Частина 11

Луана

Луана сиділа у куточку й перелякано кліпала очима на чоловіка, котрий мало того, що взявся нізвідки (краще б знову так зник!), демонстрував якісь фокуси та ще й ніс якусь ахінею про завдання, чомусь переконаний, що людям власних клопотів не вистачає.

—Вибачте, я, мабуть, піду спати. Не знаю, як ви, але я з Дияволом перемовин не веду.

—Та я навіть не знаю, хто такий Диявол, — широко усміхнувся гість, схоже, плануючи вразити Луану своєю чарівністю. Проте у даній ситуації він міг втримати її увагу, хіба що, якби почав роздягатися і то, не факт. Бувають у житті моменти, коли навіть безоплатний чоловічий стриптиз не може відволікти від наявних проблем.

—Думаю вам із задоволенням розкажуть, — пискнула Луана й швиденько вислизнула з кухні.

—Не сумніваюсь, але я мав намір поспілкуватись з вами трьома, — мовив чоловік, втім не намагаючись утримати втікачку.

—А я мала намір бути вдома ще тиждень тому, — пробурмотіла Луана, ховаючись вже за дверима ванної кімнати. Інга і Тоня проводили її поглядом, але полишились спілкуватися з гостем, хоча, на думку Луани, логічніше було вже бігти за святою водою, осиновим кілком, Ван Хельсінгом та Відьмаком. Хоча останні, мабуть, теж не варіант, бо суто з чоловічої солідності можуть ще й домовитись з цією потойбічною мармизою.

Скупавшись, Луана обережно відкрила двері ванної кімнати, щиро пораділа, що кухня закрита й обережно прослизнула до кімнати, яка слугувала їй спальнею. Розстеливши постіль жінка пірнула під ковдру й попри розхристані нерви, а може дякуючи їм, досить швидко заснула під рівномірне бубніння голосів за стінкою. А на ранок, виявивши у сусідньому ліжку Антоніну, котра спокійно спала і не помітивши жодних ознак наявності дивного чоловіка, Луана з радістю викинула з голови вчорашній день та тихенько зібравшись, знову поїхала у консульство.

День порадував. Ситуація з документами нарешті зрушила з мертвої точки! Після неодноразових уточнень, умовлянь та запитів Луана таки з’ясувала, що то на німецькій стороні якась чиновниця пропустила запит. Людський фактор, щоб його! Виявляється не лише в Україні можливе бюрократичне буксування. Запит з України, виявляється, прийшов на поштову скриньку працівника, котрий був у відпустці, а керівник відділу, попри те що її попередили, що буде такий запит, елементарно забула перевірити всі поштові скриньки!

Все, нарешті той нещасний запит знайшли, отримали та навіть в той же день надіслали відповідь, (Герман на прохання Луани, ледь чи не особисто проконтролював той процес, щоб знову щось десь дорогою не загубилось). Акуратно склавши до рюкзака ті омріяні документи Луана майже на крилах полетіла до квартири родичів, перебираючи доступні варіанти квитків на найближчий літак та переписуючись з чоловіком.

Інга її звично зустріла на зупинці й відчиняючи свою «дюжину дверей» (вхід на територію, у будинок, решітка на поверсі, двері тамбура і нарешті двері квартири) з цікавістю розпитувала про досягнуті успіхи. І все було чудово, доки зайшовши до квартири Луана не вперлася поглядом у відкриті двері кухні, де за столом сиділи пані-прокурорша у компанії з «дияволом». В той момент Луана із запізненням згадала, що зранку навіть не подумала спитати до чого дівчата договорились з чудним ілюзіоністом, бо чомусь думала більше ніколи його не побачити. Щиро кажучи Луану взагалі мало цікавила вся та чортівня, тим паче зараз, але гості Інги справляли суперечливе враження. Якщо та ж Антоніна у спілкування виявилося цілком нормальною людиною без жодних потойбічних закидонів, то від Ерхарда у Луани йшов мороз по шкірі. Не рятувало ситуації навіть те, що виглядав він, як голлівудський стереотип мачо-красеня, а зараз просто пив чай, не демонструючи жодних надприродних здібностей. Луана ще сподівалася уникнути спілкування, проте чоловік вже підняв погляд, в якому так і читалося «от саме тебе я й чекав!».

—Фрау, радий вас бачити! — широко усміхнувся «диявол» і та усмішка нагадала Луані картинку з якогось журналу, де кіт ввічливо запрошує мишей до своєї тарілки.

—Угу. Добрий вечір, — кивнула головою жінка, намагаючись якомога швидше роззутися й зникнути з поля зору цього чоловіка.

—Вечеряти будеш? — спитала Інга, ховаючи свою зв'язку ключів, якою за бажання можна було від злочинців відбиватися.

—Е-е-е…Так, — кивнула Луана, вирішивши, що морити власний організм голодом, через наявність на кухні якогось містичного непорозуміння, то не дуже розумно.

—До речі, можемо відзначити твій успіх у боротьбі з бюрократами двох країн, — посміхнулась Інга.

—О, пані вміє користуватися своїми чудовими здібностями? — чи то спитав, чи то констатував Ерхард, піднімаючи свою чашку та хитро примружуючись.

—Добре. Тільки я спочатку замовлю білети. Гаразд? — кивнула Луана, старанно ігноруючи «демона».

—Звичайно. Тобі розігріти печену картоплю з м’ясом чи насипати окрошки?

—Окрошки звичайно! Але трішки пізніше, — усміхнулась жінка, таки пройшовши коридором у іншу кімнату, ставлячи свій рюкзак біля дивану та тут же відкриваючи потрібний сайт.

—Ок. Тоді приходь — насиплю, — мовила Інга, повертаючись на кухню. —То на чому ми зупинились? — пролунав її бадьорий голос, а Луана закрила двері, мріючи, що поки вона замовить білети, «демон» таки знову зникне (цього разу безповоротно!) й не псуватиме їй апетит.

Інга

Інга повернулася до кухні в якій чаювали її однокурсниця з містичним чоловіком. Тоня займалась пошуком вказаної їх гостем місцини, Ерхард невимушено пив чай. Такий собі звичайнісінький гість, тільки, що приходить вдруге не через двері, і, судячи з розповідей Тоні, завітав до їх світу задля збирання свого монстрозвіринця. Пристойна мета, гірше було б, аби він тих монстрів тут вигулював.

Інга задумливо окинула поглядом схоплене у хвостик світле волосся чоловіка, синьо-фіолетові примружені очі (дуже незвичний відтінок), світлі брови, тонкі губи стиснуті у іронічну напівпосмішку, виразні мімічні зморшки, синю сорочку з закатаними до ліктів рукавами, що непогано підкреслювала спортивно-м’язисту статуру, джинси, світлі носки. Сьогодні гість з’явився роззутим. Цікаво то данина ввічливості, чи просто його монстрики черевики погризли? Тоня казала один з них виглядав, як звичайний цуцик… Загалом цей чоловік справляв суперечливе враження. Він нього віяло небезпекою, пригодами і азартом, який Інга відчувала досить давно. А азарт, то корисна штука, якщо його правильно дозувати. Може саме тому Інга й не відмовилась одразу від його пропозиції. А може тому, що навіть до розповідей Тоні (якби не феєрична поява Ерхарда, в ту історію складно було б повірити) інтуїтивно відчувала, ця персона вміє отримувати бажане і, якщо не вийде домовитись, застосує інші методи. І не факт, що ті методи будуть ввічливі та приємні. Он Тоню взагалі спочатку закидав до чорта на роги, а потім пояснював чого бажає. Навіть дивно, що вчора він лише з красномовністю вуличного шахрая пропонував вигідну угоду та полишив їх обдумувати пропозицію. Може, річ у тому, що йому потрібні всі троє, а перемістити кудись таке кагало одним махом не так просто?

—Ми зупинились на тому, що вам потрібен транспорт, бо перенести вас на потрібне місце я не можу, оскільки це вплине на загальний фон «воріт» — широко посміхнувся Ерхард. — І я маю одну ідею.

—Сподіваюсь це будуть не Фестраоли з Гаррі Поттера? — хмикнула Інга, накручуючи руде пасмо на палець та сідаючи за стіл. Переговори у них виходили, м’яко кажучи, нетиповими. Не кожен день юристу пропонують взяти участь у якомусь містично-обрядовому дійстві, обіцяючи за це непогано заплатити. Й варіанти оплати запропоновані цим гостем були напрочуд різноманітні, від рахунку у швейцарському банку, до еліксиру здоров’я рідним. І якщо перше було багатообіцяючим, втім не беззаперечним доводом йди на угоду з «дияволом», то друге Інгу таки спокусило. Нехай за новою класифікацією Інга і вважалася ще «молоддю», проте вже таки доросла до того віку, коли розумієш, що здоров’я — то найцінніша штука. А вже рідні, котрій той еліксир можна пити замість чаю, вона мала достатньо. Куди не плюнь — кожен має строкатий букет хронічних захворювань! Та що там казати, за великого рахунку навкруги жодного здорового, хоча до лікарів більшість потрапляє «раз на п’ятирічку», і то, якщо вже зовсім нікуди подітись.

—Не знаю таких, — знизав плечима чоловік.

—Такі чорні містичні, досить страхітливі коники, яких бачать лишень ті, хто бачив смерть, — пояснила Тоня, не відриваючись від телефону, який звично тримала на відстані сантиметрів десяти від носа. Таки поганий зір, то проблема.

—Ні. Тим паче, я невпевнений, що ви вмієте їздити верхи. Але ж у вас є непогана альтернатива — машини. Тож чому б не взяти їх? — мовив гість. З логічністю та підбором аргументів у нього було все добре.

—То наскільки далеко знаходиться те місце, куди нам потрібно дістатись? — спитала Інга.

—Ось, я, здається, знайшла. Ось ці розвалини тобі потрібні? — повернула Тоня до чоловіка екран телефона, демонструючи кілька фото.

—Так. Саме воно, — кивнув той, уважно роздивившись.

—І де це щастя? — спитала Інга зазирнувши до подруги у телефон.

—У містечку під назвою Кременець. Залишки фортеці, яку було зруйновано козаками ще у 1648 році. Гугл пише на автомобілі туди їхати близько п’яти годин.

—Хм, а ближче підходящих розвалин немає? Там же, схоже, просто якісь залишки стіни, — запитально подивилась на гостя Інга.

—Справа не стільки у стіні, скільки у місцині. Є ще одна підходяща і ближча, але там є висока ймовірність потрапляння блискавки в учасників ритуалу. У мене були плани полишити вас живими, втім, якщо ви наполягаєте…

—Дякуємо, грець з ним, нехай буде Кременець. Я можу нашу машину взяти, доки чоловік у відрядженні, — закотила очі Інга. — Але спочатку доведи мені, що твій еліксир існує і діє! Бо фокус з появою у квартирі це одне, а з лікуванням — зовсім інше. Як взагалі працює твоя обіцяна панацея? У нас вчені не передбачають можливості вигадати одну пігулку від усіх хвороб.

—І в мене не від усіх, а лише від тих порушень, які заважають організму нормально функціонувати. От, наприклад, зір Антоніни то не вилікує.

— Чому?

—Бо він в неї нормальний.

—Гм…Я, звичайно вибачаюсь, та ви її окуляри бачили? З яких пір такі акваріуми, то ознака нормального зору? Вибач, Тоню.

—Та не питання, — усміхнулася Антоніна, яка не бачила підстави обурюватися на правду. Окуляри в неї дійсно були зовсім не декоративні.

—Її зір функціонує нормально, просто налаштований на іншу реальність. Тому еліксир його не чіпатиме, — видав свою версію Ерхард.

—Так, а на яку саме? — спитала Тоня з цікавістю.

—На мою. Але перевірити це можна, лише потрапивши до мого світу.

—Дуже дякую, мені й тут непогано, тим паче, що я маю купу незавершених справ, — відмахнулася Тоня повертаючись до тексту на екрані.

—Як скажеш.

—Класно викрутився, — мотнула чуприною Інга. — Що ще є нормальним, в розумінні твого зілля? Все, що не потребує от прямо зараз ноги простягнути? Щось ваша рекламна компанія гірша, аніж у якогось нещасного фуфломіцина.

—У вас є якась рана? — невимушено спитав чоловік.

—Та наче ні… О, Луана наче палець позавчора порізала! Луана? — метнулась у сусідню кімнату Інга і за мить вже притягла наполохану родичку. — Ось в неї порізаний палець — демонструй!

—Гаразд. — знизав плечима Ерхард і діставши невеличку пласку пляшечку з поясу простягнув руку до жінки, що перелякано дивилась на всіх присутніх. — Давай свій поріз.

—Навіщо?

—Наш гість обіцяє продемонструвати дію еліксиру від усіх хвороб. Обіцяний бонус за допомогу у його демонічних справах.

—А чому то перевіряти потрібно на мені? — сховала руки за спину Луана.

—Бо у всіх інших відкритих ран немає.

—Ні. Я не хочу бути піддослідною мишею, — родичка зі спритністю миші, знову зникла у сусідній кімнаті.

—Гм… Засада…— скривилась Інга і перевела погляд на Тоню, що з цікавістю спостерігала за подругою. — Тоня… А я тут згадала, що у тебе були негаразди з ногою…?— майже промуркотіла Інга, відчуваючи, що спіймала за хвоста кращу ідею. Платити еліксиром Ерхард обіцяв Інзі, а так можна й Тоні здоров’я відсипати. Жодна податкова не визнає хабарем добровільну участь у майже науковому досліді.

—І? Це ж не відкрита рана, наочно не подивишся результат, — не поспішала демонструвати ентузіазм Антоніна.

—Нічого, я згодна на твій опис і притаманну правдивість. Пане демон, з таким ваш еліксир впорається?

—Впорається. Дай пів склянки води, — відповів гість, з бісиками в очах. Схоже його відверто веселила ситуація, проте чим саме, Інга не зрозуміла. Втім, це питання вона відклала на потім, а зараз діставши прозору чашку з намальованим чорним кошеням, налила в неї питної води та подала чоловіку. Той обережно відкрив кришку своєї пляшечки й капнув у воду краплину маслянистої помаранчевої рідини. Та швидко розчинилась, як акварельна фарба.

—Що і спецефектів не буде? — трохи розчаровано протягла Інга.

—Вам видовище чи дія потрібні? — іронічно поглянув на неї «демон».

—Дія.

—Гаразд. Пий — простягнув чоловік склянку Антоніні. Та обережно взяла її, покрутила.

—Двом смертям не бувати, а від однієї п’ятами не накивати, — знизала плечима подруга і випила.

—Ну як? — з цікавістю присіла поряд з подругою Інга.

—Вода-водою. На бабайку не перетворююсь? Де мої зірочки та блискавки, як у діснеївському мультику?

—Та ні, наче. Зірочок точно не бачу. Яка швидкість дії твоєї панацеї? — повернулась Інга до Ерхарда.

—Не миттєва, якщо пошкодження застаріле. Кілька днів потрібно.

—Тю! Тобто ти вже тричі злиняти встигнеш, коли ефект має проявитись?

—А я не обіцяв миттєвого.

—Твою ж… Тоня, він таки з нашої братії. І контракт з ним потрібно підписувати виключно письмовий, з обумовленням усіх нюансів!

—Думаєш допоможе?

—Вже невпевнена, — Інга невдоволено підперла голову рукою, споглядаючи на їх гостя. Вона вже зрозуміла, що просто так його не позбутись, але ще й не придумала, як пояснюватиме чоловіку свою незаплановану подорож. Але, попри все, цей нахабно-містичний кадр не викликав у неї неприязні, радше суміш азарту й цікавості.

—Добре, пані, полишаю вас збиратись, складати контракт, розважатись, як вам заманеться, але завтра я вас чекаю біля тієї фортеці.

—Агов, ми ж ще не погодились! — обурилась Інга. — Он Луана взагалі про тебе чути не хоче.

—Ви збирайтесь, а Луана то мій клопіт, — чарівно посміхнувся чоловік і зник, а в сусідній кімнаті впала якась річ. Інга прожогом кинулась до вітальні, втім не сильно здивувалась виявивши, що Луани там вже немає. Схоже пан-демон взявся за родичку серйозно.

—Блін… і як її рятувати? — розгублено подивилась Інга на Тоню, що окинувши поглядом пусту кімнату тяжко зітхнула й повернулась до свого чаю.

—Ніяк. Йому потрібна наша допомога, тож він її точно поверне. І думаю навіть цілою та неушкодженою. Принаймні, на маніяка-збоченця він не схожий.

—Сподіваюсь. Бо якось геть некрасиво вийшло. Людина до мене в гості завітала, а її тут демон викрав… Як я це всім нашим родичам поясню?

—Сподіваємось, що не доведеться пояснювати. Пішли збиратись у подорож?

—Наче нам полишили варіанти…

Луана

Луана несподівано опинилась у чистому безкрайньому зеленому полі. Ось тільки-но сиділа на дивані та вивчала варіанти квитків, а вже посеред поля! І без телефону! А поряд усміхнений «демон». Всівся діловито на траву, запрошуючи поплескав рукою поряд з собою й іронічно так шкіриться, як гієна на загнане оленятко.

—Отже так, пані Луано. Мені потрібна ваша участь у одній справі, тож питаю ще раз, з усією повагою. Що саме вас може зацікавити, в якості оплати за вашу скромну допомогу?

Луана дивилась на цього чоловіка широко розкривши очі й почувалася так, як колись, під час сонного паралічу. Їй було не просто страшно, а капець, як страшно. Вона поворухнутись не могла, не те, що розмірковувати. Та ще мить і цьому розумнику доведеться вчитись спілкуватись з мерцями, бо вона точно дуба вріже! Хвилина, дві, три… Чоловік відкинув травинку й рвучко піднявшись схопив її за руку. Мить і жінка опинилась по шию у якомусь морі, ще мить й вона вже на довжелезному скляному мосту над прірвою. Сутінки, навкруги гори, під ногами здоровенний прямокутник непристойно чистого скла, а за ним… прірва. Бездонна, бо десь глибоко-глибоко можна роздивитися, хіба що, пасма туману. Луана, як опустила погляд на це видовище, так і заклякла, незважаючи на холодний вітер та воду, що стікала з неї струмочками.

—Пані я можу цей атракціон продовжувати довго. Та може таки подумаєте і ми з вами домовимось, як дорослі люди? — промовив чоловік відпустивши руку Луани та відійшовши до поручня, від якого високо вгору піднімались довжелезні білі троси. Доки Ерхард з байдужим виглядом розглядав околиці, Луана старанно заплющила очі намагаючись переконати себе, що то все вибрики її уяви…

—Гаразд, а якщо так? — пролунав поряд втомлений голос і ніс жінки відчув запах ванілі, а шкіра — тепло. Обережно відкривши одне око, Луана виявила, що знаходиться у невеличкому світлому приміщенні заставленому полицями з хлібом, булочками та багетами. — Пригощайся, — Ерхард простягнув їй булочку з родзинками.

—Не хочу з родзинками, — скривилась вмить оживши Луана та з цікавістю озираючись. Схоже, вона потрапила у якусь пекарню, щоправда чомусь без людей. Але тут було затишно і тепло. Для повного щастя не вистачало хіба що гарячого какао.

—Гаразд, тримай таку, — чоловік спокійно поклав одну булочку на полицю та простягнув своїй співбесідниці іншу, присипану маком. —То ти почнеш думати?

—А про що потрібно думати? — спитала жінка, з насолодою надкусюючи м'яке ароматне тісто і виявляючи, що у середині багато смачного маку. Невідомо хто тут пекар, але він точно майстер рівня «бог».

—Що тобі запропонувати, аби ти завтра поїхала зі своїми подругами і прийняла участь у одному, так би мовити, невеликому ритуалі.

—Я не хочу нікуди їхати, — знизала плечима Луана й миттєво опинилась на засніженій вершині, по коліно у снігу.

—Їхати доведеться, але для того, аби це було вигідно нам обом, я таки рекомендую визначитись з оплатою. То що тобі потрібно? — ввічливо, але з відчутно стримуваним роздратуванням мовив чоловік.

—Ніч-ч-чого…— простукотіла зубами жінка.

—А якщо подумати?

Майже паралізована жахом Луана сподобалася лише мотнула головою. Яке там думати, вона вже уявляла квіточки на власній могилі і прискорено прощалася з життям! Але за секунду… знову опинилася у пекарні. Ерхард втомлено присів на якийсь дерев’яний стілець, задумливо подивився на жінку.

—Щось же тобі потрібно? Гроші, здоров’я, якийсь предмет вашого світу?

—Хочу щоб ніколи не було війни, ніде. Щоб ніхто не хворів. Ніколи. Щоб не вмирали. Щоб не придумали пластик і атомну бомбу. Ніколи. А також зброю, як звичайну так і біологічну. Щоб все у всіх було і нічого за це не було! — проторохтіла Луана отряхуючи залишки снігу з задубілого на морозі одягу та мліючи від приємного тепла.

—Сонечко, я ж не бог. Давай більш конкретні варіанти. Що хочеш саме ти?

—Слухай, ну я ж чула про той твій еліксир здоров’я. Якщо напружишся, то зможеш.

—Та-ак… Все, дістала. Обирай, хто з твоїх рідних полишиться на вершині Евересту, якщо ти не поїдеш? — проричав чоловік.

—Та чого ж так нервувати? Що там в тебе є взагалі? Оголоси весь список, — примирливо закліпала очима Луана, бо перспектива так «вигуляти» когось з рідних її геть не спокушала.

—Гаразд… у мене є еліксир, що змушує людину говорити правду.

—Чарівна паличка є?

—Ні. Але є торбина, що подвоює речі, які в неї потрапляють.

—На фіга така торба? І так барахла повна квартира. Ще й подвоїти все… Ти подарунки пропонуєш чи покарання? — хмикнула жінка, знову повертаючись до булочки, яка виявилася напрочуд смачною. Одяг парував і напрочуд швидко висихав, що теж неймовірно радувало.

—Є браслет, що може допомогти витягувати зі сну речі…

—Ще краще, — закотила очі Луана, — Я тут позбавлятись мотлоху збираюсь, а ти мені пропонуєш його ще й зі сну натягати?

— Я тобі пропоную непогані варіанти. Практичні, зручні.

—Та які ж вони непогані? Повна дурня. Ти якийсь відірваний від реальності.

Ерхард голосно видихнув.

— А якщо виконати твоє бажання щодо вилучення всього пластику, то тут почнеться повний апокаліпсис, бо його у вас занадто багато у всьому, від літаків до побутових речей, — уїдливо мовив він, піднімаючись зі стільця.

—Ну якось же ми жили до пластика, — знизала плечима Луана.

—А якщо ніхто не хворітиме і не помиратиме, то планета ваша накриється гапликом трохи пізніше, зате ґрунтовніше

—Твої проблеми. Думай, як це організувати.

—Знаєш, версія з твоїм родичем на вершині засніженої гори мені подобається все більше.

—І що то тобі дасть?

—Полишу нещасного там, до того моменту, доки не повернусь додому. Не допоможеш повернутись — шанси вижити у людини, м’яко кажучи, скромні. А гора велика, можна натовп народу туди перемістити. Я ж зовсім не добрий чарівник, — проричав крізь зуби чоловік.

—Помістив усіх. Що далі? — не розуміюче подивилась на нього

Луана.

—Ну якщо з тобою не домовлюсь, полишу й тебе з ними за компанію і буду шукати іншого учасника. Для мене час не настільки критичний та й муки совісті не турбують. Не вийде домовитись тут, піду деінде.

—Ех, сумно. Помирати мені на Евересті. — засмучено видихнула Луана, роздивляючись булочки на полицях. — А взагалі, щось якась нестиковочка у твоїх словах. Муки совісті тобі невідомі, але в той же час пластик ти прибрати не можеш, бо в нас тут начебто апокаліпсис наступить, і щоб ніхто не помирав не можеш зробити, бо фігня буде на землі. Так тобі ж пофіг, що тут буде, в чому питання то?

—Так, мені байдуже, що тут у вас буде! Я просто таке не можу і не хочу робити. Сенсу не має витрачати на таке сили і ресурси! — гаркнув Ерхард, нависнувши над жінкою.

—А що ти в загалі можеш? — підняла вона на нього питальний погляд.

—Подарувати пару предметів з незвичними властивостями чи перемістити щось кудись. Або вбити.

—Ну вбивай, — знизала Луана плечима і потяглася за симпатичним рогаликом.

— Аршалаїх клятий, я тобі пропонував швиденько домовитись про оплату за невеличку послугу і полишити ваш світ! Там і роботи всього-нічого — постояти, пройтися з реквізитом по вказаній доріжці та помахати мені ручкою, намагаючись не дивитись у ворота між світами!

—Таке до добра не доводить…

—Та я ж всього лишень хочу додому повернутись! — гепнув він розлючено кулаком у стіну. На жінку посипалася чи то дрібнесенька глина, чи то шпаклівка.

—А-а-а. Тоді я ручкою помахаю. А де дім? — струсила з себе пилюку Луана.

—Дім в іншій реальності, перехід доволі складний, потрібно троє помічників, з вмінням ці реальності бачити та контактувати з ними, — втомлено відповів «демон».

—Так я не вмію бачити таке. Чого ти до мене причепився? — здивовано закліпала вона очима.

—Вмієш. Імар бачив у тебе такі здібності.

—Імар?

—Те кошеня, що твій чоловік у вікно викинув. Воно мені повідомило, що до тебе залітав ікар — блакитний такий метелик, з непересічними здібностями.

—А-а, монстрокотика пам’ятаю…То він ще й говорити вміє? Кошмар. І метелик теж був.

—Ну от, а той метелик відвідує та цікавиться лише тими, хто має певні рідкісні здібності.

—Зрозуміло. А одразу пояснити не міг? Я й просто так допоможу, — знизала плечима Луана, відкушуючи нарешті рогалик. Цей пекарський витвір теж не розчарував.

—Так я й намагався… Почав, як ділова людина з пропозиції оплати…— обурено вирячився на неї чоловік

—Так ти ж лише оплату пропонував, а за що вона не казав, — хмикнула жінка, розвертаючись знову до полиць з булочками та плануючи прихопити ще одну, доки цей дивний тип її ще кудись не закинув. Позаду почувся шурхіт, а озирнувшись жінка побачила, як «демон» чи то схлипуючи, чи то намагаючись втримати сміх, повільно сповзає по стіні, всідаючись на підлогу

—Жінки…— пробурмотів він крізь дивні звуки.

—А що не так?

—Аршалаїх, дай мені сил…— закотив очі чоловік, а потім повернувся питально до Луани, котра вже цапнула іншу булочку. —То ти точно допоможеш? Їхати годин п’ять на вашій машині в один бік, потім ще повертатись. Може таки потрібна оплата?

—Ні, оплата не потрібна.

—Ну от і домовились…— мотнув він втомлено головою й за мить Луана у вже повністю сухому одязі знову стояла посеред кімнати з якої щезла, а в руках тримала невеличку кручену булочку і надкушений рогалик.

—Луана! — підскочила на дивані Інга, яка сиділа поряд з Тонею, — Все добре?

—Так. Я завтра з вами їду. І ось, частування принесла. Це смачно, — Луана простягнула булочку здивованій Інзі і присіла біля свого рюкзака, перебрати речі. Не все, що мало їхати до Німеччини потрібно у мандрах Україною. Луана не раділа майбутній поїздці, проте цілком здатна була керуватися приципом «треба, так треба».

—Ти унікум! — розсміялася Інга. — Окрошка ще актуальна, чи ти вже встигла повечеряти?

—Звичайно актуальна. Повноцінним в мене був тільки чудний атракціон переміщень, а от вечерю в програму не включили.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.