Частина 9

Антоніна

На ранок Антоніна не виявила у своїй квартирі жодних слідів нічного гостя і, якби не зникнення коробки з фурнітурою, жінка б вирішила, що він їй взагалі наснився. Втім, особливо перейматись тим питанням було ніколи, бо телефон прокурора прокинувся раніше будильника, сповіщаючи про бажання колег та злочинців навішати на її шию роботи, та й наявні плани на день за масштабами наближалися до Наполеонівських. І Тоня мала намір виконати ті плани, бо точно знала, що навколишній світ мало цікавлять нюанси буття однієї людини, а життя має звичку мчати у режимі скаженого гіпопотама, зносячи на своєму шляху усіх, хто ловить гав.

Втім, попри старанні спроби насиченого робочого тижня стерти з пам’яті Антоніни нетипові пригоди, виявилося, що не так легко забути те відро чудасії, що так щедро вилив на її голову Ерхард. Тому у неділю, тимчасово розгрібши робочі завали, жінка таки зайнялася пошуком інформації, яка б хоч трішки пролили світло на містику, що додала надміру екзотично віддтінків її буттю. І почати Тоня вирішила з метелика, якого той нещасний маг-дресирувальник іменував Ікаром. Якщо ця комаха дійсно такий фантастичний мандрівник, як розказував її нічний гість, то і в їх світі про це має щось бути. Антоніна розуміла, що навряд чи на дану тему існує наукова праця, але хоч якась байка чи легенда має бути. Казки то взагалі часом неоціненне джерело інформації, особливо, якщо знати, що шукати.

Для початку Тоня з’ясувала, що блакитних метеликів не так багато, а в Україні, схоже, взагалі один й іменується він — «Синявець Ікар». Цікавий збіг. Судячи з фото на сторінці Вікіпедії, виглядає той Синявець один в один, як блакитна приблуда з якої вся та чортівня почалася, але в інтернеті опис комахи був буденно-типовий: зовнішні ознаки, поширення, спосіб життя, місце проживання. Жодного слова про містично-телепортаційні можливості. Мдя, схоже не даремно кажуть, що люди занадто погано вивчили те, що їх оточує. Тоня ще раз уважно роздивилася фото метелика, згадала свої чудні переміщення у компанії з цим блакитним непорозумінням та пішла шукати далі.

Ім’я Ікар в першу чергу асоціювало у Антоніни з давньогрецькою легендою про самовпевненого хлопця-літуна, але в ній, на жаль, нічого не було про метеликів. Тоня навіть відкрила міф про Ікара і Дедала, ще раз проглянула, впевнилася, що доленосними метеликами там і не пахне та пішла шукати місцевий фольклор.

Рідні давньослов’янські легенди не допомогли, бо відводили метеликам хіба що роль посланця, який може донести богам прохання про дощ. Християнство більш уважно відносилося до цих комах, бо частенько зображали одного з них на руці Христа, як символ відродження та воскресіння душі. Цікаво чи мало то відношення до тих вмінь метеликів, про які казав Ерхард?

Римляни вважали, що метелики, це квіти, які зірвав вітер. Антоніна пригадала вир блакитних метеликів, який побачила, коли вперше «провалилась» невідомо куди, але вирішила, що навряд чи тут доречна гра порівнянь.

Давні греки теж асоціювали душу з метеликом й навіть називали їх одним словом — «психе», та навіть у своїй міфології мали чарівну дівчину з крилами метелика — Психею, дружину Ероса. Втім, з такими крилами вони ще зображали ельфів та духів повітря. Може таки щось знали ті давні греки? Щоправда, пізніше, у середні віки, метелик в Європі символізував лише легковажність, а з часом взагалі перетворився на еротичний символ. Можливо через те, що у Франції виникла мода на розведення метеликів у зимових садах та організацію салютів з цих комах.

—Добре, подивимось, що нам розкаже всезнайка-інтернет, про більш екзотичні культури — пробурмотіла Антоніна, відкриваючи чергову статтю, у якій йшла мова про Китай.

Китайці здавна захоплювалися красою та витонченістю цих комах. За їх уявленнями метелики пов’язані з найбільш значущими для людини поняттями, такими як: життя, душа, любов, щастя, і є символом символ віри, надії та кохання. Легенд на дату тему вони мали багато й різних, але хіба що та, яка була пов’язана з філософом Чжуанцзи, якось підходила до наявної ситуації. Згідно з вченням цього мудреця, уві сні розмиваються кордони між реальністю та фантазією. За легендою, одного разу сам Чжуанзи побачив сон, в якому він літав метеликом, а коли прокинувся задумався над питанням: «був я людиною, якій наснилося, що вона метелик, чи є метеликом, який зараз бачить сон, про те, що він людина?»

Антоніна хмикнула, бо колись читала про цей філософський казус, але ніколи не думала, що доведеться його згадати за таких обставин. От тільки Ерхард подорожував явно не уві сні, а прихопивши цілком матеріальне тіло і не тільки своє.

Наступною жінці трапилася стаття про Японію, де метелик також вважається символом щастя. У цій країні навіть існував ритуальний «танок метеликів», яким традиційно відкривали свята. Та й випускати метеликів на свято там теж полюбляли. А от на Мадагаскарі існувала легенда, що душі померлих оселяються у нічних метеликах і, якщо такого вбити, то миттєво отримаєте стрілу в живіт. Тоня, усміхнулась, уявивши скільки стріл вже мала зібрати її Потєряшка, яка за першої ж нагоди ловила нічних метеликів, бо з мишами у квартирі якось не склалось. Якби ця казка мала щось спільне з реальністю, то її кішка вже давно б перетворилася на зомбі-дикобраза.

В Бірмі (нині в М'янмі), вважали що «він-лайк-пья», тобто душа-метелик, вилітає з тіла під час сну, зустрічається з душами-метеликами інших істот і повертається, коли людина прокинеться. В цій країні, виявляється, дітям досі розповідають, що не можна раптово будити людину, бо «він-лайк-пья» може не встигнути повернутись й людина помре. От в цю легенду Ерхард, схоже, точно не вірив, бо без жодних сумнівів розбудив Тоню посеред ночі.

Взагалі, Антоніна з’ясувала, що в більшості культур етапи життя метелика співвідносили з життям людини. Від яйця до личинки — зародження свідомості, від личинки до гусені — вхід у фізичний світ. Гусінь — життя з турботою про матеріальне, лялечка — відхід від метушні чи взагалі потреб цього світу. Метелик — просвітлення, воскресіння душі. Тоня, зітхнула, зазирнула у дзеркало, критично оглянула своє втомлене обличчя, втішила себе тим, що вона зараз гусінь й не має виглядати, як спокуслива німфа, та продовжила пошуки.

Наступними жінці трапились легенди давньої Мексики, де частенько згадуються метелики, що не дивно, якщо згадати скільки комах водиться у тих краях. У ацтеків, виявляється, була навіть богиня у вигляді обсидіанового метелика! Звали її Іцпапалотль і була вона не якоюсь там дрібнотою, а цілою богинею Долі, яка правила небесним раєм Тамоанчан. Проте, доброю чи навіть красивою цю пані важко було б назвати, бо судячи з опису та наявних в інтернеті зображень, по краях її крил стирчали обсидіанові ножі, а ще були пазурі ягуара на руках, кігті орла на ногах, та й замість язика — ніж. Видовище, явно не для слабких духом. Страшно уявити, яким був її «рай».

Також давні ацтеки та індійці, як і слов’яни, вважали, що метелик може передати побажання людини на небо. Тоня відмітила для себе, що вже не вперше зустрічає версію, про вміння метелика долетіти до Бога і її відверто дивувала така спільність думки, адже ці комахи не здаються найшвидшими чи найвитривалішими літунами.

Антоніна потерла перенісся та вирішила відкрити загальні дані про вміння метеликів. Може вона щось не знає про ту дрібноту? Виявилося, дійсно знає небагато, бо довелося непогано так відкоригувати свої уявлення про здібності комах, адже науковці заявляли, що деякі метелики здатні на багатокілометрові міграції, під час яких перелітають гори та океани, а швидкість можуть розвинути до 60 км/год! Нічогенькі такі показники! А ще вчені стверджують, що природа наділила цих лускокрилих істот фасеточним зором, здатністю вловлювати ультразвуки, орієнтуватися за магнітним полем землі, надчутливим нюхом, здатністю до мімікрії та ще купую цікавих властивостей, які людині й не снилися. Тоня спіймала себе на тому, що вже не дуже впевнена, щодо надмірної тендітності метеликів. Схоже, це той випадок, коли загальна думка людей має мало спільного з реаліями.

Доки Антоніна вкладала в голові купу новоотриманої інформації, її кішка стрибнула на стіл та демонстративно пройшлася по руках жінки, закривши собою екран. Улюблениця прозоро натякала на обід.

—Ти права, Потєряшка, таке краще засвоювати з чимось у прикуску, — мовила Тоня та закривши ноутбук, направившись на кухню. Отримана інформація змушувала під іншим кутом подивитися на свої пригоди та їх учасників.

Луана

Луана старанно і тому досить швидко витіснила з пам’яті історію з монстрокошеням та його дивними господарями, тим паче, що той кошмарик не повернувся, а отримана на роботі відпустка дозволила вибратися до батьків в окупований Донецьк. Син почувався нормально, тож його можна було полишити на чоловіка, а от маму з татом Луана не бачила вже дуже давно.

Плануючи поїздку жінка усвідомлювала її складність, проте початку основних проблем очікувала десь на блокпостах, а зовсім не у потязі з Києва до Костянтинівки. А вони почалися саме там, бо варто було Луані на хвилинку вискочити з купе, як у неї… вкрали телефон. Хто, як, незрозуміло, і грець би з ним (купити якусь тимчасову «дзвонилку» не проблема), але в чохлі телефону лежала посвідка на тимчасове проживання у Німеччині!

Паніка, скандал, крики, заява у поліцію, опитування, виявлення ще кількох постраждалих, фіксація крадіжки правоохоронцями і весь їх результат — байдужа заява: «та ваші документи вже десь у вікно викинули, тож можете не сподіватись їх знайти». Луана була вражена та обурена таким підходом. Та он у її брата в Німеччині вкрали портмоне з документами, так поліція все місто на вуха поставила, під кожен кущ зазирнула, але документи знайшла! А ці навіть не планували, щось робити! Скільки там того потяга!? Невже так важко хоча б спробувати знайти документ!? Ні, поліціанти лише побіжно опитали людей з її вагону й полишили потяг з почуттям виконаного обов’язку! Впоралися! А далі — самі гребіться! Луана у відчаї ходила по вагонах, тамбурам, заглядала по смітниках, переглядала різний непотріб в пошуках своїх документів… Все марно. Ще й сусідка по купе трапилася говірлива, як радіо без вимикача, без жодних переходів співчуваючи, лаючись на всіх і вся, згадуючи якихось домашніх тваринок, що возять із собою пасажири і випускають без нагляду бігати вагоном («я ледь не вбилася через якесь кошеня!»), вимагаючи у провідника чаю, цукру та з впевненим виглядом видаючи мішок «корисних» рекомендацій, як потрібно подорожувати, куди класти документи і скільки грошей із собою брати.

До батьків Луана доїхала у шоковому стані, майже не помітивши ті нещасні блокпости з їх нескінченними чергами та не відчувши радості коли, нарешті, побачила рідних. Все гостювання перетворилося на ядучу суміш відчаю, телефонних дзвінків та сліз. Повернення до сина, чоловіка, вчасний вихід на роботу, опинилися під величезною загрозою, адже для цього недостатньо було українського паспорта, за яким Луана перетинала блокпости на непідконтрольну Україні територію. Аби повернутися до Німеччини, потрібно було відновити посвідку на проживання в Німеччині. Було б громадянство, яке Луана вже давно могла отримати, оскільки вийшла заміж за німця, все було б простіше, але жінка свідомо не займалася цим питанням, оскільки тоді втратила б український паспорт з реєстрацією проживання в Макеєвці, завдяки якому могла їздити до батьків. А в телефонному режимі та ще й з окупованого Донецьку, де мобільний зв'язок нагадував вередливого привида, відновити посвідку на тимчасове проживання, виявилося неможливо.

Провівши у батьків буквально тиждень, Луана вимушена була повернутися до Києва — оббивати пороги консульства. Добре хоч, що в столиці мешкали родичі, у яких можна було зупинитись. Відновлення документів виявилося не просто складним, а просто таки знущальницьким квестом. Чиновники та бюрократична машина, здається, збирались значно скоротити й без того скромну кількість її нервових клітин. Замість допомогти та хоча б поспівчувати, Луану завалили ідіотськими вимогами! То їм посвідку подай, яка власне і втрачена, то довідку з лінійного відділення поліції (та що ж їй їхати в те якесь глухе село, де приймали заяву про крадіжку? Все ж має бути в електронній базі!), то паспорт, то смс з номера телефону (який вкрали!), то підтвердження з Німеччини, що вона там дійсно зареєстрована і має шлюб з німцем, то ще якусь дурню! Ще й у Німеччині саме розпочались свята й нічого не працювало майже тиждень, позбавляючи можливості отримати зворотний зв’язок.

Проте ось вже і свята закінчилися, до розв’язання питання приєднався її чоловік (зайшов у Хагені у всі можливі інстанції, написав всі можливі заяви), а «віз і нині там»! Наче пороблено! Луана нескінченно курсувала Києвом від однієї державної установи до іншої, Герман в Хагені репетував «повертіть мені жінку», але можливість повернутись щоразу вислизала. Ще й, на додачу, син знову потрапив до лікарні. Герман звичайно допомагав Артему, як міг, і повідомляв жінці про перебіг ситуації, але Луана вже просто божеволіла від всієї цієї дурні. Три тижні штурму інстанцій, а результату — нуль! Луана вже знала поіменно майже всіх працівників консульства та візового центру, щоранку пробиралася в ці установи майже, як професійний злочинець, бо навіть потрапити в те приміщення, було непростим завданням. Їй почали вже відверто співчувати і, як могли, намагались допомогти, (охоронець старанно «ловив гав», вдаючи що не помітив нещасну жінку, дівчина з консульства, попри інструкцію, показала підтвердження направлення документів до Хагену), але справа, ніби зачарована, не рухалась з мертвої точки! Вже основний пакет документів зібрано, запит до консульства Німеччини відправлено, а справа стоїть, бо Київ не отримує відповідь, а Хаген каже, що не отримував запит! І хоч головою об стіну бийся!

Антоніна

Минуло два тижні наповнених по вінця звичною роботою та буденними справами і Антоніна вже почала плекати надію, що містика нарешті полишила її в спокої. Проте, коли один з ранків почався не з дзвінка будильника, а візиту Ерхарда, Тоня теж не дуже здивувалася, бо, щиро кажучи, не вірила, що зможе так просто відмахатися від цієї чудасії.

Тепер маг-звіролюб з’явився біля її ліжка о шостій ранку (не посеред ночі— вже непогано), але на цьому добрі новини й закінчилися, бо почав розмову цей горе-будильник з невимушеного повідомлення, що в нього є план, в якому Антоніна отримала важливу роль: «Шановна пані, ви мені потрібні на пару днів, може на тиждень, але я дам вам трохи часу на збори». От просто феєрична доброта! Але що Тоня могла протиставити цій містичній фізіономії? Та й Стокгольмський синдром ніхто не скасовував... Отож під зацікавленим чоловічим поглядом обдумуючи, як «висмикнути» пару днів на роботі, Антоніна умивалась, чистила зуби, збиралась, розігрівала сніданок та відповідала на численні телефонні дзвінки. Колеги цього ранку наче показились. Ще трішки й, здавалося, телефон вибухне. Дзвонили аби уточнити час судового засідання, сказати, що один підозрюваний почав визнавати вину, а інший навпаки «увімкнув вибіркову амнезію», повідомляли, що доставили чергове «щастя» з розшуку. І все це зранку! Ще й цей, нетиповий викрадач людей, під боком періодично шкіриться. Схоже його відверто веселила робота прокурора! Ні, ну Тоня визнавала, що в її діяльності дійсно бувають гуморески, але переважно чорненькі, вузькоспеціалізовані й розуміють їх далеко не всі.

Взагалі, постійне спілкування з кримінальними елементами, наочний огляд того, що люди можуть зробити один з одним за якусь тисячу, чи навіть сотню гривень, призвело до того, що Антоніна давно не мала надмірних очікувань щодо людей і одночасно навчилася приймати більшість ситуацій спокійно. Якщо могла щось змінити — змінювала, не могла — намагалась не витрачати марно нервові клітини. Саме тому вона й зараз не збиралась репетувати. Робити щось протизаконне Тоня не планувала у будь-якому випадку, а зайвий раз сперечатись з чоловіком, що має незрозумілі чи то здібності, чи то технології, вважала нерозумним. Ким би не був Ерхард, поки що він просив її допомоги, можна сказати, у добрих справах, нехай це й вносило певний хаос у її власне життя.

—То як пройшли твої експерименти з фурнітурою? Довгенько ж ти з нею розважався, — спитала Тоня, завершуючи сніданок, який довелося поділити на двох. І тріскав її гість приготований нашвидку вівсяноблинчик з сиром та помідорами так, наче в житті нічого смачнішого не їв, чи ці два тижні сидів виключно на сухарях.

—Чудово. Сформувалося досить цікаве вирішення проблеми і ми з імарами працюємо над його реалізацією. Але ще мені потрібна й твоя допомога, — кивнув Ерхард, акуратно виловлюючи по тарілці залишки їжі.

—А може обійдешся самою фурнітурою?

—На жаль, ні. Лише її недостатньо.

—А щастя ж було так близько…То скільки в мене часу, перш ніж ти знову мене висмикнеш? — спитала Тоня розливаючи по чашках каву з молоком.

—Максимум кілька годин, — кивнув Ерхард, щось зосереджено занотовуючи у свій невеличкий блокнот. Чи щось схоже на блокнот, бо малюнок якоїсь химерної конструкції, здається, суттєво випирав з площини «аркуша». Та й довгі рядки якихось обчислень та формул поряд з малюнком, час від часу підозріло розпливалися і списати то виключно на вади зору, Тоні заважали логіка та наявні на носі окуляри.

—Дякую. Сподіваюсь ти зможеш мене почекати тут, а не демонструвати знову аномальні явища посеред державних установ? — спробувала прокурор хоч якось обмежити розмах містичних планів, що вже діловито розляглися, посуваючи її власні потреби з невимушеністю вусатої Потєряшки.

—А це проблема?

—Так. У нашій країні й так більшість населення сформувало не вельми гарний образ прокуратури, тож додавати сюди ще й демонічні риси, точно не варто, — спробувала пояснити свою позицію жінка.

– Як скажеш. Але думаю, якби ті, кого ти так старанно намагаєшся покарати, боялись не лише закону, а ще й особисто тебе, справа пішла б жвавіше, — хмикнув чоловік, не відволікаючись від своїх обчислень.

– Ні. Навіть якщо я буду страшна, як розлючений кашкалдак, то не зупинить всіх злочинців. Та й взагалі, зупиняти від вчинення злочину, має не страх перед прокурором, а розуміння того, що ти відповідатимеш за свої вчинки. А цього добитись вкрай складно. Хтось того не усвідомлює під дією алкоголю, комусь природа розуму не відсипала, комусь замість розуму дісталася самовпевненість. А ще в нашій країні є ті, хто впевнений, що тримає закон в кишені, — скрушно зітхнула Тоня.

– Тоді взагалі не розумію, чому ти переймаєшся.

– Бо я люблю свою роботу, впевнена в її потрібності і не бажаю псувати репутацію організації, на яку й так вішають всіх собак!

– І багато вже їх там висить?

– Достатньо, аби більшість вважало всіх прокурорів продажними шкурами, що геть нічого не роблять.

—А це не так? — Ерхард зацікавлено підняв голову.

—Ні! Є люди, які відповідально ставляться до своєї роботи, і я багато таких знаю! Просто наші ЗМІ занадто активно піарять брудні справи, — обурено відповіла Антоніна, яка дійсно знала достатньо гарних працівників прокуратури. Чудових фахівців, розумних, відповідальних людей, які не заробляли на хабарництві та не «прикривали» темні справи можновладців.

– Та ти прямо фанат своєї справи та організації, — хмикнув чоловік. — Але мені, власне, байдуже, хто тут і з яких причин порушує закон.

– Навіть не сумнівалась. Проте буду дуже вдячна, якщо особисто ти його в моїй компанії не порушуватимеш. Бо, попри всі твої здібності, я докладу максимум зусиль, аби й тебе притягнути до відповідальності.

– Хм…— Ерхард підняв голову від свого блокноту та поглянувши на жінку, яка вже взувалася, посміхнувся кутиками губ, — А хіба у вас законом заборонене переміщення з метою пошуку тварин ?

– Ні…

– Ну то я нічого й не порушую. Нікого не вбив, не покалічив, а тебе про допомогу ввічливо попросив. Тож я майже цілком законослухняний громадянин, навіть не знаючи ваших порядків.

– Їх незнання не звільняє від відповідальності.

– Спірно. Ти ще довго мене навертатимеш у свою віру? Бо у мене невеликий ліміт часу, тож, аби я не порушував спокій твоїх колег та інших громадян, може пришвидшишся?

– Вже пішла, — Антоніна махнувши рукою вийшла з квартири, бо дійсно не бажала повторення містичних проявів посеред прокуратури. Закон це може й не порушує, а от їй може проблем додати. І так перед Фоміним майже роман довелось вигадувати (колеги, на жаль, проговорилися про дивну спробу «прогулу» прокурора, що ледь не призвів до перенесення судового засідання), а якщо ще й Микола подібне побачить, то в місті взагалі розгорнеться масштабний план оперативних дій та збору інформації. А то може додати складностей всім, бо розуміння, а тим паче прийнятного для більшості людей пояснення того, що відбувається в її житті, Тоня досі не мала. Варто спробувати обійтися «малою кров’ю», хоча висмикнути кілька незапланованих вихідних — то теж нетривіальне завдання для прокурора. Але краще вже вигризти у шефа відпустку, аніж знову феєрично зникати просто посеред коридору.

Проте, як не намагалася Тоня проявити дива наполегливості і дипломатії, а вереск керівництва: «А хто за тебе в суд піде, А звіт? А завдання є невиконані?» було чутно, мабуть, в усіх сусідніх кабінетах. Що поробиш, з дванадцяти наявних працівників лише троє-четверо здатні мовчки взяти справу будь-якої складності та на будь-якій стадії вийти у суд. І одним з таких була сама Антоніна. Тож, не дивно, що керівництво репетувало. Втім, Тоня теж уміла бути переконливою, принаймні, коли то стосувалося нормальних людей.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.