Частина 13

Ерхард

Ерхард сидів біля залишків однієї зі стін фортеці прикритий від холодного дощу напівпрозорою сферою, коли з хмар безшумно вилетіла сова й діловито всівшись на підставлену руку, витріщилася круглими очиськами йому в очі. Секунда, друга, ось чоловік схвально кивнув і навколо обох закрутився срібний туман, а потім стрімко зібрався навколо пташки, яка за мить впала у людську руку світлою кулькою. Ерхард кілька разів підкинув кульку, що поступово змінювала колір на плямисто сірий й іронічно озирнувся на пасма сірих хмар, що, наче обережні собаки, підповзали до вершини гори, чіпляючись пасмами за верхів’я дерев. Підхоплені поривом вітру, хмари на мить, наче перелякано, відступили, а потім зібралися в одне велике покривало з якого граційно вийшла напівпрозора жінка в довгій синій сукні. Бліде обличчя, великі сіро-сині очі, довгі світлі вії та волосся. Чоловік усміхнувся кутиками губ та зробив запрошуючий жест рукою.

—Вітаю, Бона. Все думав, коли ж ти покажешся. Не ввічливо було намагатися схопити за хвоста мого імара.

—Не могла проігнорувати можливість, отримати трішки енергії для спілкування з таким цікавим гостем. Навряд чи ти планував тут сидіти до повні, — лукаво усміхнулася жінка.

—Впізнаю тебе. Хоча, коли ми бачилися останнього разу ти була більш матеріальна. Ти таки порушила угоду з лепірі?

—Зовсім трішки. Не втрималася від «подяки» одному скупому «другові», що підкупив мого власного лікаря. Це була чиста відплата, відновлення справедливості, але лепірі на це не зважили… — кивнула головою жінка.

—Ти ж знаєш, у кожного своє уявлення про справедливість, і я б дуже здивувався, аби твоє вписалося у лекала лепірі, — мовив Ерхард задумло роздивляючись гостю.

— От тільки не треба казати мені, що ти попереджав, — підняла жінка руку в зупиняючому жесті.

—Не буду. Мабуть, у тебе були поважні причини.

—Ще й які…— гостя плавно опустилася поряд з чоловіком та схиливши голову роздивлялася його. Під сферою не було вітру, втім довге волосся та сукня примарної жінки неквапливо ворушилися, наче їх розвіває вітер. — А ти не сильно змінився. Під час переміщення у цей світ мабуть перетинав і часові шари?

—Перетинав. Мене вів ікар, а вони на таке не зважають.

—О, ікар…Важко ж тобі буде потрапити додому.

—Ключиком не поділишся?

—Ти, вивчив місцеві легенди, — розсміялася жінка.

— Це ніколи не зайве.

—Вони все звели до грошей і золота, забуваючи, що у савана немає кишень…Шукають скарб, а з чого він складається, досі уявлення не мають…

—І багатьох ти відправила до Тамоанчану?

—Достатньо.

—Мда, ти ніколи не вирізнялася милосердям.

—Як казав один мій відданий слуга: «Ворону жодне купання не допоможе», — знизала плечима Бона — Але нині все в рамках дозволеного. Я лише показую двері, які вони самі шукали. А далі люди самі до них біжать навипередки, засліплені жадобою та власними уявленнями про скарб.

—То може й мені покажеш ті двері, — іронічно усміхнувся чоловік.

—Я прийшла у цей світ, не для того, щоб повертати додому неляканих авантюристів, — зневажливо повела плечем гостя.

—Ти потрапила сюди, бо посварилася з Тезкакоатлем і втратила усіх своїх імарів.

—Він їх знищив… — зашипіла розлюченою змією жінка, на вмить втративши чіткі риси. — Це через нього я уклала ту кляту угоду з лепірі! А ти? Як ти збираєшся спіймати Дотик? Чим оплатиш перехід?

—В мене є певні думки. Ти ж знаєш, Дотик сам обирає плату. А я, на відміну від тебе, не збираюся порушувати умови, — мовив чоловік, дістаючи з рюкзака та обережно протираючи тканиною фіолетово-синій камінь, розміром з невеличке яблуко. Мінерал яскраво заграв зблисками навіть від тьмяного освітлення дощового дня. Поклавши камінь перед собою на землю, Ерхард уважно дивився, як від доторку зелених рослин на поверхні мінералу з’являються та починають кружляти в повітрі дрібні зелені вогники.

—О-у, ти віднайшов імператорський сапфір. Його ж наче було невідворотно загублено єгиптянами кілька тисячоліть тому…

—Імари прекрасні помічники, багато чого можуть знайти, але повір, особисто мені теж довелося гарненько попрацювати.

—І лепірі тобі дозволили?

—Я отримав невеличку індульгенцію.

— Ці крилаті чомусь ставляться до тебе надміру поблажливо, — невдоволено скривилася жінка.

—Можливо тому, що я не намагався їх полонити?

—То була невдала спроба юності! Після цього я працювала, як бджілка, намагаючись привнести лад та порядок у цей світ!

—Але ж була? Якби не ти, можливо Тезкакоатл й не ризикнув полонити ікарів і не втримав би їх стільки часу.

—Той старий змій вміє ефективно використовувати чужі помилки…— невдоволено тріпнула плечима жінка й провела рукою над фіолетовим каменем, наче намагаючись його погладити. — Стільки можливостей…і вже недоступних… То що, ти плануєш сапфір поєднати з рослинами, що уособлюють енергію відновлення, а далі? Тобі ж потрібно, аби на поклик каменя відгукнувся ікар, який проведе тебе, — прошелестів привид, заворожено споглядаючи на фіолетово-синій камінь. — А вони такі норовливі, з ними, навіть коли вони вшанують своєю увагою, так легко помилитися…

—Легко. Але в мене будуть помічники, відмічені ікарами. Хоч до однієї з них вони прилетять на допомогу.

—А якщо ні?

—Ну то будемо всі разом лякати людей місячними ночами, — криво усміхнувся чоловік, розсипаючи пластикові оченята навколо каменя та спостерігаючи, як зелені зблиски поступово осідають на фурнітурі й, наче, всотуються.

—Де ж ти знайшов таких помічників?

—Лепірі самі їх показали. Дивний цей світ. Тут стільки представників цього магічного народу, а люди їх майже не помічають.

—Ця цивілізація пішла іншим шляхом. Втім, саме це забезпечує лепірі й конкретно ікарам безпеку.

—Безпеку? Тут метелика може вбити будь-хто, вони є звичним раціоном для птахів, тварин, інших комах. Та що там, їх тут примудряються їсти всі, від павуків до ведмедів, — хмикнув чоловік. — сумнівна безпека.

—Але ж ти знаєш, то лише оболонка. За більш тонкою енергією, як у нашому світі, тут майже не полюють. Ікар може прожити тут безліч життів, адже жодна птаха не завадить йому перетнути межу світів, жодна тварина не відбере силу, що робить для них відкритими інші виміри.

—Натякаєш, що Ікари тут ніколи не втрачають душу?

—Майже ніколи. Але легко можуть її забрати у інших. Наприклад у того, хто намагається їх використати.

—Нічого, я вмію домовлятися.

—Всі так думають, до того моменту, як зроблять крок назустріч Дотику.

—Ти забуваєш, що я вже крізь нього ходив.

—Ні, це ти, здається, забув, що Дотик, попри допомогу ікара, кожного разу зважує душу того, хто його перетинає і, якщо там недостатньо балансу, чи ікар має іншу думку, то тіло мандрівника може… загубитися в дорозі. — хижо осміхнулася жінка, демонстративно здуваючи з руки примарний пил.

—Все я пам’ятаю, — відсторонено мовив Ерхард, уважно слідкуючи за змінами, що відбувалися у пластикових детальках. Частина оченят почала чорніти і випаровуватись.

—Тобто ти маєш те, що можеш втримати твою суть при формуванні Дотику і забезпечити перехід?

—Маю.

—Самовпевнений. Втім, ризикни, а якщо не вийде, у мене буде непогана компанія, що значно урізноманітніть нудне існування у цьому світі, — розсміялася Бона й розтанула у пасмах туману.

Антоніна

Коли Тоня з супутницями доїхали до Кременця, дощ періщив так, що двірники машини ледь не стиралися від активної роботи. Інга їхала по навігатору, лаючись на дощ й туман, через які регулярно «ловила» замасковані калюжами ями на дорогах, тому високий пагорб з розвалинами фортеці першою помітила Луана. Антоніна ж, за пеленою дощу, ледь розгледіла за вікном ту гору посеред містечка.

Проїхавши сірими вуличками, панянки повернули на стару бруківку й попетляли вгору. Дорога в оточенні дерев була непрезентабельна, насипна, з ямами, мокра, та й людей навколо не спостерігалось. Навіть на в’їзді, де було оголошення, що вхід платний, не було геть нікого. Антоніна лишень дуже сподівалася, що то виключно через погану погоду, а не чергову витівку Ерхарда.

Та ось дорога для автомобіля закінчилась і зупинившись на невеличкій ділянці, що нагадувала витоптаний п’ятачок, Інга вимкнула двигун. Всі без ентузіазму потяглись за куртками та парасольками.

—Погода — тільки вдома сидіти, — зітхнула Луана, замотуючись у дощовик, отриманий від Інги.

—Зате не спека, — знизала плечима Антоніна, якій дощ та прохолода були кращі за +30.

—Так, три запечені в цій бляшанці тушки, то теж не занадто весело, — хмикнула Інга. Антоніна подумки погодилася, бо у подруги була вітчизняна «дев’ятка», яка з елементів клімат-контролю мала лише вікна. — Ну то що? Пішли шукати нашого «демона»?

—Може почекаємо його тут? — кисло спитала Луана.

—Ну…Він сказав чекатиме біля фортеці, але не казав наскільки близько, — задумалась над пропозицією Інга, якій теж не дуже хотілося виходити. — Ми ж жінки, ми взагалі можемо передумати, розвернутись і поїхати додому!

—Та ми ж наче угоду підписали, — нагадала Тоня, знаючи, що подруга серйозно ставиться до обіцянок.

—Але ж ти сама знаєш, що то та ще «фількина грамота»! Ти, наприклад, впевнена, що нам потрібен той ритуал вигнання демона на сучасний лад?

— Взагалі демон, що сам організовує своє вигнання, то незвичне явище і, я думаю, для нашого світу корисне. Бо грець його зна, що й від кого він ще попросить, — зітхнула Тоня, відкриваючи двері. Холодний вітер миттєво жбурнув їй в обличчя пригоршню дощових крапель.

—Приймала участь у ритуалі випровадження демона-самовигнанця. Ні, мабуть, таке в резюме писати не варто. Юрист це, звичайно, на всі руки майстер, але потенційні роботодавці можуть не оцінити, або навпаки занадто гарно оцінити, і потім отримаєш таку роботу, після якої і прокуратура здаватиметься раєм, — пробурмотіла Інга. — Бр-р… Ну й погодка…

Біля машини підступно розляглася широка калюжа, але навіть старанно оминувши її, жінки миттєво вимочили ноги, бо землю вкривала висока мокра трава, та й з неба щедро лилася вода. Вузенька стежина, що вела повз великі валуни та перегороджений металевим ланцюгом вхід на територію руїн, не мала жодних ознак облаштування. Залишки будівель були геть скромними й зовсім не нагадували фортецю чи замок. Щоб уявити якусь серйозну споруду, яка тут начебто стояла чотири століття тому, потрібна була ду-уже буйна уява, адже зараз перед вимушеними туристками постали лише кілька поодиноких шматків кам’яних стін розташованих периметром зеленої галявини. Судячи з витоптаних стежок, кількох плям від вогнищ та поодинокого сміття, яке старанно розмітав вітер, прикидаючись прибиральником, люди тут влаштовували звичайні посиденьки на природі.

Підійшовши до краю пагорбу жінки отримали нагоду помилуватися Кременцем, що розкинувся внизу у пелені дощу, пасмах сірих хмар і оточенні зелених, порослих лісами пагорбів.

—Мдя…Не густо. — зітхнула Інга, витираючи обличчя від дощових крапель. — Природа гарна, а от з архітектурною пам’яткою склалося набагато гірше. Ще й дощ цей… В таку погоду навіть привид вдома сидітиме.

—Особливо якщо його дім у сонячній Італії, — кивнула Луана.

—Треба було таки просити більш цікаву місцину для подорожі. Франція у капцях, вже не так і погано звучить, особливо якщо ті капці були б сухими, а на вулиці панувало сонечко, — пробурмотіла Інга.

—Ніхто не обіцяв, що видворення демона в інший світ, нагадуватиме сонячну відпустку, — знизала плечима Тоня, протираючи окуляри. — Скажи дякую, що за нами тут не ганяються страхітливі монстри.

—Дякую, — старанно видихнула Луана й підозріло озирнулася. Втім монстрів, якщо такими не вважати хмари та туман, поряд не спостерігалося. Інга ж лише невпевнено мотнула головою.

Ерхард

Ерхард, додавши до захисної сфери маскувальні властивості, сидів на кам’яній кладці та спостерігав за жіночками, які розгублено оглядали залишки фортеці. Власне він міг одразу показатися, тільки-но вони вийшли з автомобіля, але навіщо? Так панянки відволічуться на дощ, холод, у них до останнього моменту полишиться можливість вибору, що є вагомим аргументом для лепірі. Ці троє мали прийти добровільно, а з урахуванням напрочуд нетипового мислення кожної, Ерхарду заради цього доводилося старанно балансувати на трьох стосах настільки різноформатних аргументів, що мимоволі закрадались думки про додаткову оплату за організацію майстерного еквілібрізму. Але про доплату він вирішив подумати пізніше, оскільки зараз головним було, щоб уся карколомна конструкція не розвалилася.

Взагалі Ерхард не раз мандрував світами, відшукуючи втікачів, а конкретно в цьому світі, якось навіть сам ховався. Були такі, надміру буремні часи у його біографії. Але він завжди намагався полишити якомога менше слідів. Тим паче в цьому світі, де жителі мали недоречну звичку швиденько відкривати полювання на все незрозуміле. Ефективно співпрацювати можна лише з тим, хто здатен вкласти у свою картину світу щось кардинально нове, а таких тут було мало. Виховання, стереотипи, небажання думати, невміння критично мислити, страх невідомого, що одразу вмикає закладену природою агресію… Власне частково в цьому винна еволюція, адже найбільше виживали саме ті, хто керувався принципом «спочатку вбий невідомого звіра, а вже потім роздивляйся», але коли ти сам той «звір», то дуже незручно. З Антоніною пощастило, її з дитинства вчили думати, тож мислення цієї пані мало міцну основу і притаманну гарним дослідникам гнучкість. А ще Антоніна прекрасно впоралась з вилученням примхливо розкиданих ікарами імарів, полишивши у пам’яті людей цілком буденні спогади про, може й не дуже адекватну, проте звичайну жіночку. Довелось звичайно розіграти з нею кілька спектаклів, але то було варте здобутків. Й ось зараз наближається момент істини, котрий покаже — все Ерхард правильно розрахував, чи таки складе компанію Боні, що вже кілька сторіч вимушена безоплатно постачати до Тамоанчану душі. Хоча вона тут не одна така, дехто з її більш амбіційних попередників розвернувся так, що підконтрольні ними народи вважали Тамоанчан раєм і свідомо туди прагнули. Доки лепірі не втрутилися. Згадавши, як лютував Тезкакоатл, коли перекрився стабільний притік «мігрантів», Ерхард мимоволі посміхнувся. Гарно тоді метелики прищемили хвіст тій змії, хоч деякі й поплатилися за це свободою. Але ось лепірі дотягнулися до однієї щирої дитини і… попереду, схоже, другий раунд.

Антоніна

Антоніна з Інгою вже схилялися до думки, що «екстрадиція демона» cкасовується, коли Ерхард проявився, як фотографія, поряд з найпримітнішою частиною скромних історичних залишків —вцілілої кам’яної арки, що виходила просто на прямовисний, порослий лісом схил гори. Вміє цей чоловік нетривіально з’являтися.

Дощ продовжував старанно поливати, тому скоро троє жінок, що попрямували до свого горе-фокусника, були мокрі, не зважаючи на парасольки. Тими парасольками вітер грав, як цуцик ганчіркою, тож врешті-решт лише Луана вчепилася у ту останню надію на порятунок з впертістю потопельника, а Інга та Антоніна накинули капюшоні та склали майже безглуздий інвентар. Від дощу те «вітрило» майже не захищало, проте суттєво обмежувало й без того погану видимість.

—Вітаю. Дуже радий, що ви вчасно, — привітно кивнув Ерхард трьом жіночкам. Схоже його погода геть не турбувала, попри краплі води, що одразу поскакали по чоловікові, рясно вкриваючи його сорочку темними цяточками.

—То що у нас далі за планом? Сподіваюсь не свічки та вогняні пентаграми? Бо секрет грецького вогню нам невідомий, — спитала Антоніна.

— Я не здивуюсь, якщо наш пан зараз розповість той секрет, чи видасть якесь своє ноу-хау, — фиркнула Інга, намагаючись, як кішка, обтруситись від нескінченної води.

— Мене завжди дивувала ця описова частина вашої фантастики, — широко усміхнувся Ерхард.— Підвищене прагнення до театралізації згубило занадто багато талановитих людей.

— То вогню не буде? — розчаровано спитала Луана, висунувши голову з-під парасольки.

— Ні.

— Навіть погрітись не вдасться, — скривилася невдоволено жіночка й знову сховалась так, що видно було самі ноги. Парасолька у неї була велика, за розмірами близька до цілого намету (Інга вручила родичці свою, сімейну).

— То що ж буде?

— Буде концентрація ваших здібностей, підсилена певними допоміжними елементами та лінзою цього місця й відкалібрована природніми явищами. Погода сьогодні дуже вдала для нашого завдання.

— Правду кажуть, у кожного своє розуміння гарної погоди…— пробурмотіла Інга, витираючи воду з обличчя. —То що від нас потрібно?

— Для початку всім скласти парасольки он там, на траві.

— Може ще й роздягтись? — невдоволено обізвалась Луана.

— Скоро й роздягнетесь, бо тут буде спекотно.

— О-вва, а про танці голяка ніхто не попереджав, — здивовано озирнулася Інга.

— Танці, хіба що за бажанням. Перехід в інший світ вимагає концентрації енергії, а, як наслідок, прискорення руху часток і підвищення температури, — почав пояснювати чоловік, акуратно, проте, наполегливо відбираючи у Луани парасольку та відводячи жінок до центру досить просторої галявини. Там він їх вишикував півколом. Антоніна опинилась прямо перед просвітом у кам’яній споруді і виглядало то так, наче залишки фортеці вже ведуть кудись за межу, бо в отворі були лишень хмари та дощ.

Розставивши мокрих жіночок на потрібні йому позиції, Ерхард відкрив невелику коробку й обережно всипав в руки кожної по жменьці пластикових оченят.

—Япона мама, який у нас прикольній магічний інвентар! — розсміялась Інга. — І що з цим робити?

—Спочатку просто стояти й дивитись на них, а потім, коли я піду у той прохід, йти за мною та зупинитись на синій смузі, яка з’явиться у вас під ногами. Все інше я сам зроблю. Головне, доки я не зникну, не опускайте руки і не випускайте це з долоней, що б вам там не вважалось, — відповів чоловік.

—А що може бути?

—Багато чого, в залежності він вашої потойбічної прив’язки.

—Якої це?

—У кожної людини є зв'язок з іншими реальностями. У когось він яскравіший, у когось слабший, але є у всіх. У вас трьох — особливо сильний. Проте у кожного на «тій стороні» персональний якір. Якась істота чи сутність, з якою ви пов’язані енергією, і саме її прояв вам буде ввижатись під час утворення переходу.

—А що буде, якщо ми викинемо цей інвентар під час твого «вигнання»? — спитала Луана.

—Мене і вас може пошматувати.

—Халепа. А я думала пошматує лише тебе.

—Я перший в зоні ризику, проте, якщо я не розпочну гасіння прискорення обміну енергії між світами, аби стабілізувати себе і закрити перехід, вона розженеться до швидкостей, які вже не витримаєте ви.

— «Чудова» перспектива, — скривилася Інга.

—Стоп розмови. Дивимося на вручене, — хлопнув в долоні Ерхард й Антоніна опустила погляд на свої руки.

Зображення пластикових деталей в її долонях спочатку розпливлось перед очима до вигляду розмитої плями, а потім раптом набуло чіткості. У Тоні в руках були… очі. Контрастні до неможливості і… живі. Вони поперемінно кліпали, рухались й були різноманітними до жаху. Тут були й манесенькі темні оченята-ґудзики, як у їжачка, й світлі очиська, наче у якогось страуса, й великі жовті, ніби котячі, і зелені з вертикальною зіницею. Добрі, злі, веселі, сумні…

Відірвавши погляд він вмісту своїх долонь Тоня подивилась на подруг. Інга зачудовано роздивлялась свій «інвентар» та, здається, ледь втримувалась від істеричного сміху, а от у Луани були вже власні очі розміром з блюдце. Здається, родичка подруги недалека від того, аби з криками тікати геть.

—А казав, тут буде потрібно лишень ручкою помахати…— пробурмотіла Луана.

—Провести, помахати й на три світи в одній арці помилуватись, — кивнув чоловік.

—У мене в долонях кліпаючі оченята…— розгублено продовжувала Луана, здається, зовсім не почувши слів Ерхарда.

—Так. Але ж не зубки.

—І на тому дяка…— Луана простягнула руки максимально вперед з виразом обличчя «тримайте подалі ту гидоту» й, примружившись, рушила вперед. Антоніна відмітила хоробрість цієї жіночки попри переляканий вигляд і також пішла разом з Інгою.

Ерхард неспішно йшов попереду, просто у прохід зруйнованої фортеці. Його силует плив, змінювався, ставав то незвично чітким, то перетворювався на нечітку пляму. Антоніна повільно крокувала, відчуваючи, як «оченята» у її руках важчають, а йти стає все важче, наче у воді. І та вода піднімається все вище й вище. Дощ вже не відчувався, повітря розжарилось, в Ерхард все ще не дійшов до брами.

—Ой, метелики…— здивовано мовила поряд Інга, вдивляючись кудись вперед, проте Антоніна помітила лише якусь синю хмарку, що мелькнула між нею та Інгою. За мить Тоні вже було не до якихось метеликів, бо Ерхард нарешті ступив під кам’яне склепіння й світ навколо нього пішов яскравими блакитно-фіолетовими спалахами, а замість залишків фортеці з’явилось щось…

Найбільше то було схоже на раптові сутінки, що виповзали з тріщин старої кладки, наче пасма темного диму. Ті пасма стікали струмочками, утворюючи ріки з яких, наче, ткалося полотно, на котрому проявлялись туманні образи. За кілька хвилин Ерхард стояв вже в оточенні трьох великих «вікон». Попереду чоловіка проявився темний ліс, праворуч світлі простори якоїсь рівнини з ледь помітними будівлями вдалечині, а от ліворуч. Ліворуч був туман та мелькали тіні, котрі чомусь змушували Антоніну вдивлятись у них до болю в очах. Тіні плавали, змінювались, набуваючи знайомих рис, й знову розчиняючись в нескінченному мареві. Якоїсь миті Антоніна могла заприсягнутись, що побачила обличчя мами, але ось вже там якась усміхнена дівчина, а потім знову щось невловиме, якийсь суворий чоловік у кімоно, усміхнений дідусь і знову мама…

—Доню. Яка ж ти в мене гарна, — мама привітно усміхалась. Вона виглядала молодою здоровою, була у своїй улюбленій блакитній сукні. Тільки посмішка на обличчі була сумною.

—Мамо, я так скучила…— прошепотіла Тоня.

—Все буде добре доню, все буде добре… Але сюди тобі ще зарано. Занадто багато справ незавершених.

—Тоню, стій! — почула жінка за спиною, наче крізь вату, а потім відчула, що її хтось хапає пальцями за рукав. Руку наче пробив електричний струм, образ мами перед очима розсипався синіми метеликами, що зникли в тумані, нечіткі тіні заметались, а за мить, все сховалось за стрімкою круговертю туману. Якоїсь миті Антоніна стояла в цьому непроглядному мареві і не могла зрозуміти реальність це, чи сон. Та ось обличчя торкнувся подих прохолодного вітру й туман понісся далі, відкриваючи очам захмарене небо, кам’яну, мокру від дощу кладку та зелену траву біля її основи.

—Він же сказав не переступати синю межу! — почула Тоня, а потім побачила обличчя Інги, що було білим, як аркуш паперу. — Це він збирався чалапати в інший світ, а не ти! Чи я щось випустила з уваги?

—Та ні. Але… ти бачила?

—Що? Три різні світи посеред відновленої фортеці? Звичайно бачила. А ще привидів різних епох, що носились крізь мене то на конях, то з мечами, то з мішками! Здається, мені намагався знести голову наш рідний козак з шикарним оселедцем, а якийсь монгол — запхати в мішок Луану. Гарненька така вистава, не для слабкодухих. Та й про спеку наш чарівник не збрехав, дощ припинився, а на мені он навіть весь одяг висох. І все б нічого, мене врятували метелики, розвіявши «добродія» з шаблею, Луана заклякла таким соляним стовпом, що навіть привиди махнули на неї рукою, а от ти з якогось дива погребла за Ерхардом і ледь не зайшла у ту синю смугу, що, здається, була чистою пусткою! Он у неї мою парасольку вітер закотив й полишився лише оплавлений хвостик. Наче в лаву вмочили. Я чомусь завжди думала, що пустка має бути чорного кольору, — торохтіла Інга.

— Привидів? Я привидів не бачила…— тряхнула головою Тоня.

—То чого ж тебе понесло грець зна куди?

—Вибач…

—Все, він вже полетів додому? — пролунав кволо-нажаханий голос Луани.

—О, вітаю у світі живих! Статуя в твоєму виконанні була неперевершена. Хоч зараз здавай в музей мадам Тюссо, — повернулася до родички Інга.

—То він пішов? Все закінчилося? —Луана невпевнено обтрусила пусті руки і обережно озирнулася навколо. Тоня поглянула на свої долоні — оченят не було, лише ледь помітний блакитний пилок, що швидко здув порив вітру.

—Схоже на те, — знизала плечима Інга.

—Тепер вже можна по домам?

—Думаю так.

—Слава Богу! — Луана з виглядом «Рятуйте! Де це я і мої речі» поскакала калюжами до машини. Інга ж з виразом обличчя «Гайда звідси, доки ти ще кудись не потопала!», вчепилася в руку Антоніни й потягла до машини. Сідаючи в автомобіль, Тоня мимохідь помітила, що її більше не турбує нога, проте думками все ще була на тій галявині.

Зворотня дорога зайняла більше часу, проте жінки її майже не помітила, кожна собі сортуючи та «перетравлюючи» отриманні враження та іноді намагаючись їх обговорити. Виходило досить незграбно й розмови після однієї двох фраз чомусь завмирали. Луана дорогою встигла замовити квитки на літак, Тоня відповідала на численні робочі дзвінки, з полегшенням відволікаючись на зрозумілу роботу, а Інга, здається, просто намагалася не заснути за кермом. До Києва троє жінок приїхали глибоко вночі, а вже о шостій ранку Антоніна поїхала на залізничний, вокзал, Луана в аеропорт, а Інга на роботу.

Епілог

Луана

Герман зустрів Луану у аеропорту. Вкладаючи у таксі рюкзак, жінка побачила, над автомобілем невеличкого блакитного метелика, що описував коло в повітрі з явним наміром приземлитися. Наступної миті Луана вже сиділа в автомобілі разом з рюкзаком міцно вчепившись у дверцята. Вона точно не планувала ані повторювати свої містичні пригоди, ані розповідати про них чоловікові. Герман не зрозуміє, знову скаже, що вона «шузеліх і не фанюфтіх» (легковажна і не розумна). Він якось помітив, що дружині не подобалось слово «шузеліх» й почав частенько так казати, бо легковажність, то таки була примітна риса Луани. Власне, навіщо далеко ходити, чого вартий випадок з цим нащасним мобільним телефоном, через втрату якого вона й опинилася на шляху того нешаблонного «диявола».

Антоніна

В судову залу заглядало літнє сонечко, крізь відкрите вікно чутно було спів пташок та звуки машин, що час від часу проїжджали вулицею. Суддя, адвокат, прокурор, буденно-нудьгуюче обличчя секретаря суду, яка вже подумки рахувала хвилини до закінчення робочого дня. Ось надали слово підсудному, якого звинувачували у зберіганні наркотичних засобів, й Тоня повернулася до худого хлопчини, приблизно знаючи, яку почує версію. Підсудний не здивував, встав та з чесним обличчям почав розповідати, що він йшов вулицею, дивиться — на узбіччі конопля росте. Зірвав, висушив, «ну і зберігав для себе. А тут обшук й усе забрали».

Суддя акуратно опустила окуляри, окинула поглядом це нещастя та зітхнувши спитала:

—Та де ж ви її всі знаходите? Скільки ходжу, ні разу не бачила!

—Та шо її шукати? Вона он, навіть, у вас за вікном росте! — ткнув пальцем хлопчина.

Всі, як за командою, перевели погляд за вікно. Антоніна бачила лише розмитий силует зелених рослин, але коментар секретаря, «очманіти, справді, прямо у вікно впирається…» не полишав сумнівів, що серед бур’янів за вікном суду дійсно росла конопля. Просто там її ніхто не додумався роздивлятися.

Вийшовши з засідання, Тоня зіткнулася з Фоміним.

—Привіт, пропажа, у мене до тебе справа на мільйон!

— Хабарів не беру, грошей не краду, підробляти не вмію, — зреагувала Антоніна, на занадто азартний вираз обличчя з адвоката.

—Ну от, на корню зарубала всі геніальні ініціативи, — розплився у широкій посмішці чоловік. — Та я з цілком пристойним проханням. Тут син одного мого друга рветься проходити практику в прокуратурі, можеш взяти над ним шефство?

—Фомін, ти ж знаєш, юрист — дуже важкий фах. В прокуратуру потрібно йти по велінню душі і за покликом серця. Лише тоді буде важко, проте в кайф.

—Я маю іншу думку, але малий мислить десь так, як ти, тому й прошу тебе допомогти йому зайнятись корисною практикою, а не лише штани протирати.

—Гаразд…

Черговий робочий день, промайнув миттєво. Після незапланованої відпустки роботи було дуже багато, але Тоня досить швидко все впорядкувала. Виходячи ввечері з кабінету, жінка ще раз окинула оком приміщення та задоволено усміхнулась. Таки часовий карман у сім годин, то диво. Щоправда, здається, ще трішки і навіть його не вистачатиме, бо керівництво на радощах від надмірної продуктивності праці своєї підлеглої, старанно збільшує об’єми робіт.

Інга

Інга вийшла з моря й задоволено потягнулася, відчуваючи приємну втому м’язів від плавання.

—Ма, дивись що я набудував, — махнув їй син, і жінка зацікавлено повернула голову до хлопчини років одинадцяти, що збирав камінці у смузі прибою. Хлопчик гордо вказав на вежу з десятка каменів, сантиметрів сорок висотою, встановлену на великому валуні. Вежа була химерна, трималася виключно на балансі між чесним словом та бажанням дитини, підозріло хиталася, але завмерла, коли на її верхівку сів маленький блакитний метелик, який незрозуміло звідки взявся на грецькому узбережжі.

—А папа зробив дві, — кивнув хлопчина на дві не менш чудні конструкції, біля яких сидів чоловік у плавках, намагаючись встановити ще один камінець на одній з конструкцій.

—О, прикольно. І я таке хочу спробувати, — азартно усміхнулася Інга, провела усмішкою метелика, що тріпнув крильцями й полетів кудись в бік моря, та підбираючи підходящі камінці заходилася будувати свою версію.

Ерхард

– Ерхард, то де Еленія? — мовив занадто ввічливо сивий чоловік у плетеному кріслі, крутячи на одному зі своїх пальців перстень. Темно-фіолетовий камінь на прикрасі час від часу зблискував, наче в ньому були спіймані блискавки. Багато блискавок.

– Еленія в світі Сокеа.

– І? Чому вона досі там?

– Бо світ її прийняв. А ви мені не давали завдання вбити її.

– Ти мав її повернути! — нервово хлопнув по бильцю крісла Тезкакоатл, а білі блискавки у його перстні запалахкотіли так, що на нього стало боляче дивитись. Всі присутні мимоволі позадкували й лише Ерхард невимушено стояв перед старим.

– Аби її повернути, потрібно було її вбити. А вона там мала певні плани на життя.

– Я наказав доставити до мене мою онуку! І ти погодився! Я виконав всі твої забаганки, а ти натомість повернувся з пустими руками! Ти від самого початку лише хотів повернути імарів? Так?!

– Ні. Я знайшов Еленію і полишив їй можливість повернутися, коли дівчина пройде свій життєвий шлях серед сокеа. Ікари не покарали її, а нагородили, надавши можливість прожити додаткове життя. Вони наглядають там за нею.

– Я… наказав… тобі повернути дівчину! Мене цілком влаштувала б її енергія без тілесної оболонки!

– Навіть не сумніваюся. Але я не приймаю замовлення на вбивство дітей.

– Та ти розумієш, що я можу просто не дожити до її повернення?!

– Так, але не впевнений, що то велика біда…

– Геть! Геть з мого дому і моєї країни. Чути про тебе не бажаю, доки я живий!

– Як скажете, великий Тезкакоатл, — Ерхард демонстративно правильно, за всіма правилами етикету, вклонився. — На все добре, батьку, — розвернувшись чоловік неспішно попрямував з великої зали, старанно стримуючи задоволену усмішку. Перед Ерхардом розступалися, як перед чорною смертю, проте чоловіка то не турбувало. Скоро він вже був за межами величезного палацу, в якому колись жив. Підкинувши вгору три кульки, він випустив на світ трьох химерних крилатих створінь, що радісно злетіли в небо й закружляли над головою самотнього мандрівника, наповнюючи простір переливчастими криками радості.

Кінець

Київ 2022

Шановні читачі, якщо книга вам сподобалася, і ви вважаєте, що автор достойний скромної нагороди, можете висловити подяку кількома гривнями на карту: 5375 4115 0750 5456

Буду дуже вдячна.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.