг порадити написати скаргу, і вона, не дійшовши до Пенсійного фонду, повернулась до прокуратури з щирою впевненістю, що це прямий обов’язок Антоніни. Кому скаргу й на що, візитерка ще не визначилася, та й не вважала то суттєвим. Довелось Тоні знову пояснювати, що спочатку таки варто відвідати фонд і уточнити власне перелік потрібних документів, та й взагалі прокурор не пише громадянам скарги, а розглядає їх. Антоніна порекомендувала невгамовно-непослідовній пані піти до адвокатів, якщо взагалі потрібна буде скарга. Візитерка ображено закопилила губу, обізвала всіх юристів: «юридичними особами, що колись були людьми» і, зневажливо хмикнувши, полишила кабінет.

Звичайно, розбиратись хто й за що відповідає, більшості людей нецікаво, всі хочуть отримати все й одразу, особливо, якщо вже завітали до якоїсь державної установи. От цікаво, від водія ж тролейбуса не очікують послуг стоматолога, і не ображаються, якщо той відмовиться лікувати зуби, то чому ж прокурор, на думку більшості, має вирішувати всі проблеми, незважаючи на закони, чи якісь там «межі повноважень»? А найцікавіше те, що якщо раптом «нещасний», що мить тому волав про необхідність «всіх посадити», сам вчинив злочин, то прокурор має миттєво зникнути з обрію. От просто розчинитись у повітрі й не дратувати своїми дурними нагадуваннями про закони, чи права інших людей.

–Угу, тобто добре, що я не прихопив букет квітів? – нагадав про себе незвичний візитер.

–Може хоч назветесь, перш ніж надалі вправлятись у красномовності? – зітхнула Тоня, щиро розчарована тим, що «глюк» не зник. Вона розсіяно посунула кілька справ на столі, сіла й відкрила ноутбук.

–Ерхард.

–Дуже приємно. А я Антоніна Миколаївна. То з чим ви до мене завітали? – Антоніна поправила окуляри й зробила спробу уявити, що це звичний візитер.

–З невеличкою діловою пропозицією.

– Я так розуміючи ви не чули про те, що працівники правоохоронних органів не займаються бізнесом?

– Це не бізнес. Я вмію логічно мислити і не пропонуватиму таке представнику закону. Принаймні, з порогу.

– Це неймовірно радує. То що ви від мене хотіли?

– Мені потрібно декого знайти.

– Можу підказати де сидять чудові люди, які спеціально натаскані на ці питання. Щоправда, не гарантую, що вони так само спокійно, як і я, відреагують на ваш стиль візитів.

– Ні, ваші колеги мені не допоможуть. Я трішки поцікавився, як у вас тут проводиться розшук, і стандартний варіант мене не влаштовує.

– Якщо ви щось знаєте, то могли здогадатись, що пошуки когось чи чогось, потрібно починати точно не з мого кабінету. Я не шукаю людей, а зазвичай докладаю багато зусиль, аби деякі з них були у чітко визначеному місці.

– А мене не цікавлять люди. Мені потрібно знайти цуцика, – спокійно повідомив чоловік, і Антоніна мимоволі підняла здивований погляд на візитера. Жодних ознак жарту на обличчі, але нічим іншим окрім розіграшу таке просто не могло бути! Яким божевіллям торкнутий цей «глюк», аби прийти до прокурора з проханням допомогти знайти цуценя? Ні, Тоня гарно ставилась до тварин, іноді навіть, краще аніж до людей, але ж це не привід ставати собачим детективом! Ще й в компанії чи то галюцинації, чи то мага!

– Фото загубленого, коротке оголошення, ксерокс, клей і чимчикуйте розвішувати повідомлення на всіх пристосованих для цього поверхнях. А, і у соцмережі рекомендую написати, – прокурор зробила ще одну спробу підійти до питання конструктивно.

–Такий метод мене теж не влаштовує. Я точно знаю в якому місці мало опинитись це дрібне створіння, але мені потрібен помічник з вашого світу. Адекватний помічник. І ви мене цілком влаштовуєте.

–От я зараз вже не впевнена, щодо адекватності… Але навіть якщо припустити, що я вирішила вам допомогти, хоча з якого дива мені то робити незрозуміло, найближчий вихідний у мене за п’ять днів, а до того, вибачайте, вільного часу не маю.

–Доведеться знайти, бо я не планую чекати так довго, – широко усміхнувся гість, стрімко встав й впевнено взяв Тоню під руку, досить галантним й одночасно владним жестом піднімаючи зі стільця. Прокурор встигла лише кліпнути, підбираючи слова для подібного нахабства, як опинилась на вулиці. Просто перед її очима з’явився яскравий біг-борд з атрибутикою маріонеткової донецької республіки та обличчям однієї з «розмовляючих голів». Антоніна з огидою відвела погляд від рекламної поверхні, ошелешено озирнулась та вперше зраділа, що в прокуратурі відмінили обов’язковість форми.

–Та мені за поїздку до непідконтрольної території світить звільнення! – видихнула Тоня, усвідомивши, що опинилась у …окупованому Донецьку! На знайомому до болю, бульварі Шевченка! Це відкриття стало таким шоком, що навіть питання «як вона сюди потрапила?», посунулось на другий план.

–А де саме ви помітили поїздку? – продемострував щире здивування Ерхард. – Тут було лише два кроки.

–Мислення у вас, як у досвідченого адвоката, – пробурмотіла нещасна жінка, намагаючись прорахувати наслідки такого переміщення. Кордон не перетинала, а отже, документальних доказів такого візиту немає. Але ж факт є! П’ять років тому вона прийняла свідоме рішення не повертатись додому, але зараз стояла й в усі очі дивилась на такі знайомі обриси куполу Критого ринку, примітну фігурну будівлю колись гарної хімчистки «Білий кіт», житлові будинки, що тяглись стіною до самого Кальміусу, бульвар з лавами, знайому зупинку громадського транспорту, біля якої саме зупинився тролейбус…

Донецьк був рідним містом Антоніни, яке вона не бачила з 2014 року. Під час розгортання тих сумних подій, Тоні саме запропонували роботу в іншій районній прокуратурі. І вона погодилась, перебралась до невеличкого міста в області, думаючи, як і більшість, що той ідіотський смітник периметром Обласної адміністрації скоро приберуть й життя повернеться до норми. Але все вийшло зовсім не так. Натовп клоунів на чолі з Губарєвим змінили професійні озброєні люди, а потім були Слов’янськ, колонна військових, що тихою змією одного дня зайшла в Донецьк, повноцінні бої...

Антоніні пощастило, місто, в якому вона отримала роботу, українські військові втримали, проте бої проходили зовсім поряд, тож Тоня довіку пам’ятатиме дні, коли почувши постріли, доводилось стрімко падати на підлогу в обнімку з кішкою, очікуючи будь-якої миті прильоту снаряду від «дирівців» (так більшість притомних донеччан називала тих, хто воює за республіку-маріонетку). Але далеко посунути лінію розмежування не вийшло. Тож і сьогодні Тоня зі свого балкону могла спостерігати активність російсько-бандитських формувань та бачити на обрії сусідній населений пункт, який полишився на окупованій території.

–Отже, ваші адвокати не позбавлені елементарної логіки, – перервав думки Антоніни Ерхард, демонстративно знизавши плечима. – За моїми даними в цьому місті зараз перебуває потрібний мені… цуцик. І він ще живий…

–Та що ж то за цуцик, заради якого крадуть прокурорів та подорожують за допомогою телепортів? – видихнула Антоніна, невпевнено роблячи крок, наче раптом забула, як ходити. Вона відчувала шок, подив, недовіру й одночасне тихе захоплення, від самого факту, що бачить рідне місто.

–Це один з моїх друзів, що потрапив в біду під час виконання, так би мовити, службових обов’язків, – рівним голосом відповів Ерхард.

–В моїй свідомості важко поєднуються слова «цуцик» і «службові обов’язки». У вас службове цуценя? Ще й не одне? А, мабуть, ще й метелики? Який у вас вид діяльності, не підкажете?

–В даному випадку – пошукова операція за для порятунку нещасної істоти.

–Чудова відповідь. Не підкопаєшся. Підозрюю, ви таки маєте відношення до нашої братії адвокатів.

–Не найгірше товариство, судячи з ваших коментарів, – хмикнув чоловік та впевнено попрямував вперед.

–А ще мені дуже цікаво, якою лапою чи хвостом та «нещасна істота» втягнула у цю халепу мене... – пробурмотіла Антоніна, яка ледве втримувалася від тихої істерики і не могла позбавитися думок про те, що знаходиться зовсім недалеко від батьківської квартири.

Зінаїда Віталіївна

Зінаїда поливала свій невеличкий городик, а навколо її ніг носився дзиґою цуцик. Викупавши це нещастя жінка виявила, що воно має елегантне, наче змальоване з лисиці, розфарбування: руденька спинка та голова, білий животик, темні лапки та кінчики вух, і жовті, майже золоті, очі. Тож ім’я – Лисеня, йому так і полишилось.

Зінаїда одразу обробила цуцика від бліх (нашо їй в домі таке «щастя»?), приготувала знайді кашу з додаванням обрізків ковбаси, бо цуцик за першої ж нагоди спробував потягти кістку з миски старої вівчарки (від трагічної смерті малечу врятувало, мабуть, лише те, що здоровенний пес був відверто шокований таким нахабством), та намагалася навчити гарних манер. Маля досить швидко зрозуміло, що їсти треба в межах тарілки, а ходити в туалет на вулиці, проте спати у коридорі вперто відмовлялося (як зупинити собачу істерику, жінка ще не придумала, тож поки що цуцику вдавалося випросити ночівлю під її ліжком, на капцях). Втім, попри нічні концерти, за кілька днів цуцик перетворився з претендента на могилку в енергійне, життєрадісне та на диво розумне створіння, що бігало за хазяйкою, як прив’язане. Навіть до магазину супроводжувало, бо варто було полишити його в домі і воно підіймало такий плач, що чули усі сусіди в радіусі кілометру, а з двору вибиралось з такою швидкістю, наче навколо будинку не бетонний паркан, а діряве решето. Після того, як під час спроби наздогнати хазяйку цього відчайдуха ледь не пошматував бродячий собака, жінка махнула рукою й почала носити Лисеня з собою в сумці (не так вже й багато вона ходила). І що дивно, там цуценя сиділо тихесенько, як мишка (одного разу його навіть прийняли за іграшку!), й жодного разу не «підмочило репутацію» господині.

–І куди ти оце поскакав у багнюку? От я тебе зараз скупаю, руда шкода, – усміхнулась Зінаїда, помітивши, що маля забралося на грядки помідор й вже справило собі земляні «чобітки». Жінка бризнула на цуцика водою з шланги. Дрібнота, потрапивши під воду, спочатку обурено відскочила, а потім почала радісно дзявкати та ловити бризки зубами.

–Мамо, я в магазин, тобі щось купити? – спитав, спускаючись з другого поверху, син Зінаїди, досить габаритний чоловік у блакитній сорочці й джинсах.

–Та ні, Ігоре, в мене все є. Хіба що грам сто тельбухів якихось чи курячих лап купи моєму Лисеняті. Якщо будуть.

– Це тобі лапи потрібні? В тебе ж вже є чотири власні і горлянка така, що всі кошмари залякати можна, – хмикнув чоловік, вправно спіймавши цуцика за шкірку й піднявши до обличчя. Тваринка обурено вишкірилася, дзявкнула й замахала лапками. – Ти диви, яке бойове, – хмикнув у вуса син.

– Ігоре, постав малечу на планету, – пожурила сина Зінаїда.

– Та все, все. Хоча за сьогоднішній нічний концерт, я б його самого на фарш пустив…– опустив син цуцика, але той продовжував вдавати грізного хижака: кумедно гарчав та обурено дзявкотів на чоловіка.

– Та маленьке воно ще, боїться саме полишатися, – винувато зітхнула жінка, бо звукоізоляція їх будинку легко дозволяла чути розмови між поверхами, а відчайдушне голосіння Лисеня, могло скласти конкуренцію пожежній сирені.

– Та яке там боїться. Подивись на нього, типовий малий терорист… А, ма, до мене там можуть прийти клієнти. Я думаю встигну повернутися, але там людина має складні відносини з годинником… Коротше, якщо до мене прийдуть, посади їх в альтанці – нехай чекають, – промовив син та почимчикував до гаража.

– Гаразд.

Ігор поїхав, а Зінаїда, закриваючи за ним ворота, все мимоволі очікувала, що зараз вийде на поріг її чоловік, звично розкритикує немиту машину сина, пройдеться з інспекцією по присадибній ділянці, розкаже де варто прополоти, що підв’язати, потім піде оцінювати врожай полуниці, яку восени пересадив...

Ображений неувагою цуцик спробував вчепитися зубами у п’яту хазяйки. Дрібні зуби безсило шкребли шкіру, проте цього вистачило, аби жінка виплила з думок, та озирнулася на малечу. Втомлено посміхнулась, нахилилася погладити, перевела погляд на кущики полуниці, які знову почали заростати бур’янами та присіла, аби їх прорвати, (бо ж чоловік засмутиться), і лише за кілька хвилин згадала, що Олександру їх вже не побачити. Біль та шалена пустка накрили раптово й жорстоко, очі Зінаїди знову наповнилися сльозами. Її свідомість досі не могла прийняти того, що чоловіка більше немає… Взагалі… Олександр завжди демонстрував неймовірну стійкість та вміння знайти вихід з будь-якої біди, і саме за ці риси, попри всі прогнози, мимоволі чіплялася надія на його одужання.

Її чоловік ніколи не здавався, до останнього дня, попри постійний біль та втому, намагався не скаржитися, ходив, щось робив, а ще дуже переймався тим, що скоро необхідно їхати на територію України, пройти чергову ідентифікацію, аби не перестали платити пенсію. Зінаїда запевняла, що й сама впорається, проте, чесно кажучи, не уявляла, як буде кудись їздити без нього. Вона взагалі не дуже полюбляла подорожі, а з виходом на пенсію, ще до війни, обмежувалася лише прогулянками до найближчих магазинів та лікарні. Якби не припинення всіх виплат та життєва необхідність, вона б ніколи не наважилася на ті поїздки до Селідово. Олександр все організовував, знаходив машини, людей, але Зінаїда все одно згадувала все те з жахом. Всі ці розбиті вщент дороги, блокпости, купа людей зі зброєю, грім пострілів, нескінченні черги, нерви, огляд речей, купа папірців і питань в пенсійному фонді. А ще відстань, яку раніше можна було проїхати менше ніж за годину, зараз в кращому випадку, займала цілий день та окрім вбивчої втоми, загрожувала шансом потрапити під обстріл чи бути пограбованими (одна з сусідок Зінаїди, повертаючись з пенсією «загубилися». Виїхала з території України, подзвонила доньці, що вже пройшла всі блокпости і скоро буде в Донецьку і…все. Досі шукають.)

Цуцик загарчав, сперся мокрими лапками на ногу бабці та вимагально дзявкнув.

–Вибач, Лисеня, знову розвела оце мокрі справи…– тяжко зітхнула жінка та полишивши рядочки розгублено пішла до будинку. Цуцик подріботів слідом кумедно стрибаючи по її тіні.

Антоніна

–Я в поліції! Працюю! – роздратовано відповіла Антоніна колезі та кинувши телефон до кишені, повернулась до свого супутника. Ерхард йшов вздовж Кальміусу, уважно оглядаючи берег.

–Дивлюся прокурори непогано вміють вести бесіди. Чиста дипломатія і ввічливість, – хмикнув він, не повертаючи голови.

–Слухайте, а ми точно цуценя шукаємо, а не жаб, чи пригоди на свою п’яту точку? – втомлено спитала Тоня, яка вже більше години ходила за цим диваком, встигши пройти від бульвару Шевченка, до проспекту Миру, помилуватися обрисами «Донбас Арени» і перейшовши на інший берег річки чагарниками спуститись до води. Та Антоніна за життя в рідному місті по таких хащах стільки не блукала! Щоправда, не факт, що до 2014 року тут були такі зарості. До війни благоустрій центральної частини Донецька був майже на європейському рівні.

–Точно. Черговість форм він не міг оминути. Тож шукаємо цуцика. Десь тут. Мені потрібно лише знайти сліди.

–І які сліди цуцика ви очікуєте знайти в очереті, серед бур’янів чи на бетонній плиті? – уточнила Тоня, не ризикуючи питати, яку черговість форм має на увазі її співбесідник.

–Малопомітні.

– Та що ви кажете. А я ж думала воно чалапало тут виключно в ластах сорок восьмого розміру і ставило стовпчики з прапорцями.

– Він і не таке може, проте не зараз.

– Нагадайте мені ще раз, що то за дивна тварина, і навіщо вона Вам?

– Це мій помічник, якому не пощастило влізти у бійку з сильним супротивником. Двічі. І мені його потрібно знайти, доки він не наробив дурниць… О, стій. Ось тут щось є, – завмер чоловік, на краю води. Антоніна уважно придивилась. Слідопитом вона звичайно не була, але відмітити, що очерет поламаний та затоптаний у багнюку, могла. Поряд, на березі, валялися залишки мокрої картонної коробки.

– Схоже, він був тут. Ось ці подряпини на картоні, точно він полишив – мовив Ерхард, уважно все оглядаючи,

– Потойбічна дактилоскопія… Про неповторність папілярного візерунка людей знаю, про щось подібне на собачих кігтях – чую вперше, – похитала головою прокурор.

– А ось тут сліди людини. Невеликі, – проігнорував її репліку Ерхард. –Думаю, його забрала жінка, чи підліток. І почимчикувала та нещасна кудись туди…– чоловік підняв голову в напрямку вулиці, що в цьому місці наближалась до берега. Тоня теж підняла погляд.

Над водою вишикувались переважно заможні будинки, котрі, схоже, не дуже постраждали за п’ять років неоголошеної війни. Центр міста, на відміну від зруйнованих вщент околиць, майже не зачепили обстріли. Антоніна задумливо подивилась на високі паркани, дахи, вкриті дорогою керамічною плиткою, будинки охорони. Схоже, нині тут теж жили не останні люди, проте зовсім не факт, що законні власники. Наскільки Тоня знала, більша частина бізнесу, яка була орієнтована на цивілізовані умови, покинула Донецьк. Навіть Ахметов, виходець з бандитських дев’яностих та неофіційний володар міста, дременув ледь чи не в перших рядах, а свій футбольний клуб перевіз, аж до Львова (і що факт, страшні бандерівці там досі нікого не з’їли). Хоча деякі його об’єкти досі тут працювали. На тій же «Донбас-Арені», кажуть, досить довго видавали гуманітарну допомогу донеччанам. На відміну від «гуманітарки» з країни-агресора, «ахметівська» дійсно містила крупи, консерви та деякі інші товари першої необхідності. Але з часом потік щедрості «батька міста» обмежився прифронтовими областями, без перетину межі бойових дій, а потім і взагалі змілів. Кому зараз належить полишене на непідконтрольних територіях майно відомого олігарха – дуже цікаве питання.

– І як далеко ти можеш взяти слід? – поцікавилась Тоня, роздумуючи, що навряд чи мешканці таких будинків підібрали якесь цуценя. Не вірила прокурор у те, що у таких палацах і раніше могли жити жалісливі люди, а зараз – то й поготів.

– Не плутай мене зі службовим собакою. Пішли, зараз саме потрібна буде твоя допомога в опитуванні, – розвернувся до вулиці її супутник.

– І що ти пропонуєш питати? Чи не знаходили вони цуцика? Хоч як він виглядає? Білій, чорний? Дворняжка, вівчарка, йоркширський тер’єр?

– Гадки не маю. Придумай, як це обійти. Ти ж працюєш з населенням, тож можеш зорієнтуватися, що сказати і чого від ваших людей очікувати.

– З цим населенням я працювала п’ять років тому і, як виявилось, зовсім не знала, чого від нього очікувати, – зітхнула Тоня.

– То прояви фантазію і адаптивність. Мені потрібно знайти Сірокко, – байдуже знизав плечима Ерхард.

– А мені потрібно повернутись на роботу, з якої ти мене висмикнув, наче якусь ляльку! – вкотре обурилась жінка.

– Я поверну, тільки-но знайдемо те, що мене цікавить. Швидше знайдемо, швидше поверну, –вкотре спокійно повторив свої умови Ерхард. Він навіть не знущався, а просто констатував факт!

– Ви кто такіє? Чаво ето тут разнюхіваєте? – пролунало за їх спинами. Озирнувшись Антоніна й Ерхард побачили озброєного чоловіка у військовій формі, що підозріло їх роздивлявся.

– Киш, не відволікай, – відмахнувся Ерхард і не в міру допитливого вояка вмить огорнуло щось схоже на мильну бульбашку, яка просто розчинилася у повітрі разом з людиною.

Антоніна кліпнула на пусте місце, де тільки-но стояв військовий, рвучко видихнула і зціпивши зуби попрямувала до найближчих воріт. Цікавитися куди її супутник відправив інтервента, вона не мала бажання (шкода, що не всіх звідси викинув), а от сумнівність власного становища постала перед нею у всій красі. І ситуація вимальовувалася нереально паскудна. Тоня опинилася у повній залежності від дивних вмінь цього містичного нахаби, адже якщо відмовиться шукати те нещасне цуценя, він так само легко може її кудись закинути, а може й тут полишити. І останнє обіцяло чи не більші проблеми. Справа була не в прогулі на роботі та, навіть, не у містиці. Найстрашніше було те, що окрім допитливих чужинців (від тих ще можна якось відбрехатися), Тоня могла будь-якої миті зустріти на вулиці якесь знайоме обличчя. А «знайоме обличчя» цілком здатне побігти з доносом до місцевих бандитів, намагаючись купити собі якийсь привілей, за здачу «шпигуна укрів». Усвідомлення цього факту налякало Антоніну аж до застигання крові в судинах та недостатності повітря в легенях. Вона неодноразово чула, чим загрожує випадковій людині потрапити до «підвалу», а вже як там зрадіють, побачивши українського прокурора, який має відношення до запроторення за ґрати багатьох бандитів, що у 2014 масово брали до рук зброю, і уявити важко. Шанс зустріти такого «доброго самаритянина», серед людей, які за кількістю доносів наздоганяють 37 рік, був напрочуд високий. Усвідомлення цих фактів та банальний страх суттєво затьмарили радість Тоні від омріяного бажання побачити рідне місто й переконливо спонукали виконати нехай і не дуже ввічливе, але таки прохання знайти якогось цуцика.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.