Частина 4

Антоніна

Першими на шляху Антоніни й Ерхарда опинилися високі, вкриті іржею ворота, закриті великим не менш іржавим замком. Ворота прикрашала прострілена у кількох місцях табличка з написом: «вул.Водна». Плитка перед ними поросла бур’яном та була щедро всіяна сміттям (від недопалків до кількох одноразових шприців). Якщо будинком хтось і користувався, то він або мав інший вхід, або мешканці вміли ходити крізь ворота. Антоніна критично все це оглянула та вирішила, що варто пройтися до більш жилих будинків, хоча відверто сумнівалася щодо успіху опитування.

Кілька наступних, більш доглянутих, проте не менш багатих садиб проігнорували їх спроби поспілкуватися, а перші двері відкрила двері мешканка триповерхового, проте вже значно скромнішого будинку. Невдоволена білявка досить недовірливо вислухала історію про племінницю та цуценя, яке: «невдячне, втекло, і його тепер потрібно знайти, бо дитя ридає третю годину». Жодного цуцика жіночка не бачила а, судячи з гидливого виразу її обличчя, якби побачила, навіть від паркану відігнала б. Ще й Ерхард, який цю імпровізовану виставу перечекав за рогом, пізніше уточнив, що тварину знайшли кілька днів тому.

—Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що…– пробурмотіла Антоніна, розуміючи, що варто ще відкоригувати нашвидкуруч склепану версію про чотирилапого загубленця.

Коли перед прокурором закрили чергові двері, порадивши «не морочити людям голову», вона зітхнула (сама б собі таке порадила), але попрямувала до наступного двоповерхового будинку, що визирав між дерев за високим бетонним парканом. Тут вже після другого дзвінка, хвіртку відкрила літня жінка.

—Добрий день. Ви до Ігора? Його зараз немає, але він скоро повернеться… — невисока, худорлява бабця в синіх бриджах та світлій футболці запитально вдивлялась в обличчя Антоніни. Блякло-зелені очі під бровами-ниточками, сиве волосся із залишками фарбування хною. Схоже, колись старенька була красунею й досить довго підтримувала свою красу, проте зараз виглядала вкрай змученою.

—Добрий. Ні, ми…я шукаю цуценя, яке кілька днів тому знайшла моя племінниця, а воно втекло. Не підкажете, нічого такого не чули? Може хтось підібрав? Дитина ходить, як в воду опущена, — старанно розповідала Антоніна «байку», сподіваючись уникнути питань, щодо зовнішнього вигляду тварини.

—Цуцика…— бабця якось задумливо озирнулась через плече. Тоня теж кинула погляд на подвір’я: бетонна доріжка до ґанку, альтанка, дерева, квіти, городик, під’їзд до гаража, що користуючись перепадом місцевості розташовувався під будинком. Біля воріт облаштована будка, навколо якої бігав прив’язаний і зараз відверто невдоволений цим фактом, здоровий вівчар. Цей басовитий вартовий за всього бажання не нагадував цуцика.

—Так, маленького, — кивнула Антоніна, намагаючись не уточнювати наскільки. Хто його знає шукають вони дитинча мастіфа чи шпіца. Картонна коробка, яку знайшов Ерхард, полишала досить широке поле для варіантів.

— Ні, нічого такого не чула. Вибачайте. Я там шлангу кинула, тож побіжу. Я думала це до сина прийшли.

Старенька на диво прудко зачинила двері перед Антоніною.

—Лукавить пані. Тут Сірокко, — мовив Ерхард виходячи з-за розлогого куща жасмину, що ріс біля подвір’я.

—Навіщо їй брехати? І чому ти такий впевнений? — відверто здивувалась Тоня.

—У неї його шерсть на одязі, а ще вона занадто жвава для свого віку.

—Шерсть могла бути й від її сторожової вівчарки, а в будинку може жити ще з десяток котів. Та й бабця цілком звичайна. Як на мене, навіть тиха. То ти не бачив активних бабусь, які ледь не штурмом беруть якесь КПП, чи банкомати в Курахово, — знизала плечима Антоніна.

—Дзвони ще раз, мені потрібен цей цуцик.

—І що я їй скажу? Не простіше тобі самому зайти до неї, як у мій кабінет, та й забрати свого «службового собаку»? Це, звичайно формально, чиста крадіжка (сумніваюсь, що ти доведеш своє право документально), проте не думаю, що тут зараз подібне ретельно розбиратимуть. Наскільки я чула, окупаційна влада і зниклих людей не дуже шукає, хіба що загубиться якийсь «шишконаглядач» з сусідньої країни. Хоча ні, ті зазвичай якщо «губляться», то зі спецефектами, так, щоб можна було то на українське «ДРГ» повісити.

—Не простіше. У твоєму кабінеті не сиділа істота, що створює перешкоди для порталів.

—То он чому ми тут кола намотуємо? Твій помічник одночасно є й завадою пошуків?

—Можна й так сказати. Дзвони.

—Добре, дубль два…— знову повернулась до дверей жінка.

—Проситимеш зізнатись в брехні? — спитав Ерхард, відступаючи за кущ та одночасно щось дістаючи зі свого рюкзака.

—Ні, скажу, що останньої миті помітила цуцика у неї за спиною та влаштую банальну істерику, — знизала плечима Антоніна.

—Не думав, що то ваше амплуа, — хмикнув її співбесідник, остаточно ховаючись за гілками.

—Та я народжена для істерик! — патетично хмикнула Тоня й тут же діловим тоном додала, —Психіка роботою розбита вщент, розрядитись — справа десяти секунд.

Зінаїда Віталіївна

Зінаїда Віталіївна з подивом спіймала себе на тому, що зовсім не бажає віддавати Лисеня. За кілька днів вона встигла прив’язатися до цуцика і зовсім не була готова переживати ще одну втрату. Лисеняті пощастило не вискочити до ніг гості (саме старанно гриз шланг), але незнайомка виявилася наполегливою і буквально за кілька хвилин повернулася з заявою, що помітила цуцика. От же ж уважна! Зінаїду врятувала невістка, котра саме вийшла на подвір’я й впевнено, навіть не намагаючись розбиратись у ситуації, випровадила невгамовну гостю. За п’ять років нескінченної зміни влади, Аліна навчилася з першого погляду визначати, хто може прямо зараз спричинити купу неприємностей, а хто діє за принципом «а раптом вийде». І останніх вона ганяла ледь чи не мітлою.

Лисеня, котре під час скандалу наполохано сиділо під розлогим кущем смородини, вискочило, варто було невістці зачинити хвіртку. Погладивши напрочуд розумне створіння, що радісно заскакало навколо її ніг, Зінаїда почимчикувала у дім. Але варто було їй переступити поріг, як задзвонив телефон. Подзвонила двоюрідна сестра чоловіка і захлинаючись сльозами повідомила, що померла її донька.

—Як померла? Чому? Вона ж молода! Їй же тільки сорок шість! Це ось мені вісімдесят, то вже й не шкода, а чого ж вона…— Зінаїда розгублено опустилася в крісло.

—Серцевий напад. Йшла ввечері з роботи, стало погано. Викликали швидку, відвезли у шосту лікарню, а вже о третій годині ночі померла, — ридала в трубку родичка. — Похорони, мабуть, в суботу робитиму. Може Ваня з Новосибірська приїде. Ви ж хоч приїдьте, бо в мене ж тут нікого з рідні окрім вас нема…

—Валю, та звичайно прийдемо. Може ще шо допомогти?

—Та я не знаю. Оце бігаю з тими довідками, довідку туди, довідку звідти, місце на кладовищі ще потрібно отримати…

Родичка ще щось розповідала, а Зінаїда Віталіївна слухала не маючи сил промовити й слово. Тільки хитала головою не розуміючи коли ж воно стане краще. Коли припиняться смерті, біль, втрати. Брат, чоловік, а тепер ще й його племінниця. Може й не близька рідня, але ж рідня…І молода ж, їй би жити і жити…

Доки Зінаїда розмовляла телефоном, цуцик тихо пройшов повз неї, штовхнув лапками двері однієї зі спалень та прослизнув у кімнату. Зупинився біля порогу, принюхався та влігся, з цікавістю роздивляючись, а тим часом його тінь виросла та невимушено пішла гуляти стінами. Пливла, рвучко металася, щось витягувала з темних кутків, ганяла, ловила, шматувала…

Попрощавшись з родичкою, Зінаїда поклала телефон і довго бездумно дивилася у вікно, намагаючись впоратися з розпачем. Скільки б вона так сиділа невідомо, але тут її ногу почали вимогливо шкребти маленькі кігтики. Лисеня піднялося на задні лапи й старанно махаючи хвостиком, допитливо зазирало в очі своїй хазяйці. Жінка повільно опустила голову, розсіяно погладила тваринку. Тепло та яскрава життєрадісність цуцика гостро нагадало щасливі довоєнні часи, коли на свята збиралася разом їх велика родина. Гості, тости, сміх, Олександр, який після третьої чарки виходив з образу грізного батька/дідуся, припиняв вимагати від всіх звіту про досягнення та складених планів на майбутнє, і перетворювався на душу компанії. Останній раз вони всі так збиралися п’ять років тому, на день народження чоловіка… І Валя з Тетяною тоді були…

Зінаїда сумно усміхнулась маленькій тваринці й піднявши погляд помітила, що двері у спальню, в якій помер чоловік, відкриті. А вона їх точно закривала, бо після похорон не могла спокійно проходити повз цієї кімнати, відчуваючи занадто важкий коктейль з суму, болю і… остраху. Зінаїда нікому того не казала, але зі смерті чоловіка, щоночі прокидалась від холоду і того, що чула в коридорі кроки Олександра, скрип дверей спальні та крісла, в якому він полюбляв сидіти з газетою. Хіба що останньої ночі, постійно відволікаючись на вовтузіння та голосіння цуцика, не до того було.

Лисеня весело дзявкнуло та полишивши хазяйку почало ганятись за власним хвостом, а жінка встала та попрямувала до спальні з наміром таки закрити її, але на порозі розгублено зупинилася. Окинула поглядом залиту вечірніми сутінками кімнату і усвідомила, що більше не відчуває остраху та холоду, лише тугу, сум і пустку. Таку шалену пустку, що з радістю б погодилася повернути острах перед можливим привидом…

Антоніна

Істерика не спрацювала. З бабцею може й допомогло б, але там раптом намалювалася войовнича молодиця з погрозами, що зараз у МГБ подзвонить, а: «вони тут недалеко, прибіжуть швидко». Не факт, що місцева влада так швидко реагує на побутові суперечки, проте Тоня вирішила за розумне відступити. Власними руками організувати собі дорогу до «підвалу» то вже занадто.

Коли перед носом Антоніни вкотре грюкнули дверима, вона озирнулася і виявила, що Ерхард вмостився неподалік на нагромаджені якихось бетонних блоків та з відвертою цікавістю спостерігає за скандалом (ще трішки й почне квитки продавати на безкоштовну виставу!). При наближенні Тоні він неквапливо поклав до кишені якийсь невеличкий пристрій та перевів задумливий погляд на будинок.

—Отже повернемося завтра, — кивнув він Тоні, досить спокійно сприйнявши невдачу.

—Чудово. Тоді повертай мене де взяв! У мене ще купа роботи!

—Співчуваю, але умови угоди не виконано. Думаю нам варто визначитися з ночівлею на місці.

—…! — Тоня подумки згадала всі відомі їй варіанти лайки споглядаючи на діловиту фізіономію цього нахаби, проте влаштовувати концерт, ще й під підозрілими поглядами двох чоловіків у військовій формі, що саме проходили повз, не наважилася.

—Є ідеї?

—У мене? Це ж ти мене сюди притягнув! — прошипіла вона змією.

—Можемо під будинком нічку пересидіти, — знизав плечима Ерхард,

—Ну вже ні! Спати під парканом я не збираюся, навіть якщо тобі віра не дозволяє повернути мене, де взяв! Якщо вже я тут застрягла, то хоч додому з’їжджу!

— Далеко їхати?

— Ні!

—Гаразд. Поїхали, — кивнув чоловік піднімаючись, — Куди йти?

—…Туди! — обурено видихнула Антоніна та рішуче направилася у бік найближчої тролейбусної зупинки. Ерхард невимушено почимчикував слідом.

Сутеніло. Вулиці вражали пусткою. Тоня йшла рідним містом, мимоволі згадуючи, як гамірно тут було колись і як п’ять років тому все раптово змінилось. Виявляється, то дуже стрімкий процес — перетворення жвавого багатого обласного центру на мовчазне місто-привид. Спочатку люди дивувалися бездіяльності правоохоронних органів (а їм влада команди не давала!), потім намагалися озвучити свою незгоду з проросійськими заворушеннями (організовували та ходили на демонстрації, сперечатися), але коли місто заполонила зброя та безкарна жорстокість, почали просто ховатися по домівках, а потім — виїжджати. Щоб там не казали, але дуже багато донеччан, так би мовити, «проголосували ногами». Але йде час, ті, хто полишилися — звикли до нових реалій (дехто так взагалі чудово влаштувався, заробляючи на доносах, хабарях за перетин лінії розмежування, чи на продажу «гуманітарки»), до них додалися громадяни Росії («іхтамнєти» частенько дивувалися рівню життя донеччан та в більшості випадків намагалися «визволяти Донбас» у першу чергу від надмірних благ). Не звертаючи уваги на війну та суттєві зміни, якесь життя в Донецьку тривало. Якесь, але зовсім не таке, яким його пам’ятала Тоня. Зараз місто виглядало одночасно загрозливим та переляканим. Воно нагадувало Антоніні її кішку, принишклу після тільки-но пережитого обстрілу та здатну, як дременути так і випустити кігті від найменшого шурхоту.

Зайшовши у напівпустий тролейбус Тоня щиро зраділа, що їде не сама, бо в салоні були виключно чоловіки років тридцяти-сорока. Похмурі, нервові та приголомшливо мовчазні (та на похороні не така гнітюча тиша!) вони лише ковзнули настороженим поглядом по нових пасажирах та вмить наче забули про них. Було те «забуття» проявом якогось впливу з боку Ерхарда, чи так працював місцевий інстинкт самозбереження Тоня не розібралася, але про оплату за проїзд ніхто не спитав (на щастя, бо навряд чи тут приймають українські гривні). А потім на одній зупинці до салону зайшли голосно розмовляючи троє чоловіків у військовій формі й усі присутні, наче по команді, прудко перемістилися якнайдалі від галасливих пасажирів. Схоже, історії, про вояків, котрі у запалі суперечки можуть кинути гранату прямо в автобусі, цілком життєві.

Вони проїхали тролейбусом, потім Антоніна повела Ерхарда пішки до Ганзівки та дворами повз гаражів на автобус, що довіз їх до центру Макіївки. Далі, від центру, вони знову йшли пішки. Під потрібним будинком чоловік та жінка опинились вже після десятої вечора і, судячи з вщент пустих вулиць, пересуватись містом в таку годину мало хто ризикував. Навкруги панувала разюча тиша. Не бубоніли бабці на лавах, не бешкетувала молодь, не грали у доміно дідугани у дворі. Лише раз долинув шум машини на дорозі за будинками і… все. Лише тихий шепіт вітру та дзенькіт метеликів об тьмяну лампочку над темним провалом входу до рідної багатоповерхівки. Ерхард задумливо підняв очі, роздивляючись хаотичний танок комах.

—Не думала, що колись метелики будуть єдиними, хто вільно почуватиметься у нашому дворі, — мерзлякувато тріпнула плечима Антоніна та зайшла до будинку.

—Запевняю тебе, вільно вони почуваються багато де…— відсторонено мовив чоловік, прямуючи за нею. Між тим Антоніна піднялась на потрібний поверх й розгублено завмерла перед дверима. Ключі вона, звичайно, з собою не прихопила, бо ж зранку нічого не вказувало на те, що є шанс випадково опинитися за триста кілометрів, під дверима батьківської квартири.

Ерхард хмикнув, зробив пальцями незрозумілий жест і пара опинились просто за дверима.

Рідний коридор, полиці. Дім… Антоніна зачудовано зайшла до кухні, яку пам’ятала до найменших дрібниць, але вже не знала, чи зможе ще раз побачити. Здавалось, озирнись і зараз з кімнати вийде мама, усміхнеться, запропонує щось смачненьке…

—Чим пригощатимеш? — збив хвилю спогадів її супутник, зацікавлено озираючись. — Скромненько тут.

—Зараз подивлюсь що є. Одразу кажу —буде небагато, — зітхнула Тоня, з сумом згадавши, що мама померла, а батько давно живе в будиночку бабусі — далі від обстрілів, ближче до городика.

—Та бачу. Судячи з рівномірного шару пилу, тут давно нікого не було, — проявив спостережливість її гість.

— Батько тут іноді буває. Це квартира в якій я виросла…— мовила розсіяно жінка.

В шафках знайшлася кава, залишки консервації, кілька «кам’яних» цукерок. Скромний набір «гостинної хазяйки», але Антоніна не почувалась голодною. Її переповнювали емоції та спогади. А гість лише кивнув, отримавши чашку з гарячим напоєм. Добре, що хоч вода була.

Жінка неспішно пила каву, роздивлялась рідну кухню, відсторонено згадуючи, як колись перевішували буфет з однієї стіни на іншу, вирішивши звільните місце для маленького телевізора, як розбила тут улюблену з дитинства тарілку з ведмедями, аналогічну якій купила нещодавно.

—То хто ти такий, Ерхард, і чому вирішив ускладнити моє життя? — тряхнула Тоня головою, відганяючи спогади, що атакували з усіх боків. Не на часі ностальгія, коли під боком сидить таке непорозуміння. Варто про нього хоч щось з’ясувати.

—Та дивлюсь життя в тебе досить одноманітне. Cама робота та спілкування зі злочинцями. Як взагалі жінку занесло у подібний вид діяльності? — посміхнувся кутиками губ гість.

—Робота — як робота, її теж має хтось робити, — знизала плечима Антоніна. Підняла погляд й мимоволі «зачепилася» за невелику фігурку кота на поличці. Одну з небагатьох, що вона не забрала з дому — подарунок однокурсниці, з якою вони колись разом проходили практику. Ця порцелянова статуетка нагадала, як шалене прагнення працювати саме в прокуратурі в Тоні колись пробудила студентська практика та одне випадкове знайомство. Випадок. Наскільки багато в житті людини залежить від випадку…

Взагалі, подаючи документи до університету, сімнадцятирічна Антоніна мріяла стати супергеніальним адвокатом і створити якусь особливу систему захисту від будь-яких звинувачень, бо вважала, що багато невинних страждає від ментівського свавілля. Але життя внесло свої корективи у мрії та світогляд здібної дівчини.

Вперше юна студентка опинилась на практиці у прокуратурі на другому курсі. Варіантів взагалі було три: суд, виконком чи прокуратура. Перші дві установи Антоніні зовсім не подобались, тож дівчина вирішила, якщо вже трапилась така нагода, «вивчити ворога зсередини».

Спочатку Тоню відправили в канцелярію прокуратури заповнювати журнали. А куди ще те недосвідчене дівча могли направити? Втім, за кілька днів до їх кабінету зайшов один зі співробітників і, окинувши задумливим поглядом новеньку практикантку, примружився й запропонував: «А пішли-но зі мною, дівчино». Це був один із прокурорів. З того дня й до кінця практики, Антоніна стала його особистим «писарем» щодо складання відмов у відкритті кримінального провадження. Дівчині пощастило, вона не лише папірці заповнювала, її і на виклики з собою брали, помітивши саме цікавість до справи, а не бажання «відсидіти до дзвінка». Особливо запам’ятався Тоні один виклик, де у квартирі померлої жінки (як потім підтвердилось, природною смертю) висів портрет Єсеніна. Виїзна група все описала згідно процедури, а коли спускались сходами на вулицю, експерт почав… читати практикантці вірші Єсеніна. І прочитав декілька підряд! Останнім був «Ну цілуй мене, цілуй».

Після тієї практики юну студентку захопила мрія працювати у прокуратурі. Люди, у коло яких вона потрапила, відверто вразили своєю професійністю, досвідченістю, розумом та вірою у потрібність своєї справи. Погляд зсередини відкрив геть інший бік організації, яку більшість населення сприймали у негативному світлі.

Але остаточно долю Тоні вирішив випадок на четвертому курсі. Тоді практикантка саме була однією з тих, кого слідчі обожнювали залучати у якості понятих. Ще б пак – стороння людина (адже офіційно вона не була працівником прокуратури), котра не поспішає на роботу, чи годувати дітей/котів/собак/чоловіка, знає ази права, не ставить дурних питань, не лізе у всі шпарини, не виносить мозок всілякою дурнею, і розписується там де показали, а не там де їй сподобалось. Практично ідеальний варіант для оформлення нормальних документів. Отож, коли одного дня у кабінет прокурора, у якого Тоня саме проходила практику, залетів незнайомий чоловік, який за виглядом чимось нагадував мультяшного Дракулу, і з порогу озвучив мету візиту: «Олежку, кажуть в тебе тут можна розжитись понятими?» дівчина зовсім не здивувалася.

—Є таке щастя. Але дівчина розумна, цінний кадр, тому віддати можу не надовго і лише під обіцянку повернути, — усміхнувся у вуса «шеф» Антоніни.

—Та я ж не їм практикантів! —– усміхнувся гість.

—Краще б їв! Ти ж їх спокушаєш своєю роботою! — пробурмотів прокурор, проте Антоніну відпустив.

Які того разу оглядали документи, Антоніна й не пригадає, а от чоловіка, який її тоді покликав, запам’ятала на все життя. Той слідчий мав шалений життєвий досвід, та й в прокуратурі «загриз зграю собак». Він вразив юну дівчину своїми професіоналізмом, простотою, спокоєм. І це ж, як вона потім дізналась, його в той момент скинули з посади замісника прокурора до звичайного слідчого! Не дивно, що прокурор так переймався, аби практикантку повернули. Була б воля Антоніни вона б у такого вчителя до кінця практики і, взагалі, довіку полишилась, аби перейняти хоч дрібку досвіду! Саме він сформулював у дівчини розуміння того, що робота прокуратури потрібна суспільству і мотивував реалізувати свою мрію, яка виявилась зовсім непростою. Це тільки на газетних шпальтах у прокурори беруть всіх підряд, навіть тих, у кого рівень інтелекту не пішов далі табуретки. В реальності все зовсім не так просто.

Після університету Антоніна намагалась влаштувалась працювати у прокуратурі, проте її взяли лише на посаду, на кшталт «суспільного помічника». Але навіть у такій ролі Тоня швидко розібратись у більшості хитрощів та тонкощів цієї роботи, дізналася, й за можливості, могла б виконувати більшу частину роботи прокурора, брала участь у виїздах «на некримінальні трупи». Втім, попри всі знання та вміння, на посаду прокурора здібну дівчину не брали, бо існувала неофіційна вказівка приймати лише випускників Харківської юридичної академії, Одеського юридичного та двох ВИШів Києва та Львову, бо «інші не готують спеціалістів потрібного рівня». У Тоні ж за спиною був лише ДонНУ з його господарською спеціалізацією, тож з часом, через відсутність перспектив, дівчині довелось шукати іншу роботу. В той момент один з замів прокурора саме пішов у приватний бізнес, відкрив свою фірму та запропонував колишній співробітниці роботу й непогану зарплату. Договори, суди, консультації, переговори. Приватний сектор давав гроші, проте не задоволення від користі виконаної роботи, тому Антоніна вирішила поступила у магістратуру Академії Ярослава Мудрого, аби отримати потрібну для прокуратури «корочку». Вчитись дівчині подобалось, тож скоро вона успішно склала іспити й знову пішла підкорювати мрію.

І таки отримала бажану посаду. Дізналася, яке то неймовірне задоволення тримати в руках вирок, (що набрав чинності та був підтверджений всіма наступними інстанціями!) по чоловіку, який намагався сп’яну задушити маленьку дівчинку, а пізніше навіть не міг пояснити навіщо. Або, наприклад, відчути користь від своєї роботи, коли нарешті доб’єшся закриття у психлікарню суворого режиму психа, який ґвалтував свою хвору падчерицю. В такі моменти у Тоні було відчуття, наче вона дістає брудне нещасне кошеня з каналізації. Так, сама в лайні по самі вуха, зате невинна істота врятована…

А мрія юності — рятувати від ментівського свавілля нещасних громадян, зараз у Антоніни викликала лише усмішку, бо за весь час своєї роботи, вона бачила лише двох чоловіків безпідставно притягнутих до кримінальної відповідальності, та й ті були зовсім не без гріха. Тими «невинними» були крадії, які мали по кільки епізодів крадіжок, деякі з заявлених не знайшли підтвердження в суді, проте на загальну ситуацію то не дуже вплинуло. Реальних, повністю доведених крадіжок було достатньо цим «янголяткам» для кількох років позбавлення волі. Практика показувала, що це зі слів злочинців, кожен другий невинний, як дитя, а кожного першого «не так зрозуміли», а якщо вивчити наявні у справах докази, свідчення та документи, то картина зазвичай виходить зовсім інша.

—Цікаві в тебе, як мотивація, так і доля, — задумливо мовив Ерхард, розмішуючи цукор в черговій, незнамо котрій за цю ніч, чашці кави. Антоніна здригнулася, відволіклася від спогадів, усвідомивши, що й не зчулась, як виклала половину життя цьому дивному чоловіку. А збиралась же дізнатись щось про нього! Схоже, Ерхард умів чудово слухати, а от про себе не збирався нічого розповідати. Поглянувши на задумливо-відсторонене обличчя свого гостя, жінка зрозуміла, що не просто так раптом розговорилась, не лише батьківська квартира винна у нестримній лавині спогадів.

—Вже яка є, — кивнула Тоня й встала, не ризикуючи ставити нові питання та спіймавши себе на думці, що їй би не завадив в прокуратурі працівник з такими талантами. — Думаю варто лягати спати. Завтра буде новий день і краще зранку, на свіжу голову, подумати над усім цим. Піду тобі постіль приготую, — намагаючись втриматись від позіхання, мовила Антоніна та попрямувала діставати з шафи постільну білизну.

Спалося Тоні погано. Думки та спогади накочували хвилями, тож десь під ранок, вона покинула марні спроби відпочити та вирішила перебрати полишені речі. Коли у вікно зазирнули перші промені сонця, жінка саме акуратно складала до пакета кілька альбомів з фотографіями. Якщо вже отримала шанс відвідати батьківську квартиру, гріх не прихопити шматочок минулого.

За стіною пролунали кроки, потім відкрилися двері другої спальні і Ерхард в одних штанах діловито пройшовся до ванної кімнати. Антоніна провела його задумливим поглядом та згадавши про закони гостинності, поставила пакет з альбомами у коридор та почимчикувала на кухню. Ні, вона не переймалася, як виглядатиме в очах цього нахаби, просто не бажала зраджувати прищеплені мамою закони гостинності.

— А що ми будемо робити, якщо бабця не погодиться віддати нам твого цуцика? — спитала Тоня, коли її супутник вже повністю вдягнутий та навіть чисто поголений (!) прийшов на каву.

—Почекаємо. Мертві зазвичай не настільки вперті, — розсіяно кивнув Ерхард. Схоже його думки блукали десь далеко.

—Що?! Ні, я звичайно, розумію, що та бабця має поважний вік, але не планувала тут сидіти декілька років, чекаючи її природної смерті! — ошаліла від такої заяви Тоня.

—Не переймайся. Сірокко впорається значно швидше. День, максимум два.

—Так, а з цього моменту можна детальніше? Твій «песик» що, може загризти свою рятівницю? — повільно, намагаючись стриматися, аби не шваркнути чашкою з усієї дурі об стіл, поставила свою каву Антоніна і вимогливо подивилася на Ерхарда.

—Ні. Просто його природа потребує спеціального поводження на яке непідготовлена та необізнана особа, тим паче з вашого світу, елементарно не здатна.

—Курва мац! Чому ти раніше не сказав?

—Бо до ранку він непогано відновить сили, споживаючи біль, смерть і тугу, що щільно огортають дім тієї лукавої пані. А вчора їй ще й досипали цього «щастя».

—А далі що?

—А далі… Сірокко, він як гарячий вітер, спочатку зігріє, але якщо вчасно його не спинити — висушить до попелу.

—Та що ж за лядство на виробництві! А якщо ми не встигнемо його забрати? Якщо він «їстиме» швидше, ніж ти думаєш? Ти міг одразу сказати, що ми шукаємо замаскованого монстра!?

—Монстр, це той, хто зламав свою природу, а Сірокко слідує своїй надзвичайно чесно. Але можливо ти права, варто було сказати. Я не подумав, що для тебе життя іншої, навіть незнайомої людини, буде потужнішою мотивацією, аніж страх чи бажання повернутися додому, — кивнув Ерхард піднявши погляд на Антоніну.

—Так, допивай каву і вирушаймо рятувати ту нещасну бабцю!

—Як скажене, пані прокурор, — чоловік усміхнувся кутиками губ і відсалютував їй чашкою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.