2011
– Санька! Ти прийшла? – вигукнув Роман, перебиваючи розмову друзів та музику з чийогось телефону, коли Сана вийшла на поляну, освічену спалахами вогню.
Погляди старшокласників звернулися до неї. Дівчина невпевнено помахала рукою. Хлопець встав і підійшов ближче.
– Так, народ, це Оксана! Вона сьогодні з нами. Хто образить – вуха відкручу!
Почулися смішки і перешіптування.
– О, в Ромасіка тепер є подружка! – один з хлопців піднявся з поваленого дерева й широко розкинув руки.
Роман підійшов до нього і жартома спробував схопити за вухо.
– Все, все, не буду більше, – його друг вдавано відбивався.
Сана розсміялася.
– Підходь, присідай. Я Олег, – сказав хлопець, коли завбачливо відійшов від Романа на кілька кроків, – Обіцяю, більше жодних жартиків.
Сана підійшла до вогнища. Їй одразу ж в руки дали пластикову склянку з вином. Хлопці та дівчата називали свої імена, перебиваючи один одного. Хоч половину з них дівчина віддалено знала, все-таки в одній школі вчилися, але ніколи не спілкувалася особисто, і така бурхлива зустріч дещо її приголомшила. Вона слухала розмови про спільних знайомих і зовсім незнайомих їй людей, усміхалася з жартів, підспівувала разом з дівчатами популярній пісеньці. Пила вино, відчуваючи як всередині розростається тепло, а зовні палахкотять щоки. Зловила на собі погляд Романа. Захотілося зробити щось божевільне і безрозсудне. Рухаючись в такт музиці, вона підійшла до нього і присіла поруч.
– Дякую, що запросив. І вибач за маму. Не знаю, чого це вона…
– Завжди така строга?
– Зовсім ні, тому мені й дивно. Та знаєш, не важливо. Розкажи краще, що святкуємо?
– Як це що? Так Геловін же! Сьогодні вся нечисть гуляє по Землі. Ну от і ми теж… гуляємо.
– І що в програмі? Страшні історії біля вогнища?
– А чом би й ні? Знаєш якусь?
Сана кивнула, пригадуючи збірку легенд рідного краю, що читала не так давно.
– Тоді починай, – вигукнув голосно, так що увага всіх звернулася на неї.
– Ей! – обурилась, – це ж не чесно!
Та Романа підтримали інші.
– Страшилку! Страшилку! – скандували вони.
Коли заради розповіді навіть музику вимкнули, Сана здалася. Піднесла склянку до губ, допила залишки вина, а тоді запитала:
– Знаєте як тут виникло озеро?
– Та кожен знає! – перебив Олег, – чорт прорив тут тунель до пекла, а мешканці села залили його водою. Тому й озеро взимку ніколи повністю не замерзає.
– Вуха, – нагадав йому Роман.
– Все, мовчу. Продовжуй, мала.
Сана знітилася, але відчула тепло Романової долоні в себе на руці. Це додало наснаги. Вона продовжила історію оповідкою, яку чула ще малою, але чомусь добре пам'ятала.
– Так все і було. Селяни святкували перемогу над нечистю, та недовгою була їхня радість. Час ішов своїм ходом, люди помирали, покоління змінювалися. Тільки далеко не всі мешканці були праведниками і після смерті потрапляли на небо. Декому з них за їхні вчинки дорога туди була закрита. Й заслужене покарання їм не відбути, бо чорти після появи озера не з'являлися в Озерчанах і не забирали нікого з собою. Так нещасні душі і бродили селищем серед живих, намагаючись виправити свої вчинки поки не пізно, бо інакше їхні муки розтягнуться на вічність. Правда, мало кому це вдавалося, тож вони й досі бродять серед нас.
Сана завершило розповідь. На декілька митей запанувала тиша. Було чутно лише потріскування вогню та плюскіт риб в озері.
– А я ще чула, – підхопила Леся, дівчина, що сиділа поруч з Олегом, – що духи можуть через живих послання відправляти. Вірніше, через тих, хто побував на порозі смерті. У цей момент духи нашіптують їм послання. Так з моєю тіткою було. Якось вона впала і вдарилася головою. Лікарі кажуть, померла б, якби ми вчасно її не знайшли. А коли вона отямилася, постійно повторяла: "Вона не хотіла її покидати! Вона просто не мала чим її годувати".
– І що це означало? – запитав хтось.
– Уявлення не маю, – стенула Леся плечима. – Вона більше про це не згадувала. Дивно те, що коли вийшла з лікарні, переписала все своє майно на зовсім незнайому нам людину. Але навіть психіатр казав, що вона цілком при здоровому глузді.
– Я теж знаю схожий випадок, – сказав інший хлопець, імені якого Сана не змогла пригадати.
Він почав розповідь про свого дідуся та війну. Як в того влучила куля, а коли він оклигав, то взяв на виховання доньку загиблого раніше товариша. Інакше, говорив, його друг спокою не знатиме.
Сана уважно слухала й роздивлялася присутніх, вивчаючи найменші деталі. Стежила за танцем іскорок від полум'я і його відблисками на шкірі, дивилася, як вітер грається з пасмами волосся дівчат і підіймає сухе листя. Краєм ока поглядала на Романа. На його вигин брів, довгі вії та розширені від напруженої історії зіниці, що майже закривали собою райдужку ока. Мріяла як повернеться додому і замалює все, щоб зберегти цей спогад назавжди.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!