Частина 6

Ерхард

Ерхард уважно роздивлявся схему блакитних ліній в яку він вніс отримані від Сірокко данні. Інформації ще було замало, проте вже можна було окреслити один з вузлів, в якому перетиналися три яскраві лінії. Ікари легко перетинали час і простір, а вирвавшись на волю, взагалі пронеслися кількома світами зі швидкістю метеору, виписавши стільки вензелів, що імарам можна були тільки поспівчувати. Яке там когось повернути, було б непогано самим вціліти. Втім, зібрані данні та попередні розрахунки Ерхарда дозволяли сподіватися на те, що вціліли. І, здається, навіть всі троє. Суттєво потріпані, закинуті в один з емоційних вирів цього світу, де загубили сліди своєї здобичі, вони досі намагаються виконати поставлене завдання. Той же Сірокко тому підтвердження. Проте імари були різні, в різному стані, тому й траєкторії їх розійшлися. Одна радість, всі троє опинились не лише в межах одного світу, а й у невеликому часовому проміжку, тож Ерхард мав непоганий шанс встигнути їх зібрати до того, як вони під час пошуку ресурсів визначаться зі своїми смаковими вподобаннями, стануть некерованими й почнуть привертати зайву увагу. Гарні вони створіння, одна біда, наскільки універсально-витривалі, настільки ж і нестабільні, бо поведінка часом занадто сильно залежить від того, що споживають. Тій нещасній бабці дуже пощастило, що в момент зустрічі з Сірокко вона фонтанувала тугою, печаллю та скорботою, а її будинок був просякнутий енергією померлого. Сірокко випив усе й непогано відновився, одночасно переймаючи ставлення померлого до жителів будинку, але знайди Ерхард імара трішки пізніше і, попри це, дім вже було б очищено не лише від тіней, а й від людей. І не лише той дім.

Ерхард крутив схему, намагаючись визначити координати другого свого помічника, коли його гаджет блимнув зеленим.

—О, Шинук активувався? Зовсім поруч? – здивовано промовив чоловік поглянувши на екран. Ще раз перевів погляд на розгорнуту схему й почав швидко збиратися.

Цього імара Ерхард планував шукати останнім, але хто він такий, аби ігнорувати натяки світу? Якщо Шинук про себе заявив, то варто його ловити, доки цим питанням не зайнялися лепірі. Проявлена енергія, яку засік його гаджет, точно приверне увагу цих незбагненних створінь. Ситуація з Сірокко наочно показала, що метелики контролюють поведінку прихоплених ними «приблуд». А отримати від цих крилатих створінь цілеспрямоване невдоволення (а дістанеться воно Ерхарду, як нинішньому власнику імара!) не хотілося. То така «милість», поряд з якою всі претензії Тезкакоатлу просто дитячі забавки. Отож Ерхард не гаючи часу вийшов з будинку та рушив чагарниками вздовж краю села.

Інга

Київська область.

Біля сільського будинку на дорозі вкритій старою брущаткою, зупинився сірий автомобіль. З машини вийшла рудоволоса жінка в шортах та футболці та критично поглянувши на кривий паркан, дістала з заднього сидіння теку з документами.

—Я хвилин на десять, – кивнула вона чоловікові

—Як скажеш, – він заглушив двигун та дістав телефон.

За кривими, напівгнилими дерев’яними воротами загавкав великий собака і за кілька хвилин з будинку, який знаходився на невеликому підвищенні відносно дороги, визирнула темноволоса господиня в доволі брудних бриджах та футболці.

—Добридень, – помахала рукою гостя.

—О, Інга, ви вже тут!? Світлана казала, що заїдете, але я не думала, що то буде так швидко. В мене тут трішки незатишно, – затараторила хазяйка заганяючи собаку до будки, аби провести гостю в дім. – Заходь швидше, бо в мене там зараз козенята вибіжать. Не встигла їх закрити.

—Та ми на Київ їдемо, просто по дорозі було, – видихнула Інга й поспішно, по дузі проскочила повз великого чотирилапого сторожа.

—То що там? Можна ту хату купувати? – затараторила жінка, полишаючи собаку та вказуючи гості дорогу. І це було не зайвим, бо Інга розгублено оминула залишки поламаного дитячого велосипеда та оцінивши побачений пейзаж (подвір’я нагадувало філіал сміттєзвалища «замінований» продуктами життєдіяльності тваринництва) намагалася крокувати чітко за господинею між якимись дошками, мисками, мішками, залишками іржавої сітки, доки нарешті не дісталася ґанку обшарпаного будинку (таке враження, що його з усіх сторін старанно гризли миші!). Назустріч людям вискочило двоє козенят, за спинами яких сокорила велика попеляста курка.

—Куди? А ну брись в дім! От я вам зараз… Оце взяла в дім, бо стадо їх ледь не затоптало. Та ти сідай, – загнала жінка в дім тварин (козенята весело поскакали кудись вглиб будинку) і повернулася до гості, що обережно йшла за нею. Інга окинула поглядом коридор, наступну кімнату (судячи з наявності холодильника та плити – кухню) й вирішила постояти. Дім виглядав настільки занедбано, що в порівнянні з ним сарай Інгиної мами, яка жила в цьому ж селі, був просто взірцем охайності та майже жилим приміщенням.

—Та я не на довго. Я подивилася ваші документи і зазирнула до реєстру прав власності на нерухоме майно. Хата, яку вам пропонують купити, має іншого власника. Тобто її власник, це зовсім не та людина, яка вам її «впарює».

—Але ж ціна така гарна.

—Ще б пак, бо вона виключно за повітря. Від того, що продавець вам віддав цей договір купівлі-продажу, ви не станете власниками того дому. За цим договором він вже продав цю хату іншій людині. Це елементарно не його дім.

—А ну так, Василь казав, що продавав хату Тимкові, так той договір не забрав, а потім поїхав у Крим так там і полишився. То він тепер її нам продає.

—Те, що покупець поїхав, не вплинуло на його право власності.

—Та його ж нема. А хата стоїть. Чому ж він Василь не може її продати?

—Бо він не власник і не має довіреності від власника.

—Але ж є договір.

—Цей договір вам нічим не допоможе. Взагалі не розумію навіщо його вам дали.

—А що буде якщо ми таки купимо її? Ми ж вже на тому тижні хочемо переїхати.

—Приїде власник, візьме свій екземпляр договору у нотаріуса, виставить вам претензії за самовільний захват його майна, викличе правоохоронні органи, вимагатиме відшкодувати спричинені збитки…

—Але ж ми домовилися з Василем! А Тимкові хата не потрібна. Він же в Криму.

—Валентино, ви просили, аби я подивилася документи – я подивилася. І кажу вам, що за законом ваша домовленість з цим Василем не має жодного відношення до купівлі-продажу будинку і не надасть вам жодних прав на дім. Ви з таким же успіхом, можете заїхати в будь-яку хату, в якій зараз немає хазяїв. Наслідки то матиме однакові.

—То ми можемо туди заїхати безкоштовно?! — зраділа Валентина.

—Ні! Ви не маєте права туди взагалі заїжджати, — спробувала ще раз донести Інга цю просту думку жінці.

В сусідній кімнаті почувся дзенькіт, наче хто шибку розбив, потім тупіт, шурхіт, писк і чи то гарчання, чи то нявчання. Інга запитально озирнулася.

—Рустам, що ти вже там розбив?! — крикнула жінка так, що у Інги аж у вусі задзвеніло.

—Та не я! То Васька мишу піймав, — пролунав хлопчачий голос з-за дверей, а за мить з-за шафи вискочив кіт, що тягнув щось в зубах. Інзі здалося, що вона помітила крило та круглі очі совеня, але рудий хижак так швидко проскочив, що вона не встигла то до путя роздивитися.

—Якісь пір’їсті у вас миші…— похитала головою гостя.

—Так он Трутні купили хату взагалі за довіреністю і вже десять років живуть, то чого ж ми не можемо? – проігнорувала кота жінка.

—Валю, то теж повна дурня. Але Трутням ту довіреність видавав хоч власник, а у вас взагалі непришийкобиліхвіст!

—Тоді ми все одно заїдемо. Нічого нам той Тимко не зробить. Нехай сидить в своєму Криму й не гавкає, а ціну можна збити… — почала міркувати Валентина в іншому напрямку.

—Та як хочете. Тільки потім не дивуйтеся, якщо отримаєте мішок проблем і вагон боргів, — знизала плечима Інга та віддавши документи (на стіл, по котрому саме діловито почимчикувала курка, їх класти було боязно) пішла на вихід.

—Рустам збирайся, зараз по курей поїдемо, — махнула документами Валентина і пішла притримати собаку, аби Інга вийшла.

—Віддала, проконсультувала? — хмикнув чоловік, коли Інги сіла у машину й рвучко видихнула.

—Угу. Вбитий час і невдоволений клієнт. Обожнюю це соціальне навантаження від мами. Який сенс вивчати документи та щось пояснювати, якщо люди все одно не слухають? Валентині по барабану, що там в документах написано, вона вже вирішила, що поїде жити в ту хату, бо «Вася дозволив». От чесно, сумніше у мене було тільки коли на безкоштовну консультацію прийшла клієнтка з питанням «Що можна зробити з будинком, маючи на руках довіреність на продаж?». Я тоді теж все старанно розказала, пояснила, а жіночка подякувала і вже зачиняючи двері, уточнила «А якщо довіритель помер, то все ж так само? Правильно?» І на моє: «Ні, зовсім не так!», ображено заявила «А я ж вам могла цього і не казати!». Тобто людина чудово розуміла, що це суттєва умова ситуації, але вирішила її не озвучувати. Та дійсно, навіщо? Нехай потім сюрприз буде! Тільки кумекання не вистачило, що той «сюрприз» буде їй, а не консультанту! Це ж наскільки впаяна звичка дурити? А потім же, я впевнена, буде свято переконана, що її у проблемах винні всі, окрім неї! Так і тут, Валя послухала мене, почуте її не влаштувало і вона почала думати про те як…збити ціну! От чесно, я іноді просто випадаю в осад від того, наскільки старанно наші люди ігнорують всі можливі закони. Але якщо бізнесмен, принаймні розуміє, що і навіщо порушує, коли послухавши юриста заявляє: «якби я слухав юристів, то не заробив би свої статки», то ось такій Валі пояснюєш на пальцях наслідки, а толку – нуль. Доки не почнуться серйозні проблеми (а вони почнуться і викличуть щирий подив!), для неї жоден логічний не переважить сакральне: «Вася дозволив», «баба Люся сказала» і «всі так роблять».

—То навіщо ти намагаєшся щось пояснити?

—Мама ж попросила допомогти знайомій…Та й сподівання на здоровий глузд досі не вмерло, хоча на чому тримаються ті залишки мені самій не зрозуміло, — закотила очі Інга, одночасно радіючи, що її чоловік не виходив з машини. Враження від будинку «клієнтки» полишилося незабутнє. Валентина за рік знайомства регулярно примудрялася шокувати Інгу. Спочатку невідповідністю віку та зовнішнього вигляду (дуже важко було вкласти в голові, що ця замизгано-габаритна жіночка без кількох передніх зубів молодша за неї (Інга тривалий час була щиро переконана, що «подрузі мами» років 50!). Потім Валентина якось розказала про те, що вона корінна киянка з інтелігентної сім’ї (Інга у той момент, була здатна лише очима кліпати, коригуючи своє уявлення про «корінних киян»). А ось тепер вигляд будинку Валентини вивів на новий рівень термін «незатишно». Які ж у людей бувають цікаві стандарти «затишності».

Доки Інга вкладала у своїй свідомості черговий розрив шаблону її чоловік розвернув машину і пропустивши автівку чоловіка Валентини, виїхав на асфальтовану дорогу, що вела до Києва.

Ерхард

Пройшовши з пів кілометра Ерхард дістався річки, вздовж якої звивався зарослий травою путівець. Цей путівець привів чоловіка до оточеного зеленню цегляного будинку: сірий металевий дах, нещодавно пофарбовані вікна, вкриті лаком дерев’яний паркан і ворота, за якими заливався гавкотом невеличкий собака. Поряд з воротами стояв забрьоханий глиною автомобіль. Ерхард звірився з гаджетом, скривився й причаївся за розлогим кущем.

Тим часом з машини вийшла невисока досить вгодована темноволоса жіночка з телефоном в руках та гучно постукала у ворота. Із задніх дверей автомобіля за жінкою вибрався хлопчик років восьми.

—Та чую, чую. Зараз відкрию, — пролунало в з-за воріт, крізь лемент собаки.

— Бл…ть, Світлано, до тебе не додзвонишся! Ми їдемо курей купувати. Тобі взяти? — голосно, наче розмовляє з половиною села, озвучувала свої думки гостя, доки хазяйка будинку відкривала хвіртку.

— Валю, ти ж з дитиною, а матюкаєшся, — пожурила її жіночка років п’ятдесяти, що вийшла з подвір’я.

—Ой, я тебе прошу, Рустам такі вислови знає, що й мене здивувати може, — відмахнулась гостя.

—Краще б ти його читати нормально навчила, бо в другому класі бекати по складах, то біда.

—А вчителі за що зарплату отримують? То їх робота, нехай і вчать! — відмахнулася Валентина. — То, що, тобі таки брати курей?

—О, ви вже їдете? А які?

—Та білі, несушки, господарство продає. Кажуть роки по два їм. Оце подзвонила знайома, зараз поїдемо в Сидрівку дивитися.

— Та, мабуть, візьміть штук п’ять. Зараз гроші принесу, — махнула хазяйка й направилася у дім. Гостя скривила пику собаці, що аж захлинався від гавкоту, та віддала сину свій телефон. Отримавши гаджет хлопчина миттєво зник у машині.

Ерхард, подивився на свій пристрій. Судячи з залишкових відбитків, імар нещодавно контактував з цією жінкою. Чоловік навів на галасливу пані невелику лінзу, що дозволило йому налаштуватися на чужі думки та мало допомогти зрозуміти чим саме ця людина привабила Шинука.

Галаслива жінка не вирізнялася інтелектуальним рівнем чи складним мисленням і саме чіпким поглядом оглядала чужий двір, обдумуючи, чого б то ще паралельно випросити у простодушної подруги, яка регулярно ділилася то розсадою, то насінням, то консервацією, то городиною.

Ерхард скривився й провів пальцями по гаджету, змінюючи налаштування та намагаючись зорієнтуватися у життєвому шляху цієї жінки, бо її поточні думки були малоінформативні.

Народилася нечепурна панянка у великому місті, у досить забезпеченій родині. З дитинства батьки надокучали необхідністю вчитись, але Валі те заняття зовсім не подобалося, тож з горем навпіл отримавши якийсь папірець після дев’ятого класу, вона з радістю покинула школу. Оскільки батьки набридали нотаціями, дременула з дому за першої ліпшої нагоди в компанії з симпатичним хлопчиною. Втім, разом вони протрималися недовго, бо він почав розповідати про те, що Валя має влаштуватися на роботу, адже у них закінчуються гроші на оренду квартири. Валя подумала й… пішла до іншого чоловіка. З квартирою. Але й там не склалося з взаєморозумінням. Досить довго дівчина міняла співмешканців, шукаючи такого, котрий не шпинятиме її необхідністю відповідати якимось там стандартам, але всі чогось вимагали. Одному хотілося, аби вона щодня мала гарний вигляд, інший вимагав смачної їжі, третій намагався випхати на роботу. Валя обурювалася та шукала наступного, менш вибагливого. За декілька років «перебору» кавалерів вона опинилася в глухому селі в ролі цивільної дружили напівлегального емігранта. Не принц, звичайно, але разом вони вже вісім років. Завели отару овець з козами, жили у старих хатинах (то займали покинуті, то жили за усними домовленостями) все плануючи колись купити собі власну. На власну хронічно не вистачало, попри три, оформлені за останній рік, кредити. Отримані у банку гроші чомусь закінчилися до того, як пара визначилася з бажаним будинком, тож довелося брати наступний кредит, щоб повернути перший, а потім третій — щоб повернути другий. Чоловік працював на фермі, тягав додому все, що тільки міг, а Валентина займалася господарством, не дуже переймаючись чужими думками щодо її успіхів на тій невдячній ниві. З нинішнім співмешканцем вона теж регулярно сварилася, бо він мав звичку пеняти на неохайність, непродуманість та нелогічність її господарювання, але жіночка тим не дуже не переймалась. А дурні претензії, на кшталт, «Чого це наші чотири кози, дають молока менше, аніж Світланина одна?», Валя легко відмітала. У неї ж стадо, а у Світлани одна нещасна коза – звичайно за однією дивитись простіше! А у стаді тих рогатих спортсменок доки виловиш, вже все козенята висмокчуть. Зате які вони у неї красуні! Аби ще не дохли в кінці зими, коли сіно закінчується, чи в зуби до їх вівчарки не потрапляли, чи в річці не топилися… Втім то таке, несуттєве. На всі претензії чи критику Валентина зазвичай знаходила купу аргументів, полишаючи у підсумку винним у всіх проблемах чоловіка, життя і владу. Влада то був найулюбленіший «цап відбувайло», на якого можна було повісити майже все. Всім же відомо, що простим людям живеться погано виключно через клятих чиновників і олігархів!

—Ось, тримай, — з’явилась у воротах хазяйка будинку. — І ти ж мені козлика на тиждень обіцяла. Привезете?

—Та привеземо, привеземо, — відмахнулась Валя. Взявши гроші вона ще трохи потеревенила про те-се, а потім таки, після четвертого нагадування чоловіка, що вони начебто поспішають, всілась у машину плануючи дорогою заскочити ще до магазину. Жінці хотілось купити пива, горішків і ще чогось смачненького. А ще вона старанно будувала плани щодо нового будинку в який планувала переїхати, попри розповіді доньки Світлани, що то неправильно. Подумаєш, неправильно. Головне, що зручно і дешево…

Машина від’їхала від двору й неспішно поскакала путівцем, а Ерхард прибрав лінзу і стер з чола піт. Роздивлятися чуже життя таким чином, було досить вимотуючим заняттям, ще в даному випадку, марним, бо корисної інформації нуль. Тварин у спогадах цієї людини було багато, проте жодна не була імаром. Але Шинук точно був десь поряд! От тільки де? І чому? Онуку Тезкакоатла ця жіночка не нагадувала за жодним параметром, але й поживитися біля неї імару складно, з пустого колодязя важко напитися, а гризти каміння Шинук зазвичай лінується.

Сховавши гаджет Ерхард вийшов на путівець та обережно попрямував за машиною, керуючись даними свого пристрою. Далеко йти не довелося, бо ледь автомобіль виїхав на побиту асфальтовану дорогу, як рвучко загальмував.

—Вася, ти геть здурів? Що там таке? — обурено заволала жінка, бо через таку зупинку ледь головою об скло не приклалась. Її чоловік вискочив з машини й засмучено присів біля колеса.

—Совеня. Збили… — От же ж... Шкода. І чого воно вдень бігало, ще під колесо кинулось…

—Ти що, нас ледь не повбивав через якийсь жмуток пір’я?! — чортихнулась Валентина. — Закинь труп у посадку та поїхали!

—Та воно ще живе…

—То й що? Лікувати його зібрався чи що? Як барана зі зламаною ногою — так різати, а як якесь пташеня — так жаліти почав. Поїхали, бо там зараз усіх курей розберуть!

Чоловік зітхнув, засмучено переніс скалічену пташку під акацію на узбіччі і повернувся до машини під галасливе, щедро пересипане нецензурною лайкою невдоволення дружини та повне ігнорування ситуації сином, який і на хвилину не відірвався від гри на телефоні.

Коли автомобіль зник за поворотом, з-за дерев вийшов Ерхард і присівши поряд з закривавленим птахом, провів рукою, по строкатому пір’ю.

—Шинук…Ти завжди вирізнявся оригінальними рішеннями. Тільки цього разу ти, схоже, помилився об’єктом. — Ерхард обережно підняв пташку, що відкрила одне око й уважно подивилася на людину. — Так це я. І навіть з оцим. — чоловік продемонстрував тонкий пасок, до якого була прикріплена руда кулька. Совеня відкрило обидва ока й щось тихо проклеколіло.

—А-а, он воно що, не встиг за потрібною особою і вирішив під’їхати? Непогана ідея, — посміхнувся чоловік.

Совеня ще видало кілька клекотінь й почало огортатися сірим туманом.

—Так з цієї пані багато не витягнеш. Добре, що ти хоч пазурі випусти не додумався, бо лепірі тут реагують напрочуд швидко, а ти й так не в кращій формі… Приходь до тями, друже, та включайся у роботу. Нас чекає Сарма, і я дуже сподіваюся встигнути її спіймати до того, як вона когось доведе до божевілля … — усміхнувся чоловік та спіймавши кульку, на яку перетворилася пташка, активував переміщення.

—Їдріть його в кадик! Казав же я Степану, що у нас аномальні зони після Чорнобиля з’явились! А він мені все: «менше треба пити, чортів по лавкам розсадити…» — вилаявся місцевий п’яничка, що саме вийшов з-за повороту та побачив, як якогось чоловіка огорнула напівпрозора, схожа на мильну, бульбашка, що за мить розтанула у повітрі разом з людиною.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.