Літава

Якоїсь днини в кінці літа,

Блукала лісом, в думи оповита.

Замріяна, зі стежки я зійшла

Й озерце дивне в хащі віднайшла.

Маленьке й кругле, наче те люстерко,

У квіти вбрані в нього береги.

Вода спокійна — підійшла близенько,

Так тихо стало, що аж дико навкруги.

Поверхні гладь дивилась мені в очі,

Щось гіпнотичне крилося в воді.

Я руку простягла — і легкий дотик

Сполохав тишу брижами тоді.

Прозорі води вихром закрутило,

Знявсь дикий вітер, день неначе згас.

Тривоги відчуттям мене зціпило,

Почувся з вод озерних тихий глас.

«Навіщо води ти мої збудила?

Чого чекала? З чим до мене йшла?

Чию ти душу поглядом згубила?

З яким проханням ти мене знайшла?»

«Велична пані, вод цих господине,

Прости, що я розгнівала в цей час.

Я випадково збилась зі стежини

І нехотя сполохала я Вас».

«Та все ж і я не маю більш спокою,

Думки твої мою тут тишу рвуть.

Я бачу тугу, змішану з журбою,

Хоч горда ти, та в серці твоїм — лють.

Тебе мій ліс привів невипадково,

Відчув він твій глибокий, скритий біль.

Промов до мене те єдине слово,

Яке ятрить твій старовинний рід.

Скажи його — і щезне з цього світу

Те зло, що в друзки рве твій рідний дім.

Своїм закляттям дам я їм пристріту,

Щоб зникло лихо на десятки літ!»

Завмерло все, і вітер вщух раптово,

Лиш серце гучно билося в мені.

Я знаю це одне, спасенне слово...

А ти яке би вимовив собі?

Думки мої немов безмежний всесвіт -

Світів таємних і вогнів зірок.

А часом то порожня і холодна темінь,

Ворожий простір, самозгубний фон.

І тисяч сонць не вистачить, напевно,

Осяяти пітьму в моїх світах.

Від смолоскипа мрій уже даремно,

Вогонь я намагаюсь запалить в очах.

Летіли зорі, падали ракети

На древнє місто і життя людей.

Так гучно надривалися сирени,

Що серце виривалося з грудей.

В ту ніч здавалось – ранок не настане,

Не зійде сонце, не почнеться день.

Все місто стало полум’яне

Від злив «шахедів», від навал ракет.

Та потороч північна без зупину

Бажає крові в дар своїм богам,

Жбурляла те залізо так щосили

На втіху вбогим, диким їх царька́м.

Ба прокляті ви вже на три коліна,

У муках згинете в гнилих своїх краях.

Покою вже не знатиме людина,

Допоки не заб’є останній цвях.

А день настав, піднялось сонце знову,

І в Києві каштани зацвіли́.

Ми пережили ще одну тривогу,

Щоб паростки із люті проросли́.

...а очі твої - моє небо,

Глибокі як стрімка ріка.

Мене запалюють шалено,

Як захід сонця край Дніпра.

Я народилась у часи героїв.

Героїв справжніх з плоті і кісток.

Не тих із коміксів веселих кольорових,

А тих чий подвиг лине до зірок.

Від катастроф до воєн і повстань,

Від невідомого до люті і надії.

Їх героїзм вражає без вагань,

Самопожертва їхня змінює події.

Пройдуть роки, зотліють покоління

Та пам'ять все ж залишиться в віках,

Про тих, хто віддавав життя і мрії.

Без сумнівів вони ступали до звитяг.

Поміж будівель невисоких,

У натовпі сумних людей,

В зустрічних поглядах жорстоких

Шукала блиск твоїх очей.

В твоєму погляді — безодня,

Там моя радість і печаль.

У ньому є щось надприродне,

Та є лише одна деталь:

Ті очі дивляться повз мене,

Шукають іншу у юрбі.

Моє ж кохання нескінченне

Належить лиш моїй журбі.

Все ж я піду крізь тихий гомін,

Лишивши погляд твій чужим.

Хай серце втихомирить стогін,

Навчитись треба жити з цим.

Моє життя - занедбані руїни.

Із друзків спогадів і попелу надій,

Плекаю я немов чарівні квіти,

Ті мрії, які квітнуть між руїн.

… А я живу у подиху століття,

В каштанах, які квітнуть навесні.

В старих будинках вулицям привітних,

Та їх дворах прихованих в тіні.

У людях з долею стрімкою,

Яких проносить час в моїх руках,

В подіях, де пірнаю з головою.

Їх дикий вир торує новий шлях.

Гайда зі мною дниною ясною,

Чи то між крапель теплого дощу

Вздовж таємниць і загадок Подолу,

Яких я навіть зразу не злічу.

Ходімо разом захід проводжати

На березі могутньої ріки.

Опівночі ті зорі рахувати,

Звільнились що від влади ліхтарів.

Під мирним небом ранок зустрічати,

І рахувати пагорби старі.

П’яніти ароматом кави

І сьорбати її мов ті малі.

І так потроху, тихо, неквапливо

Тебе я закохаю у свою красу.

Думок моїх ти не бентежся плину,

Я містом Кия, Києвом озвусь.

Давно віршів я не писала,

Напевно Муза заблукала,

Десь там у закутках думок

Або ж зробила з прірви крок.

Або ж собі помандрувала,

Комусь десь у пригоді стала.

Мене ж залишила одну,

Чекати на рясну весну.

Та листя жовте вже опало,

Навколо сіро, сумно стало,

Верта додому та одна, -

Любителька уваги і вина.

Ех, Музо, Музо, що ж ти коїш?!

Мої ти рани не загоїш,

Сідай-но поруч край вікна,

Казкѝ розказуй, – час мина!

Вона вагалася ще трохи у куточку

Немов повітря треба їй ковточку,

Але коли усе ж розпочала,

Зупинки вже не знало те дівча.

Холодної ночі, по темному лісу,

Де повно розбитого скла,

Я йшла тихим кроком, босоніж —

До біса завзята й уперта була.

Я — горизонт, я — мрія, я — дилема,

Я — зірка в небі десь серед зірок.

Я — випадковість, я — сама система,

На крок я ближче й далі за півкрок.

Я — день, я — ніч, я — літні рясні роси,

Я — мить, я — плин столітньої пори.

Я — дар життя і страх, що скоро осінь,

Світанок я новітньої доби.

Я — джерело, я — море, океан я,

Я — ліс, і степ, і гори, і лани.

Я — птах, я — звір, природи існування,

Ди́ханням моїм сповнені вони.

Я — за́гадка, я - дім твій, я — свобода,

Я — вибір твій, надії істина проста.

В моїх обіймах — справжня насолода,

В них — спокій, радість, в них — твоя душа.

Вітер віє лісом тихим,

Лихо сіє, дрібним ситом

По окопах злих, ворожих,

Ворогів думки тривожить.

Їхнє серце хоч ще й б'ється

Та невдовзі в ґрунт поллється,

Сіє вітер страх і морок

Лихом згуби палить порох.

Не зустрінеш ти світанку,

Враже мій, бо ще до ранку

Ти поляжеш тут, до скону

Не знайдеш шляху додому.

Лихо вію полем тихим,

Сію вітер вогнем диким.

Ой, там у степі, у широкім,

Ой, там у полі серед жит,

Там де могил козацьких долі,

Росло дівчисько з малих літ.

А сонце швидко оберталось,

За літом знову йшла зима.

Багато різного траплялось,

Вона ж була весь час сумна.

В степах ховалася від болю,

В полях шукала кращий день.

Могил козацьких знала волю

Бо вітру слухала пісень.

І в час, коли уже здавалось,

Що серце сповнилось зневір,

Щось дивовижне з нею сталось,

Їй трапилась людина гір.

Ой, там, де гори, полонини,

Ой, там між буків та смерек,

Він наче скеля непохитний,

Убереже від небезпек.

Безмежність степових просторів,

Безкрайня вись кремезних гір.

За непорушністю законів,

Сховався відчай, що без мір.

Ніколи цим світам не перетнутись,

Бо неможливі в світі цім дива.

Лиш у підніжжя зможуть доторкнутись,

Де горизонту зміниться крива.

Між крапель літнього дощу

Блукаю вулицями міста.

Вдивляюсь у людей красу.

Десь грому чую тиху пісню.

Змиваю літнім я дощем

Своє минуле, що зникає.

Поміж людей, поміж речей,

У краплях попіл розчиняю.

Усе пощезло, загуло,

Загуготіло в прірву часу.

Сліди пригод і помилок

Я одягаю як прикрасу.

Мене ж чекають нові дні,

Нові пригоди та надії.

Це не кінець у цій пітьмі.

Лише початок новій мрії.

І люди будуть, і світи,

І вир емоцій вкрай шалених.

Ти потерпи! Ще трохи йти,

До радості в очах відвертих.

Осінньої ночі, на місяця очі

Потрапив шматок чарівної землі,

Де бавились в лісі із вітром охоче

Дівчата щасливі та тілом нагі.

А ватра все дужче тіла ті жіночі

В пянкому танку разом з вітром веде

Волосся дівоче куйовдить й тріпоче,

Нестримних мов вихор їх пристрасть несе.

Дівчата красуні, стрічки у волоссі,

Регочуть й співають таємних пісень

По попела жару, проходяться босі

В очах їхніх полум'я видно ледь ледь.

Ті діви не просто чарівні красуні

Не просто запалюють звабний танок, -

То військо Сварога, що певної ночі

Із розуму зводить та з вірних стежок.

Залишся байдужим до їхнього кола,

Спокуса їх полум'ям серце пройме.

Примарна ілюзія лісу навколо,

Живих в потойбіччя зі світу зведе.

Якби могла я у горнятко

Зібрати пахощів букет,

Він був би надто різнобарвний

Як у романі той сюжет.

То був би запах хліба з печі,

Що щойно спікся у вогні,

То був би запах злив на вечір,

Що залишили слід на склі.

Були б то прянощі із поля,

Що спочиває після жнив,

І квітів, край доріг розлогих,

Як килим вітер їх стелив.

А ще то був би запах кави,

Що рано смачно бадьорить,

І тонкий аромат приправи, –

В борщі, що на плиті кипить.

Додала б я і подих лісу,

Що відчуваєш навесні,

І тонкий аромат від бризу,

Край моря, брижі на воді.

І цей строкатий мій букет,

Із несумісних ароматів,

Плекала б наче амулет,

Із надкоштовних діамантів.

Була колись наївне я дівчисько,

Спіднички, бантики і квіточки.

Сприймала я все серцю близько,

Неправди й правди тонкі ниточки.

Дерева ще тоді були великі,

Моря широкі, а поля без меж,

Дитячі посмішки були щасливі,

Щирішу радість більшу не знайдеш.

Ходили їсти ми шовковицю улітку,

Босоніж по високій тій траві,

А потім сині руки, ноги, личка

Змивали у калюжах, у дощі.

А ще козу я пасла біля двору,

Чи то вона мене у вишняку?!

Траву возила їй з колгоспу,

По «надтаємному» відомому шляху.

Бувало всяке, всяке не бувало.

Багато згасло в закутках думок.

В майбутнє завтра швидко прямувало

Моє минуле ніби той струмок.