Reacross Vank

Слова пакувати у строфи — не зле

Хоч тапкой кидайте за це у мене

Лиш прозу не треба у стовпчик писать

І з гордістю віршами це називать

Це гірше за всі дієслівнії рими

Не завжди то зло, та й цілком біс із ними

Бо щас де не плюнь — влучиш скрізь у "поета"

Що в свому житті не напише сонета

Оце "я так бачу, я автор, митець!"

А в тексті — їбаний страшнючий пиздець

І "вірші вже інші, сучасні тепер.

Ти б краще помовчав, їбаний старпер"

Кароч, всьо зуйня в цьому світі зуйні.

За лайку не прОшу пробачить мені

Бо наче іде спілкування нормально.

Лиш бісять верлібри. Хуйня ця їбана.

Буває хороша

Буває погана

Буває верлібр

Хуйня ця їбана

Бува від Костенко

Бува від ЖадАна

Буває верлібр

Хуйня ця їбана

Писати я вмію

Скажу без обмана

Лиш бісять верлібри

Хуйня ця їбана

Я виріс в селі.

Багато читав.

Ганяв у м'яча.

І пиздив метал.

Дерева усі

Облазив як зміг.

Нехожених не

Лишилось доріг.

Я плавав в ставку.

З тарзанки пірнав.

І з вишки також.

І із кладки сігав.

У ліс по гриби.

По ліщину і ряст.

По котики теж

Мандрував я до свят.

Дивився мульти.

Кліпи теж. І кіно.

Тоді ще було

Різнотипне воно.

На денді я не

Посадив кінескоп.

Хоч було немало

Моїх цього спроб.

На палках дуель.

І у сніжки війна.

Водою з пляшок

Настрілялись сповна.

Тоді було все.

Безтурботне й легке.

Що краще було?

Не питайте мене.

Всього й не згадать.

Та й не треба воно.

А то ше згадаю

Пітарди в гімно.

Чому, скажіть, єноти не літають?

Не крутяться пропеллером хвости

І очі у пов’язочках ховають

До лісу намагаючись втекти

Чому смугастики ці не летючі?

Ці ніндзя-черепашки хутряні

Не б’ють по небу їхні крила гучно

Від сонця не сховатись в їх тіні

А уявіть, якби вони літали

На тонкім, перетинчастім крилі

Вдивляючись у людні магістралі

Що квапляться постійно на землі

Я б бачив, як летять вони у вирій

Хвостами в чорну смужку крутячи

Вітру зустрічному скрекочуть щиро

Зникаючи в блакитну височінь

Та досі в небі не летять єноти

Лиш порпаються тихо в смітнику

Й почухуючи лапкою животик

Валяються під сонцем на боку

Цієї ночі випав сніг кривавий

З тобою ми удвох шукали брід

І змучені дістались переправи

Ну майже. На один стріли політ

Здійнявся ранок променем червоним

І наче маком вкрились береги

Ріка темніла багрянцем від крові

Яку злічить ніхто не мав снаги

За кроком крок, схиляючись до купи

По маковому снігу навпростець

Ми йшли удвох, не дивлячись на трупи

Усіх, хто цей не здужав манівець

На тому березі не буде смерті

Нема там болю, горя, або сліз

Завжди обійми друзів розпростерті

І маків аромат шибає в ніс

Ми майже там. Вже ноги намочили

В стрімкій воді, що рветься збити з ніг

За кроком крок ступаємо щосили

Як до самої смерті на поріг

Підступною є середина броду

Не можна сповільнятись ні на мить

Бо як затягне в каламутну воду

То з тим уже нічого не зробить

І ось ми тут. Дісталися. Зуміли.

Обвівши навкруг пальця всіх богів.

Прийшли живі в світ мертвих. Не з могили

Згубивши на шляху усіх братів.

Їхні тіла лежать по той бік річки

А душі бенкетують вже десь тут.

Не в маках цих стояти нам довічно

Ходімо, брате мій. Бо нас вже ждуть...

Типу то колись було

Суворо заборонено

Як й було, то загуло

А тепер дозволено

Навіть вбого римувать

Зараз у пошані

Тільки ми йоб його мать

Стали враз погані

Просиш людей: "Напряжись,

Словами пограйся

Ну давай, ну не лінись,

Трошки постарайся"

А тобі кажуть "ти сноб

Ніц в віршах не шариш

Рима? Та мать її в йоб

Ритм нам не товариш

Слів рандомних напишу

Бо так відчуваю

І десь тут то залишу,

Хай всі викупають"

І живе собі "поет"

Який "любить" вірші

Неримований сонет

В нього найкрутіший

А щоб раптом не сказав

Хтось, що він нездара

Наперед він розписав

Нових стилів й жанрів

"Ви нудні старі діди

Ну ще, баби́, може

Вам отуто нудіти

Взагалі не гоже

Я за вчора лиш створив

Вісім нових стилів

Знаю, правда, їх лиш я

І мій друг Васілій

Що його надибав я

Між бруду страшнеґо

І тепер облизуєм

Ми друг другу... еґо

А оці ваші тупі

Рими, ритм — огида.

Й пам'ятайте, це не я,

А ви — тупе бидло"

Отак світ і не вкурив

Який же він геній

Шо свій час опередив

На сто поколєній.

Вкурить то лише один

Друг його — Васілій

Що між бруду його вірш

Був назвав красівим

І отак вони підуть

Лизькатись слиняво

І добре, мабуть, живуть

А я кажу: "Чао".

Мотузка тихо ковзає бруском

На ньому сімдесят і два відсотки

Й як вехаес в режимі перемотки

Всі спогади проходяться катком

Ось двір шкільний, побрав би його чорт

Ось універ, туди ж йому дорога

Життя — суцільная пересторога

Що вже ось-ось і випадеш за борт

Відклав мотузку вбік і лезо взяв

Не хочу залишатись без страховки

Як переважу міцність той вірьовки

То добре, аби щось в запасі мав

Прожив, немов один. Хоч між людьми

Та все одно все сам, усе осібно

Немов десь пропустив пункт з шрифтом дрібним

Де була заборона слова "ми"

Шестизарядник, трута, дробовик

Хоч щось із цього спрацювати мусить

І от вже мотузок потроху душить

Та я ще тут, та я іще не зник...

Сьогодні не взяло мене нічим

А я старався, сука, як востаннє!

Лишилось випить трути на прощання

І, з дозволу, відкланятись за цим.

Тихо очі закрий, опусти свої руки і плечі

Видихай, видихай, не затримуй у собі життя

Залиши всю ваніль і всі шмарклі рожеві малечі

Ти ж дорослий і знаєш що все відійде в небуття

Що по собі лишиш? Недописаний вірш? Три акорди?

Чи порвану струну, що останню дістав ти з душі

Все що міг, ти зіграв й кожна нота звучала мінорно

То що ще можеш ти по собі залишить?

Все життя ти прожив, ніби брів у густому тумані

Подаючи сигнал, як на морі в імлі кораблі

Так нікого й не стрів, не любив ти нікого й не ранив

І залишився сам, на покинутій богом землі

Тихо очі закрий, видихай, відпускай все поволі

І всередині себе злегка роззирнись навкруги

Ти завжди всіх картав, докоряв і життю ти і долі

Та згубив ти все сам. Зі своєї “легкої” руки

Просто очі закрий. Назавжди. Сам же все розумієш

Все що було, як мить промайне, варто їх лиш відкрить

Жити краще ніж жив, ти вже точно ніяк не зумієш

Тому очі закрий. І прийми цю останнюю мить.

Заїбали "соціальні стандарти":

"Жінка має..." "Мужик повинен...".

Я спокійно ходжу на роботу

І готую й собі і... дружині

От не виріс я блядством безруким

Можу й полку прибить й кран поправить

Ну і, звісно, я — бог на кухні

І мене це зовсім не парить

Людям дай тільки, блядь, доїбатись

Всі живуть не так, сука, як треба

Вам би виїхать всім в чисте поле

Покричати б у синєє небо

Може б вас, мудаків, попустило

Й ви змогли б дати спокою іншим

Якби трохи помацали трави

Й ними вкрили дірки в себе в стрісі

Від'їбіться, будь ласка, шановні,

Бо не сила вже себе тримати

Ну і ще, для їбано дотошних

Лайка є у вірші. Нема мату

Один чувак хотів їбаця

Шукав для цього він чувіх

А шоб чувіха не злиняла

То кожній готував він стіх

Одній про очі наче зорі

Другій про ноги шо із вух

Третій про руки наче крила

Отак він услаждав їм слух

Писав, писав аж раптом пойняв,

Шо всі ті вірші то хуйня

І шо чувіхам треба бабки

Подарки квіти і рижня

Отак не стало, блядь, поета

Згубив його їбаний бит

А ці рядки вам зараз пише

Втомлений злобний троглодіт

У темнії жовтневі ночі

Коли шурує дощ в пітьмі

Так наче сама ніч шепоче

Мені

Не шарудить промокле листя

І горда лиш горобина

Стоїть одягнена в намиста

Одна

І не поскачуть вже каштани

Натерті й змочені в воді

Так, як це було у дитинстві

Тоді

Разом з дощем шепоче вітер

Осінніх тих пісень своїх

Узимку буде трохи сумно

Без них

А люди на сумном їбалі

Пиздують в цю їбану ніч

Я ж в рот їбав десь пиздувати

Це діч

Гарячий чай, шмат хліба з маслом

Варення в вазочці смачне

Та манять дощ, каштани й вітер

Мене

Відвертість сліпо, до нестями

У неоглядну далечінь

Вела кривими нас стежками

З-поза меж наших розумінь

Так люто, зле й несамовито

Вона кричала через плач

А ми все йшли, як малі діти

Ще й у поході грали в квач

А крик її лунав у вухах

Та так приглушено, немов

Комар. Комар дзижчав і пурхав

І розганяв у жилах кров

А відмахнутися - несила

А як і сила, то - нехай

Вона благала і молила

Переступити через край

Відкрить серця свої і душі

Окови зняти і пісні

Зруйнують скелі непорушні

В тій непроглядній далині

І я писав вірші для неї

В серце встромляючи перо

Й криваво-чорні орхідеї

Але чи я робив добро?

Комусь той вірш, як кістка в горлі

Комусь як на душу бальзам

Мені ж... це кров, що йде поволі

З пером собі завданих ран...

Коли печально на душі

Лежу тихенько я в тиші

В півголоса кажу миші

Щоб не шреблася в затишші

Коли рве душу на шматки

Розкидуючи їх в кутки

Бур'янами вкрива стежки

Серед яких ходила ти

Коли розгорнеться душа

Немов до свята поспіша

Я вам забацаю вірша.

Ось так. І все. Фініта. Ша

muzz Вільний Мандрівник

Ні, я не пишу вірші

Я просто блюю словами

Вірші це гній, що виходить

Із серця старої рани

Ні, я не пишу вірші

Все навпаки із ними

На час якийсь ці паскуди

Мої руки роблять своїми

Ні, я не пишу вірші

Принаймні, не хтів би, справді

Хоча і кожній римі

Я щиро й відверто радий

Ні, я не пишу вірші

Я ними кричу і ридаю

Вбиваю себе до смерті

А потім знов оживаю

Ні, я не пишу вірші

Вірші самі мене пишуть

Щоразу, як біль на серці

В душі моїй коли тиша

Ні, я не пишу вірші

Колись писав, давно дуже

Зараз на них дивлюся

А вони очі мружать

Ні, я не пишу вірші

Просто не можу спинитись

Бо кожен рядок чекає

Своєї слушної миті

Ні, я не пишу вірші...

Слова... Мені їх не шкода.

Цього добра в мене вдосталь.

Якби слова були Богом

То я б був його апостол

Слова... Вони ніц не важать.

Хоч десять скажи, хоч сотню.

Для опису своїх вражень,

Коли ти, як чорт, голодний

Слова... Мої завше поряд

Як меч їх і щит ношу я

Усе, куди сягне погляд

Із легкістю назову я

Слова... Вони гниль і слава.

Прогрес і страшна руїна.

Та бачу "жовтогарячий"

Й радію, немов дитина.

Слова... Мої старі друзі

Ох, скільки ж пройдено з вами

І мовби в страшенній нарузі

Цього не опишеш словами...

Десь йобнула гучно балістика

В магазині хитаються двері

В провулку буяє бузок

І каштани "свічки" розпростерли

На балконі он курить чувак

На східцях сидить жінка в халаті

На моїм кутку затишно так

Он пробігла сусідська собака

Трохи муляє в кросах камінчик

На душі тривога і безлад

В рюкзаку шаурма і Живчик

Навівають думки про тепле

А в навушниках грає Вагнер

Той, що норм, який композитор

Подивлюся з надією в небо

На безхмарне і мирне літо

Цей вірш - відформатована розповідь про буденність Сум під час повномасштабного вторгнення.

Люблю я ніч і тихую годину

Коли ніяка сука не шумить

І хай ця мить триває безупинно

І най не зможе ніц її спинить.

Люблю я ніч, дивлюсь на місто тихе

В якому наче зорі ліхтарі

І в небі наче срібнії ті крихи

Їх віддзеркалення бринить в височині.

Люблю я ніч, в ній все трохи інакше

Повітря інше, інший смак життя

Ледь-ледь інакше в тьмі співає пташка

Про свої пташині тайни буття

Люблю я ніч, немов кохану жінку

Що обіймає тихо зі спини

Притиснеться на малую хвилинку

Зоряної хиткої тишини.

Полетіли перуниці пред "храмом господнім"

Трохи навіть пошкварчали богонеугодні

Одна була клята відьма - тая піднялася

Двоє інших - чорти дикі, зостали валяця.

На день Хрещення Русі пред "храмом господнім"

Прилягло у звичній позі троє "москвородних"

"Ми вєлікіє, піздєц, усє богі с намі!"

Так кричали, що вдавились, бідосі, хуями.

Бо "расєя" - як та баба в кацапському світі

Одна, курва, ніц не знає де себе подіти

А як візьме хто за коси, вставить хуя в сраку

Так одразу на сусідів скаче із ломакой

Але дідуся Перуна трохи підбісило,

Що його дітей славетних жре нечиста сила

Й де молились супостати, впавши долілиць

Там уже дехто й не встане... Після перуниць.

Пробач мене майбутній Я

Що я теперішній - хуйня

І що мій внутрішній кацап

Ще не зовсім прибрав тих лап

Що досі кажуть “Ностальджі”

На те, що в якості крінджі

Від себе я відгородив

Для чого в серце шлях закрив

Пробач, і прозу і вірші

Пробач старий потяг душі

Який витягував слова

“Нєімовєрно” і “єдва”

Пробач за те, що мій нарід

Як той баран біля воріт

Впирався рогом у “росмен”

Що підіймав русню “с колєн”

Пробач мене, що я читав

Усе до чого діставав

Не дивлячись ані на мову

Ні на ідею, чи основу

Про “піонєров-партізанов”

Про “казаков” і “атаманов”

Про “буратін” і “чєбурашек”

Не відповім я тобі нащо.

Я, навіть, майже не стидаюсь

І, певно, ні на гран не каюсь

Бо так лиш став я тим, хто є

І що моє - буде твоє.

Я виправив, що зміг для тебе

Я вірю, дивишся ти в небо

І ТИ бачиш його таким

Яким я досі не зумів.

Так, я хріново сповідаюсь.

І ніц не буду з тим робить

Та все ж тобі я посміхаюсь

Як, сподіваюсь, й ти, в цю мить.

Ранок підкрався підступно.

Будильник по черепу - на!

Якая ж безсовісна сука

Роботу придумала, бля...

Злипаються очі, і срака

До ліжка немов приросла.

Будильник, як злая паскуда

Й на вулиці геть не весна.

Очей не продерши, я чайник

Включу і піду в туалет.

На ньому досплю п'ять хвилинок

Водичкою вмию єблєт

Хотів би сказати "обличчя"

Та в зеркалі точно не те.

І знову питаю: "Навіщо?

Навіщо й за що мені це?"

Гарячого чаю горнятко

Поможе збадьоритись в мить.

А той хто писав попереднє,

Той сам собі нагло пиздить.

І ця хуйня знову і знову.

Ось це - справжній "День бабака".

Я вдівся й пішов на роботу.

Пока.

Таксистом відчинені двері

Ледь скрипнули в тиші лісів

Тепер ти вже можеш буть певна

Відвіз туди, де сам хотів.

"Виходь і молись свому богу"

Ледь зблиснуло лезо ножа

"Ти ж дівчина наче нівроку"

Здалось, що він тебе бажа

І сніг заскрипів під ногами,

Ледь дзенькула зв'язка ключів

Всіма заклинала богами

Щоб він тут сконав, чи зомлів

Щоб стало тобі сили духу

Ледь з'явиться мізерний шанс

Втекти у страшну завірюху

Чи вибити з рук той кинджал

Ногою підбив під коліно

Ледь видко зблиснув знову ніж

"Такая ж нівроку дівчина.

Дарую тобі, демон, їж"

На ранок ні крові ні сліду

Лиш снігом впорошений ліс

Він скаже: "Прийняв виклик. Їду"

І лезом почухає ніс.

В цім вірші немає моралі

В нім тільки пасивний зворот.

Таксист далі тисне педалі...

І їде не в той поворот...

Люди збираються в купки

Труться їх волохаті дупки

Виробляється електростатика

Розвивається психосоматика

Купки ділились на касти

Аби було зручніше красти

Добуваються бивні з слоніка

Розвивається економіка

Касти і купки - це лірика

Вір у бога - це слова клірика

Виростають мечеті і храми

Багатіють попи і імами.

Людей замахав клятий натовп

Кожен сам по собі - термінатор

І японські хіхікаморі

Розвивають сидіння в коморі.

Розумійте, як хочете)))

Весна! Цвіте у ванній плитка

Болить у мене ліва литка

У вушко голки лізе нитка

У рюкзаку трясеться битка

Любов! Палає кров у венах

Дзвенить, як сік в листках зелених

На нас, неначе навіжених

Біжить зграя собак скажених

Це гра! Нема непереможних

Нема нерівностей тотожних

Нема без суржа "осторожних"

В реанімації - набожних

Життя! Б'є ременем по сраці

Кидає кістку, як собаці

Гойда кукуху на гіляці

Кінець

Мені так похуй на людей

Хто виживе і хто подохне

Мені так похуй на любов

І хто там, блять, по кому сохне

І на мистецтво я клав хуй

На всі картини, вірші, прозу

Срать на салати з мазіком

На Олів'є і на Мімозу

На каву я покладу болт

Ще й похую на номер хвилі

А ще геть похуй на дітей

Які б вони не були милі

На екологію - плювать

На мікропластик у яєчках

На зауваження теж хуй,

Що такі вірші недоречні.

Десь за годинки дві, чи три

Я вже проснусь і буду добрий

А зараз на усе і всіх

Мені так похуй, аж невдобно

Головна і РЕАЛЬНО ДІЄВА порада всім поетам

Шліть всіх і кожного до сраки.

Не слухайте жодних порад.

"Ой, я на цьому з'їв собаку!"

Подякував. Ідіть у зад.

Пишіть про все, що йде на думку.

Пишіть фігню і матюки.

Про лицарів у обладунках.

Про дрочку з лівої руки.

Пишіть затерті до дір теми.

Весна, кохання, героїзм.

Про боротьбу проти системи,

Або ура-патріотизм.

Пишіть, як вас все заїбало.

Як впадло зранечку вставать.

Як чай розлив на покривало.

Як тяжко інколи посрать.

Пишіть, сука, про все на світі.

До чого тягнеться душа.

Пишіть й радійте наче діти

А хто незгоден - ша!