2011

– Санька! Ти прийшла? – вигукнув Роман, перебиваючи розмову друзів та музику з чийогось телефону, коли Сана вийшла на поляну, освічену спалахами вогню.

Погляди старшокласників звернулися до неї. Дівчина невпевнено помахала рукою. Хлопець встав і підійшов ближче.

– Так, народ, це Оксана! Вона сьогодні з нами. Хто образить – вуха відкручу!

Почулися смішки і перешіптування.

– О, в Ромасіка тепер є подружка! – один з хлопців піднявся з поваленого дерева й широко розкинув руки.

Роман підійшов до нього і жартома спробував схопити за вухо.

– Все, все, не буду більше, – його друг вдавано відбивався.

Сана розсміялася.

– Підходь, присідай. Я Олег, – сказав хлопець, коли завбачливо відійшов від Романа на кілька кроків, – Обіцяю, більше жодних жартиків.

Сана підійшла до вогнища. Їй одразу ж в руки дали пластикову склянку з вином. Хлопці та дівчата називали свої імена, перебиваючи один одного. Хоч половину з них дівчина віддалено знала, все-таки в одній школі вчилися, але ніколи не спілкувалася особисто, і така бурхлива зустріч дещо її приголомшила. Вона слухала розмови про спільних знайомих і зовсім незнайомих їй людей, усміхалася з жартів, підспівувала разом з дівчатами популярній пісеньці. Пила вино, відчуваючи як всередині розростається тепло, а зовні палахкотять щоки. Зловила на собі погляд Романа. Захотілося зробити щось божевільне і безрозсудне. Рухаючись в такт музиці, вона підійшла до нього і присіла поруч.

– Дякую, що запросив. І вибач за маму. Не знаю, чого це вона…

– Завжди така строга?

– Зовсім ні, тому мені й дивно. Та знаєш, не важливо. Розкажи краще, що святкуємо?

– Як це що? Так Геловін же! Сьогодні вся нечисть гуляє по Землі. Ну от і ми теж… гуляємо.

– І що в програмі? Страшні історії біля вогнища?

– А чом би й ні? Знаєш якусь?

Сана кивнула, пригадуючи збірку легенд рідного краю, що читала не так давно.

– Тоді починай, – вигукнув голосно, так що увага всіх звернулася на неї.

– Ей! – обурилась, – це ж не чесно!

Та Романа підтримали інші.

– Страшилку! Страшилку! – скандували вони.

Коли заради розповіді навіть музику вимкнули, Сана здалася. Піднесла склянку до губ, допила залишки вина, а тоді запитала:

– Знаєте як тут виникло озеро?

– Та кожен знає! – перебив Олег, – чорт прорив тут тунель до пекла, а мешканці села залили його водою. Тому й озеро взимку ніколи повністю не замерзає.

– Вуха, – нагадав йому Роман.

– Все, мовчу. Продовжуй, мала.

Сана знітилася, але відчула тепло Романової долоні в себе на руці. Це додало наснаги. Вона продовжила історію оповідкою, яку чула ще малою, але чомусь добре пам'ятала.

– Так все і було. Селяни святкували перемогу над нечистю, та недовгою була їхня радість. Час ішов своїм ходом, люди помирали, покоління змінювалися. Тільки далеко не всі мешканці були праведниками і після смерті потрапляли на небо. Декому з них за їхні вчинки дорога туди була закрита. Й заслужене покарання їм не відбути, бо чорти після появи озера не з'являлися в Озерчанах і не забирали нікого з собою. Так нещасні душі і бродили селищем серед живих, намагаючись виправити свої вчинки поки не пізно, бо інакше їхні муки розтягнуться на вічність. Правда, мало кому це вдавалося, тож вони й досі бродять серед нас.

Сана завершило розповідь. На декілька митей запанувала тиша. Було чутно лише потріскування вогню та плюскіт риб в озері.

– А я ще чула, – підхопила Леся, дівчина, що сиділа поруч з Олегом, – що духи можуть через живих послання відправляти. Вірніше, через тих, хто побував на порозі смерті. У цей момент духи нашіптують їм послання. Так з моєю тіткою було. Якось вона впала і вдарилася головою. Лікарі кажуть, померла б, якби ми вчасно її не знайшли. А коли вона отямилася, постійно повторяла: "Вона не хотіла її покидати! Вона просто не мала чим її годувати".

– І що це означало? – запитав хтось.

– Уявлення не маю, – стенула Леся плечима. – Вона більше про це не згадувала. Дивно те, що коли вийшла з лікарні, переписала все своє майно на зовсім незнайому нам людину. Але навіть психіатр казав, що вона цілком при здоровому глузді.

– Я теж знаю схожий випадок, – сказав інший хлопець, імені якого Сана не змогла пригадати.

Він почав розповідь про свого дідуся та війну. Як в того влучила куля, а коли він оклигав, то взяв на виховання доньку загиблого раніше товариша. Інакше, говорив, його друг спокою не знатиме.

Сана уважно слухала й роздивлялася присутніх, вивчаючи найменші деталі. Стежила за танцем іскорок від полум'я і його відблисками на шкірі, дивилася, як вітер грається з пасмами волосся дівчат і підіймає сухе листя. Краєм ока поглядала на Романа. На його вигин брів, довгі вії та розширені від напруженої історії зіниці, що майже закривали собою райдужку ока. Мріяла як повернеться додому і замалює все, щоб зберегти цей спогад назавжди.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.