Частина 12

Ерхард

Домовитися з трьома настільки різними особами виявилося непростим завданням. Взагалі, особисто роздивившись панянок, чоловік одразу подумки відмітив, що досі не розуміє, чим керуються ікари, відмічаючи когось своєю прихильністю. Ці три жінки, здається, взагалі не мали нічого спільного: ані зовнішності, ані набору цінностей, ані шаблонів поведінки. Луана була худенькою невисокою жіночкою, таким собі вічним підлітком, і нагадувала перелякану дрібну тваринку, що зникне у найближчій шпарині, варто вітру необережно ворухнути траву над її головою. Інга була яскравою, фігурною панянкою, яка на нетипову ситуацію дивилася з оптимістично-практичної точки зору, сприймаючи її виключно, як можливість отримати чи дізнатися щось цікаве. Антоніна на фоні перших двох жінок зовнішністю не вражала, проте дивувала наполегливістю, з якою йшла по життю, попри всі проблеми зі здоров’ям та різноманітні перепони. А ще, якщо прокурор старанно ховала за гумором та імітацією цинізму, бажання змінити світ на краще, то та ж Інга, котра легко готова була повірити у диво, одразу думала, як це «диво» використати собі на користь.

Єдине, що полишило на цих трьох особах схожий слід, це — війна. Потрапивши під вплив такого досить жорстокого явища, всі троє були не розчавлені чи поламані об коліно (що зазвичай буває з більшістю у подібних екстремальних умовах), а отримали значне прискорення у різних, проте на диво вдалих напрямках. І Ерхард, проглядаючи долю кожної, губився у здогадках, так вийшло через вплив ікарів, чи через особисті якості кожної з панянок. Одвічне питання: «Ситуація робить з людини того, ким вона є, чи людина використовує ситуацію?». Втім, загалом чоловік був не стільки зацікавленим у ретельному аналізі самих жінок, скільки у необхідності зібрати їх разом у потрібному місці та сформувати потрібні умови для виявлення Дотику. І найскладнішим елементом у цьому ребусі стала Луана, яка спочатку просто втекла від розмови, старанно формуючи навколо себе власну реальність, а потім ще й нівелювала роботу Сарми, отримавши всі потрібні для виїзду в Німеччину документи. Нічого собі здібності! Виявилося, що ця «тиха мишка» за певного настрою з майстерністю бога може замурувати проріху буття і облаштувати собі тунель персональної реальності до потрібного пункту призначення! Але ось використавши ефект несподіванки, наче, спіймав її, висловив вигідні пропозиції, а вона… перелякано кліпає очима й одночасно (абсолютно несвідомо!) вносить такий хаос у роботу всієї його техніки, що довелося помотатися з нею по усій планеті, аби вже самого Ерхарда кудись випадково не викинуло! Хто ж думав, що для успіху умовлянь цього замасковано тайфуну потрібно лише двійко пекарських виробів і ввічливе «будь ласка»?! Таких унікумів Ерхард ще не зустрічав.

Антоніна

Антоніна четверту годину тряслась у машині Інги, яка періодично згадувала незлим тихим словом роботу Укравтотодору. Спочатку вони їхали трасою Київ —Львів, і все було нормально, хоча від довгого сидіння у Тоні й трохи нила нога, яку начебто мало вилікувати чудо-зілля. Та варто було з’їхати з траси і поїздка українськими дорогами, щедрими на всі варіанти нерівностей, стали окремим задоволенням. Щоправда, Тоня все одно любила подорожувати, саму дорогу, швидкість та безперервну зміну пейзажів за вікном. От тільки думки щодо проблем на роботі настрій трішки псували. Бо видряпавши собі відпустку для «підтягнення особистих питань», прокурор змушена була регулярно відповідати на нескінченні дзвінки щодо закінчень проваджень, перенесення справ, пояснювати де знайти інформацію для завдань, відповідати чи писала вона заперечення на апеляційну скаргу і тому подібне. Інга, дослухаючись до розмов прокурора з колегами лише головою хитала та періодично робила тихіше музику.

Подруга була досить далека від розуміння роботи на державній службі, бо від самого початку орієнтувалась на приватний сектор і заробіток. Кожному своє. Для Тоні робота була не стільки джерелом заробітку, скільки сенсом життя. І нехай люди чомусь в більшості були переконані, що прокурор за свою роботу отримує мішки хабарів та грошову премію за кожного «закритого», Антоніну за старанну працю зазвичай нагороджували максимум простенькими грамотами. Хоча іноді й траплялись епізоди, які гріли душу. Наприклад, коли кілька років тому її роботу відзначили на день прокуратури. Тоді Тоня приїхала до Маріуполя старшим лейтенантом, а поїхала вже капітаном. Дуже приємно було отримати достроково класний чин, тим паче, що в ті часи він гарно впливав на зарплату та перспективи кар’єрного росту. Але не в чинах чи надбавках була справа. Нічого, окрім передбаченої законом заробітної плати, Антоніна не отримувала за свою роботу. Який там зиск, якщо все наявне майно має бути своєчасно задеклароване, джерела всіх можливих доходів повідомлені державі, а будь-який, навіть простий подарунок, можна розцінити, як прояв корупції. Та Тоня, коли відправившись на відпочинок оплатила путівку на двох від імені батька, потім подумки з роботою вже десять разів попрощалась, зрозумівши, що й це держава може розцінити, як подарунок і, відповідно, прояв корупції! Добре хоч пізніше дочиталась, що такі дарунки дозволено приймати від рідні першого ступеню.

Саме через ці реалії Антоніна навіть думки не припускала брати щось у Ерхарда за свою допомогу. Проте запропоновані варіанти виявилися досить нетривіальними. Цей «Демон» непогано знався чи то у їх реаліях, чи то у людях. Він не робив спроб «купити» прокурора, а от опинившись на кухні Інги, з вправністю шулера виклав кілька «козирних» карт з пропозиціями. І серед них таки знайшлося те, що зацікавило Тоню, але точно не могло вважатися хабарем з точки зору закону. А зацікавив Антоніну час. Точніше, одна невелика дрібничка, що давала можливість створити невелику кишеню, петлю часу, у яку можна сховати до семи годин, без шкоди для реальності. Проти такої спокуси Тоня не змогла встояти. Це ж просто золота жила! З таким вмінням нарешті вистачатиме часу на роботу, адже прокурорам держава дає такі об’єми обов’язків, наче в кожного працівника є по три таких «часових кишені»!

Але попри несподівані «бонуси», найбільші сподівання Тоня покладала на обіцянку Ерхарда повернутися у свій світ і полишити їх всіх у спокої. А от Інга, схоже, дивилась на ситуацію, виключно, як на гарно оплачувану пригоду. Є таки плюси в тому, щоб не мати відношення до державної служби — твоє життя регулярно не переглядає натовп чиновників з ретельністю митного контролю. Хочеш — працюєш в рамках закону, хочеш — за «сіру» зарплату, хочеш взагалі не працюєш офіційно і спокійно собі живеш, не переймаючись, що завтра до тебе завітає перевірка з питаннями «звідки гроші, Зін?». Якщо не смітити мільйонами, то держава взагалі може ніколи не поцікавитись, чому це твої доходи, відрізняються від витрат. Он матеріалізував Ерхард Інзі кілька цілком матеріальних бонусів за допомогу та «еліксир здоров’я» і подруга легко підписалася на авантюру. Хоча й виторгувала трохи часу на оформлення договору, аби зафіксувати всі домовленості. Обидва юристи розуміли, що жоден суд такий документ не прийме і не допоможе, якщо «демон» щось не виконає, але Ерхард поставився до ідеї з договором з повагою. Хоча Тоня, після того, як містичний гість зник, ще довго ловила себе на тому, що ледь втримується від істеричного сміху. Прокурор, який з серйозною фізіономією обдумує умови договору про співпрацю з представником іншого світу! Одна радість, навіть якщо ця писанина випадково потрапить до чужих рук, нічим іншим, аніж жартом, то не можна буде назвати. Та сама «шапка» документа чого тільки варта! « Я, Ерхард Гратіс, колишній підданий Тамоанчана, укладаю угоду з представником сусіднього світу …»

Інга ж щиро веселилася, проте, це не завадило їй ретельно прописати все, чим їй обіцяли віддячити за допомогу. Випускати з рук можливість гарно заробити на рівному місці подруга не збиралася. Антоніна була відверто здивована, виявивши, що подруга настільки спокійно ставить до «угоди з дияволом», як висловилася Луана. Хоча сама Луана теж була дивною жіночкою, бо у неї відвертий переляк якось поєднався з досить критичними коментарями та категоричною відмовою спілкування з дивним гостем. А потім те її зникнення і повернення з … булочками. Як саме Ерхард її вмовив допомогти, для Тоні так і полишилось загадкою. Невже купив за двійко смаколиків? Але Луана не поспішала розказувати про свої пригоди. Просто повернулася і… пішла збирати рюкзак, аби їхати з ними.

Доки Тоня обдумувала вчорашні події та підспівувала радіо, котре саме транслювало пісню «Рожден чтобы бежать», Інга завернула на заправку. Пісня скінчилася, а подруга вимкнула музику й оголосила тайм-аут. Всі щиро зраділи можливості розім’ятися та щось з’їсти, тому юрбою відправилися до міні-маркету.

Магазин був забитий покупцями, що замовляли пальне, каву, їжу та купу іншого товару. Двох кас було однозначно мало, для такого натовпу клієнтів, і у невеличкому приміщенні тупцювало в черзі з десяток людей. Тоня замовила каву та хот-дог й отримавши замовлення та відповідаючи на черговий дзвінок з роботи, почимчикувала на столик, обладнаний за заправкою. Дівчата ще полишилися в черзі.

Небо з якогось переляку набурмосилось важкими сірими хмарами, котрі гнав холодний, зовсім не літній вітер. Всівшись під парасолькою, Антоніна завершила чергову телефонну розмову щодо однієї зі своїх судових справ і зайнялась «обідом», чекаючи доки до неї приєднаються супутниці. І дійсно скоро з магазину вийшла Луана з бутербродом і стаканчиком, а потім показалася й Інга з кавою та бургером. Подруга, щось так уважно читала у телефоні, що ледь не втрапила під газовоз, що виїжджав з заправки.

Інга

—Так, дівчата, мені було нудно у черзі, тож я вирішила почитати про місто, до якого ми їдемо. Якщо вже подорожуємо, то треба хоч з місцевими цікавинками познайомитись? — мовила Інга, всідаючись за столик та дочитуючи статтю з інтернет-сторінки, яку завантажила, доки чекала своє замовлення.

—І що, знайшла детальну розповідь про міжсвітові ворота нашого демона? — з цікавістю спитала Луана.

— На жаль, ні. Наш демон взагалі обрав якесь непримітне місце. Ні, щоб Кам’янець-Подільський замок обрати чи якийсь інший неймовірний палац, куди я ще не доїхала. Я б не відмовилася, наприклад, від відвідин Лувра, — розчаровано зітхнула Інга.

—З ймовірністю опинитися посеред Франції без жодних документів та в кімнатних капцях? — уточнила Антоніна.

—Франція — цивілізована країна, не те що наш сусідній Мордор. Думаю то була б цікава пригода, — знизала плечима Інга. — Але маємо те, що маємо, тож довелося читати про наш скромний Кременець. Я виявила, що це місто досить старе і має багату історію, але їх фортеця якась нещаслива. Побудована чи то у VIII чи то у IX столітті, входила ще до складу Київської держави. Також про неї згадують поляки та угорці у своїх літописах. Фортеця вистояла перед ордами Батия, витримала облогу беклярибека (капець звання!) Куремси, а потім на вимогу якогось темника Бурундая оборонні споруди розібрали. «Ібо нефіг».

— Найстрашніший ворог не за стінами, а всередині… Сторіччя проходять, а нічого не змінюється, — похитала головою Тоня.

—Завжди ж вистачало охочих здати все і всіх за тридцять мідяків, — кивнула Інга.

—Оце і вся історія? — спитала Луана.

—Майже. Судячи з описів, Кременець протягом всього існування кидали, як м’ячик. Хто там тільки не правив. Його завойовував литовський князь Гедим, потім віддав князю Юрію Наримунтовичу, потім місто належало князю Любату, що передав його полякам, потім знову повернулося Литовським князям. Зате через постійні війни, у XIV ст. в Кременці на місці дерев’яно-земляних укріплень звели справжню кам’яну фортецю. У ній литовський князь Вітовт тримав у в’язниці свого суперника князя Свидригайла. Хоча тому, схоже, непогано там сиділося, бо пишуть пізніше, коли цей в’язень отримав свободу, він надав Кременцю магдебурзьке право.

—Мабуть, містяни тихцем непогано підгодовували пана, — посміхнулась Луана.

—Можливо. Але потім по Кременцю і його околицям побігали татари, що призвело до знелюднення міста.

—Хто б сумнівався. Татари в цьому були профі, — хмикнула Антоніна.

— У 1536 році великий князь литовський Сигізмунд I, на прізвисько Старий, передав Кременець із селами своїй дружині Боні Сфорці, на честь якої, за однією з версій, і названа їх замкова гора. Оце, я розумію часи були! Жінкам дарували не шубу чи машину, а цілі міста! — усміхнулася Інга.

—Ага, тільки далеко не всім так щастило, бо більшість людей тоді опинялася у складі таких «дарів», — не розділили ентузіазм родички Луана.

—Заздрити кріпакам нецікаво, — знизала плечима Інга. — О, а ця Бона Сфорца була не промах. Пишуть, вона одразу розгорнула у місті активну діяльність, укріпила замок, який на той час мав три вежі, набудувала купу господарських та військових споруд та навіть гармати привезла.

—А я думала в ті часи королеви лише дітей народжували та за вишивкою сиділи, — здивовано похитала головою Луана.

—Мабуть ця була виключенням, бо за її керівництва почався розквіт Кременця, який на певний час навіть став осередком культурного життя Південної Волині. Але щастя не могло тривати вічно. Не в нашій країні. Восени 1648 року козаки повністю зруйнували цю твердиню поляків і з того часу Кременецька фортеця більше не відбудовувалася. Тобто те, що зараз там є, то залишки, саме трудів Бони, яким більше чотирьохсот років.

— Небагато сучасних будівель переживе цілеспрямоване руйнування і ще чотири сторіччя вперто протистоятиме природі і людям. Нехай хтось після цього скаже, що жінки будувати не вміють! — посміхнулась Антоніна.

— Ну…судячи з фото, полишилося там таки не багато, — хмикнула Інга, роздивляючись фото залишків фортеці.

—А що ще там є про цю Бону-будівницю? — з цікавістю спитала Луана. — Вперше чую це ім’я.

—Я власне теж, — задумливо схилила голову Інга і закинувши до рота залишки бургера, відкрила наступну статтю. — Так…Ага. Бо́на Марія Сфо́рца д'́Арагона народилася 02 лютого 1494, польська королева, за походженням герцогиня Міланська, неаполітанська принцеса. Вийшла заміж за Сиґізмунда І, щоправда на весіллі в італійському місті чоловіка не було, бо він у цей час воював з Московією. Який молодець! Він мені вже подобається, — відкоментувала Інга та продовжила читати. — Короля, який був старший на двадцять вісім років, на весіллі замінював молодий вельможа.

—Хм, а в ліжку він теж був? — поцікавилась Луана, поставивши чай на столик.

—Оце навряд чи. Пишуть на церемонії, якщо порядок потребував поцілунку, вельможа цілував власні пальці і торкався королеви.

—Романтично.

—Досить звична практика тих часів. Потім молода королева поїхала у Польщу до чоловіка і там весілля зіграли ще раз, вже з ним. А красуня, роздивившись Сігізмунда I, назвала його старим і з тих пір це прізвисько закріпилось за королем.

—Оригінальний початок подружнього життя, — посміхнулась Антоніна.

—У них було двадцять вісім років різниці. Думаю для юної панянки він справді здавався старим. Але це не завадило дівчині активно влитися у придворне життя. Пишуть ця італійка славилась красою, енергійністю та вмінням вирішувати справи за хабарі. Вона ще за життя пристарілого чоловіка активно почала керувати державою. Розумна продумана інтриганка. Домоглася обрання королем Польщі і коронації свого 10-річного сина, коли чоловік ще був живий. Тобто притисла до дамського нігтика весь сейм!

—Оце скромна пані.

—Щоправда, про неї ходило багато поганих чуток. Наприклад, начебто вона причетна до отруєння правителів якоїсь Мазовії, з метою призначити там королем свого сина. Але доведено нічого не було.

—В ті часи отруєння були настільки популярними, що правова система приймала до розгляду справи лише з масовими випадками, а смерть двох-трьох осіб не вважалась приводом для розслідування, — знизала плечима Антоніна.

—Нічогенький такий «не привід» — два короля-мерця, — округлила очі Луана.

—Троє. Королева регентша і двоє її синів, — уточнила Інга.

—І їй то взагалі зійшло з рук? — з цікавістю спитала Тоня.

—Пишуть доказів не знайшли, а з часом король видав наказ, що ті померли природньою смертю. Хм, зручно — «наказую вважати смерть природньою!» — розсміялася Інга, — Але, так, зійшло. Якщо Бона дійсно їх труїла.

—Звідкись же взялась та думка…

—А звідки беруться думки про «укрів-рабовласників» чи «притискання рускоговорящих»? — махнула рукою Інга. — Звинуватити набагато простіше, аніж розібратись, тим паче чи справді людина померла від отрути. То і зараз не завжди можуть визначити, а в ті часи так взагалі.

—Відчувається адвокатська жилка, — усміхнулася Антоніна, яка схильна була до думки, що диму без вогню не буває.

—Ага, презумпція невиновності, наше все, — широко усміхнулася Інга. — Розумна ж жіночка була, а про таких обов’язково щось погане розкажуть. Тим паче, що вона була вправна не лише у інтригах, а й у керуванні державою. У чоловіка просила не коштовності, а землі, на яких потім наводила лад, прокладала дороги, водопровід, будувала фортеці, церкви. Багатьом містам вмовила короля видати магдебурзьке право. Особисто собі викупала землі за власний кошт, ну або забирала в тих, хто не міг довести право на них документами…

—Без бумажки ти букашка… Наша пані, — хмикнула Тоня. — Але навряд чи така жінка була янголом.

—Янголи та ще й при владі, зазвичай довго не живуть, — знизала плечима Інга. — А ця прожила досить довге життя, полишивши яскравий слід в історії. Та вона навіть змінила меню й традиції польського двору, привізши до нього оливки, апельсини і виделки!

—А чим аристократи поляків до неї їли? — округлила очі Луана.

—Мабуть, ложками, ножем і руками, — розвела руками Тоня.

—Взагалі пишуть, що земельна реформа, яку впроваджувала Бона була надзвичайно ефективною. Пані розпочала експерименти зі своїх земель, які переміряла, зафіксувавши не лише їх кількість а й якість, і вже з огляду на ці данні нараховувала податки. Тобто диференціювала оплату в залежності від того, що саме знаходиться у користування людей. Розумно.

—Я дивлюсь ефективна система оподаткування — то таки заслуга жінок. Княгиня Ольга в Києві, Бона в Польщі, — покачала головою Тоня.

—Історичний доказ того, що й жінки гарно вміють рахувати гроші, — усміхнулась Інга. — Але попри свою успішність у справах, з сином ця панянка мала проблеми. Хлопчина не дуже цікавився державним управлінням, а витрачав весь час на полювання, розваг і жінок.

—Класика жанру. Розумна мати і оболтус синочок.

—Бона намагалась вгамувати сина, одруживши, але молодик жінку не зацінив, тим паче, пізніше з’ясувалося, що молода хворіла епілепсією, від якої скоро й скоро померла.

—Не дивно, що він таку дружину не оцінив, — знизала плечима Луана.

—Мда, не вгадала матір з невісткою. До речі, після цієї смерті знову поповзли розмови про отруєння, але королева не зважала на них і почала будувати нові плани. Бона бажала влаштувати гарний династичний шлюб, укріпивши зв’язки з Європою, але син таємно взяв шлюб з молодою вдовою Барбарою Радзівіл. Пишуть красуня була неймовірна.

—Уявляю, як на таке свавілля відреагувала королева, — усміхнулася Тоня.

—Схоже, осатаніла, бо вмовила чоловіка підняти на сеймі питання про анулювання цього шлюбу. Але до збору сейму чоловік не дожив, тож син полишився з коханою. Але вже за рік після коронації Сігізмунда II, у 1550 році, молода королева почала хворіти. У неї випадало волосся, тіло вкрилось виразками і невдовзі вона померла. Всі, в тому числі й власний син, вважали, що то справа рук Бони.

—І знову скажи, що бідну пані обмовили? — хмикнула Тоня.

—Уяви собі. Тут пишуть, що через чотири сторіччя ті звинувачення остаточно спростували вченні, дослідивши останки «отруєної» Барбари Радзівіл. От, я ж казала, якщо людина помітна, то й наклепів на неї мішок буде! — переможно підняла палець вгору Інга.

—Ти на мене так подивилась, ніби я особисто твою Бону в КПЗ чотири сторіччя тримала, — розсміялася Антоніна.

—Здуріти. Чотириста років людину безпідставно вважали вбивцею, — похитала головою Луана.

—Ще сумніше, що через ту смерть син зненавидів матір і вона змушена була полишити Польщу. Але молодий король з горя нарешті взявся за голову та зайнявся державою, навіть провів земельну реформу за зразком тієї, що здійснила Бона на своїх землях.

—Бідна жіночка…

—Може не дуже щаслива, але точно не бідна. Її статки могли рівнятись зі статками короля, якщо не перевищували їх. Пишуть що вона вивезла з собою до Італії двадцять чотири вози з золотом! — хмикнула Інга.

—Заробляти гроші, ще не означає бути щасливою.

—Мабуть ти права. Бо з друзями в неї складалось значно гірше. Повернувшись до Італії, Бона дала грошей в борг Іспанському королю. А король вирішив, що повертати борг то дорого, набагато дешевше — позбутись кредитора. За однією з версій він підкупив особистого лікаря Бонни, який її і отруїв. Щоправда, панянці було на той момент шістдесят три роки. Для тих часів поважний вік, тож вона могла й сама померти, з їх то медициною. Як там тоді лікували? Пусканням крові і настоями? — знизала плечима Інга. — За такої медицини й отрути не потрібно.

—Сумно…— зітхнула Луана.

—Мда… Все завершаємо хвилинку історії. Поїхали, знайомитись із залишками праці цієї видатної жінки. Мені вже значно цікавіше подивитися на ті розвалини, — погасила екран телефону Інга.

—Мені теж. Щоправда з іншої причини. Я тут знайшла легенди Кременеця і в них Бонну описують ледь чи не відьмою-іноземкою, що пила кров немовлят, — не дозволила закрити тему Антоніна.

—Отакої, звинувачення в отруєнні зняли, так ти інших гріхів на довічну статтю Кримінального кодексу вирішила накопати?— розсміялася Інга.

—Якої ти про мене цікавої думки, — хмикнула Антоніна. — Ця пані вже за всі свої гріхи відповіла у вищий інстанції.

—О, а тут в тебе пишуть, що покидаючи місто вона так і не вивезла всіх своїх скарбів, тож існує безліч легенд про те, де вони заховані, — зазирнула до подруги у телефон Інга.

—Скотинка ти моя безрога, як ти примудрилася роздивитися згадку про скарби, кинувши один погляд на статтю? — розсміялася Тоня.

—Талант! Так, я зараз у себе відкрию це... О, за однією із версій, багатство королеви може знаходитись у колодязі, що посеред замкового двору, за іншою — просто на горі, через що тепер щороку на Великдень по руїнах замку блукає її привид. Якщо ж знайдеться сміливець, якого не злякає примара, і зможе її поцілувати, то він з рук королеви зможе забрати ключ від дверей, за якими заховані скарби. Але відкрити двері потрібно до того, як пролунає останній дзвін дзвонів, інакше двері закриються і привид забере його за собою, — почала з ентузіазмом озвучувати нову інформацію Інга. Тема скарбів та привидів їй подобалася явно більше, аніж безславної смерті розумної королеви.

—Яке щастя, що зараз не Великдень і нам не доведеться цілувати привида, — полегшено зітхнула Луана.

—Якщо врахувати, що королева померла далеко звідси й зовсім не бідною, то дуже сумнівно, щоб вона тут блукала привидом заради кількох цяцьок, — критично посміхнулася Антоніна.

—Проте легенда є, а вони зазвичай, щось мають у своїй основі, — знизала плечима Інга.

—Просто багатство королеви нервувало багатьох, — покачала головою Тоня. — Ти дійсно думаєш, що вивізши двадцять п’ять возів з золотом та спочивши в Італії, пані літає сюди привидом, аби віддати комусь ключа від залишків своїх статків?

—Хто знає, які розваги у мертвих, — підтримала родичку Луана. — Може їй нудно, от і ганяє світом, як мій чоловік. У нього теж постійно п’яти чешуться кудись поїхати, аби на місці не сидіти.

—Туризм по-потойбічному? — розсміялися Інга.

—А може вона зберігає ключ не від скарбів, а від дверей до іншого світу? Тих, які хоче відкрити Ерхард?

—Гм…А це вже більше схоже на правду і логіки в тому більше, — задумливо похитала головою Тоня.

—Тільки чому саме Бона? Тут же такий натовп народу жив, правив, вмирав.

—Так може то й не вона, просто хтось побачив примару жінки і згадав про відому королеву. Навряд чи той сміливець ретельно допитувався у привида ким саме він був за життя.

—Це точно. Погано собі уявляю сміливця, який вимагатиме у примари пред’явити документи, — усміхнулася Антоніна, поправляючи окуляри.

—Гаразд, поїхали своїми очима подивимося на цю історичну місцину та привида. Привидів я ще не бачила! — усміхнулася Інга, хапаючи стаканчик, який ледь не зніс черговий порив холодного вітру.

—Не розумію звідки в тебе стільки ентузіазму від думки про подібні речі? — скривилася Луана.

—А чому ні? Якщо це привид, котрий зберігає ключі до іншого світу, то він явно не ганятиметься за випадковими людьми. І є шанс з ним домовитися.

—Сумнівне твердження. Ми ж всі троє маємо такий багатий досвід переговорів з потойбічними силами, справжні професіонали — просто, як хом’ячки у квантовій фізиці, — зітхнула Антоніна.

—А звідки ти знаєш, що хом’ячки у ній не розбираються? Може вони в ній профі, просто з нами ділитися досвідом не поспішають! — розсміялася Інга.

—Інга, тобі з такою уявою, казки вигадувати, — закотила очі Тоня.

Викинувши до смітника стаканчики та серветки жінки попрямували до машини, не помітивши, як весь цей час за ними уважно спостерігала невеличка строката сова, що сиділа під дахом заправки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.