Всі вірші

До когось приходить весна на світанку,

чарує прекрасним співом пташиним.

Комусь уночі нашіптує казку,

лягає на вії снами легкими.

Для когось вона - тендітна голубка,

що хоче крильми весь світ огорнути.

На гілці цвіте незаймана брунька,

крізь неї до серця прагне торкнутись.

Для когось трава, підсніжники білі,

цілунки п'янкі - краплинки любові,

кохання безмежне, пахощі свіжі,

світанки магічні та пурпурові.

Для мене весна - це дотики щастя,

надії, тепла, любові та миру.

Лелеки несуть промінчики сяйва

І в краще майбутнє крихточки віри.

Березень 2023 р.

Кричать лише слабкі - не тілом, а душею,

бо гнів - це прояв лиш чиєїсь порожнечі.

Любов відкинута, приходить замість неї

самотність, що впивається ножами в плечі.

Кричать лиш ті, що відчувають перевагу:

дорослі, старші, вищі, дужчі чи начальство.

Вони нахабні, мають статус, силу й владу,

але згубили людяність - назвались панством.

Кричать також невпевнені у собі люди,

бо втратили повагу до самих же себе.

Вчиняють осуд, наклеп, змови й пересуди:

так компенсують - бавляться у Бога з неба.

Кричать ще ті, що розівчились розуміти:

себе, оточення і все кругом у світі.

Не знають чого хочуть, що в житті робити,

від безпорадності лютують, наче діти.

Усім крикливим точно треба допомога,

на жаль, вони її успішно відкидають.

Їм тягнеш руку, щиро просиш сил у Бога,

та ті надалі сліпо серце й дух вбивають.

Все компенсують злими криками на інших,

над змінами в житті не хочуть міркувати.

На жаль, таких чомусь у світі значно більше

і тільки меншість здатна коло розірвати.

(грудень 2022 р.)

Весна пройшла і літо вже на схилі.

На горизонт являється вона:

несе нам яблука та груші спілі,

дарує келих виноградного вина.

В руках тримає барви кольорові,

довкола водить пензлями чудними.

Картини ті настільки загадкові,

що неможливо не замилуватись ними.

Одягне ліс у золоту одежу

і помаранчевим сповна оздобить край.

Хоч цю красу я оком не відстежу,

зате душа моя сприйме осінній рай.

Дарує золота красуня спокій

і впевненість, що дочекаємо весни.

Її дари воістину високі,

лиш це збагни душею, друже, ти.

(Серпень 2021 р.)

Ти не жила, якщо ти не любила,

якщо відкинула своє кохання.

Сама ж карталась: "Що я наробила,

лише собі залишивши зізнання?"

Ти не жила, якщо не розцвіла,

якщо у небо, так і не злетіла.

Якою б доля злою не була –

це не вона кохання погубила.

Ти не жила, якщо ти не кохала,

якщо згубила подарунок долі.

Можливо, ти сама тоді не знала,

та пізно вже шукати вітра в полі.

Ти не жила, якщо була сама,

не мала з ким ділитися теплом.

І знов торкнувшись до морського дна,

твоє минуле стало хмарним сном.

Ти не жила, якщо ти не розквітла,

якщо весни ти так і не зазнала.

І пташкою летіла б ти до світла,

якби кохання своє не зламала.

***

Тож пізно лити сльози восени,

коли весна своє вже відспівала.

Щоб дійсністю ставали людські сни –

кажіть ви те, що гордість не сказала.

(Серпень 2021 р.)

Для чого анотація у творі?

Щоби ми бігом дізнались зміст.

Щоб в поїзді, маршрутці чи на морі,

Автор зразу ж показав нам хист.

Бо читач буває різний,

Заклопотаний й не дуже.

Хоче щоб герой був грізний.

Хоче екшену й напруги.

Хоче зберегти свій час.

Дізнатись швидко чи читати.

Хто герой, горить чи згас.

З опису стає картину малювати.

Автор теж не зволікає.

Пише, пише й піт стирає.

День і ніч, не спить, моргає.

Сон горнятком кави проганяє.

Анотацію все він складає.

Армію фанатів впевнено збирає.

І нових читачів все привертає.

Бо змістовну анотацію він має.

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають.;:

А що вродить? Побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродивії

Подивіться на рай тихий,

На свою країну!

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну!

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра;

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилилисьі

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв;

І сонця правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тоді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чула б у бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люди.

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... І не буде

Кому помагати:

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! Образ божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тільки, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засудять, — і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

— І ми — не ми, і я — не я!

І все те бачив, і все знаю:

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й бога, тільки я!

Та куций німець узлуватий,

А більш нікого!.. — Добре, брате,

Що ж ти такеє?

— Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм. —

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: — Ви моголи. —

— Моголи! моголи! —

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: — Ви слав'яни.

— Слав'яни! слав'яни!

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав'янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав'янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже.

Отоді ми заходимось!

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люди,

А гвалту! а крику!

— І гармонія, і сила:

Музика та й годі!

А історія!.. Поема

Вольного народа!

Що ті римляни убогі!

Чорт зна що — не Брутиі

У нас Брути! і Коклеси!

Плавні, незабуті!

( У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась! —

Кров'ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми —

Все розберіть... Та й спитайте

Тоді себе: що ми?..

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили?!

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило?

Що Синопом, Трапезонтом

Галушки варило?

Правда!.. Правда, наїдались,

А вам тепер вадить.

І па Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров'я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров'ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить?

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Добре! Ведіть, показуйте!

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. За науку

Не турбуйтесь! Буде

Материна добра плата:

Розпадеться луда

На очах ваших неситих;

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе!

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима.

Щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли,

За що розпинали?

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє. ....

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

14 грудня 1845 В'юнища

Понеділок поглине неділю.

Осінь відсуне літо.

Насолода межує з біллю.

Ні з ким поговорити.

Сонце тепло ще дарує,

Та вітер і ночі холодні.

Дівчинка квіти малює

Витончено-природні.

У неї один лиш мілок,

Не кольоровий, білий.

Домальовує, робить крок,

Відходить убік несміливо,

Оцінює айстри сніжні,

Що проросли під ногами.

Останні на цьому тижні.

Чується голос мами.

Дівчинка йде неохоче,

Залишаючи квіти іншим.

Милуйтеся ними, хто хоче,

А її не побачите більше.

Поцілуй мене мерщій,

Поки від тебе не втекла.

Тримай за руку ніжно —

Я млію від твого тепла.

Без трепету сумую,

Бо ти щось дуже рідне.

Без жажди голодую —

Щось дуже необхідне.

Вже не шукаю більше,

Мабуть, уже не треба.

Та надію все ще маю,

Що в мені тобі потреба.

Що я тобі як сонце,

Як вітер і тепло,

Що боїшся просто —

Що зі мною повезло.

Цілуй мене мерщій,

Цілуй і переховуй.

Тепер ти тільки мій,

Не віддам нікому.

Коліна не тремтять,

І в серці дивний спокій.

Чого ж серця хотять?

Чом ти в душі глибокій?

Втрачаю чи знайшла

Я дивну, дивну казку?

Так довго сюди йшла —

Бажаю твою ласку.

Прикрий мене собою.

Тілом чи рукою.

Готовий ти до бою?

Я не дам спокою.

Чи ти молилась на ніч, Персефоно,

Дитя богів, плід Зевса і Деметри,

Аби зламати батька заборону,

Спускатись до Аїду, щоб померти?

Чи згадуєш своє ім’я старе ти?

Була колись ти дівчиною, Корой,

А потім викрали тебе до царства мертвих.

Ти прийняла нову себе й покору?

Напевно, прийняла, умови непогані,

Півроку на свободі, півроку у неволі.

З тобой — весна і літо в квіти вбрані,

Без тебе — осінь і зима лиш голі.

Баланс у всьому. Помирають квіти,

Віддавши всю красу свою тендітну,

Для того, щоби знову народитись.

Живе завжди вмирає, щоб розквітнуть.

Закінчилися шкільні дебати,

Яскраве літо починається,

Усі будуть з друзями гуляти,

Відпочивать, у річці купатися.

А я залишаюся на самоті,

Ні з ким на вулицю піти,

Будучи в тихій пустоті,

Дивлюся — діти рвуть квіти.

Зачиняюсь у своїй кімнаті,

Витираю непрохані сльози,

Викидаю старі фото зім'яті,

І слухаю ненависні грози.

Сонце в очі заглядає.

Прокидатися пора.

Так в житті буває,

Що ліжко то нора.

Сховаєшся у нім

І думаєш "чудово".

Тільки фішка в тім.

Що було то не довго.

Знову ранок. Знову біль.

На роботу. Мрії в мусор.

Ох не сипте в рану сіль.

Але хтось робити мусить.

Сніги повзуть зі стріх,

І шепіт вуст твоїх

Волає до весни:

«Полиш солодкі сни!»

У шибку сонце раннє рясно ллється,

Я сьорбаю його – воно сміється.

До неба доторкнусь – воно мовчить.

А десь людина до людини мчить.

Отямить нас любов,

Зашаленіє кров,

Ти сповнені принад човни

У просторі життя спини.

Усіх дивують мої зміни

Мене вони ламають

Бо недоліки всі помічають,

Та про допомогу не питають

Я сама себе боюся...

Чи нормально це?

Зранку в дзеркала питаю,

Чи виїдене яйце?

Самотність стала ліпшим другом.

Це мене лякає.

Зникли всі спокійні сни,

Думала, так не буває

І посмішка моя змарніла

Я жива, чи це вже могила?

У вітрів не буває межі.

У вітрів не буває оселі,

бо вони скрізь свої і чужі:

там, де плачуть,

і там, де веселі...

У вітрів не буває оман,

незавершених мрій десь за рогом

і від зрад не буває в них ран,

і ридань над чужим некрологом…

Суть вітрів - це «Не треба… Нема…»…

ні в собі, ні в житті… ні у чому…

Вітру заздрити?! Волі?! Дарма.

Навіть Всесвіт – ніщо, як без дому…

Зі збірки "МИ_ТІ" (2022 р.)

Один чувак хотів їбаця

Шукав для цього він чувіх

А шоб чувіха не злиняла

То кожній готував він стіх

Одній про очі наче зорі

Другій про ноги шо із вух

Третій про руки наче крила

Отак він услаждав їм слух

Писав, писав аж раптом пойняв,

Шо всі ті вірші то хуйня

І шо чувіхам треба бабки

Подарки квіти і рижня

Отак не стало, блядь, поета

Згубив його їбаний бит

А ці рядки вам зараз пише

Втомлений злобний троглодіт

Здіймаються в дорогу пташенята,

Промінням сяють очі молоді,

Бо в юності щодня, неначе свято,

Летять за вітром часу в заметіль.

Відважно намагаються піднятись,

Лишаючи позаду власну тінь.

Торкнутися на висоті піньяти,

Яка приховує квитки подій.

Падіння, злети, знов падіння й злети,

Летять до цілей, нібито комети...

Життєва стежка зазвичай важка.

Плекаймо молодь, даючи дорогу,

Чекають їх поразки й перемоги,

Майбутнє України в їх руках.

Листопад 2025 р.

P.S. З Днем студента!

Лети, молоде, лети...

"Обмеження існують тільки в нашій голові"

Плачу, бо серце сумує.

Бо розум знову мудрує.

Не знає як мати тебе.

Не мій. Бо Обрав не мене.

Та чи болить лише мені

Ця відстань, порожні ці дні.

Живеш, радієш без мене?

Мій смуток ніяк не мине .

Коханням тебе не назву

Вже ніяк тебе не назву.

Бо сил не маю лічити,

І крил немає летіти.

Невже все має згоріти?

У буднях мойого життя.