Частина 2

Невелика печера була занурена у напівтінь. Під однією зі стін на шматку сухого дерева сидів чоловік років тридцяти. Широкі плечі, чіткі риси обличчя, очі темно-синього, майже фіолетового кольору, світле волосся зібране у хвіст, що сягав комірця просторої кремової сорочки, темні штани й м’які, присипані рудим пилом мокасини. Чоловік зосереджено протирав шматком тканини срібне бойове кільце з двома шипами. Окрім рівномірного шурхоту від його роботи, у печері ще було чутно, як десь капає вода, іноді високо вгорі шелестіли чиїсь крила, а з широкого отвору, куди падали яскраві промені полуденного сонця, линуло дзижчання комах. Та ось печерою, наче, прокотилася хвиля прохолоди й все завмерло, звуки зникли, а недалеко від чоловіка з’явилась маленька блакитна іскра. Вона невпевнено розрослася до напівпрозорої сфери, схожої на велику мильну бульбашку, в якій поступово проявлялося зображення міста.

Чоловік зірвався з місця й надягнувши кільце на палець та закинувши на плече рюкзак, що стояв поруч, в один стрибок опинився перед сферою. Уважно вглядаючись у обриси цегляних будинків, асфальтованих доріг та автомобілів, він помітив у одному з вікон рудоволосу жінку й обережно простягнув руку до мильної бульбашки. Проте в момент, коли шпичаки бойового кільця торкнулися сфери, жінка чомусь рвучко відвернулася від вікна, а зображення стрімко перемістилося, блимнуло морською бірюзою і лопнуло, обливши чоловіка з голови до ніг водою. Посеред печери вмить утворилася калюжа, в якій відчайдушно стрибали кілька невеликих рибин та дрібні креветки.

–Мда… Це не зовсім те, на що я розраховував, – тріпнув скупаний мокрою чуприною, невдоволено витираючи з обличчя воду та струшуючи з плеча одну з креветок. – Але й таку здобич гріх втрачати, – додав він, помітивши, що риба намагається дременути з печери, а вода збирається струмочки та стікає схилом до виходу. Скинувши рюкзак, чоловік жестом фокусника висмикнув з нього невеликий казанок та почав діловито збирати «морські дари».

Зловивши рибу та заливши її водою з пляшки, чоловік відставив казанок у тінь й повернувся до мокрого рюкзака. Присів, обережно дістав прозорий, розміром з велике яблуко, камінь, всередині якого застиг невеличкий синій метелик. Ледь помітні відбитки крил та кілька блакитних цяточок на нерівних, оплавлених краях мінералу, сповіщали про те, що раніше поряд з цим метеликом були інші. Піднявши камінь, чоловік задумливо подивився на застиглу комаху.

–Я розраховував на інший улов. Друга невдача... Шанси на успіх випаровуються прямо таки з непристойно стабільною швидкістю. Добре, що Тезкакоатл повірив, що я можу викопати колодязь трьома голками, але як це зробити, якщо вони ламаються? – мовив чоловік до застиглого в камені метелика.

Не отримавши жодної відповіді, чоловік зітхнув, присівши навпочіпки акуратно поставив камінь на великий валун біля входу у печеру та дістав з рюкзака прозору лінзу у дерев’яному обрамуванні. Старанно протер її об рукав сорочки та підніс до плями світла. Отримавши тонкий концентрований промінь, чоловік обережно направив його на камінь з комахою, акуратно окреслюючи контур метелика. Там, де проходив цей «сонячний ніж», прозорий мінерал плавився й повільно випаровувався, тож через деякий час метелик полишився в імітації чудного футляра. Чоловік відклав лінзу, акуратно взяв до рук отриманий камінець розміром з вишню, уважно оглянув.

–Ну що? Ще трішки і ти вільний? – мовив він та підніс до вуха результат своєї праці. Уважно дослухався й за секунду схвально кивнув головою.

–Радію з твого оптимізму… – чоловік знову поглянув на комаху, крильця якої по периметру поступово почали світитися ультрамарином. – Так, у мене теж є до нього багато претензій, але важко було відмовитися від такої пропозиції... Цікавий варіант… Ти впевнений? Згода, Ікаре. Але наша угода має бути вигідною обом, тож і в мене є кілька умов, – усміхнувся чоловік й міцно стиснув в руці камінь, який, через синє світло, що стрімко набирало яскравості, почав нагадувати прожектор чи невелику зірку.

Донецька область, 2019 рік, червень

Антоніна

Понеділок швидко стер спогади Антоніни про дивну галюцинацію на вихідних. Сніданок, кава, дорогою до роботи кілька дзвінків з суду щодо ранкових засідань, а далі звичний вир діяльності українського прокурора: судові засідання, обрання запобіжних заходів, відстоювання правомірності обшуків, арештів, візити слідчих зі справами про повідомлення про підозру, закриття справ, вивчення зареєстрованих за добу справ, написання вказівок (нудна та геть безглузда робота!), виконання завдань області, заповнення різних баз (це ще більше дратує), таблиць, звітів, приймання громадян, спілкування з потенційними підозрюваними перед підписанням підозри… Обіду, як завжди, не було, Тоня лише ковтнула бутерброд, доки бігала з суду до прокуратури, і далі знову «в бій». Кінець робочого дня не обіцяв бути раннім, а, судячи з наявного плану робіт, добре, якщо під ранок буде шанс доповзти до ліжка.

На годиннику була десята вечора, коли прокурор, поклавши телефон, посунула одну зі справ, і їй на очі потрапила чернетка документа, за який Тоня сьогодні отримала приємну, нехай і побіжну похвалу.

–Ти вже пишеш підозри рівня «Гудим», – присвиснув шанобливо один зі слідчих, побачивши на її столі цю, вщент покреслену чернетку. Рівень «Гудим» її колеги шанобливо «присвоювали» тим, хто зрівнювався за професіоналізмом з Сергієм Анатолійовичем, найкрутішим слідчим їх міськвідділу, щоправда, вже пенсіонером.

Тоня взяла до рук аркуш і ще раз перечитала частину тексту, що отримав таку похвалу: «.. продовжуючи свої умисні дії, спрямовані на спричинення тілесних ушкоджень Юльченко Н.П., утримуючи у руці невстановлений в ході досудового розслідування предмет з колюче-ріжучими властивостями, виявлений ним у вказаній кімнаті, бажаючи посилити ступінь фізичного впливу на потерпілу, завдав вказаним предметом одного удару в область черевної порожнини Юльченко Н.В., чим спричинив останній проникаюче колото-різане поранення черевної порожнини, з ушкодженням печінки, що супроводжувалося кровотечою у черевну порожнину, яке, як небезпечне для життя в момент заподіяння, відноситься до тяжких тілесних ушкоджень…»

–Так, дійсно непогано вийшло. Витіюватість мови майже літературна, – усміхнулась Антоніна й дрібненько порвала та викинула чернетку. Поклала до сейфу чергову кримінальну справу і повернувшись за стіл задумливо оглянула свій кабінет.

Два зсунуті столи (один її робочий, інший – аби відвідувачам було де «припаркуватись»), стільці, дві шафи, на одній стіні картина, на іншій – стяг України з макетом гвинтівки Сімонова, сейф з купою справ і… теки, теки, теки. По всьому кабінеті, на всіх доступних поверхнях, навіть на підвіконні, поряд з кількома горщиками квітів. Все впорядковано, підписано, підшито, акуратними стосами розкладено, проте, якою акуратною не будь, як не старайся, але якщо у тебе справ, як у бродячого собаки бліх, то ідеальний порядок – це нереально. Як не крутись, а менше сотні справ в провадженні не буває. Щоб там не думали пересічні громадяни, але життя прокурора важко назвати легким чи веселим, а байдикування до нього взагалі не заглядало.

–Антоніно Миколаївно, дозвольте? – просунулась в двері голова молодого слідчого.

–Та-а-ак, де моя вбивча туфля…– грізно протягла жінка і, схопившись за невелику туфельку на шпильці, спеціально придбану для таких моментів, з розмаху жбурнула її у бік візитера. Двері хутко зачинилися, а імпровізований снаряд врізався у них з глухим стуком. – От же ж швидка падлюка, – хмикнула прокурор, поправляючи блузку та повертаючись до монітора на якому було розгорнуто звіт, над яким вона саме працювала.

Взагалі Антоніна була досить стриманою жінкою і найчастіше демонструвала незворушність пітона Каа, проте зараз душа потребувала хоч якоїсь розрядки. Звіт керівництво вимагало терміново, а наявність поточних справ нікого не турбувала. А тут ще й слідчі з дурними питаннями бігають, ігноруючи надруковане великими літерами на кабінеті оголошення: «Звіт. Заходити лише тим, кому життя набридло!». Але, схоже, читати вміють не всі.

Тоня втомлено потерла перенісся, поправила окуляри та повернулась до роботи. Втім, хтось там нагорі був сьогодні не в гуморі, чи навпаки у напрочуд гарному гуморі, бо повернувши голову на якийсь рух, Антоніна з подивом помітила, що в її кабінеті … літає метелик! Такий самий, який нещодавно передував цікавим спецефектам! Та-ак…

Тендітне створіння тріпочучи блакитними крильцями пролетіло по кімнаті й приземлилось на палітурку однієї з книг на полиці шафи. Антоніна задумливо спостерігала за дурнуватою комахою, бо ж до чортиків недоречно виглядало це дитя природи серед кримінальних справ, кодексів та словників. Хоча, варто визнати, муляж мозку і «Чорна книга кольорів» на яку всівся метелик, теж в кабінеті прокурора виглядали оригінально. Але ж та оригінальність не мала елементів відвертої містики!

Метелик змахнув крильцями й перелетів на муляж. Тоня встала, обережно підійшла до шафи, уважніше придивившись до незвичного гостя, задумливо взяла до рук книгу, з якої він злетів. Невелика, чорна, з відтиснутими малюнками і буквами шрифту Брайля, книга розповідала про те, як сліпий хлопчик сприймає кольори, проте виглядала, як таємничий довідник магії, чи збірка заклять. Майже всі співробітники звертали увагу на це друковане видання, роздивлялись, намагались щось там намацати. Щоправда, Антоніна б з більшою радістю вручила декому з відвідувачів не книгу для сліпих, а муляж мозку, аби хоч якийсь мали. Бо іноді такі персонажі траплялися…

Між тим метелик діловито повзав, періодично розкриваючи та складаючи крила. Антоніну ця комаха спантеличувала. Кажуть в Японії вважають, що побачити метелика вдома – на щастя, і кабінет цей для Тоні майже дім, але жінці зараз слабо вірилося, що конкретно така версія прикмети – гарна. Що це за вибрик? І чого – реальності, чи психіки? Наче ж у Тоні завжди було все нормально з адекватністю та й здоровий глузд досі на місці, не звертаючи уваги на шалений режим роботи. Але комаха, попри всю свою недоречність, не поспішала зникати, старанно нагадуючи Антоніні ті явища, які важко пояснювались раціональним мисленням. Як, наприклад, пророчі сни, що не раз відвідували жінку. Звичайно Тоня про те не розповідала всім підряд, але сам факт подібного визнавала. Та й важко не визнати, якщо спочатку чи бачиш якусь подію уві сні, а потім вона, один в один, відбувається в житті. Одна радість – траплялось таке не часто, тож роль Ванги можна було не приміряти.

Метелик знову перелетів на книгу в руках жінки, а піднявши погляд, Антоніна вже майже не здивувалась, виявивши навколо себе незнайомий пейзаж. Цього разу гірський. Візит до задзеркалля прямо з власного робочого кабінету. Яке «щастя»! Головне, потім не прийти до тями в якійсь божевільні…

Цього разу жінка опинилась на невеликому, освітленої яскравим сонцем виступі рудої гори. З одного боку хаотично розкидане каміння, що за кілька метрів закінчувалося крутим схилом, з якого відкривалася прекрасна панорама на зелену долину далеко внизу, з іншого – майже прямовисна скеля з запиленими кущиками на невеличких виступах.

–Так-к, щоразу цікавіше…– пробурмотіла Антоніна, окидаючи поглядом невідомий пейзаж та повертаючись до розглядування комахи, – І що ж ти від мене хочеш, мале непорозуміння? Наскільки я пам’ятаю курс шкільної біології, метелики живуть не довго й нічим, окрім квіточок та розмноження, не цікавляться. То що ж ти за нетиповий екземпляр?

Комаха проігнорувала її питання, натомість неквапливо полетіла вздовж скелі й зникла з поля зору за рудим валуном, розміром з громадську зупинку. Тоня зітхнула та почимчикувала слідом. Не те щоб вона очікувала віднайти десь там свій кабінет, проте ця дрібнота була явно непроста. Якась крилата варіація чи то Івана Сусаніна, чи то давньоєгипетського Анубіса. Щоправда, якщо перший вів просто у болота, то другий міг провести крізь темряву невігластва. Головне, щоб не одразу до загробного світу, бо туди Антоніна точно не поспішала.

Обережно пройшовши кілька кроків, Тоня виявила вхід до невеликої печери, в якій біля вогнища сидів чоловік. Чіткий профіль, світле волосся, сорочка, темні штани, спортивне взуття. А на руці незнайомця, наче домашня тваринка, виблискує яскравою синню той самий загадковий метелик. Почувши шурхіт кроків незнайомець повернувся і вперся у Антоніну уважним поглядом.

– Добрий день, – вирішила проявити ввічливість Тоня.

– Непогано… – проігнорував чоловік її вітання. Схиливши голову на бік він роздивлявся гостю, ніби якусь невідому тваринку. Антоніна також, попри досить поганий зір, намагалась з’ясувати з ким звела її ситуація. Схоже, перед нею був турист чи мандрівник, бо поряд лежав похідний рюкзак та й одяг незнайомця був більш доречним для посиденьок серед скель, аніж Тоніна блузка, рівна спідниця до колін та класичні чорні туфлі.

–То це ваша домашня тваринка? А я вам навіщо? Компенсувати його розміри? – Тоня вирішила більше не витрачати час на «реверанси», якщо співбесідник ігнорує ввічливість.

– А хто сказав, що ви мені взагалі потрібні? – хмикнув незнайомець і, пересадивши метелика на плече, потягнувся щось помішувати у невеличкому казанку над полум’ям. Судячи з запаху, там варилася рибна юшка. Тоня побіжно здивувалася, бо завжди вважала, що зазвичай таке готують на березі водойми, а не високо в горах, проте вирішила, що з’ясовувати зараз, чи не бігає в цій божевільні риба по скелях, недоречно. І так чудасії забагато.

–Тобто я вдруге втрапляю незрозуміло куди просто так, з власної неуважності? Йшла-йшла кабінетом і помилилась ополонкою? – не втрималась від іронії Тоня.

–А це вже вдруге? – схоже, незнайомець здивувався, бо його рука з ложкою на мить збилася з рівномірного ритму колових рухів. Антоніна відмітила у співбесідника дивну манеру розмовляти. Він робив це майже без міміки й відкриття рота, хоча, можливо, то був ефект від напівтемряви печери та її поганого зору.

–Так. Вдруге.

–Цікаво, – чоловік підняв голову, окинув Тоню ще раз таким прискіпливим поглядом, що у Антоніни, наче перед відвідуванням наради, виникло бажання перевірити чи в повному порядку одяг, згадати коли сьогодні востаннє зазирала у дзеркало, та чи все з побаченого її влаштовувало.

–Ще й як цікаво, – кивнула вона.

– Те, що ви тут – випадковість, – байдуже відвернувся незнайомець.

–Чудово. Вважатимемо, що з цим розібралась. Але давайте надалі, аби не було таких випадковостей, ви свого дрібного провокатора не відправлятимете гуляти поряд зі мною, а я вдам, що мені вся ця дурня примарилась, – підсумувала Тоня, бажаючи повернутись до роботи. Звіт сам себе не напише та й інші справи нікуди не подінуться. А з блакитними галюцинаціями вона надалі буде акуратніше поводитись. Обходити їх десятою дорогою, чи згодовувати кішці. Мабуть, не даремно Потєряшка ідентифікувала того метелика, як «здобич».

– Вибачаємось за спричинені незручності, – мовив чоловік, стрімко піднявся, в два кроки, наблизився, висмикнув з жіночих рук книгу і дмухнув на неї, наче здуваючи пил. Попри те, що пилу на чорній обкладинці просто не могло бути, на Тоню полетіло щось, схоже на сажу. Антоніна інстинктивно примружилась, а коли відкрила очі, незнайомець разом з печерою зникли. Чорний пил плавно осідав вже на знайому, вкриту лінолеумом, підлогу її кабінету. Схоже, попри сумнівну ввічливість, той тип її чесно повернув на місце. Хіба що книгу полишив собі, як сувенір. Ну й грець з ним. Невелика ціна.

Жінка потерла перенісся, сфокусувала погляд на шафі з теками й рішуче розвернулась до столу з наміром ігнорувати всіляку чортівню, якщо вже та не несе в собі змістовного посилу. Заваривши чаю з м’ятою (хоч якась допомога нервовій системі) Антоніна знову повернулася до роботи, бо геть не бажала виправдовуватись перед керівництвом за невиконані завдання. Аргумент: «Мене вкрали глюки», звичайно, чудовий, але якщо ним скористатись, наслідки то матиме гірші, аніж відсутність оформленого звіту.

֍֍֍

Одночасно з поверненням Антоніни, за дверима її кабінету з’явився світловолосий чоловік з рюкзаком на спині та казанком рибної юшки в руках. З’явився, окинув критичним поглядом коридор прокуратури й створивши помахом руки щось схоже на велику мильну бульбашку, ступив у неї та розчинився у веселковому мареві.

– Йо-о… Здається, варто спитати з якого накуреного зайця баба Валя сьогодні робила біляші, –пробурмотів слідчий, котрий саме в цю мить відкрив двері свого кабінету. Протерши очі він підозріло оглянув знову пустий коридор, акуратно підійшов до місця зникнення нетипового відвідувача й розгублено втупився у ледь помітні сліди рудого пилу. Кілька відбитків взуття з’являлися просто посеред коридору і за крок зникали.

–Угу, тобто мені не привиділося, – мовив чоловік присідаючи та фотографуючи сліди телефоном. – Полтергейст під кабінетом прокура, це щось новеньке. Сказати Антоніні Миколаївні? – Чоловік кинув погляд на оголошення, що прикрашало двері кабінету прокурора, – Та ну його! Нехай цей привид сам вигрібає, нема дурних втрапити під її гарячу руку! – сховав він телефон і почимчикував на вихід.

Між тим чоловік з рюкзаком вийшов з марева на околицях якогось села, окинув уважним поглядом пусту вулицю та неквапливо почимчикував дорогою, зосереджено роздивляючись будинки. Тільки дуже уважний спостерігач помітив би, що цей «турист» слідує за маленьким блакитним метеликом, але кілька місцевих жителів, що помітили чоловіка, були далекі від розглядування комах.

Пройшовши близько кілометра чоловік помітив у віддалені покинутий, зарослий чагарниками, цегляний дім до якого впевнено летів його провідник. Пробравшись між залишками поваленого паркану, переплетінням молодої трави, сухостою та порослю молодих дерев, що густо оточили будинок, мандрівник піднявся на широкий ґанок. Метелик приземлився поряд, на побиту життям дерев’яну лаву в оточенні брудних пляшок з-під пива, пачок з-під цигарок, недопалків, та ще якогось сміття. З під лави, наче ображений пес, визирав чорний, погризений мишами гумовий чобіт.

–Неприглядно. Проте цілком годиться. Дякую, – кивнув «турист» метелику і підійшовши до дверей, одним точним рухом вибив заіржавілий замок. Погляду відкрилася веранда з вкритими пилом та зацяткованими мухами лавами й старим одягом. В наступній кімнаті, яка, схоже, слугувала кухнею, були заплетений павутинням буфет, старенький холодильник і стіл, на якому сиротливо стояли щербатий пластиковий чайник та ваза із засохлим букетом фізалісу. Чоловік поставив біля чайника свій казанок з рибним супом та пішов оглядати наступні кімнати.

Старі меблі та техніку вкривав густий шар пилу, вицвілі шпалери де-не-де химерно прикрашали сліди від патьоків води, а зі світильників, карнизів та люстр звисали гірлянди павутиння. Дерев’яну підлогу вкривало кілька килимків запилено-невиразного кольору та залишки погризених мишами газет. Чоловік все пильно оглянув й зупинився у найтемнішій кімнаті, вікно якої з вулиці густо заплів дикий виноград. Скинувши рюкзак «турист» всівся на продавлене крісло, що під ним жалібно заскрипіло, й дістав невеличку пласку річ, віддалено схожу на телефон. Гаджет був овальним, сріблястим, а по краю ледь помітно світився, ніби прикрашений світлодіодною стрічкою.

–Так, а тепер подивимося, що у нас поганого, – тихо промовив чоловік, пробігаючи пальцями по поверхні гаджету та розгортаючи перед собою в повітрі ламану схему блідо-блакитних ліній, яка нагадувала хаотичний жмуток дроту, з кількома щільно закрученими вузлами.

Метелик, який саме залетів в кімнату, неквапливо спланував просто у схему, через що вона зблиснула ультрамарином і «обросла» додатковими лініями, а потім ще й доповнилася трьома білими цяточками.

–Бонус? Який ти щедрий. Дякую. Але спочатку я займуся адаптацією до місцевої мови, бо інтуїтивна телепатія забагає багацько сил... – кивнув чоловік та протягнув дві з новоутворених ліній до власних скронь. Скривився в мить їх приєднання до шкіри, а потім, торкнувся одного з вузлів схеми, і розгорнув перед собою світлий фон, на якому почали відкриватися статті з фотографіями. Метелик тим часом неквапливо полетів до вікна та приземлившись на брудне скло, впевнено віднайшов надбитий край та покинув будинок.

Донецьк 2019, червень

Зінаїда Віталіївна

Зінаїда Віталіївна заварила собі чаю та всівшись за стіл, звично підняла погляд на годинник, згадуючи коли має прийти чоловік. І лише обдумуючи гріти борщ, чи зварити каші, згадала, що чоловік помер. Вже тиждень як… Туга й розгубленість знову притисли брилою і жінка з сумом повернула погляд до чашки. Шістдесят років разом. За цей час багато чого було, але вони були гарним подружжям, виростили двох синів, мали шестеро онуків, та навіть одного правнука. Її Олександр був завжди діловим, зайнятим, майже до останнього жив активним життям, вперто ігноруючи вік і хвороби. Пів року тому йому виповнилось вісімдесят, втім він ще їздив до сина в Київ, до рідні в Брянськ. Був кремезний й непохитний, як віковий дуб, і до останнього старався не показувати, що програє хворобі. В те, що й цього разу Олександр переконає рак відступити, як він це робив останні двадцять років, вірили майже всі. Всі, окрім Зінаїди та сина, що були поруч з ним останні тижні. Поважний вік і вщент зруйнована, після п’яти років гри у незалежну республіку, медицина Донецька, таки звели чоловіка до могили. Коли чотири місяці тому нагадала про себе прооперована шість років тому пухлина, місцеві лікарі просто відмахнулись, на пальцях пояснивши сину, що «і вік неоперабельний, і взагалі тут медикаментів нормальних нема, обладнання, спеціалістів, молодь мре, як мухи, а ви мені з дідом голову морочите. Готуйте труну»… Син не сказав батькові про песимістичний прогноз, а той до останнього удавав, що вірить у можливість одужання. Та дурнем її чоловік ніколи не був, тож за два тижні до смерті написав заповіт, хоча онукам телефоном все ще оптимістично обіцяв приїхати цього року в гості. Онуки вірили, бо дід для них був майже вічним…

Зінаїда Віталіївна сумно зітхнула, розсіяно покалатала ложкою в чашці й знову підняла погляд на годинник. В домі було незвично тихо й лише спроби переконати себе, що чоловік просто кудись поїхав та скоро повернеться, допомагали якось жити далі. Але те життя стало таким пустим…

Пронизливо пролунав вхідний дзвінок і Зінаїда важко піднялася та вийшла на поріг подивитися, хто стоїть під парканом. За хвірткою виднілася знайома чуприна кольору новонародженого курча. Це сусідка нещодавно випробовувала якість російської фарби для волосся. Результат експерименту вийшов сумнівним, але доки племінниця привезе з території України нормальну, перевірену роками фарбу, Ларисі доводиться переконувати всіх, що то «креативна зміна іміджу».

Лариса була одна з небагатьох, хто приходив саме до Зінаїди. Більшість візитерів зазвичай приходили до родини сина, що жила на другому поверсі їх приватного будинку. Те, що один з синів полишився поряд, ніби, мало втішати, допомагати у боротьбі з самотністю, але… не допомагало. У молодих свої справи і нехай до Зінаїди вони чесно заходили, все ж їх життя було окремим. І з кожним роком все складнішим. Як і передбачав її Олександр, син втратив гарну роботу та перебивався тепер випадковим заробітком, а невістка, яка викладала в технікумі, все частіше, проте тихіше скаржилася на керівництво, котре змушувало регулярно ходити на новопризначені «свята республіки» та вести серед дітей агітаційну роботу. Ці обов’язково-показово-парадні масові заходи, нагадували Зінаїді криву карикатуру на часи її піонерської молодості. От тільки зараз гасла та люди, які вдавали з себе «батьків народу», були настільки недолугими, що легше було повірити у те, що п’ятирічна дитина у костюмі феї, справжня фея, аніж сприйняти серйозно обіцянки та лозунги керівників «республіки». Більшість людей і не сприймала, проте мовчали, бо тих, хто мав необережність голосно висловлювати невдоволення чи демонструвати здоровий глузд, вже не полишилося. Але діти, молодь, яка не мала життєвого досвіду, вірила цій дурнуватій, проте нескінченній пропаганді і це Зінаїду лякало. Вона боялася уявити, якими може виховати дітей це королівство кривих дзеркал. Олександр теж це розумів, і попри те що сам полишати дім не бажав (не той у них був вік, аби починати все з початку), зробив все що міг, аби переконати дітей та більшість онуків полишити безперспективну територію. Проте всіх переконати не зміг.

Неквапливо пройшовши подвір’ям Зінаїда Віталіївна відчинила сусідці хвіртку.

–Добридень. Щось ти сьогодні рано.

–Добрий, Віталіївно. Та я на хвилинку. Бігла оце з роботи і в камишах цуценя знайшла. Воно так відчайдушно скавучало, що в мене просто серце не витримало. Уявляєш, хтось у коробку малят закрив та викинув в Кальміус. Двоє з трьох втопилося, а це відчайдушно плакало й боролося за життя. Як я могла пройти? Але куди його тепер подіти не придумаю. Може візьмете? У вас же лише один собака та й той старий, а це маленьке, буде веселий дзвоник, – заторохтіла гостя. Лариса завжди говорила настільки швидко, що, за бажання, могла «Війну і мир» переказати, за доки її співбесідник встигне хіба що привітатися.

–Та ні, Ларисо, мені й Діка вистачить, – похитала головою Зінаїда.

–Але ж воно таке манесеньке, гарнюнє, майже декоративне, ось подивіться, – сусідка розстібнула сумку й показала руде цуценятко, розміром трохи більше долоні. Воно було мокре, брудне, з закислими очима, гострими вушками, маленькими темними лапками та тоненьким, як у щура, хвостиком.

–Ой, божечки, яке нещастя, – видихнула Зінаїда і не втрималася, аби не провести рукою по рудій голівці. Цуценя спочатку перелякано примружилось, а потім довірливо притислось до теплої руки, задоволено прикрило очі.

–Візьміть, бо ж в мене двоє здорових собак та й котів вже троє. Одна моя Маркіза, то виплодок пекла в котячій шкурі, що навіть бродячих собак ганяє, а ще ж є Барсик, Мурка. Вони теж не зрадіють конкуренції. А це маля занадто кволе, аби вистояти перед моїм звіринцем.

–Без ножа ріжеш, підступна ти жінка, – зітхнула Зінаїда й взяла на руки забрьохане нещастя, яке з таким сподіванням подивилося на неї карими оченятками, що повернути його до сумки жінці просто не дозволила совість.

–Та вам же веселіше буде і йому життя. Беріть, не пожалієте, – розпливлася радісною усмішкою сусідка й швиденько дременула.

–Я вже жалію, – зітхнула Зінаїда закриваючи хвіртку та повертаючись до своєї оселі.

Цуцик тулився до теплих рук, насторожено оглядав подвір’я, а потім і просторий передпокій дому, в котрому жінка роззулася й задумливо зупинилася.

–Так, в будку до Діка тебе не відправиш. Він звичайно розумний пес, проте точно не нянька… Для початку, мабуть, облаштую тобі місце в коридорі. Подивимося, що в мене є підходящого…– вголос міркувала Зінаїда, прямуючи з цуциком до комори. За якийсь час вона звідти принесла до передпокою невелику картонну коробку, старі потерті спортивні штани чоловіка та облаштовувала місце для знайди.

–Ну от, тепер маєш майже королівські хороми. Все, сиди тут, Лисеня, а я піду дивитись, чим можу тебе пригостити, – мовила жінка, всадовивши цуценя у коробку та почимчикувала на кухню.

Дрібнота почала все обнюхувати, але помітивши, що полишається сама, перелякано взяла штурмом перепону, незграбно випала з коробки й поспіхом подріботіла за людиною.

–Вже виліз? Який ти спритний для майже утопленика. Ох, відчуваю мороки з тобою буде…– зупинилася Зінаїда, проте зазирнувши у перелякано-благальні оченята тваринки зітхнула й попрямувала далі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.