Оксана Пасічник

Планую переїхати у Львів, щоб пити каву, їсти круасани,

І за нагоди і своїм й чужим казати - най то шляк їм втрафив!

Купити кепку, мешти і котів...

Я буду десь у Львові годувати...

Збиратиму плітки в тісних дворах,

Де сушиться чиясь стара білизна,

Дивитись, як на ратуші йде час.

Шукатиму в книгарнях світле й чисте.

Зайду в трамвай, що дзвОнить, мов старий,

І посміхнуся тихо власній долі.

Тут - кожен камінь свідок не німий,

А вітер пахне випічкою волі.

Знайду під’їзд, де збереглися льви,

Там сонця гра - вітражно-кришталева.

І хай весь світ кудись отак біжить...

А я навчуся жити в місті Лева.

А чого то вартує? Пам’ять? У безжальному світі спорту?

Може статись - втрати медалі...

Може втрати чийогось комфорту?

А чого то вартує? Чесність? В тому світі, де гроші мірило?

Де нейтральність гидка омана,

Що зника, поки сохнуть чорнила.

А чого то вартує? Совість? В повсякденнім буденні бігу,

Коли бути німим зручніше,

Щоб прикрити цинізм та кригу.

Щоб не чути, як рветься небо, як кричать обірвані долі,

Бо в “нейтральному світі спорту”

Не дозволене місце для болю.

А коли відкричать трибуни, і замовкне остання новина,

У холодній кімнаті мама

Обійматиме фото сина.

12.02.2026

Я стою на вратах, що ведуть в небуття, темна стежка петляє в міжсвіття,

І зачинена брама ховає літа, наче попіл в добу лихоліття.

Я стою на вратах, де стирається тінь, там де пам’ять забула скрижалі,

Світлі душі ідуть в паутинні провин, в катакомби, завали, провалля.

Тут не кличуть назад, не планують вперед, час безжальний в байдужій оправі,

Я тримаю ключі від прокляття і меж, і дрижать мої пальці кістляві.

Я тримаю ключі не від брам і дверей – від надій, що не стали словами,

Від доріг, що не пройдені і від ідей, що блукають порожніми снами.

За спиною гуде марно втрачений час, як розбита холодна дзвіниця.

Там історія стерла обличчя і нас… залишивши лиш тінь на сторінці.

Не рахую гріхів і не знаю заслуг, я не міряю світла пітьмами.

Я дорогу впізнаю по дотику рук, і всліпу повернусь між світами.

Я стою на вратах і прокляттям лежить гіркий досвід моєї роботи,

Я показую шлях, тим хто в чорній пітьмі загубився від болю й скорботи.

Хто мовчить – той почув. Хто відпустить – пройшов. Як межа. Як кордон. Як сторожа.

І лиш пам’яті нетрях надію держу. Ту що сили дає, і тривожить.

В тонких долонях темна, довга нить,

Підсвічує її холодне світло,

А десь ховає вічність у блакить,

А десь холодні вітри виють гірко.

Застиглі долі в крапельках життя,

В тугі канати зв’яжуть її пальці,

То скільки їх ще піде в небуття,

То скільки ще продовжать як вигнанці.

Горить свіча у просторі тьмянім,

Як теплий воск стікА, стікають смертні долі,

Господарка і власниця життя,

Мокош – цариця снів і колискових.

Вона не рве. Вона лишає знак,

На згадку вузол, як на пуповині.

Дівочі руки виплетуть життя,

Що відзеркалить у її сльозині.

Спиніться всі!

Завмрімо на хвилину!

На холоді давно мій голос схрип...

У темряві шукаємо людину.

Як сенс буття, як скарб, як патерик...

Відлуння ночі нам поверне тризну.

Де? Тут! Ось тут! Копай!

Замерзлі руки рушать темінь зимну,

З’єднають нитки, згорнуть небокрай.

Мовчання мить. І тягнуться хвилини.

На язиці висить гіркий матюк...

У в’язкій тиші... чутно плач дитини.

Копаймо швидше! Там! Ще чутно стук!

І рухом сколихне завмерлий натовп,

Розворушить, запустить механізм...

Нового світу проклятий Пілате,

Ти щось колись казав про гуманізм?

Десь там під плитами, напевно, є людина.

Січневий холод виморозить знов,

Рве нігті в кров оскаженіла глина,

Але сильніша за бетон любов.

Спиніться всі! Завмрімо на хвилину!

Тендітне тіло втиснуте в бетон.

Ми вигризли його у домовини,

Розбили цей невидимий полон.

І хай Пілат вмиває руки в скверні,

У нас в долонях пульсу тонка нить

Сьогодні Бог, він разом з нами... смертний

Він поруч. Тут! У ланцюгу стоїть.

27.01.2026

Вона малює червоним губи,

Лягає рівно цей колір теплий,

Вже не обходить, що скажуть люди,

Бо поруч є своє власне пекло.

Вона збирає дівчачу сумку,

Ліхтарик, пластир, два турнікети,

Холодний ворох чужих обіймів,

Тривожно б’ється у скронях - де ти?

Вона крокує у старих берцях

Підбори мерзнуть у склі вітрини,

Весна погляне крізь биті скельця…

Вона – це ти. Вона –Україна.

Він носив їй із клумби квіти,

Чергував під вікном до ранку,

Планував з нею довго жити,

І стрічати разом світанки.

Вона ввечері мила посуд,

Зашивала йому шкарпетки,

Заплітала стрічки у коси,

Готувала рагу й креветки.

Він її цілував на прощання,

Приносив додому зарплату,

Він ненавидів сльози й повчання,

Знав усе про ООН та НАТО.

А вона про любов співала,

Вишивала чарівні маки,

Готувала в неділю сало

І чекала його з рибалки.

Він лисів й відростив животик,

Щонеділі гуляв з дочками,

Смакував із банок компоти,

Привозив закрутки від мами.

Час летів, як невпинний вітер,

Сивина заплелась їй в коси,

Вже не може читать без світла,

Вже не ходить росою боса.

В нього тиск, діабет і пам’ять,

І пігулок призначив лікар,

Сонце зрідка вже стука в ставні,

Він в неділю несе їй квіти.

У долонях його загорялись зірки, наковальня гула від роботи,

Коваль зоряне світло кував на віки, зірки й місяць в небесні висоти.

Його молот із піснею бив у метал, розсипаючи іскри, мов зерна,

І невдовзі на небі засяють вогні, а до того ця ніч була темна.

Не Гефестом, Сварогом себе відчував, на ковадлі з'являлося диво,

Молот майстра, як вогнений смерч, танцював, за незвідане брався сміливо.

Там де світло і тіні зійдуться разом, руки майстра народжують казку,

Небо стало для нього магічним холстом, що робитиме знав без підказки.

Але щось у душі його стало мовчать, молот стишив свій спів, як від втоми,

Бо, здавалося майстру, що все вже створив, а натомість лишився лиш спомин.

Я вже викував місяць, я викував день, зорепадом засіяв світанки.

Та чи зможу я знов запалити вогонь, щоб створити ще щось доостанку?

Там, де думка зміліла, і згасла зоря, в душу майстра закралась тривога,

Чи ще знайдеться вогник роздмухать життя і у нову зібратись дорогу.

"Може, треба у серці не зорі кувать, а, натомість, створити світ інший?

Де земля благодатна, де сонце сія, де вогонь не жадає все знищить.

Бо і в небі, й у світі є тиха краса, що її не приборкає сила.

Не одні лише зорі жадають життя, а й серця, що їх темрява била."

І коваль запалив у печі не вогонь, а надію, що спала в утробі,

Рясні краплі полились з обвітрених скронь, і як зморшки розсілись на лобі.

І кував він світанки, і трави, й ріку, кожен звук, кожен подих природи,

А зірки, що колись заплітав у вінку, стали свідками майстра свободи.

Так творіння коваль завершив до кінця, не шукаючи слави й награди,

Бо відкрив, що найбільше багатство — життя, що кувалось для світу й заради.

Вітер в коси її заплітає дощі,

Плещуть води старезного Рейну,

Погляд вабить, мов світло зірок уночі,

Лорелея, моя Лорелеє.

Її голос, як казка прадавніх лісів,

Де пліч-о-пліч і духи, і гноми,

Як в розплетену косу, вплітає пісні,

Що співала їх ще Фрау Хольда.

Виднокрай огортає туманна вуаль,

Місяць в небі малює їй крила,

І здається, що це не легенда, не даль –

Лорелея насправді ожила.

Вона в пісні розкаже про літній розмай

Про цілунки, яких вона варта,

І від пісні її душу стискує жаль,

Як кохала білявого Карла.

Її спів — то печаль, то розрада, то мить,

Що в серця проникає, мов зілля,

Капітани спиняють свої кораблі,

Юнаки відкладають весілля.

Її очі — два неба, і їх глибина,

Що таїть і жагу, і тривогу,

І ніхто не вгадає, чи правда вона,

Чи обман, що спотворить дорогу.

Та лиш човен під скелею путь обере,

І лиш чується спів незабутній,

Капітан, як заклятий, у хвилю пірне,

Не злякавшись ні смерті, ні смути.

Лорелея сміється, і вітер реве,

Пісні линуть у темінь до неба,

Її серце ще помстою в грудях живе,

Бо кохання їй більше не треба.

Я приніс тобі чашку з паруючим чаєм

У долонях гарячих від жару зірок,

Я тебе лиш у мріях тепер обнімаю,

І весь всесвіт готовий схилити до ног.

У горнятко насипані темні чаїнки,

Пасма дивних мелодій вплелися в окріп,

Подивися, як лютий гортає сторінки,

І на те, як ми стали до різних орбіт.

Я приніс тобі чашку з паруючим чаєм,

Подивись навкруги: світ розібраний геть,

Скрізь уламки надій, що тебе обступають,

І новини розводять тебе і мене.

У долонях моїх все ще жевріє літо,

Намистинками спогадів стиглі грона суниць,

У паруючих цівках ховаються стежки по світу,

А в думках зберігаються сотні щоденних дурниць.

Я приніс тобі чашку, що просто схолола від тиші,

Як не в змозі зігріти цей холод далеких доріг,

Лиш ковток з неї міг би здолати провалля найглибші,

Але я вже не зможу вернути все те, що, нажаль, не зберіг.

***

Кілька днів назад прочитала допис про стосунки після початку повномасштабної війни. Ні для кого не секрет, що кількість розлучень збільшилася суттєво і крім втрат фізичних маємо ще й таке. Просто спробувала осмислити це на рівні образів.

Чекай, моя люба, чекай до світанку

Чекай до останнього подиху й сну

Чекай на листа, смску, на згадку,

На будь-яку згадку, що я ще живу.

Чекай, моя люба, чекай безупинно,

Молися за мене, за душу мою,

До мене в думках повертайсь щохвилинно,

Я тебе почую, прорвуся, прийду.

Чекай, моя люба, чекай попри втому,

Попри зневіру і розпач буття,

Повір, я колись повернуся додому,

А зараз на мене ти просто чекай.

Чекай, моя мила, а поки чекаєш,

Полий наш з тобою посаджений сад,

Щоб в нього лелеки з чужини вертались,

І цвіт абрикоси, як сніг, облітав.

Чекай, моя люба, а поки чекаєш,

Дитя колихай, обнімай і люби,

Я з вами, я поруч, ти це точно знаєш,

Тож просто дорогу мені освіти.

А в Києві сьогодні випав сніг. Холодна крихта липне в скло машини.

Повзе Патона. Міст метро стоїть. І десь без перестанку палять міни.

В Дніпрі приліт. Сусідська млява міль лякає світ ракетоносіями.

Багряний килим білий іній вкрив, стоять машини рівними рядами.

Гортає дні безжальний календар, прогортує невтішні літа й весни,

І знову вводить напівстертий жарт, що все мине і крига, врешті, скресне.

Летить у вирій тиша між сирен, мов в шаль, в туман Дніпро ховає плечі,

А десь у натовпі, на східцях у метро, чарівну казку слухає малеча.

У переході щемко пахне хліб, як у дитинстві, солодко і ніжно,

Дорогу за годину замело, на вулиці казково, біло, сніжно.

І Київ дихає, повільно, мов старий, що пам’ятає бурі, вічність, грози.

І сніг лягає, наче білий стрій, щоб приховати рани, болі, сльози.