Безіменний

Вільний той кому ще жити

Вільний той чиє буття

Ні вогню не запалити

Ні мечем йому не вбити

Вільним буде до кінця

Той кого вона не знає

Зневажає, відпускає

Вірні ж пси старої волі

Поздихали були в полі

У пеклі нам з тобой горіти

У пеклі душу нам зігріти

В раю нове похолодання

Немає жодного бажання

Добро творити нам з тобою

Та ти не бійся, я з тобою

Любов робитиму й в спокою

Лишу тебе на полі бою

Піду й лишу тебе з тобою

А ти кричатимеш від болю

"Не йди! Лишися тут, зі мною!"

А я не чую, бо до бою

Мене зове хтось за горою

Зове, зове, а я з тобою

Любов творю, а не до бою

Біжу за зову зза гори

І вимазавшись твою кров'ю

В рай увішов я із тобою

Та ти кричиш: "До бою, бою!"

І вже не чути херувимів

Давай спитаєм в серафимів

Чому в раю похолодання?

Куди пропало те бажання?

Лиху не личить лихая година

Лиса прогнала та дивна дитина

Лиху дитину тепер не дістати

Лиса прогнала його власна мати

Лиху годину мені нагадала

Лиса ворожка лису сказала

Лиху любов тобі не видати

Лиса прогнала його власна мати

Лиху чортиху зустрів на дорозі

Лиса лишила мене на порозі

Лиху тепер не дістати тебе

Лиса дитина шукає мене

Лиху плюю я в лице на морозі

Лиса догнала мене у дорозі

Лиху вже близько, дістане тебе

Лиса дитина шукає мене

Життя моє тече в кінець.

Кінець чого? — питаю я.

Та ти мовчиш, бо ти не я.

Тобі ще жити, жити, жити...

Мені ж все нити, нити, нити...

Гаразд, скажу одного дня:

Се моя слабкість. Я це я.

Людину тобі не змінити,

тоді чому ж тобі тужити?

Людина в пекло поспіша,

а я не я і я не я,

бо я вода, а ти тверда.

Водичку тобі не змінити,

а тій тебе все ж затупити

не важко було б, якби та

хотіла б того. Та вона

ступила б тебе і пішла.

Цикл життя, цикл буття.

Де ти рідка, де ти тверда,

як кремінь, камінь і скала;

де хліб усьому голова.

Таке життя, таке життя:

моє ниття, його виття.

І я все йду, а ти — скала,

бо я це я, а ти не я,

бо я душа, а ти тверда.

І падає душа безсмертна

У тіло мертвого солдата

І я питаю свого брата

За що душа му у дарунок

Аби у муках помирати

Аби за нього плака мати

Від болю серце роздира

Його малій сестрі Катрині

За те що впав той у долині

За що питаю тебе я

А брат мій мудро відказав

Що смерть солдата не є втрата

А це лиш цифра автомата

Серійний номер 'го ся звільне

Піде до іншого хто стрільне

Того хто першого убив

А як не стрільне то помре

І той до третього піде

І будуть вони так ходити

Допоки будуть їх носити

Накази вищого крила

Ця відповідь мене збісила

То для чого здалась могила

Коли солдати помирають

А інші досі їх чекають

Не знають що він? як? і де?

А він у полі де-не-де

Лежить й чекає автомата

Аби забрали у солдата

Який чекав теж автомата

Який забрали у солдата

Але... се правда

Автомати

Не люди

Не вміють чекати

Не знають подвигів й ідей

Душа 'го мусит освятити

Щоб правду свою захистити

Бо коли ні, то без людей

Він є нікчемним механізмом

Який був створений для нас

Для правди, страху також свисту

Для волі і для долі ас

Тож брат правий був

Автомати

Навчилися у нас стріляти

А ми чекаємо ідей

Що прийдуть з кулею з грудей

І будуть нас за мати мати

А ми їх діти, а не мати

Ідей

Людей

Ідей

Людей

Народжуємо їх поколу

Вбиваємо усіх поколу

Ідей

Людей

Та без різниці

Усіх чекають у каплиці

Аби за столом пом'янути

І викинути автомати

Аби вже ніц не пам'ятати

Аби не чув як плака мати

Аби забув про автомати

На мить

Пішов я до свої хати

Пам

Пам

Не чую автомати

Давай уявімо на мить,

Що це написав був Шевченко:

"

"Борітеся - поборете!"

Послання кавказятам.

Не нам, не нам рєбята.

"

Відчуй же силу його слова!

Відчуй її своїм нутром!

Бо коли ні, то не здорова!

Твоя ідея про нарком!

Шевченку уже не писати.

Змирімся панове, прошу.

Нам час вже його поховати,

І душу впустити в мирý.

Шевченкове слово це правда!

Шевченкове слово - добро!

Шевченкове слово це то:

"

"Як умру..."

Та вмер вже, дідо!

Ну досить кричати ввісні!

Ми внуки твої, а не діти!

Бо діти померли, а ми...

"

От так ми ідемо по колу -

Від брата до брата сестри,

Читаєм Шевченкове слово,

Йому ж бо вже добре,

А ми...

А що ми, панове?

Питаю?

А що ви, панове?

Спите?

Прокиньтесь, прокиньтесь бла-га-ю!

Шевченко помер, а не ми!

Тож тіло його поховайно.

Щороку його поминаймо.

Але аж ніяк не кохаймо,

Бо не некрофіли є ми!

Ах!

Це ж я за себе говорю!

За вас я нічого не зна!

Гаразд, тоді нумо до бою!

Ну, як мінімум всі хто є за.

Не хочу здаватись я дивним.

Шевченко є геній, бігме!

Слова його ми повинні,

Вивчати разом з "АБВ".

Та все ж, будемо чесні:

Хто з вас читав Кобзаря?

Читав його від А до Я?

Я певен що одиниці,

Але є ж мільйон голосів,

Що кричить біля каплиці:

"Пророк він, їй богу,

Повір!"

Повірити слову пустому?

Чи крику отої товпи?

Це не поважати одному

Себе і своєї доби.

Читай Жадана - прославляй 'го!

Читаєш Забужко - кричи!

Читаєш Шевченка - прекрасно,

Але мені поясни:

Чому він для тебе є геній?

Чому ти його поважа?

Страну бо ж створив був нам ЛЕНІН,

Шевченко його ж є дитя.

Ти досі партійна особа?

Товарищу, пройдіть но сюди.

Бо маю я кілька вопросів

Стосовно вашóї доби.

Та все ж відійдім від абсурду.

Подивімося правді в глаза.

Візьмемо її за півкулі.

І зімкнемо наші вуста.

А правда кричить, що ґвалтують!

Їй хтось на підмогу спішить...

І так.

Ми осквернили ту правду,

Якою Тарас говорив.

Тож, пане, сядьте на лавку,

Відкрийте Кобзар і у мить,

Пізнаєте правду вселенську:

Хто брат нам, а хто є сестра;

Ким кат був і ким був Шевченко,

Про що говорили слова.

Я, закриваючи слово,

Повім вам вже під кінець:

Люблю я Шевченкове слово!

Повірте, я не засланець!

Люблю і кохаю я неньку!

Не бийте мене, що несу

Стовпи я несущі культури

Шевченко помер ж, а я... ну...

Час все тече,

а я — в могилі.

Душа моя в моїй квартирі

гуляє, губиться, шукає...

Чого? Вона сама не знає.

Знайшла! 3 гривні у пальто.

Та це не то! Це все не то!

Якби ж та знала, що шукає!..

О, чайник музиков заграє!

Душа моя не любить чаю;

душі моїй туди начхати —

того, щоб тіло омивати,

а потім його закопати.

Для чого? Я себе питаю.

Та відповіді теж не знаю.

Усе це дивно: весь цей сум,

усі ці сльози, крики, плач...

Не заздріть, люди, що я йду!

Сидіть і жуйте свій калач!

Коли читаєш, знай —

Я тут.

А може, там, а може, там,

Де добре нам, де добре нам.

Тебе я знати й знать не хтів,

Тебе я в собі загубив,

Тобі зробив велике горе,

Себе представив і у море.

Холодні хвилі омивають

Твою тугу в чужому краю.

Любоў ся бідкає в тобі,

Кохання вмерло увісні.

Вже личико твоє не плаче,

І руки твої не трясе,

Душа твоя померла наче,

А серце, як завжди, живе.

У любови є два крила

Ся назива смерть й могила

Перша буде нас прощати

Друга нас охороняти

У кохання є дві ніжки

Перша ся назива кішка

Другу називають дічка

Перша нас навчить любови

Друга хіті й будь здоровий

Мам ше я му коліжанку

Вона сидиь десь на ґанку

Зазира мені у вічі

Я ся ховам її дічі

Я кохання призираю

Через хіть її кохаю

А от кішечка там лишня

Бо не треба нам колишня

Як не дам тобі кохати

Будеш мене доганяти

Бо у тебе є дві ніжки

Шо ся називают дічки

А у мене є два крила

Ті що смерть ну і могила

Плющ

Олень

Полина

Листя

Аґрус

Чорнозем

Ловець

Ювілей

Двадцять

Ирій

Небо

Опісля

Літати

Елегантний

Горобець

Шкребти

Ембріон

Смерть

Туга

Ангустія

Невідомість

Ексгумація

Любоў виринає із неба

Тікаючи від мої кари

А очі її мені треба

Дістати із тої мари

Любоў це тоді коли добре

Навколо усім, не тобі

А ще це тоді коли вкотре

Ти викинеш сльози мені

Я ж як машина із брудом

З'їдатиму твоє сміття

А ти собі добре і з людом

Забудеш про моє буття

Ти плачеш мені в телефоні

А зранку вже шлеш мене на

І знову я чув у домофоні

Твій голос й знайомі слова

Ти знаєш, що я пробачаю

Чекаю на тебе щодня

Терпіння моє не без краю

Колись та й пошле тебе на

Ти гніватись будеш не довго

Забудеш про мене без слів

А я ж не прощу собі того

Відмовився від твоїх брів

Тож будемо ми ще так гратись

Не знаю я скільки годин

Кохано, давай вже кохатись

Та ти все шукаєш причин

І прірва між нами постала

Висока, як Еверест

Та ти мене не кохала

Мовляв, це твій маніфест

За це не люблю комуністів

Кохання за них не було

Кохано, читай модерністів

За них чого не було

Читати не вмієш, це сором

Любови не знаєш, це страх

Мене не кохаєш, це морок

Кохаєш сусіда, це жах

А я все пишу писанину

Не вартую ваших очей

Хай Бог освятить вашу днину

Хай чорт пусте ваших дітей

Любіться й кохайтесь, панове

Повім вам, як модерніст

Любови соромитись вдвоє

Приємніше ніж в один ніс

Пускаю вас за течією

За плином вашóго життя

Дивись, не втопися, благаю

Не вийди із плину буття

Кричить із неба маленька дитинка

Що сином Божим себе називає

Але я всього лиш маленька людинка

Яка давно вже ся не сповідає

До раю попасти хотів я ще змалку

Але крик дитини не чутно було

Тому моя доля залізти на хмарку

Й сидіти там тихо, щоб не видно було

Бо як побачить дитина людину

Людині дитину тепер не спасти

В дитини є ціль: врятувати людини

В людини є ціль: не дасти ся спасти

Така от цікава є нашая днина

Де діти рятують, а люди течуть

Але куди, як спитає дитина

То жодна людина не вкаже їй путь

Дитині все можна

Дитина все знає

Дитина нічого у нас не питає

Дитина наш Бог

Дитина наш світ

Дитина це все, що рятує нас всіх

Дитина це щастя

Дитина - добро

Дитина це радість

Дитина тепло

Дитина - людина

Бездарність автора убила.

А в цьому все ж є певна сила.

Бездарність люду се прокляття.

То для чогó здались багаття?

Бездарність жде нас у могилі

Бо під покровою нечистій силі

Бездарність буде нас карати

За неуміння обирати

Серед мільйона й двох осіб

Одного вартого мільйона

Одну не варту ні гроша

Бездарність, наша ти чашá

З якої сьорбають усі без перестанку

І роблять це до не далекого світанку

Бо ще не знають, що настало завтра

А нині не було й не буде

Було учора, були люди

Голодні, спраглі і бездарні

А нині хоч зови до Ані

Такої файної дівчини

Отець якої є наш ксьондз

У нашій славній Україні

Нема таких отців як він

Таких бездар як пан Петро

Не видав люд і бозна-хто

Хоча для чого це писати?

Аби секрет вам розказати

Бездару баче кожен з вас

Коли ся диве у люстерко

Але не дай Боже хоч раз

Сказати це тобі в мармизу

Підкинути в багаття хмизу

Згорить тоді тобі гуздо

Тож апогей сія писання

Я називаю покаяння

Перед всіма я ся вклоняю

Прошу пробачення й питаю

А в чому є твоя та сила?

Ну та, що автора убила

І вільною вона не стала,

І волі більше не видала,

Та волі більше їй не треба.

Їй треба лиш цілого неба.

Спокійних ночей, добрих ранків.

Та цього їй теж не видать.

Видать лиш сни про ті світанки,

Коли прийшла Расія – мать.

Видать сліди від тих, блять, танків.

Та їй вже нічого втрачать.

- Чи не здається тобі, що ти впала у бездну ввісні?

- Інколи так, а інколи — ні,

Ніби я впала у бездну ввісні,

Як раз тоді, коли ти мені, розказував свої старенькі вірші.

От тії вірші, здалися мені, ніби і є тою смертю ввісні

А що як тоді, коли ти мені розказував свої старенькі вірші, я й справді померла тоді ввісні?

- Ой, серденько. Ні. Повір же мені, що ти не померла тоді ввісні.

- А й справді. Але. Чому ж ти тоді питаєш мене, чи не здається мені, що я впала у бездну ввісні?

- Бо спиш ти, кохано, а час прокидатись. Не можу я більше на тебе чекати. Прокинся, кохано. Молю та благаю.

Як ні, відійти ж ти до божого раю.

Забуть там про мене, не згадуй, не треба...

- Без тебе не піду, тебе заберу. А як не схочеш, тоді тебе вб'ю.

- Убий прямо зараз. Для чого чекати?

Для чого мене тобі мордувати?

Скажи ж вже, кохано, для чого тобі, мордувати мене будучи ввісні?

Горить душа моя нікчемна,

Коли зі мною поруч ти.

Благаю смерті я стражденно,

Бо душу мою не спасти.

Вона вже тліє й догорає.

В очах твоїх я бачив страх.

То, що ж, нехай ж вона палає,

У пеклі, вічних мук, екстаз.

О, Боже, що ж ти наробила...

Навіщо ж тоді полюбила?

Для чого, ти мені скажи?

Для чого ці пекельні муки?

Скажи, для чого ж я страждав?

Аби сьогодні, в день розлуки,

Я себе з горя убивав.

Лежить моє стражденне тіло.

Вже без душі, та й без турбот.

Під ним же кров моя не зріла.

Не витримав бо тих клопот.

Пробач же Боже, як є сила.

Що вона мене погубила.

Бо я ж був думав що вона,

Любитиме аж до гроба.

Лежу ж тепер в гробу спокійно.

Вона ж стоїть мов та слуга.

Все б'є поклони коло тіла,

Яке сама і убилá.

Пробач же Боже, як є сила

Її душу, що привела,

Мене сюди, до твого царства.

Пробач її, вона дурна.

О Боже!

Задихаюсь!

Вночі вмираю

Вдень воскресаю

Мов та жарптиця з водограю

Вдень воскресаю

Вночі вмираю

Задихаюсь!

Боже!

Ні я, ні ти, ні ми, ні ви,

А все вони.

Лише вони.

Без них не буде нас з тобою.

Без них не буде хліб з водою

Без них не буде навіть болю

А сенс, без болю існувати?

Коли не тре' братів вбивати,

Коли не тре' сестер їбати,

А все, що тре' лиш існувати.

А сенс такого існування?

Без убивання,

Без їбання,

Без чортового колисання

Новонароджених дітей?

А потім діти виростають,

І все по колу повторяють,

Вбивають і їбуть людей.

Тож сенс такого існування?

А я скажу вам:

Це — вмирання.

Бо в смерті ми знайдемо спокій,

А що там потім?

Як там потім?

Вже не хвилює нас з тобою,

Хвилює їх,

А ми, без болю

Знайшли сенс свого існування

Без убивання, чи їбання,

Без чортового колисання

Новонароджених дітей,

Бо нам так добре,

Бо ми так хочем,

А що як потім перехочем?

А потім?

Я скажу, що буде,

Усе по колу.

Будуть люде.

Будуть діти.

Будуть всі,

Крім нас з тобою,

Бо ми щасливі і без болю

Лежатимем отам в труні.

А потім,

Метри зо два під земльою

Згниють тіла наші без болю.

Згниють, й не буде нас з тобою

І все.

Кінець мене з тобою.

Ось і пройшла ця мить бажання

Не поневолений коханням

Я знову бачу образ твій

Як ти стоїш, мов вчора, зрання

Як ми ідем в той бік світання

Як нас...

Немає більше цього слова

Є ти

Є я

Немає нас

А як були...

А що як знову?..

Та ні

Не треба більше нас

Я йду по парку де живуть життям,

Цвітуть моменти, народжуються миті.

Це ж вроді й називається буттям.

А все ж, для кого ж створені ці квіти?

Я раб природи, вірний їй слуга.

Щовечора, щоночі їй вклоняюсь.

Її березам, соснам і дубам.

Хоча, для кого ж це я сповідаюсь?

Шановна мати, панонько, природо,

Скажи ж мені, за що мені пута?

За що шмагаєш безпощадно,

Свого ти найвірнішого раба?

Я ж квіти твої потом поливаю!

Водиці із джеред твоїх не п'ю!

Рабів твоїх я також не кохаю!

Живу один, один собі живу!

Твої пута мене занепастили

Скували, задушили, ледь не вбили...

А ти...

На що ти все чекаєш?

Я ж теж чекаю, ти не відповідаєш.

Хоча я знаю, говорити вмієш,

Щовечора кричиш мені услід

Шептати, плакати, ти ж теж умієш

А говорити, ні? Це ж сміх!

Заговори зі мною, матінко природо!

І розкажи мені один страшний секрет.

Життя моє дійшло ж уже до гробу?

А квіти ті, є твій мені букет?

І став я тим, кого я призирав.

На кого не дивився без огиди.

Думок чиїх мій розум не сприймав.

А серце відкидало без утіхи.

Хоч дзеркало кричить: "Це ти тепер!"

Хоч голос свій впізнаю я з мільйонів.

Та серце моє... що ж тепер?

Відкинеш ти мене до тих кордонів?

Нічого. Сталось те що сталось.

Все під контролем. Кажу собі не раз.

Та серце... Боже, що ж тепер?

Невже відкинеш ти мене ураз?

Без серця проживу я аж до гробу.

Так заспокоюю себе я вкотрий раз.

Брехня! Кричить сусід мені з утробу.

Без серця не прожити тобі й час!

Закрив я гріб був мертвого сусіда.

Стулив я вуха і тоді почув.

Тук-тук – так б'ється моє серце!

І все, всіх призираючих забув.