Nota Bene
* * *
Нехай обманює життя і нас,
і дивишся у вічі безтурботно,
і тягне, тягне щось невідворотно,
втрачаючи той рік, день, час...
І руки простягаючи десь там,
ти залишаєш тихо сподівання:
воно приходить, як живе кохання,
що непокірно вічним небесам.
І в цьому є якесь поточне поглинання,
з яким ти хочеш бути там на «ти»,
де вглиб вростають квіти назавжди,
і світ звучить, як древнє заклинання.
* * *
Твій світ це – темрява і порожнеча,
яку не бачиш, маєш і кохаєш:
і все, і все, що до кінця не знаєш,
де все життя – одна велика втеча.
І щось на потойбічному портреті,
де чашу випиваєш сам – до дна,
і думаєш, як вічність холодна (!)
і ти один – самотній на планеті;
і все, що вічно тішить тільки тебе,
тече із сонцем, небом та роками
(і з вічно приреченими серцями),
знов падаєш, летиш, не бачиш себе.
* * *
І дивишся на все очима лева,
і бродиш, ніби прямо чи навколо,
і потрапляєш там – в безмірне коло,
в якому є вона – є (!) кришталева.
І темрява в тобі завжди панує,
і ти – і тим залишеним богам
не віриш (і своїм сліпим очам),
коли вона приходить і дарує.
Скорочуєш її до всіх хвилин,
і в цьому темрява і хаотичність,
і в ній перебуваєш (ніби вічність),
і залишаєшся для всіх один.
* * *
І щось зникає тихо день за днем,
все те, що нас колись в собі тримало,
(і там) здається, що цього не мало,
і тягнеться, як запах хризантем.
Можливо, нам минуле хитро бреше...
і вимовляєш вічне (знов) «амінь» (!)
для всіх майбутніх, других поколінь,
і думаєш про себе: легше, легше.
Здається, істина (яка вродлива) (!)
і від якої небо червоніє,
і людство поклоняється і мріє,
але чекає (знов) терпляче дива.
...
Сергій Клемін
