Частина 5

Зінаїда Віталіївна

Зінаїда Віталіївна з цуценям у сумці чимчикувала до магазину. Пройшовши повз непримітного чоловіка, який стовбичив під воротами сусіднього дому, жінка звично удала, що нічого не помітила. Сумнівні особистості під цим будинком, у котрому з початку війни облаштувались військові, зустрічалось постійно, проте життя показало, що звертати на них увагу шкідливо для здоров’я. Он сусід мав необережність щось спитати, то пенсіонера так залякали, що він тепер ходить якими завгодно колами, аби лишень поряд не опинятись. Навіть хворі ноги не заважають обходити десятою дорогою небезпечний дім.

Зінаїда саме повертала зі своєї вулиці, коли з-за повороту назустріч їй вискочила учорашня жіночка. І, тут же, з пильністю санепідемстанції, помітила вуха собачати, що стирчали з сумки. Що тут влаштувала та навіжена… Кинулась з барвистими подяками та радісними криками: «Цуцик знайшовся!» та ледь сама за ним не полізла. А варто було Зінаїді притиснути до себе сумку з принишклим Лисеням, як ця нахаба зарепетували, що Зінаїда… «вкрала цуцика і відгодовує заради шкірки»!

—Та ви при своєму розумі? — відверто образилась Зінаїда Віталіївна. — Я ж не живодер якийсь, аби займатися шкуродерством!

—Тоді ви просто зобов’язані повернути це пухнасте створіння дитині! — радісно оголосила навіжена пані й почала багатослівно розписувати, як страждає племінниця «дуже поважної людини», скільки коштує те блохасте непорозуміння і які проблеми загрожують бабці, якщо вона зараз же не поверне тварину малій власниці. Зінаїда Віталіївна вже й не рада була, що зібралась до магазину. Невідомо чим би закінчилася ця дурнувата суперечка, аж раптом їх обох відволік великий білий метелик, який втрапивши у сонячний промінь, засвітився, ніби новорічна прикраса, і плавно опустився на плече Зінаїді.

—Щось забагато метеликів в моєму житті останнім часом, — трохи розгублено пробурмотіла навіжена жіночка, а Зінаїда Віталіївна просто зачаровано роздивлялася комаху. У вісімдесят років вже не дуже за метеликами поскачеш, тож цей красень нагадав про її далеке босоноге дитинство.

Великі білосніжні крильця комахи були прикрашені довгими чорними смугами, які завершувалися витонченими «хвостиками», облямованими помаранчевими цяточками та кількома синіми півмісяцями. Метелик складав й розкладав крильця і у сонячних променях вони зблискували, наче вкриті розсипом діамантів. Саме за таким красенем Зінаїда з сестрою колись так азартно погналися, що ледь не проґавили своїх гусей. Як же їх потім сварила мати… Пам’ять жінки заполонили яскраві спогади: сміх сестри, сліпучі зблиски сонця на воді, пошук у траві калачиків, погризений рогоз, діловиті гуси, що розправивши крила з ґелґотінням дременули до колгоспного ставу…

Доки дві жінки розгублено кліпали очима, цуцик раптом заскавучав, наче його вкусили і рвучко вискочив з торби. Від його звуку Зінаїда Віталіївна тріпнулася й метелик наполохано злетів, висмикуючи жінку зі світлих спогадів у тужливе сьогодення.

—А щоб тобі! Лисеня! Ти куди? — здивовано гукнула жінка, проводжаючи поглядом цуцика.

—От, воно теж не згодне з вашою позицією. Бачите, як припустило до хазяїна! — пролунало від жіночки-причепи.

—Ну то й ловіть його самі! — роздратовано махнула рукою Зінаїда, розуміючи, що навіть за бажання не дожене малечу. Цуцик припустив так, наче за ним гналася зграя скажених котів й за мить пролетівши повз зупинку тролейбусу зник серед зелені парку.

Зінаїда з сумом підняла голову намагаючись віднайти поглядом метелика, що несподівано навіяв стільки приємних спогадів, але і той вже зник. Вона розчаровано зітхнула, зсутулилася, розвернулася та почовгала у протилежному напрямку, полишивши неадекватній жіночці бігати чагарниками в пошуках дурної тварини. Зінаїді Віталіївні раптом стало байдуже і до долі вередливого звіриська й до балакучої незнайомки. Вона відчувала лише подив, що настільки вчепилася у це руде створіння. Тут син пити почав, невістка з ніг збивається намагаючись тягнути сім’ю, онука у школі вчать якоїсь дурні про «народ Донбасу» та « пригноблення Україною», а вона дозволила собі тихо тонути у своєму горі. А її ж Олександр таке б не схвалив. Він до останнього переймався долею дітей, онуків, думав кому як допомогти, підтримати. Смерть чоловіка вже не відміниш, але ж дітям ще можна допомогти!

Зінаїда йшла до магазину та міркувала, що варто серйозно поговорити з сином, котрий останнім часом все частіше зазирає до пляшки. Не готовий виявився Ігор до такої тривалої халепи. Ніхто з їх сім’ї не був готовий до того абсурду, що нині панує у рідному місті, але якщо чоловік Зінаїди, мав хист знаходити вихід з будь-якої ситуації, то сини таке вміння перейняли в меншій кількості. Та й обирали різні шляхи. Старший, ледь почалися заворушення, швидко вивіз якнайдалі усіх кого зміг, навіть доньку від першого шлюбу, з якою майже не спілкувався, а от молодший, вирішив, що рідні стіни підтримають за усілякої біди. Але стіни, то лише стіни…

Будівельна компанія в якій працював Ігор, з початком війни згорнула діяльність в Донецьку та переїхала до Києва. Сину теж пропонували перевестися, але він вирішив, що жити десь на квартирі, коли є власний дім, то маячня. З одного боку Зінаїді було добре, що один син полишився поруч, а з іншого — погано, бо з кожним роком життя ставало важчим, а перспективи молоді сумнівніші. Іншої нормальної роботи син не знайшов (яке там будівництво, коли снаряди літають), нечисленних підробітків ледве вистачало «на підтримання штанів», диплом старшого онука, що в 2014 продовжив навчання в Донецьку (Ігор не наважився його відпустити разом з тією частиною Університету, яка полишила окуповані території), виявився «фількиною грамотою», яку не визнала Україна. Олександр домовився з ріднею і відправив онука до Москви, де той, склавши довгий перелік екзаменів, таки підтвердив свій диплом та поступив у аспірантуру. Але ж ще ж є молодший онук, який вчить у школі якусь дурню і з кожним роком наближається до вимоги «влади республіки» йти до лав «захисників». Заради чого він має ризикувати життям? Дитині у школі втовмкмачують, що воювати за це кодло бандитів то «святий обов’язок», а Ігор навіть не намагається якось те виправити! Зі смертю батька, який завжди був для сина авторитетом та надійним тилом, Ігор зовсім розклеївся. Олександр завжди був непорушною основою їх сім’ї, але лише втративши його, всі відчули наскільки багато на ньому трималося…

Зінаїда Віталіївна йшла, планувала своє подальше життя, не помічаючи, що над її головою летить, зблискуючи в променях сонця, білий метелик, а в протилежному напрямку, слідом за цуциком, від її фігури уповзають довгі пасма тіні... А якби жінка спинилася й озирнулася, то побачила б, як за її Лисеням прожогом кинувся світловолосий чоловік та полегшено видихнувши туди ж попрямувала жіночка-причепа. Але Зінаїда не озиралася і тим більше не здогадувалася, що за кілька хвилин ці троє зникнуть з міста не полишивши жодних слідів.

Ерхард

Ерхард спіймав цуцика й одразу активував подвійне переміщення. За секунду він вже стояв в кімнаті покинутого будинку й міцно тримав за шкірку тварину, яка обурено махала лапами, клацала зубами та люто зблискувала оченятами.

—Тихіше, Сірокко, не треба так біситися. Я не нацьковував на тебе лепірі, вони самі вирішили втрутитися. А я зараз в своєму праві. Тебе мені віддали, за умови, що я знайду твою багатолику пику, — мовив чоловік, іронічно роздивляючись свою здобич. Цуцик пручатись перестав, проте невдоволено шкірив зуби й уважно спостерігав за діями людини.

—Ось так вже краще. Тепер, будь слухняним, прийми економподобу, — мовив Ерхард і спробував клацнути цуцика по носі вказівним пальцем. Але тваринка явно цього очікувала, бо в мить доторку дрібні зуби вп’ялися у палець чоловіка. Зблиснула енергія й свідомість Ерхарда розгорнула один зі спогадів.

Сіра, наче сплетена з туманного павутиння, альтанка на скелястому березі моря, а в ній за столом троє: Ерхард, сивий чоловік у темному кімоно і стрункий юнак в сірому. Молодик споглядає на Ерхарда з відвертим презирством та старанно ігнорує холод, від якого співрозмовників зовсім не захищає ажурна конструкція. Навколо буяє шалений, озброєний дрібними крижинками вітер, котрий люто шарпає одяг та волосся людей, дзвенить у конструкції альтанки, та несамовито гримить океанськими хвилями далеко внизу, біля підніжжя скелі.

—То що ж від мене потрібно великому і невблаганному? Настільки потрібно, що він мене навіть побажав побачити живим? — іронічно спитав Ерхард, розслаблено відкинувшись на спинку лави. Ця розслабленість вартувала йому немало, адже він точно знав, що простіше повернутись з похоронного вогнища, ніж з такої зустрічі. Втім Ерхард вирішив, що лякатись вже пізно, а прощатися з життям — зарано.

—Та як ти смієш, проявляти таку неповагу! — скипів юнак, обурено піднімаючись, проте сивий чоловік зупинив його помахом руки.

—Послугу, — пролунала тиха відповідь, проте, здалось, навіть вітер на мить завмер, аби її почути.

—Послугу? Щось новеньке. Останнього разу коли ми бачились, ти обіцяв мене розвіяти над трьома океанами, — задумливо склав перед собою руки Ерхард.

—Так і зроблю, якщо відмовишся.

— Великий Тезкакоатл, як завжди, вміє робити ділові пропозиції, — криво посміхнувся Ерхард.

—Ти, нечестивий виродку, як ти смієш проявляти неповагу, до того, хто дав тобі все, хто виховав тебе, не дозволив здохнути, як шакалу, в пустих землях! — скочив на ноги юнак.

— Перш ніж розказувати хижаку, як полювати, висунь свого носа далі дверей, цуцик, — зневажливо змірив його поглядом Ерхард.

—Сядь, сину. Шакалам невідоме благородство, але й від них є користь, — холодно мовив до юнака старший співрозмовник і юнак невдоволено сів, нервово стискаючи та розтискаючи кулаки.

—А ще шакали не носять ошийника, тому їх не можна смикати за поводок, — хижо усміхнувся Ерхард молодику.

—Досить, — припечатав обох Тезкакоатл, розкосі темні очі якого почав заповнювати сивий туман, що свідчило про ледь стриману лють. Ерхард, прийняв це до уваги й перейшов до суті справи, хоча виводити з рівноваги представників еліти було для нього настільки улюбленим задоволенням, що навіть за наявності смертельної небезпеки, він не міг від нього відмовитися.

—То яку послугу просить великий Тезкакоатл від злочинця, за можливість стратити якого сперечаються кілька країн?

—Просить?!!! — зашипів молодик, як розлючений кіт, проте обидва співрозмовники на це не звернули уваги.

—Мені потрібно, щоб ти знайшов дитину, яку забрали Ікари.

—О-у-у…— Ерхард ледь не забув про свій намір тримати обличчя. Одне повідомлення, що Ікари вирвалися, вартувало багато. Надзвичайні істоти, могутні представники легендарного народу лептірі, яких Тезкакоатл багато років тримав у полоні, використовуючи їх здібності та сили, примудрилися повернути собі свободу. Така новина могла суттєво похитнути статус всесильного старця. Але ці думки Ерхард полишив при собі, не втримавшись лише від невеличкого сарказму. — Тобто, коли зникають інші — це «природний процес взаємодії світів, у який не варто втручатися», а як свої — біжіть шукати? Мудрий Тезкакоатл піддався плину років і забув власні принципи невтручання?

—Моя пам'ять зберігає багато корисного, наприклад окрему поличку займає інформація про твої взаємовідносини з лептірі, попри пряму заборону вести з ними справи. А ще спроби опанувати Дотик.

—Метелики напрочуд цікаві істоти, — знизав плечима Ерхард, який дійсно вивчив своєрідну мову цієї загадкової раси й довго намагався опанувати їх вміння переміщуватися між світами. Опанувати не вийшло, а те, що він вижив після своїх експериментів, можна списати виключно на милосердя лепірі та щасливий випадок. Без доброї волі колективного розуму цих метеликів, спіймати і головне використати Дотик неможливо, а вони зовсім не поспішали витрачати значні сили заради чужих забаганок.

—Твої інтереси мене мало турбують. Мені потрібно повернути дитину.

—Можна поцікавитись, чим ця дитина така особлива, що поборник правил звертається до вигнанця та безпринципного злочинця за допомогою? — примруживши очі подався вперед Ерхард.

—Це моя онука.

—О-у, рідна кровинка. Дійсно, заради неї варто посунути заборону, за порушення якої закон передбачає вигнання чи смерть, — старанно закивав головою Ерхард, навіть не приховуючи їдучого сарказму.

—Еленія, це надія нації. Її призначення — вивести Тамоанчана на новий виток еволюції, — Тезкакоатл байдуже дивився на свого співрозмовника, а от його син всидів на місці лише тому, що три зауваження від батька, це вже привід для суворого покарання.

—Непогано Ікари помстилися за свій полон. Поважаю. То хто їх випустив? На місці прориву щось полишилося? — діловито уточнив Ерхард, припинивши словесні розваги. Якщо ця дитина настільки важлива старцю, то є шанс гарно поторгуватись, а для торгівлі необхідно отримати найдетальніше розуміння ситуації.

—Три комахи в слюдяній пастці, — відповів старець лише на друге питання. Отже питання «хто?» є проблемою. Цікаво.

—Три шанси. Скромно. А яка плата, за таке «почесне» завдання? Бо я зовсім не мрію безкоштовно покласти голову. Тим паче свою. Тим паче, що вона нині дорого коштує.

—Твоє помилування і дозвіл повернутися жити у Тамоанчан.

—Сумнівна нагорода. Що я забув у вашому мурашнику, коли є ця прекрасна скеляста пустеля і весь інший світ повний цікавих форм життя? Знаєте, рай у моєму розумінні, це місце, де якомога менше людей, — широко усміхнувся чоловік.

—Добре. Чого ти хочеш? — скривився сивий від такого блюзнірства.

—О, це вже ділова розмова. Хочу гарний запас енергетичних ампул і повернення моїх імарів.

—Будуть тобі ампули — до кінця життя вистачить. З твоїми талантами довгим воно явно не буде. А от твої імари…— Тезкакоатл тонко усміхнувся. — З ними трапилася прикра неприємність. Їх теж прихопили Ікари. Тому забирай, як зможеш їх знайти. – мовив старець та кинув Ерхарду тонкий сріблястий пасок з трьома білими помітками. Ерхард вправно спіймав пасок, розлючено скрипнув зубами, але стримав прокляття, яке крутилося на язиці.

—Яка вчасна випадковість…Мені потрібні їх останні параметри.

—То ми домовились? — проігнорував натяк Тезкакоатл.

—Загинути зараз, чи під час спроби повернути твою онуку та своїх імарів? Я завжди полюбляв складні шляхи, — знизав плечима Ерхард, ігноруючи повний ненависті погляд юнака. — Але мені потрібне спорядження.

—Перелічи потрібне і Тоноак все доставить до того, як день потоне у океані…

Марево спогадів розвіялося. Ерхард знову стояв посеред покинутої будівлі чужого світу з першим зі своїх імарів в руках.

—Впевнився? — чоловік підморгнув цуцику і акуратно дістав свого пальця з його зубів. Той розтиснув щелепи, випускаючи скривавлену кінцівку чоловіка, проте продовжував невдоволено гарчати. — Ой, не треба мені тут демонструвати дива собачої вірності. Я ж чудово знаю, як ти можеш ігнорувати вплив форм.

Цуцик чи то чхнув, чи то невдоволено дзявкнув.

—Добре, дам тобі трохи часу на увімкнення адекватності, а потім будь ласкавим, починай працювати. Не на часі твої вибрики, — мовив спокійно Ерхард та діставши свій гаджет, вибрав кілька символів. Гаджет випустив синій промінь, який чоловік спрямував на тваринку, одночасно розтискаючи пальці. Попри закони тяжіння, цуцик не впав, а завис у повітрі. Простір навколо нього заполонив синій туман, що сформував кулю і рухаючись все швидше й швидше, почав стискатись навколо тварини, за мить перетворивши її на невелику, розміром з вишню, кульку. Ерхард вправно спіймав ту кульку, уважно оглянув складний візерунок поверхні та задоволено прикріпив до паска, який віддав йому Тезкакоатл.

—Непогано для початку. Полишилося ще двоє…

Антоніна

Варто було Ерхарду наздогнати цуцика, як Антоніна, котра бігла за ними, знову опинилась у власному кабінеті. «Зміна декорацій» була настільки стрімка, що жінка за інерцією налетіла на стіл, збивши на підлогу одну з тек. Зупинилась. Оглянула знайоме приміщення та спіймала себе на думці, що минулий вечір і ніч то лише химерний, навіяний втомою сон. І ймовірно переконала б себе в цьому, якби не пакет з фотоальбомами в руках.

—О, Тоня, ти таки на місці? А я, дурень, стовбичив на вході! Як проскочила? Ай, ладно, завжди знав, що ти у нас ходяча містика, одні твої таланти все встигати чого варті. Пішли, тебе шеф шукає. Я полишу тут справу? Набридло вже тягати її. Потім подивишся, а я ща, по дорозі, розкажу суть, — залетів до кабінету один зі слідчих, вкладаючи на стіл Антоніни документи.

Прокурор під час його тиради акуратно поклала свій пакет біля столу, підняла з підлоги збиті документи, а потім вирушила за колегою, що вже стрімко вибігав з кабінету. Робочий день з порогу понісся галопом, позбавляючи можливості навіть згадати незрозумілу пригоду, але Антоніну то не засмутило. Вона завжди здогадувалася, що у світі може відбуватися купа незбагненних речей, проте не вважала, що то має позначатись на взятих на себе зобов’язаннях. Особливо, якщо ти прокурор.

Ввечері, вийшовши з чергового судового засідання, де розглядали справу неповнолітнього, який украв мопед, здійснив два грабіжницькі напади, але попри наявні беззаперечні докази, вину вперто не визнавав, Тоня подумки ще продовжувала сваритись на підсудного: «Ідіот! Коли на тебе матеріалу мішок, гра в «невинного», то вже повна дурня. Міг отримати п’ять років і один день позбавлення волі й місяць ще дома побути, а так отримав шість років і взяття під варту в залі суду. І що ти тією впертістю виграв?».

Зайшовши до кабінету секретарів, в якому панувала звична метушня, Антоніна привіталась одразу з усіма, оминула знайомого адвоката, який «заговорював зуби» працівницям суду, та попрямувала до потрібного столу.

—Ну, а що? Мені подобається готувати. Це ж таке поле для творчості! — між тим розповідав адвокат з усмішкою, що здатна була причарувати більшість жінок у зоні видимості.

—А дружина? — спитала одна з секретарів прошиваючи судову справу.

—А що дружина? В мене їх три було. Перша готувати вміла погано, їсти то було часом неможливо, та й розбіглися ми з нею досить швидко. Друга не вміла і не хотіла. Зате вона була гарна. Таке обличчя, такі груди, о-о-о... Найкраще у неї виходило годувати мене байками, що завагітніти не може. Ну, доки я її протизаплідні таблетки не знайшов, — невимушено розповідав чоловік. — Третя… Ні, третя вміє готувати, але то не найулюбленіша її справа, тому, я це взяв на себе. А чому ні? Вона повертається пізно, втомлена, а мені подобається куховарити. То нащо знущатись з коханої? Та в мене й син в свої шість років вже може яєчню посмажити та й суп зварити. Щоправда, останнє, то поки що в компанії зі мною, — ділився своїми досягненнями адвокат, перегородивши своєю богатирською статурою огляд на кабінет й швиденько копіюючи документи на старенькому «ксероксі», що належав суду.

—Андрію, ти, як завжди! Зайшов у кабінет повний жіночок і присоромив всіх своїми кулінарними вміннями, — хмикнула одна з панянок за столом. —– Я ж тепер оце старанно згадую, що смачне вмію готувати.

—А я навіть не намагаюсь, — розсміялась інша. — Після його постів у фейсбуці з фотографіями то куліша, то вареників, то лазаньї, взагалі якоїсь неймовірної смакоти, довелось визнати свою цілковиту поразку й лише мовчки облизуватись.

—Ха! Я он зранку своїм дружині та старшій доньці, котрі сьогодні десь Львовом гуляють, відправив фото запіканки, яку ми з Радоміром готували! Дівчатка ледь слиною не захлинулись, доки кафе шукали, — «добив» панянок адвокат, доки Антоніна намагалася прилаштувати на заваленому документами столі свою папку.

—Монстр! — розсміялися дівчата.

Тоня теж усміхнулась. Андрій Фомін був одним з кращих представників відомої їй когорти адвокатів: оптиміст без лушпиння підступності, душа компаній, а ще різностороння особистість з гнучким мисленням. Він зазвичай усюди носив з собою торбу гумору, за що його просто обожнювали секретарі. Та й не лише вони. Мало хто відмовлявся від позапланового відра позитиву. Тоня також гарно ставилася до Фоміна, бо з ним у судовому засіданні можна було розгорнути цілу баталію, втім це зовсім не заважало за межами суду, піти пити разом каву. Професіоналізм та порядність Андрія викликали повагу, а суперечки у судовій залі він ніколи не переносив на особистості, розуміючи, що кожен може помилятись, а у прокурора та адвокати зазвичай різні цілі. Але іноді вигадливість Фоміна і в судовому процесі грала безліччю відтінків гумору. Наприклад, Антоніна знала історію, де Андрій, захищаючи в суді циганку, яка вкрала телевізор, з серйозною пикою заявив: «у підсудної не було корисливого мотиву, а отже й складу крадіжки нема. Вона телевізор взяла, щоб мультики дивитись вдома. Вона неписьменна, читати не вміє, а от мультики дуже полюбляє».

—Та я ж добрий, — спробував імітувати янгола Андрій. Вийшло досить специфічно. Чорти б від такого точно втекли, але й праведників інфаркт міг прихопити.

—Ми знаємо. Ти просто лицар меча та калача, в присутності якого більшість людей згадують про ввічливість. Важко ж бути хамлом, коли поряд стоїть двометровий амбал з вогнепальною зброєю та адвокатським посвідченням, — прокоментувала секретар, посуваючи кілька тек, або звільнити Антоніні місце на столі.

—Та я ж їх не демонструю, — старанно округлив очі Фомін під загальний сміх.

—А тобі й не потрібно. У тебе на лобі великими літерами написано, що скрутиш в баранячий ріг, ще й компенсацію за спричинені клопоти отримаєш! — усміхнулась Антоніна, дописуючи розписку про отримання вироку та віддавши документ «своєму» секретареві.

—Як добре, що в нас більшість населення вміє читати, — не полишився у боргу адвокат. —До речі, Антоніно, я тебе хотів спитати…

—Фомін, де ти там загубився? Харе зубоскалити, нас суддя чекає! — зазирнув у кабінет ще один адвокат, більш відомий в прокуратурі за прізвиськом «шалений їжак» через свою звичку, після певної кількості спиртного, шикарно імітувати сопіння цієї тваринки.

—Вже біжу! Тут же стільки привітних красунь, гріх не загубитись. Дякую за увагу, до нових зустрічей! — театрально вклонився Андрій, зібрав зроблені копії та вискочив з кабінету.

Антоніна лише похитала головою. Стороннім особам робити ксерокопії на техніці суду зазвичай не дозволялося, але Фомін був майже свій, працівники суду до нього добре ставились, знаючи, що за необхідності він і конверти, і папір принесе, і даремно не виноситиме мозок на тему «вас всім має забезпечити держава!» чи «ви мені всі зобов’язані». Звичайно, всі, хто щось йому зобов’язаний, все виконають, бо Андрій дійсно умів з щирою усмішкою нагадати, як обов’язки, так і правила гарного співробітництва. На жаль, не всі адвокати були такі. Значно частіше з боку захисників Антоніна бачила все можливе й неможливе для виправдання клієнта, не залежно від наявності вини останнього. Були й такі, що в суді нахабно брехали, знаючи, що законними способами заперечити ту брехню прокурор не може, а правду, отриману з «неофіційних джерел» до справи не підшиєш. Та що там далеко ходити, особисто у Антоніни була справа, де беззаперечно винного підсудного відвоювали після двох апеляційних та двох касаційних переглядів на підставі дрібних процесуальних порушень, яких припустився на рідкість тупий слідчий. Тобто всі розуміють, що чоловік винен, але його виправдали!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.