Вікна без скла, вікон нема
Вікна без скла, очі без сліз.
Мати сидить на горищі валіз.
Плаче вона, безшумно й так тихо.
Не буде вже так, як було колишньо.
Ми сидимо мовчки в покриві лісу,
Іноді нам не вистача кисню.
Я все молюсь - ще є надія,
що серце й душа вже скоро зрадіють.
Ми будем тоді посміхатися з мамой,
Найраща Вкраїна сильнішою встане.
А поки нам треба страждать, воювати,
Допомогти нашій країні вставати -
Ми б'ємося з ними з єдиною зброєю -
із силою нашой землі калинової.
То як воно буде - рішати не нам.
Але в серці не буде вкраїнських страждань!
Хоч я сиджу зараз, задихаюсь війною.
Та все ж залишаючись самой собою.
Вікна без скла, очі з сльозами.
Ми будемо жити з оцими лісами.
Валізи зі склом і без скла вікна.
Набридло мені сидіти так вічно.
Дощ іде, я іду з ним по стежині -
Знімаю з себе всі біди колишні.
З матір'ю йдемо по єдиній дорозі.
Я валізи несу, бо матуся не в змозі.
А в валізах від вікон загубилося скло.
Та скло те із кров'ю будинка мого.
Дощик іде, грім із ним в танці.
Покрилися дощиком валізи наші.
Вікна без скла, без сліз знову очі.
Без сліз і, мабуть, уже без любові.
Але гордість. Гордість не піде від нас.
Ми вмираємо і вбиваємо смерть водночас.
Як тільки кінчаються звуки тривоги
ми знову йдемо на всі звуки дороги.
Не зупиняємось, йдемо. Йдемо.
Це поклик холодного серця мого.
Бо - українці. Ми нездоланні.
Ми зрозуміли, хто справді з нами.
Ми самі відстоюєм наші долини,
щоб спокійно жила українська дитина.
Не проллєм знову кришталевих сліз.
Не будемо бігти з тягарем валіз.
Ми біжимо в світло - війни там нема.
Там ніколи не чули про слово війна.
Там вікна зі склом, лице посміхається,
І цілими днями дітоньки граються.
Там нема горизонтів, там немає сторін,
там немає кінця, там немає країн.
Є лише радість, і скрути немає.
Там видно як сонце встає і сідає.
Ні, це не смерть. Це вкраїнська душа.
Їх там багато, вона не одна.
Всіх у купу зібрали, неначе сім'я,
Це вже точно не смерть. Це душа молода
Ми ідемо з матір'ю зі скляними валізами,
Із гірко-радісними ідемо лицями.
...
Сайя Саттон
