***

Над озером стелився туман. Він окутав все білим напівпрозорим серпанком. Час від часу дмухав вітер, розганяючи примарні згустки. Тоді ставало видно болотну озерну воду. Але ненадовго. Туман брав своє, знову латаючи ті діри.

Лише темний силует на пристані стояв непорушно в цьому молочному морі.

– Мамо?

Голос Сани, як корабельний дзвін, розрізав потойбічну тишу. Силует розвернувся до неї. Місячне сяйво освітило рідне обличчя. Вона була такою, як дівчина пам'ятала, і виглядала, на диво, живою. Та ж лагідна усмішка, дрібні зморшки, що розходяться від кутиків очей, лише шкіра у світлі цього місяця здавалася блідішою ніж зазвичай. Вона заговорила, але слова звучали приглушено, наче крізь вату.

– Сано, ти маєш поїхати з Озерчан.

Дівчина підійшла ближче, обережно ступаючи по дерев'яній доріжці. Зазвичай дошки скрипіли, але зараз від них не було чутно ні звуку. Мати ж продовжувала:

– Я відчула тебе тоді на озері, коли ти торкнулася води. Ледь не втопила двох людей, хоча, бачить Бог, вони того заслужили. Намагалась передати тобі послання: їдь звідси. Негайно, чуєш мене! Поки… – запнулася, але, переборовши саму себе, продовжила, – поки ви не зблизилися надто сильно.

– Я знаю, – спокійно відповіла вона. – Тепер нарешті зрозуміла. Ох, мамо! Чому ти не розповіла все тоді?

– Вибач. Тієї ночі я хотіла. Справді хотіла, – вона простягнула руки, прагнучи обійняти, але боязко їх опустила, – та мусила спочатку поговорити з ним. Це він просив приховувати. Не руйнувати його сім'ю.

– Ви бачилися?

Жінка кивнула, а Сану осяйнула здогадка:

– Це не було самогубство, правда ж? Ти обіцяла все мені розповісти, і знаю, що розповіла б. Він тебе вбив? Щоб мовчала?

– Ох, Сано, – зітхнула вона. Закрила рота руками й захитала головою.

– Якби ж я тільки тебе послухала, мамо… Дівчина схлипнула. Думала, що плаче, провела рукою по обличчю, але очі чомусь залишалися сухими, хоча душа нила від болю.

– Вибач, серденько. Це лише моя вина, чуєш! Не зважай на те що говорять, бо це мій гріх і мені з ним мучитися вічність. Я не мала перекладати провину на тебе.

Сана боязко простягнула долоню, очікуючи, що вона пройде крізь мамину руку, яка тягнулася на зустріч. Але ні. Вона відчула дотик пальців, хоч це й дивні були відчуття – наче сотні мікроскопічних блискавок пробіглися між ними. Подолала останні два кроки, що розділяли її з матір'ю, та міцно обійняла, намагаючись не сіпатися від того, як електричні розряди лоскочуть шкіру – то мати обійняла її у відповідь.

Місячне світло ставало все яскравішим й яскравішим, поки не залило все навколо. Довелося заплющити очі, бо сліз, які б їх захищали, все ще не було. Коли ж хвиля минула, Сана зрозуміла, що стоїть на пристані одна. Туман розвіявся, залишаючи лиш чорноту навколо. Вона згущувалася навколо дівчини, поки не поглинула її повністю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.