Частина 8

Антоніна

Повернення додому відбулося не менш стрімко, аніж минулого разу. Тільки-но стояла посеред акуратного зеленого подвір’я і вже на порозі знайомого суду. Антоніна поспіхом роззирнулася, очікуючи побачити невдоволено-шокованого Фоміна, але той, схоже, ще не вийшов від судді (хто б сказав, що колись її так порадує звичка Автономовича «грузити» всіх своїм баченням ситуації!). Та й інших спостерігачів нетипових переміщень прокурора, наче, не трапилося. Останнє Тоню навіть здивувало, оскільки жінка усвідомлювала, що за законами ймовірності довго так щастити не може. Щоправда, де та ймовірність, а де Ерхард з його звіринцем…

Загнавши у дальній куток свідомості свої розтріпані емоції (подумаєш, зганяла зранку за кошеням через половину Європи!) Антоніна заскочила за документами й поспішила у заплановане судове засідання. Прокурор зовсім не бажала перенесення розгляду справи через свою неявку. Ще й без поважної причини! Містична подорож за кошеням у Кримінально-процесуальному кодексі України точно не передбачена. Навіть якщо те кошеня біле та пухнасте. Принаймні зовні.

Виступи, дебати, оголошення вироку і з зали засідань Антоніна вийшла, ледь стримуючи усмішку. Нетиповий вираз обличчя після засідання у кримінальній справі, але цього разу суддя проявила непогане почуття гумору у справі рецидивіста щодо чергової крадіжки. Тоня, як прокурор, просила для підсудного два роки позбавлення волі, на що бандит з «клітки» зневажливо видав: «та я два роки на одній нозі відстою!». Суддя оцінила репліку й винесла вирок — чотири роки та пояснила «розумнику»: «аби зручніше стоялось».

Втім, довго веселитись Тоні було ніколи. Варто було дійти до кабінету, як прийшов один слідчий у справі про те, як співмешканець свою жінку ножем у живіт пирнув. Обговорили, справу направили на завершення. Потім завітав інший слідчий з клопотанням на обшук: пограбували ювелірку і були підозри де шукати крадене. Виправила, погодила. За ним наступний, з підозрою по крадіжках — за день до цього, фігурантку доставили п’яну настільки, що лика не в’язала, а сьогодні її від себе оперпрацівник не відпускав, доки Антоніна підозру не погодила. Розібралась, відправила візитера, зайнялась поштою, якої було стільки, що аж в очах рябіло. Розібрала пошту, підписала у керівництва стос паперів, віддала колезі розділ у завдання, визначилась, що у власному потрібно зробити. Далі знову суд, цього разу в іншому місті через зміну підсудності. Після засідання Тоня повернулась до кабінету, доробила звіт по дітях, відправила, зробила оперативний звіт по апеляціях за місяць, розклала по наглядовим провадженням отримані документи, склала висновок по одній зі справ для керівництва, іншу справу повернула поліції, прочитала вирок, на прохання колеги перевірила підозру, зробила запит на отримання справи з поліції…

З прокуратури Антоніна вийшла знову затемно, не рятувало навіть те, що панували найдовші дні року. Вдома наспіх повечеряла та зайнялась таблицею до свого завдання, вказівками по справі й протоколами оперативної наради. До подушки жінка дісталась близько другої години ночі, з думками про наступний робочий день та чергові справи. Проте варто було очам закритись, а свідомості радісно пірнути в омріяний сон, як над вухом пролунав чоловічий голос: «Є розмова».

З переляку Тоня видала таку заковиристу тираду зі згадуванням собаки жіночого роду, всіх відомих осіб легкої поведінки в комплекті з «Матка Боза» і «курва», що самій соромно стало. В прискореному режимі вдягнувши окуляри та увімкнувши нічник, Антоніна роздивилась над собою… діловиту фізіономію Ерхарда.

—Що таке ввічливість, або хоча б години для пристойних візитів, у ваших краях, схоже, невідомо, — видихнула Тоня, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

—Не люблю витрачати час на безглузді умовності, — знизав плечима непроханий гість.

—Дійсно, кому потрібні ті умовності о третій годині ночі, — пробурмотіла Тоня. Першою пристойною командою її переляканої свідомості було виповзти з-під ковдри та зробити кави, аби дати шанс голові хоч якось працювати. Варіант викликати поліцію й виставити нахабу жінка теж обдумала, доки накидала халат на піжаму, але відкинула, як малоефективний. Агресії гість, наче, не виявляв, а чим може закінчитися його зустріч з поліцією спрогнозувати складно, є всі підстави підозрювати, що рятувати тоді доведеться ще й поліціантів.

Ерхард спокійно пройшов за господинею до кухні та сів на перший ліпший стілець. Антоніна окинула його втомленим поглядом, зітхнула, дістала мідну турку, насипала кави, залила водою, поставила на вогонь. Повернулася знову до своєї білобрисої напасті. Ерхард в її квартирі виглядав значно краще, аніж Микола, проте не поспішав вдавати шеф-кухаря. А шкода, краще б демонстрував кулінарні таланти, аніж телепортаційно- незрозумілі.

—То про що у нас планується розмова? Про можливість моєї передчасної смерті від інфаркту, чи необхідність рятувальної операції для чергової домашньої тваринки? Хто цього разу? Ігуана? Хом’ячок? Павук? Крокодил? — спитала Тоня, потираючи перенісся, бо організм, з’ясувавши, що вбивати прямо зараз не будуть, знову наполегливо нагадував, що йому обіцяли сон.

—Ти знаєш, що таке Дотик? — спитав Ерхард відсторонено роздивляючись кухню.

—Питанням на питання? Ти часом не єврей? — втомлено видихнула жінка.

—Я не маю тримачів, для ярликів вашого світу, — відмахнувся чоловік від порівняння й повернувся до Тоні. — То що ти знаєш про Дотик? — тепер він вперся у неї вимогливим поглядом, явно очікуючи відповіді. Але якої?

—Наскільки мені відомо, зазвичай цим словом описують відчуття, що виникає при стиканні шкіри з навколишнім середовищем… — відповіла Антоніна, навіть не намагаючись вгадувати, що має на увазі цей фокусник.

—Тобто не знаєш… Погано, що ти подібним не цікавилась, — побарабанив він пальцями по столу.

—Причин не було. Але тут є ти. Тож можеш пояснити, що маєш на увазі і як це стосується мене, — знизала плечима вже Тоня, знімаючи турку та розливаючи каву по чашках. Одну посунула до Ерхарда, іншу поставила собі та присіла за стіл.

—Теж логічно, — кивнув чоловік, задумливо покрутив чашку, підняв, вдихнув аромат напою, але повернув каву на стіл й знову підняв погляд на Тоню.

—А логіка точно має до тебе відношення? — засумнівалась жінка у своїх же словах.

—Логіка має відношення до всіх, питання лише в тому, на яких даних вона будує свої висновки.

—Знаєш, я зараз зовсім не в тому стані, аби сприймати нові дані, — похитала головою Тоня, але хто ж там її послухав.

— Точка перетину подій, емоцій, живих істот та світів. Її переміщення дуже важко відслідкувати й вирахувати, бо Всесвіт знаходиться весь час у русі: простір, час, зміщення космічних тіл, потоки ефіру, спалахи та вихори емоцій мешканців. Саме цей нестабільний момент перетину неймовірної кількості елементів у моєму світі називають Дотик. Ця мить має грандіозний потенціал, проте вона майже непередбачувана, — «ощасливив» її гість непроханою інформацією.

—Та ти наче й так непогано справляєшся, — позіхнула Тоня, не бажаючи аналізувати зараз заяви про інші світи. Тут би в своєму хоч якийсь порядок побачити.

—Ні, для мене переміщення між світами то складна справа, — похитав головою Ерхард, зробивши таки ковток кави.

—А на вигляд, порталами розкидаєшся, як дурень фантиками, — знизала плечима Антоніна.

— В межах одного світу, це просто можливості моєї техніки. Між світами — витончене й смертельно небезпечне мистецтво. Але якщо у Всесвіті є якесь періодичне явище, завжди знайдуться ті, хто побудує на ньому своє життя. Тож є й ті, хто вправляється з Дотиком, як птаха з крилами. От я й намагаюсь користатися специфічними можливостями інших істот і тих, хто з ними непогано поєднується.

— «Осідлав стихію вітру,

Приручив морський бурун.

Ти тепер правитель світу?

Ні, закляклий поскакун…» — недоречно згадала Тоня один з жартівливих віршиків.

—Дотепно, — несподівано усміхнувся її гість. — І дуже схоже на правду. Це твої вірші?

—Ні, подруги.

—Якої?

—Тобі адресу й біографічні дані? — склала руки на грудях Антоніна.

—Достатньо фото.

—Навіщо? — вже відверто здивувалася жінка.

—Завітаю, висловити шану влучним спостереженням, — широко усміхнувся гість.

—Не впевнена, що Інга таке оцінить, — покачала головою Тоня. — Та й взагалі досить жартів. Ти ж мені наніс візит посеред ночі явно не для того, аби вірші слухати та про подруг питати? Невже я саме через цей твій загадковий Дотик позбавлена можливості виспатися?

—Можна й так сказати. Дотик, який ти сформувала разом з ікаром, у нашу першу зустріч, надав мені можливість потрапити до вашого світу, а тепер я планую повернутись.

—Ікар? А це ще хто? В тій же печері окрім тебе більше нікого не було, — здивувалась Тоня, пригадавши свою нетривіальну прогулянку горами.

—Був. Той метелик, якого ти записала у домашні тваринки. Він, до речі трішки образився. Це й був ікар, непересічна істота, з якою у мене була угода. Я його звільнив, а він мені показав куди його друзі закинули тих, кого я шукаю.

— То вся ця містична пригода була з подачі метелика і заради цуцика та кошеняти? Грінпіс по тобі плаче… Вони б оцінили таку рятувальну операцію. До речі, де ті нещасні тваринки?

—Ось, — чоловік піднявши руку продемонстрував браслет з трьома кульками: рудою, білою, і строкато-зеленою, як малахіт.

— Цікава метаморфоза, — схилила голову Тоня, роблячи ковток кави та шукаючи поглядом власну кішку. Потєряшка сиділа на порозі кухні, старанно вмиваючись та час від часу невдоволено поглядаючи на гостя.

—Так їм зараз безпечніше та й непосидючість окремих екземплярів не заважає.

—Угу… Це все звичайно чудово. Але я так і не зрозуміла навіщо мені вся ця химерна інформація посеред ночі? Що тобі заважало дочекатися ранку?

—Зранку ти б побігла на роботу, поспішала, й мені знову б довелося тебе спочатку кудись висмикнути, потім витрачати час на пояснення куди й навіщо, відбирати твої телефони, котрі постійно дзеленчать. Навіщо мені стільки додаткових складностей?

— Зате я б виспалася і мала більш свіжу голову, — пробурмотіла Тоня, подумавши, що тоді, можливо, швидше б придумала, як випровадити зі свого дому пришибленого фокусника-мисливця за звірятками.

—В цьому світі ти єдина точно відома мені особа, яка змогла сформувати ікаром стабільний портал використовуючи Дотик. Тож, для реалізації свого повернення, мені простіше прийти до тебе, аніж шукати когось іншого, з ймовірністю приблизно один до мільярда, — проігнорував її аргумент гість.

—Цілих семеро чи восьмеро людей на планету. У когось з них зараз точно день та кращий стан, принаймні, більш адекватний, для засвоєння подібної інформації, — видихнула Антоніна, старанно намагаючись не почати лаятись. Химерні триповерхові конструкції так і просилися посипатися з язика.

— Не варіант. Та й з тобою простіше домовитись.

—Дивлячись про що.

—Про співпрацю.

— Та вашу ж…! — ледь стрималася Тоня й зусиллям волі перемикаючи свій мовленнєвий апарат з емоцій на логіку, сформулювала ввічливе питання. — І що це означає, цього разу?

—Ти повинна його знову сформувати.

—Кого?

—Дотик.

—Як? Блакитні крильця природа мені не видала та й бороди Хоттабича я не маю.

—Не в крильцях справа. А до чого тут чиясь борода?

—От наші казки я тобі зараз точно не розповідатиму! Трішки не той настрій! Краще поясни мені, як це я маю сформувати те, про що навіть не знаю?

—Знаєш. Ти ж сама казала, там, в печері, що це був не перший раз такого переміщення. Отже, ти вже формувала Дотик. Як?

—Уявлення не маю. Подивилась на чудного, схожого на твого, метелика і на якусь мить опинилась невідомо де.

—І часто в тебе таке?

—Та до того ніколи подібного не було!

Ерхард так уважно розглядав Тоню, що вона якоїсь миті спіймала себе та тому, що окрім піжами та халата не відмовилася б мати ще й свинцеву накидку! Відчуття було таке, наче її сканують рентгеном у режимі реального часу! Й доброго лікаря, який на основі того сканування призначить ефективні чи корисні процедури, Ерхард зовсім не нагадував.

—Дивно…— між тим мовив задумливо чоловік.

—Тобто? Дивно, що я нормальна людина? Ні, я розумію, деякі знайомі теж іноді дивуються, що я зі своєю роботою досі адекватність не розгубила, хоча професійна деформація все ж має місце, проте мене гризуть сумніви, що ти саме це маєш на увазі.

—Має бути ще щось, окрім гнучкої психіки… — проігнорував Ерхард слова Тоні, натомість ще раз пройшовся поглядом по її фігурі. Повернувся до обличчя, уважно вдивився в очі. — А дай-но сюди свої окуляри, — вимагально простягнув руку. Антоніна розгублено кліпнула, слухняно зняла свій звичний аксесуар та подала чоловікові. Чим би дитя не тішилось…Тим паче таке небезпечно-непередбачуване.

—Якщо ти сподіваєшся там знайти чарівні портали, чи зграйку своїх містичних метеликів, то вони тебе розчарують. Ентомологія звичайно цікава наука, але не з моїм зором за комашками бігати. Це звичайнісінькі окуляри. В мене є ще дві пари запасних, бо ж маю цей атрибут скільки себе пам’ятаю, — додала Тоня, навіть не уявляючи, що цей фокусник планує побачити у тому буденному аксесуарі.

Зір в Антоніни був поганий з дитинства. Нескінченні обстеження, консультації поважних професорів та різноманітні процедури не надавали жодних результатів. Маленькій Тоні пророчили майбутнє, хіба що маляра, а про вищу освіту радили й не мріяти, проте, дякуючи мамі, всупереч всім прогнозам, відправляючись до першого класу Антоніна вже читала, писала, декламувала складні вірші та розв’язувала математичні задачі з невідомою. Тоня не була відмінницею, але й задніх ніколи не пасла, а університет закінчила взагалі з червоним дипломом. У всьому тому була велика заслуга її мами, яка постійно приділяла увагу освіті доньки: книги, виставки, театри, музична школа, гуртки... Мама навіть наполягла, аби Тоня опанувала шрифт Брайля й старанна дитина вивчила ту "систему крапочок" за тиждень. Що ж вона не впорається з якимось винаходом військових XIX сторіччя?

Взагалі Тоня завжди вирізнялася допитливістю й здібністю вбирати нові знання, наче губка. Чого тільки не знаходила наполеглива дівчинка у бібліотеках. Книги вона з дитинства полюбляла значно більше за багатьох «зрячих», а до вад зору давно навчилась ставитись з гумором. Наприклад, полюбляла лякати колег: «Увага, зараз в тебе летітиме щось важке!», або коли стріляла, могла заявити: «Бачу погано, тому — можу влучити!». Проте, це була не зовсім правда. Тоня полюбляла вправлятися з вогнепальною зброєю і стріляла досить непогано.

Доки Антоніна роздумувала яким чином її окуляри можуть мати відношення до того загадкового Дотику і як швидше позбутися нахаби-гостя, на коліна жінці стрибнула кішка. Потєряшка невдоволено нявкнула та почала демонстративно покусувати хазяйку за руки. Ще б пак, жива грілка з ліжка пішла, ще й уваги на вусату пані не звертає, бо зайнята якимось міжсвітовим приблудою. Треба визнати досить симпатичним приблудою, але з такими дивинками, що на його фоні Микола, котрий досить давно й старанно оббивав пороги Тоні, розповідаючи про свої буденно-типові проблеми та захоплення, здавався зараз гарненьким плюшевим ведмедиком.

Ерхард кинув на кішку зацікавлений погляд й знову повернувся до аксесуара. Задумливо крутив окуляри, підносив до світла, опускав. Потім розчаровано відклавши, встав.

—Я ж казала, — знизала плечима Тоня.

—А покажи-но свої очі, — мовив чоловік, зупинивши звичний рух Антоніни, щодо повернення окулярів на ніс.

—О, тепер ми ще й окулісти. Там ти що побачити збираєшся?

—Те, що зробило можливим твій перехід.

—Поганий зір?

—Можливо він в тебе не поганий, а просто налаштований на іншу реальність.

—Яке цікаве пояснення. Проте, щось я не помітила змін, коли відвідала твою.

—То була не зовсім моя…, — задумливо відповів Ерхард, акуратно піднімаючи підборіддя Антоніни та ретельніше за окуліста щось роздивляючись в її очах. Потім дістав якійсь гаджет, схожий на мобільний телефон, і перед очима Тоні раптом замелькали яскраві кольорові промені, вибиваючи мимовільні сльози.

—Та з такими приколами, я скоро й власну реальність не роздивлюся! — Антоніна смикнулася, ухиляючись від несподіваної тортури та потрусила головою, намагаючись позбутися зграї строкатих цяточок перед очима.

—Так і є. Твої нейросенсорні клітини реагують нетипово. Вони ігнорують частину електромагнітного випромінення, проте реагують на паулена.

—На що? — Тоня вперше чула такий термін, хоча, завдяки наявним проблемам із зором, багато чого знала з офтальмології.

—Це те, що знаходиться за межею твого світу. Можна сказати потойбічне, — пояснив Ерхард, якого явно надихнуло це відкриття. — Ти маєш здатність бачити інші світи.

—Ніколи такого не помічала.

—Можливо, це проявляється уві сні, або під час медитації. Це могло гарно проявлятись в дитинстві. Було щось таке? — спитав чоловік, повертаючись на свій стілець та одним ковтком допиваючи свою каву.

Антоніна згадала власне дитинство, нескінченні проблеми з очима, яскраві сни, що могли відвідувати її кілька ночей поспіль і, коли дівчинка то усвідомлювала, сон змінювався так, як вона хотіла й більше не повторювався. Але навряд чи то мало взаємозв’язок.

— Ні, раптового покращення зору, навіть у снах, я не помічала, — відповіла Тоня.

—Не помічала і не мала — це дуже різні моменти. З очима в тебе точно є аномалія, але… Хм, давай-но я проведу один експеримент, це може вартувати хіба що одного ока.

—Я категорично проти! — сахнулась жінка.

—Чому? Одне око в тебе, для цього світу майже не пристосоване. То навіщо воно тобі?

—Дороге, як пам'ять! — відверто обурилася Антоніна.

—Гаразд… Можна для деяких експериментів використати імітацію ока, яке нестиме твою енергетику. Наприклад, позичити очі он у тієї іграшки, — показав чоловік на в’язану собаку, одну з тих, що робила Антоніна у вільний час.

—І Чапу не чіпай, у мене є інші підходящі детальки, — полегшено зітхнула Тоня, бо вже поспіхом обдумувала, як рятувати очі усіх мешканців своєї квартири від небезпечного гостя. Вставши, жінка обійшла Ерхарда та дістала з шафи коробку з купою прозорих пакетиків. — Вибирай.

—Ого! Де ти їх стільки взяла? Навіщо тобі стільки? — відверто здивувався чоловік, роздивляючись вміст коробки.

—Не знаю, як у вас, а у нас подібну фурнітуру продають в магазинах. А я її використовую для оформлення саморобних іграшок. Маю таке хобі на ті вечори, коли до мене не вламуються нахабні потойбічні чоловіки, — відповіла Антоніна, помітивши, що гість «завис», роздивляючись її багату колекцію пластикових носиків, ротиків та оченяток.

Тоня й раніше мала певні запаси таких деталей, але кілька місяців тому довго не могла вибратись до магазину, аби купити потрібні оченята в’язаному ведмедику, якого планувала відправити подрузі на день народження, тож попросила Миколу. А оскільки Микола чоловік ду-уже далекий від даної теми, сказала просто: «купити по два екземпляри всіх, що будуть». Він і купив — 120 штук. Тож тепер в неї пластикових оченят — на цілу плюшеву армію.

—У моєму світі з такого набору та ще й настільки просякнутого енергетикою непересічної людини, можна зробити багато чого цікавого…— нарешті «розвис» і повільно похитав головою Ерхард.

—Та роби хоч ляльок вуду, а я пішла спати. В мене завтра кілька важких судових справ і мішок іншої роботи, — махнула рукою Тоня, поглянувши, як її гість, із гобсеківським вогнем в очах, перебирає пластикові детальки. Ерхард зараз нагадав їй одного знайомого затятого нумізмата, що випадково віднайшов у мотлоху прабабусі колекцію старих монет, як пізніше виявилося, ще й дорогоцінних.

—Ляльки— це точне не моє, — хмикнув її гість, не відриваючи погляду від коробки.

— Гаразд, роби з них прикраси, опудал, збирай мозаїчні панно чи перетворюй на містичні кульки… Я тобі більше не потрібна?

—Поки що ні…— розсіяно мотнув головою чоловік.

— От і чудово. Тоді я спати. Добраніч, — Антоніна розвернулася й почимчикувала до спальні, прихопивши із собою, про всяк випадок, кішку. Хто його знає, що цей Ерхард з тими деталями робитиме, але Потєряшку краще забрати, аби й її раптом не перетворили у намистинку. Відкупитись від містики та претензій на власне око коробкою фурнітури, то чудове рішення. Нетипове, але точно вигідне, тим паче, що воно дає можливість нарешті повернутись до подушки.

Ерхард

Піднявши погляд на закриті Антоніною двері Ерхард посміхнувся кутиками губ та повернувся до розглядування отриманих деталей, навколо яких веселково-фіалковими спалахами вирувала енергетика жінки.

—Не знаєте ви цінності ваших ресурсів…— мовив він ледь чутно та піднявши отриману коробку, відкрив портал до покинутої хатини, яка слугувала йому тимчасовою домівкою.

Ерхарду дійсно необхідно було провести кілька дослідів і він радо скористався можливістю зробити це без залучення сторонніх осіб. Витрачати час на пояснення своїх дій, чи відволікатися на переляканих спостерігачів він не любив, оскільки то порушувало концентрацію і могло вплинути на точність результату. А це важливо, бо на основі результатів доведеться робити ще дуже багато розрахунків, якщо Ерхард планує повернутись у рідний світ живим. Не те щоб він дуже любив Тамоанчан, проте в цьому світі йому подобалася ще менше. Навіть побіжного огляду ситуації та тенденцій вистачило, аби першим у списку планів поставити повернення у рідні краї. На фоні реалій цього світу проблеми Тамоанчан виглядали не такими й страшними. Ерхард терпіти не міг те хиже відображення змії, що носило ім’я Тезкакоатл, але мусив визнати, мистецтво керування старий тиран опанував гарно, нехай і взяв за основу раціональну жорстокість природи. Персоніфіковано до кожного жителя ця політика вражала часом байдужістю, але загальна картина їх світу була набагато кращою, аніж та, яку Ерхард бачив тут. Хоча, завдяки шаленій кількості емоцій, які вирували навколо, Ерхард зараз вигравав, бо відновлення імарів йшло тричі швидше, аніж це могло бути вдома. З такими тенденціями йому і оплата буде не дуже потрібна, сам тут набере енергії вдвічі більше, аніж пообіцяли за замовлення. Тим паче, що власне саму необхідність виконання завдання Тезкакоатла, чоловік поки що обдумував.

За дослідами та розрахунками для Ерхарда швидко проминула ніч. Та й коли сонячні промені невпевнено зазирнули у брудне вікно будинку, втомлений чоловік все ще задумливо крутив перед собою напівпрозору тривимірну модель в формі неправильної зірки, що нагадувала велике переплетіння кольорових ниток. Ерхард час від часу тер очі, але вперто відмічав якісь координати та ледь помітні оку сріблясті ниточки. А потім, змінивши налаштування моделі, обережно переміщував по заплутаному переплетінню ліній три яскраві крапки та уважно роздивлявся, як змінюється від цих переміщень загальна картина. В якийсь момент три крапки синхронно зблиснули і Ерхард зупинився. Видихнув, відійшов, критично поглянув на модель, стурбовано потер підборіддя.

– Гаразд, спробуємо так… Ну, Сарма, далі твій вихід, — мовив чоловік, знімаючи з паска на руці світлу кульку. На його долоні кулька засвітилася й прийняла подобу білого кошеняти, котре задоволено потягнулося, блимнуло на чоловіка лукавими зеленими оченятами та перевело зацікавлений погляд на схему.

—Точку, до якої потрібно привести ту жінку бачиш? — спитав Ерхард, відкриваючи невеличкий портал.

Кошеня схилило мордочку і витративши кілька хвилин на розглядування схеми, прикрило очі.

—Тоді за роботу! — він підкинув кошеня і те цілеспрямовано стрибнуло у портал та вмить зникло, наостанок зблиснувши веселковим сяянням. — А я поки що скористаюсь можливістю відпочити…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.