Яна Малюта

Давай, неначе тут нема нікого,

Є тільки ти і я — без болю і жалю.

Одне кохання і одна дорога,

Ніяких «ні», «але», «вже не люблю».

Давай, неначе сонце засвітило,

В очах відбився сум минулих днів.

Так, як тебе, нікого не любила,

Не бачив, не відчув, не зрозумів…

Давай, неначе виправити можна

Плеяду помилок, журбу віків.

Пишу рядки

невпевнено, тривожно —

Не бачив, не відчув, не зрозумів…

Немає докору і сенсу,

Нема тривоги і жалю.

Життя — як ода декаденсу,

Де кожен з нас — рівний нулю.

А ти простиш?

Прощати — також треба мати хист.

Кохання зберегти… Що ж, не зуміли.

Мовчиш? В мовчанні — біль нездійснених надій.

В очах — немає сенсу, правди, міри.

Ми намагались вірити в світи,

Що бережно навпомаць будували.

Все вийде, буде… Шлях цей — непростий.

Не в тому просторі і часі прокладали.

А чи жалкуєш?

Зайві всі слова. Все пройдене залишиться з тобою.

Свіча згасає, пам’ять ще жива —

Десь глибоко, солодкою журбою

Лишиться кадром кіноплівки у душі

Ці спільні миті, неповторні роки…

А чи простиш?

Приємну згадку залиши.

Ніколи не забуду твої кроки…

Торкнувшись ніжно, глибоко душі,

Лишивши мітки пристрасті на тілі,

Обійм — кайдани.

У вічності лиши!

Вже плутаються

Фрази неумілі.

Яство палає,

Погляд — мов вогонь,

Нечуване, солодке катування,

Пекучий присмак,

Струм міцних долонь.

За крок до прірви,

Миля до прощання...

І стрімголов у пристрасті тону —

Та іншого шляху не побажаю.

В обіймах ночі слідую в пітьму —

Я кари більше, ніж любов, не знаю!

В полоні дивних, незбагненних снів

Лиш почуття будують всі кордони.

Вже не болить —

Пульсує, поготів.

Вже не лякають вічні заборони.

В обіймах ночі,

Дивлячись в пітьму,

П’янкої волі розум.

Тане крига,

Нечувано обравши біль святу.

Пульсує серце —

Не смиренно, дико.

У сні лиш

Відчуваються слова.

У сні руйнуються

всього життя кордони.

А памʼять — знає:

Воля ще жива.

Не відійдуть знамення, перепони…

Я повернувся — відродитися живим,


Мов гордий фенікс — в вись здіймаю крила.


Між днів гнітючих,


Долей оповив —


Я знов живий!

Здаватися — несила!

Я тут!

Я стрім мандрую в майбуття,


Між цих доріг,

невизнанно буденних,


Так чесно відіграючи життя,


Пишу ескіз шляхів старих злиденних,

Які вели мене смиренно в хибний бік,
Спроваджували сили в дивні далі.


Я їм ніяк перешкоджать не зміг,


В цих хвилях долі борючись в печалі.

Та ось я тут!

Відомий мій фінал!


Я з вами сяю — геть перестороги!


Я тут!

Як факел пристрасний заграв,


Мов фенікс — відродився без підмоги!

На правду — ти вже зовсім не такий,

Не той, кого так пристрасно бажала.

І погляд згас, і голос твій сумний...

А чи насправді? Дійсно я кохала?

Що відбулось? А сталося — життя!

Подій калейдоскоп відбився в очі.

Усмішка зникла, важкість майбуття

Зрадливо сенси змінює охоче.

І марно те, що жили понад все...

Змінилися роки й перестороги.

Куди цей вічний шлях нас занесе?

Які шляхи? Вже обрані дороги?

Ніщо не вічне, світ не зупинить —

Це наше чудо, диво і прокляття.

Нам зостається тільки справді жить,

Розпалюючи пристрасті багаття —

Те, що зоветься спрага до життя.

І день за днем надія гріє душу.

Так, ти не той. Та я — також не та.

Життєвий плин зненацька не порушу...

Ледь поглядом,


неначе крадькома,


в тривозі — тільки б мить не зруйнувати...


Я доторкнусь до тебе,


мов зима —


холодним поглядом


між нас будує грати.

Ти — наче страх,


який не подолать.


Не чує серце


присмак перемоги.


Всліпу, без мапи —


шлях не відшукать.


Усюди сумніви,

думки,
перестороги...

Твій погляд —

він холодний, як кришталь,


пронизує нещадно,

так до болю.


В твоїх очах — байдужість і печаль,


в моїх — безмежна туга за тобою…

Розмаїття не сказаних слів,


Присмак віскі у сутінках ночі,


Все, про що я забути хотів.


П’янкі губи,
Чуттєві ті очі —


Ти розірвеш любов на шматки.

Мною граєш,


Заводиш повільно,


Ніжний погляд,

торкання руки —


Наче струм прокладається вільно.

Ти нестримна, грайлива, легка,


Відчайдушно крокуєш по краю.


Ніжна, дика, чутлива, струнка —


Я корінням тебе відчуваю.

Я пробачу тебе за гріхи,


Ти пробачиш мене за бажання.


Присмак болі,


Торкання руки —


Непомірлива ода коханню…

Я відчую тебе


подихом роси,


терпким сонцем,


кригою в бокалі.

Ні про що у мене не проси —


буду ніжно плавити надалі.

Все, що буде є, і що було,


розчиняється повільно й непомітно.


Наче струм пронизує яство,


я тремтіти буду непримітно.

Тихо-тихо,

ледве полиша


вир душі,


тепло живого тіла...


Мов прозоро світиться душа,


зупинивши серця стук невміло.

Ні про що у мене не проси...


Тихо-тихо,


лиш крихкі деталі


ти в собі навіки залиши,


наче серце битися надалі...

В сірому відлунні сьогодення


Поглинаю мить за миттю дим.


Відчайдушно бій вести з буденням

Ти не будеш більше молодим.

В грудях — жаль, проріджена скорбота,


Пам’ять по тому, що вже нема.


Лише біль...

Твоя журба — турбота.


В грудях — дим,

а на душі — зима.

Розмалювати не вдалося цю історію,

Так, наче колір лише чорний... Схаменись!

Ці кораблі вже не відходять в акваторію,

Все, що колись було там... Озирнись.

Позаду Віра і Надія, наче поспіхом,

Покинули вже ріднії гаї.

Я лінії життя проводжу попелом

По випаленій, стомленій землі.

В них — туга за хвилинами прощальними,

Тривога за хвилинами жалю.

Рядки ці вже не будуть привітальними,

Я в них жалобу серця переллю.

Наповню келих нотками надії,

Звільню не спішно від святої журби.

І зацвітуть, як хризантеми, мої мрії...

На полі битви перемир’я не роби.

– З якого дива ти зробила

Цей дивний і шалений крок?!

А що, як обран шлях тобою

По полю повному пасток?!

– Та, не зробивши крок в безодню,

Не досягнеш жаги мети.

Коли, якщо вже не сьогодні,

Цей шлях непізнаний пройти?!

– Тоді, тримай у тебе віру

Мою, бо досвід тільки твій.

Наближений до актуалу

Прийдешніх на шляху подій!

– Непізнаних, проте бажаних,

Розвіяних у вирі майбуття,

Рішучих дій у просторі зітканих,

Навіяних буремністю життя.

Я поглядом розстріляний впритул

Ці очі — наче пристрасті причастя.


Без зайвих незакінчених гравюр,


Карбую в тишині смиренне щастя.


В турботі, поринувши силоміць,


Твій голос — як поема і месія.


Зібравши всю магічну його міць,


Тремтіння я забути не зумію.

Я не забуду пристрасті слова,


Байдужість — наче вирок самосуду.


Любов палає, зайві вже слова,


Душею доторкатись не забуду.

Ти — моя радість, кривда і жага,


Мій хрест та найбажаніша отрута,


Моя надія, ласка та журба,


Усіх гріхів моїх земних спокута!


Я відданий, смиренний, тихий раб


В полоні візерунків твого тіла.


Ця зустріч — найдорожчий у світі скарб,


Мене ти відпустити не зуміла.

Я не забуду пристрасті слова,


Байдужість — наче вирок самосуду.


Любов палає, зайві вже слова,


Душею доторкатись не забуду.

У сутінку ночі,


Сред терпкої кави,


Кохання лоскоче.


Будь трохи ласкава,


Обачно, бентежно


На вухо шепоче:


«Безмежно, безмежно


Воно тебе хоче.»

Взирає у очі,


Потужно сміється,


Белькоче, тріпоче –


Воно не здається.

Здаватися марно,


Кордони розбиті,


Зірки ми бунтарно


У коханні повиті.

Безмежно, безмежно


Воно тебе хоче.


Здаватися марно,


Бій серця тріпоче.

Нечемно вривається


В серця кордони.


Усе відбулося –


З тобою ми ікони.

Від кінчиків пальців


У сутінку ночі


Кохання безмежно


Кордони лоскоче.

Дівчина з минулих епох

Гартує свавільно життя,

І в грудях свободи ковток,

З усмішкою грає життя.

Де безліч п'янких сподівань

Мов вітер змивають у вись,

На піку своїх намагань

До зір, небосхилу нестись.

Неначе півонія цвіте,

Зухвало хвилює серця.

Дівчина з минулих епох,

З усмішкою грає життя.

Алло…

Десь там, зрадливо в далині,

Я подих твій під шкірою відчую.

Все дивно так,

Немов у примарнім сні

Я постать твою бережно малюю.

Почуй!

Невігласно, безцеремонно,

Як в останній раз,

Зібравши у кулак знамення ночі.

Пробач…

Моє кохання – чорний, незбагненний знак,

Невідворотно біль тобі пророче.

Відкрий

Своє ти серце, як замок!

Я без ключа зламаю дикі грати.

Наважся!

Жми вже на курок –

Несила пристрасті цю в собі ховати.

Чекай…

Мене в обіймах залиши –

Вони для мене пристрасті кайдани.

Ввійди

В храм незбагненно втраченої душі

Без жалю, без вагань і без омани.

Привіт…

Але у відповідь – лише гудки,

Сигнали, що забрали сенс будення.

Нехай

Мого кохання щирий заповіт

Відправить це послання в сьогодення…

Якщо тобі не вистачає рівноваги,


Вскипає мозок в вирі самоти,


Ти наберись хоч крапельку відваги —


У цьому допоможуть лиш коти.

Шалені вуса,


Очі, як в Ейнштейна.


Для них ти є синонім простоти.


Пухнасті мордочки...


Плесни портвейну!


Та ні! Налий же валеріани, ну що ж ти!

Вони завжди проблеми розуміють,


До терапевта можеш не іти.


Цілющий "кусь" направити зуміють


Тобі на благо! Все лиш для мети!

Вставай! Іди!

Твій кіт хоче смаколик!


Добийся переможної мети!


Ти — раб!


Ти відчайдушний котоголик!


Плесни вже валеріани! Ну що ж ти!

Вона була неначе пантеон

нечуваного болю і страждання.

Вуста її — як пристрасті кордон

від глузду на землі і до кохання.

Я б цілував лиш стан її без меж,

як цілісно шепоче подих ночі.

Позбутися думок, наче одеж,

бажання миттю пристрасті тріпоче.

Я б без жалю, без крику і вагань

забрав її у даль, де подих ночі,

але як крига взір її, на жаль,

моє сумління холодно лоскоче.

Немає сумніву, кохання і жалю,

в очах байдужість, стинуть сподівання.

Вона була неначе пантеон

без страху, без жалю і сподівання!

Вона була чуттєва, мов струна.

Я присмак губ відчув —

неначе смак текіли.

Цнотлива пристрасть,

внутрішня війна —

не баче перешкод, жалю і міри.

Як привид, мов сновида,

в день й вночі

піду за нею вслід,

в далекі далі.

Лиш де знайти

бажані ці ключі?

Як розтопить

байдужості кришталі?

Душа її — грааль.

Моя — любов без меж,

зневіра роз’їдає безупинно...

В її очах — байдужа.

Я — кохаю все ж:

так пристрасно, чуттєво і сумлінно.

Я гортаю тебе, як забутий у шафі блокнот,

Спогад кращих років промайне, як сліпе сподівання.

Відкриваю цей біль, наче скіфів відкрив Геродот,

Сум захованих літ прочитаю, мов скрите послання.

Не хвилини жалю, лиш сліди в мить забутих страждань,

Ці сторінки пожовкли, як листя в осіннім морозі.

Я тебе не люблю — це відлуння душевних блукань,

Що згоріли тоді, знов піддавшись осінній тривозі.

Мовчання як гріх

Невагома душа в затишні хвилини будує кордони,

Промовисто плача,

Невпинно спіша,

Стрибає в безпеки міцні перегони.

Що сказано — тінь,

Що заховано — скарб.

Втонути в тіні таємниці — прокляття.

Обачності раб, невагомість понять.

Зітлівши , згорить невмоленно багаття!

Неначе попіл навмання,

Від погляду нема рятунку.

Вразлива мить, як немовля, —

Жагучий постріл поцілунку.

Не зникне, воля не втече,

Зусиль докладено немало.

Вклонившись на твоє плече,

Все, що бажали, в мить заграло.

Тремтіння плоті звідусіль,

Магічний час, царіння ночі.

Втиснувшись ряно в дотик твій,

Померти, глянувши у очі.

Я, як крижина, розженусь,

Пульсуючи, як кров по венах.

П’янючим слідом залишусь,

В очах мерехтячи нетленно.

Обійми — наче мій капкан,

Солодкі пристрасті кайдани.

Немає меж, завмер твій стан,

І тільки мить Фата-моргани.

Відчувши примху забуття,

На мить зайшовши у кімнату,

Де зупиняється життя

І воля слідує за ґрати.

Не забарившись, розум твій

Читає спогади строкаті.

Чому прямуєш на убій?

Пульсує лейтмотивом в хаті:

"Не поверни, не відбудуй,

Життя малює транспаранти.

Крок в невагомість ти відчуй —

Ми долі спритні ухилянти.

Все продиктовано за нас,

Цеглини місце не змінити.

Є тільки день, магічний час,

Щоб тільки жити, справді жити!"