Всі вірші

Чи можна зупинити момент,

Запам’ятати його навічно?

Як старечий монумент,

Що з роками виглядає комічно,

Проте лиш так застигне час

У музиці, скульптурі, слові,

Що увіковічить назавжди нас

На будь-якій доступній мові.

Мистецтву присвоєна найбільша влада

Зберегти всю цінність поколінь,

Наступнику буде розрада,

Не дасть здобуткам загубитись в тінь.

Єдиний спосіб не піти в забуття

Та не померти щей душею:

Зробити пам'ятним буття

Ставши частиною музею

Я так довго тебе оплакую,

Що загубила початок й кінець.

Безліч разів була налякала,

Але це був - найбільший синець.

Я так давно не можу зігрітися,

І ні довга пряжа на рукавах,

Не дозволяє нікуди подітися,

І сховатись у теплих краях.

Я так довго, так довго...

Буде весело зі мною,

Тяпнем і хайпнемо знову.

Зі мною не будеш сумувати,

Ти будеш посмішку свою тренувати.

Навіки в моєму серці,

Назавжди в моїх думках,

Ти в душу мені запав,

Залишив сліду запал.

Щоб мрії всі здійснити,

Потрібно певні дії робити.

Трудитись не лінуватись і все розпланувати,

Тоді лиш ти зможеш панувати

Культура – це душа народу,

Тримаєм в серці, мов винагороду,

Усе збережене минулими віками

Несемо в світ тернистими стежками.

Традиції та звичаї плекаєм,

І душу українську зігріваєм,

Бо творчість наша, наче джерело,

Що надихає і дарує всім тепло.

Тож ми вітаємо працівників культури,

Народного мистецтва всі структури.

Нехай натхнення вас не покидає,

І муза в гості завжди поспішає.

Хай буде мир в країні, зло все згине,

І наша пісня в світі гордо лине,

Нехай промінням ясним у віконце

Завжди нам світить українське сонце.

Автор Світлана Леньо

8.11.2024

Світло в темряві і промінь надії,

Ти здійснюєш всі мої мрії.

Індиго любові,

Приносиш ти в цей світ Правду і Життя,

Нехай вічно буде це буття.

"Що ? За вушком почесати?"

Я бачу ти любиш розмовляти,

Ти таке маленьке гарненьке утіпутішне,

до мене приходить від тебе слово втішне.

Багряна кров омила землю,

Її рука тримала квітку.

Черлене сонце падало за тінь,

Навіть з порізами вона сміялась.

Лазурові ріки течуть в небі,

Смарагдове сяйво мерехтить на твоєму обличчі.

Мені не треба жодних скарбів,

Я хочу чути ці пошепти кохання, спрямовані в мій бік.

Ці золотаві очі бачили все і нічого.

Коли ж небо зіллється з морем туманним

Вітер змінить свій напрямок,

І наново розпочнеться життя.

Із пущі темряви почулося ревіння

Небо ж налилося кривавим свинцем,

Ця тінь прийшла по мене і

Разом ми вирушили в пекло.

Минуле виносять за рамки, за межі, під місто;

В підземеллі сирому стовбичать замурзані постаті,

Історія крутиться сонцем, велосипедними шприхами,

З ревінням автівок, що більше займають простору.

На вулицях люди, не гірші за попередніх,

Епохи змальовують п’єси, старі героями.

Такий же відсоток блазнів, поетів, віршів,

Піднесених душ, мудреців з перебитими долями.

Хіба що поменшало дива, святих поменшало,

Ткачів, що прядуть білохмарну куделю спускаючи

Долу м’які пуповини з небес і на землю,

До храмів в яких допустимий відсоток язичників.

Бачиш?

Загострений обрій довкола зимового міста тут,

Мов єр на старім кептарі оповитий смереками,

І ніч одягає сардак палахкий дармовисами,

Залишений предками.

17.12.2023

зроби іншим ласку —

і скигли тихіше;

ти, зрештою, завжди

з собой сам на сам.

не знаєш, як краще

почуття описати?

без паніки, адже

ніхто не питав.

талант тепло сяє,

так тішить тебе!

як мило,

ти диво,

та іншим начхать.

сховай свою всмішку,

тримай спину рівно,

поводься спокійніше,

ти не в садку.

для чого ці сльози?

ти вже не дитина —

нікому не вигідно

ділитись теплом.

самотність — фортеця,

так було завжди,

укріплюй паркани,

любов не прийде.

ах, як же цікаво

тебе приручити,

на повідці

за собою вести.

подачки уваги

недбало кидати,

в очах світлих бачити

вірність і біль.

людський егоїзм —

назавжди переможець.

цей вплив — абсолют,

не зрівняєшся з ним.

хіба комусь треба

шукати духовне?

краще для его

піднести вінець.

стань стервою, люба,

пручатись не слід.

ти знову і знову

удар пропуска.

нанось його перша,

пройдися кістками

і смійся скажено —

цей світ у кінця.

—

я іноді вірю в подібне,

коли накриває печаль

розпачливо-сірими хвильми;

така вдала спроба,

я майже здалась,

та в мене в крові —

безглуздої впертості

полум'я;

й віра в людей,

у цей світ

і в себе.

я знову сильніша

за темряви спів.

засніжені стежки несуть таємниці,

запрошують тихо ступити на них.

люди спішать зачинити всі вікна —

подейкують, біси спускаються в ніч.

як тільки тьмяною вуаллю затягне

холодні ліси і будинків дахи,

на вулицях чується тихе скуління —

візерунки тіней заграють зі свічей.

місцевих дітей цим повір'ям лякають;

і шепіт глухий «стережись вечорів»

у кожній родині за столом лунає —

немає сміливців розвіяти міф.

сніжинки пухнасті лягають спокійно

на чорну, як смоль, створінь грізних шерсть,

і вищир слизьких від отрути зубів,

блискучих на світлі, вітає всіх жертв.

гарчання вібрує напруженим горлом,

сліди на снігу шлях додому вкладуть.

щоночі ярчук патрулює кордоном

села, захищаючи спокій живих.

вся нечисть ховається в темних кутах,

є ризик великий попастися псу —

назначений захисником цього краю,

він стереже кожну землі версту.

і часто ж бува — наречеш ти нечистим

того, хто здається всім спільником зла,

та глибше у речі дивитися варто,

бо зрештою, власну пітьму ми плекаймо сповна.

—

ярчук — міфічна істота в українських народних повір'ях — пес з вовчими іклами, якого боїться нечиста сила — відьми, чаклуни, можливо навіть диявол.

Я хочу бачити тебе, у тих листочках золотих.

Ту осінь, як ту любов, слова віршем пролив:

Зима…

Вбиваючи, стихаючи всі форми почуття,

Не дай забрати все живе, то все моя душа.

Плете́ниці вже дзвонять тим прожо́рком,

З куче́рів місяць не запрягти.

Залізні пта́хи сонце прихилили,

Бори темніші, пора вже інша.

Оливкою запахло сонце,

Від того о́ркану шарва́рок тяжкий,

Та тала поблідніла від страху, тривоги,

А літо… довге…

Пролилась червона шурмови́на…

Як та небесно-я́нтарна олія…

Мить, як той вогонь прокинулась в обійми,

Ті при́лі стежки в забутті,

А серце, несамовито па́ла, як рубін,

Відчувши піт від червоних вин.

2022, лютий 17

Вогонь у білій водів топився,

Повітря землю оминув давно.

Ферумом покритим той обелікс,

Скеля, мрамор, полотно.

Музика мене натхнула ще раз,

Написати волокно пахуче.

Ідеєю вшиту, виточену дівку,

Порошок, амур, доло.

Програю ще раз життя не теє,

Потяг той оминув давно.

Книга, плаття, ті ду́хи,

Як молоко, дерево, стебло.

2022, лютий 19

Ласкавці! Насмішки!

Той, хто діждався ту тугу той відчай мерзенний.

Ту брудкість, огиду Богам проявили.

Прощення від них зроду-вік не діждатись.

Бухта - це сон. Мариться мені темні бори,

Зірки, як сніжинки не тають, не в'януть.

Пантера, безмовна, плига з бору на бір,

До берега того. А море теє вола повсякчас.

2021, травень 16

Ми Ваші предки і предками ми будем завжди.

І тиша мертва у "мертвому" болоті.

Життя та смерть, - це така спокуса, яка

Відбилась з наших німих слів тих.

А лист той вічним бархатом покритий,

Створений не зі слів, зі слів тієї долі.

І ті чайки, як маївки майбутні

Геть-геть через світи.

2021, травень 15

у чорну-чорну годину

у чорному-чорному місті

ми випили всі речовини

легкозаймисті.

і наша секретна база

нагадує потойбіччя,

бо кожен помер по разу,

а дехто й двічі.

та смерть - це не є причина,

що здатна спинити охочих,

якщо ти не впав на спину

о третій ночі,

якщо твої рани відкриті,

а кількість твоєї крові

достатня, аби сплатити

Цілодобовим.

2014

Лісова пожежа: язики вогню, дим…

Цей ліс сьогодні його. Супутник вітер.

Розбурхався. Випалює живе.

Зустрілися дві сили: вогонь та вода,

Лоб у лоб.

Вогонь на воду реагує

Шипить і відкидає,

Вода наполеглива – охолоджує запал його.

Живе має жити.

Зрештою, він заспокоївся.

загарбницькі бої спіткали душу,

повстання серце моє вголосило

і тіло стало мов сила пропаща,

свідомість свіжа покривалась пилом.

два табори, дві думки, два шляхи -

без єдності, поваги, лиш вагання.

усюди біль, сварки, і ось - страхи;

рутина дня, все, що роблю навмання.

питають в мене люди «нахіба?»

«змирися, буде не життя, а щастя»

та не зважаючи на тяжкість, боротьба -

я сподіваюся, закриє їхні пасті.

побачимо ми наслідки лиш згодом,

в той час, коли очі розкриємо на вроду.

чи будуть вдячні нам, не знаю,

але подяку мою чуєте, гадаю.

Я чую ці пошепти знову

Вітер сьогодні дужчає,

Листя ж розбурхалось в танці.

Хтось поклав руку на моє плече,

Однак за мною ховалась лише порожнеча

нерівне биття

червоного серця

залишить відлуння

в кімнаті тьмяній.

я бачила погляд,

прикутий до мене —

розпачливий спалах

крихких почуттів.

до пастки потрапив,

не встиг озирнутись —

ти волю віддав

із душею разом.

не знав, що в цих водах

орудує демон?

зжере твою сутність,

лишивши ніщо —

підбори її йдуть твоїми кістками,

і гострою всмішкою

дражнить лиса.

лиш хвора залежність

тобі тут належить,

ну, спробуй зірватись

з її повідця.

готовий весь світ вкласти

до її ніг

за гострий кошачий погляд

крізь пухнастість вій.

полиш ти надію торкнутися губ,

вона лише з Лордом розділить amour.

хитаючи стегнами,

втече на світанку,

примару парфумів

залишить на згадку.

більш не зможеш кохати

інших жінок,

лиш нею ти мариш,

отримавши

тільки

ковток.

вирвати серце

і вкласти побожно

до алтарю,

честь мистецтву віддавш.

кров'ю стікати,

божевільно всміхатись;

мені треба

більше,

глибше поріз.

я витягну з себе

емоцій примару

і в дар всім живим

присвячу

власний біль.

софіти на сцені,

всі очі прикуті

до тих, хто життям

торгувався на втіху

усім глядачам,

сп'янівшим від смерті,

життя,

вина,

лиха.

усмішка яскрава,

очі скляні,

вистава завжди

продовження має.

голодні зітхання

і галас підбурень,

дозвольте хоч мить

тиші млявих обійм.

поету не стало

жалітись на біль,

його кожну краплю

вкладаю в рядки.

колись

зійде сонце над театром тьмяним,

а поки

танцюй,

розважай,

яскравіше

сяй.

ніжний сніг вкриває ланіти,

пухнастії вії тремтять від туги.

кришталики сліз блимнуть в сонця софітах —

у серці бушує відчай пурги.

тут небо нерідне — тиснЕ до землі;

і хмари, неначе свинцеві кати;

немає морських буйно-вільних просторів.

все втратила за ніч; безглузда це сповідь.

жити доводиться зараз і тут,

хапатися жадібно, миті ковтати.

ніхто не зупинить плин жорсткий часу,

залишиться вірити у вищі плани.

знаходити спокій у сонця теплі,

заново вчитись людьми надихатись,

себе віднайти серед пилу хрестів

в'язкого минулого тисяч могил.

Розстріляно вже всі ілюзії давно було

Та замість їх нові повиростали

Їх розстріляють знов

Таке життя

Ілюзії воно вбиває вправно

Вже наловчилось за роки

Що в славі потонути встигли

Й гадаю я одна із тих ілюзій

Життя моє коротке

Та швидке

Мов та ріка

Що берег буйно й рясно омива

Та не позбудусь я цього

Продовжу ті діянія

Хтось скаже що безчесні

Щоб залишить хоч щось тут після себе

Окрім розвалених будівель

І пластиком усипаних ставків

Не можу я так жить

Запам'ятайте

І оце сприймайте як вірш пророчий

Просто так я не помру

Не піду тихо та в спокійному житті

Фундамент я поставлю

Ще один новий

Щоб дім міцним зростав

Й нові "ілюзії" вже жили в нім

Сльоза — це чиста душа,

Яка хоче спокою й тиші довкола.

Вона виходить на світ, коли тобі важко,

Коли вже не знаєш, де дітись,

І навіть тоді, коли щиро радієш.

Її ти не бійся, вона, мов сніжинка,

Така ж мимовільна і водночас привітна.

Сльоза — це не слабкість, а прояв емоцій,

Вона нас лікує і водночас дарує

Тишу і спокій у роздоріжжі тривог.

звинувачую тебе в брехні,

стискаю пальці до крові в долонях.

вже котрий вечір — лязкіт війни,

не став, ma chère*, це дуло до скроні.

ти проклинаєш мене, звинувачуєш,

я кричу, що ненавиджу слабкості.

твоя брудно-коралова сукня

так дратуюче зваблює фарбами.

підійдеш трохи ближче, хитаєшся.

я мовчу, дивлюсь холодно, з іскрами.

з твоїх губ зірве вітер обІцянку

«я ніколи тебе не полишу».

розсміюся розпачливо, голосно:

«mon bonheur**, твої мрії наївні, як

кришталеві сріблясті метелики —

їх зжере без жалЮ моє полум'я.»

ти похмуро зітхнеш, не здивована

тим, як наші стосунки руйнуються.

темний вишкір не стримаю холодно,

як очікувала ти на щось інше?

ми — брудні дзеркала без заслону,

сам цей бруд ми і транслювали.

звинувачувати когось — безглуздо,

якщо в себе сміття не прибрали.

стільки болю, численних страждань

ми могли б пережити спокійно,

але гра наша лиш почалась —

її ціллю було розплатитись

перед власним пораненим Я.

за зневагу, потворну ненависть

ми карали себе, розіп'явши

душу на алтарі до суду.

біль не може весь час оминати,

він природній для жителів всіх.

та страждання — то вибір свідомий,

зроби інший, ma pauvre actrice***.

—

*ma chère — моя дорога;

** mon bonheur — моє щастя;

*** ma pauvre actrice — моя бідна актрисо.