Svitlana.Turchuk

Літаючи про землю забували,

Повзучи не дивилися на хмари,

Але ж землі без неба не буває,

Як хмар з озерної чи річкової пари.

Всміхаючись, у серці проклинали

Тікали щоби тільки повернутись.

Навчали інших, та самі не знали.

Боялись, лиш бажаючи торкнутись.

І вірячи у всьому сумнівались.

І бачучи на все закрили очі

Бо ж з ними це ніколи не траплялось,

Бажаючи казали, що не хочуть.

І брешучи казали, що кохають.

Кохаючи брехали всім і всюди.

Робили з себе ніби ідеалів,

Але насправді, лише дрібні люди.

Йдучи на мить, потрібно зупинитись.

Літаючи, присісти на гіллі.

Й невірячи, але часом молитись.

І підніматись будучи на дні .

І Краків плакав, так що лило всюди

Він проводжав її таку тендітну

Здавалося що зникли усі люди

І сонце заховалось непомітно.

І дощ ішов, коли її не було

Затоплював всі вулички й міста

Він виглядав її з автобусів прибулих

І з літаків ... виходила не та ...

Він все чекав, немов чекав спасіння

Шукав у кожній - схожості її.

В її очах, сірих немов каміння

Із синім сплетились вогні.

Дощ йшов мов вічність, дні тягнулись довго

Бувало так, що час мов завмирав

Літак, автобуси, і знову вкотре

В цю мить, мов марево, зявилася вона.

-Ось останній листок пожовтів

І остання сторінка життя.

-Що сказати ти цим хотів?

Вже не гріють людські почуття?

-Вже не гріють серця людей,

Кам’яними стають щодня.

-Але ж є серед тисяч ідей…

Непомітна, маленька моя.

-Непомітна. Не бачив її.

Загубилась напевно вона.

-Не відчув ти тепло її слів?

Навіть коли зима?

-Навіть тоді – мороз.

І сірник не зігріє душу.

-Але ж сірник-теж вогонь.

І для багаття служить.

-Вогонь теж з часом згасне.

Все згорить і попелом буде.

-Так згорить, але буде ясно.

І я цю мить пам’ятати буду.

-Пам’ять теж мов зрадливий листок,

Пожовтіє і всі забудуть.

-Але серед тисяч думок,

Я пам’ятати буду.

Я з весною прийду, разом з сонцем.

Я прийду коли все зацвіте.

-Я цвісти із тобою буду?

Тоді добре. Я згоден на це.

-Ми разом будем цілим садом,

Цілим лісом у світі цім.

-А що на рахунок «зради»?

Я не витерплю таких слів.

-Таких слів я теж чути не хочу.

І такого я не скажу.

-Може ти мене просто забудеш…

Наче першу щасливу Любов.

Ми боялися і страждали

Піддаючи сумніву все.

Наче жовтий листок зав’яли,

Хоч любили понад усе.

Розбиті мрії розстріляних часів.

Забуті дні глибокої печалі.

І як би сильно серцем не хотів

Не вдасться вже втікти подалі.

Зруйновані міста, мов чорно-білий фільм,

Лиш здалека в куточку вітер виє.

Серед чужих, холодних, сірих стін

Усе ще є вона - Надія.

Поламані крісла і спалені книжки,

Та світло вдалечі видніє

Там за постом, серед з піском мішків

Сильніша від усіх любов жевріє.

Розтріщені кістки, понівачені душі

І злість пронизує, так глибоко, наскрізь.

Відплата буде за усі пролиті сльози.

Люби, надійся і за це борись!

Шовкова сукня, перли у волоссі,

І темна ніч, не видно ні зорі.

Всі хто кричав, мов стали безголосі.

Стали рабами, хоч були царі.

Вночі всіма лиш ясний місяць править

І слуги його - тисячі зірок.

Лише вони на шлях додому вкажуть,

Лише вони підкажуть, куди ступити крок.

Між тисячма сузірь та тисячма галактик

Там буде та, що вкаже тобі шлях.

Вона світитеме тобі так ясно,

Що бачитиме це уся Земля.

А пам'ятаєш як під цю зорю,

Були закохані та мандрували босі.

І світло місяця, яке я так люблю

Виблискувало перлами в волоссі.

Я гордо йшла, все навкруги ламала

Ламала душі а разом й свою.

Усі для мене стали ворогами

Я почувалася неначе у бою.

Хто був правий, хто ні, немало значення,

Ніким я стала і ніким я є.

Усі навколо мали своє бачення…

Нікого не цікавило моє.

А я боролася, я мала свої цілі,

А я хотіла жити так як всі.

Та раз за разом рани в моїм тілі…

Перетворились в рани на душі.

І лиш в ту мить коли все закінчилось

Моє життя належало мені.

Тоді чому ви так змінились

Коли я вийшла знову у броні?

Коли ваші слова не мали значення,

Ви стали всі ніким й ніким залишились,

Я маю все чого так прагнула,

Я маю все і матиму ще більше.

І всім що маю я собі завдячую.

Та є для мене ще одна людина.

Хто поруч йшов коли я падала,

І був зі мною коли нас топило.

Він тихо йшов, тримав міцно за руку

Він віру віддавав свою…

Тоді, так легко, шепітом і тихо-тихо

Йому сказала щиро, що люблю…

Прошу Вас люди, я благаю зупиніться

Не розривайте душу кігтями війни.

У вас не має ВОЛІ, ви є діти,

Ви наче в полі дикі бур’яни.

Прошу вас діти, згадайте вашу мати

Яка дала вам віру і життя.

Тепер уже не скажеш «Привіт брате!»

Ти не мій брат і не сестра моя.

Ну і нехай не брат, та все одно прошу я

Не знищуй мою землю і мою сім’ю,

Бо замість квітів й хліба з сіллю,

До своїх рук я автомат візьму.

Не хочеш хліба, не хочеш, вже й не треба

Направив зброю на моїх людей.

Тому не бачити тобі вже неба

І не почути сміх своїх дітей.

Тому прошу ще раз, останній раз кажу вам

Як не зупинетесь – погинете в бою.

І не кричіть, ми вже вас не почуєм.

Ти хотів ВОЛЮ відібрать мою.

Ми не пробачимо й ніколи не забудем,

Цей жах, цю біль, що відчували ми.

Летіли бомби там де мирні люди…

І омивалася наша земля слізьми.

Ми вистоїм і Ми вас переможем.

Нові шляхи протопчемо ногами.

Усе на світі Ми здолати зможем,

І УКРАЇНИ СЛАВА СТАНЕ ПОМІЖ ВОРОГАМИ.

У сні ми бачили своє життя:

Як листя падало на вулиці кленовій,

Як дощ змивав весь бруд людей – водою,

Як ніжним поглядом тебе зустріла я.

Ти бачив очі у яких тонув.

Я бачила твої, мов твою душу.

Хоч ні життя, ні серце віддавать не мушу

Я віддала, щоб ти усе збагнув.

І ти знайшов, знайшов мене в собі.

Як я тебе, колись, давним давно .

Це було схоже, наче у кіно…

Ти посмішку свою подарував мені.

Я віддала тобі усю себе,

Ти ж пригорнув мене в своїх обіймах

І знову програш у сердечних війнах

І це уже, ніколи не мине.

Я бачила що разом ми були

Не десять і не двадцять років.

Разом зробили більше сотні кроків

Немов малими ми були дітьми.

Ти ніжним поглядом мене зустрів,

Коли осіннім вечором йшов дощ.

Ти бачив тоді сон про щось…

Про що? Ти сам вже зрозумів.

Плачу, задихаюсь і кричу.

Як пух кульбабки розлетілась,

Ніхто вже не збере до купи цю

Що по маленьких клаптиках – до ціла.

Залиште, прошу дайте мені час.

Поринути в глибини цих думок.

Зітру всі спогади про себе і про вас.

Я знову встану, піднімусь і зроблю крок.

Я зможу все, мені лиш треба віри,

Краплинку дива, іскорку в очах.

Перепливу моря та підкорю вершини,

Під небом полечу неначе птах.

Потрібно встати – а я лежу безсила,

Потрібно діяти – а я все у думках.

Я опустила очі й обірвала крила.

Потрібно рухатись! Потрібно! Але як?

Так важко знов збиратися у ціле,

Та я повірю й знову полечу.

А поки віра моя розлетілась…

Я плачу. Задихаюсь. І кричу.

Під великим старим дубом

Гралося собі мале дівча,

Сонячні промінчики лоскотали очі

Вітер торкався її лиця.

Щира мов сонце, легка як вітер

Йшла вона стежкою до води.

Вона мала багато світла

Що зігрівало всіх навкруги.

Йшли роки, день за днем минав.

Її світло, яскравішим ставало.

Й не було тих хто її не знав

Хто не бачив як серце палало.

Вона несла в собі тепло

І ділилася ним усюди

Але як там колись не було,

Вічним ніщо не буде.

Вона згасла, згоріла вся

Віддала все тепло, що мала

Навіть промінь її життя

Тихо згас коли вона спала.

Стало холодно і самотньо стало,

Всі забули про те дівча,

Що колись, як сонце палало

Й усміхалося всім щодня.

І лиш дуб памятати буде.

Тихий вітер розкаже йому.

Сонце буде світити всюди,

І всміхатиметься комусь.

Коли твої і так понівечені крила,

Мов звірі роздирають на куски.

І не важливо вже куди летіла

Важливо де залишаться думки.

Я проживу цей день немов останній

Я кожну мить запам’ятаю в нім

Навік забуду всі свої бажання,

Я буду наче попіл в твоїм сні.

Із пам’яті усіх - себе зітру,

І не залишу навіть сподівання.

Із першим вітром тихо я піду,

Із першим снігом, із самого рання.

Життя мов річка – тихо потече.

І не помітять, навіть не згадають,

Як рвали крила із моїх плечей.

Коли ж самі літати – не літають.