2011

– Я кому казала триматися від нього якомога далі? Казала ж! А вона, бачте, на гульки пішла! – кричала мама Сани, гонячи доньку додому.

Як же соромно їй було, коли мати, як та фурія, вибігла на поляну і ледь не за коси з криками витягла її звідти. Та її тепер в школі засміють! А Роман й зовсім говорити з нею перестане. Від цієї думки стало так гірко, що по обличчю знову потекли сльози.

Вдалині від вогнища було темно, лише місяць, частково закритий хмарами, освітлював звивисту стежину, по якій вони йшли вервечкою. Сана розвернулася й, ідучи задом-наперед, відповіла:

– Та ми ж нічого не робили, просто сиділи поруч і говорили.

– Добре, – почувши це, вона, здавалося, трохи заспокоїлася, – Добре, що батько вчасно розповів, інакше не минути б біди.

– Якої біди? – дівчина зупинилася, змушуючи тим самим зупинитися і матір. – Він не робив нічого такого. Навіть поцілувати мене не намагався. А навіть якщо й так, то що? Мені вже чотирнадцять! Я вже достатньо доросла, щоб…

– Достатньо доросла? – перепитала мама. – Я тобі зараз покажу достатньо дорослу! – вона підняла зі стежки гілляку й замахнулася на доньку. Тонкий прутик очікувано шмагнув її нижче спини.

– Ай, – зойкнула Сана від болю й образи, – за що?

– Щоб не сміла до нього наближатись! Зрозуміла мене?

– Та поясни вже нарешті, що сталося!

Замість відповіді повітря знову розсік свист гілляки. Сана відстрибнула, а тоді й зовсім кинулась навтьоки.

– Стій! – гукала вслід мати. – Стій, кому кажу!

Сана вибігла на дорогу. Зупинилася.

– Ненавиджу тебе, – вигукнула й схлипнула. – Варто мені лише про щось почати мріяти, як ти це руйнуєш! – витерла рукавом сльози і повторила: – Ненавиджу!

Мати Сани завмерла. Як риба, викинута на берег, хватала ротом повітря. Зрештою сказала:

– Я все розповім, обіцяю. Дуже сподіваюся, ти мене зрозумієш, доню. Та спершу маю дещо зробити.

Вона розвернулася і попрямувала назад до озера.

Сана подивилася їй у слід, але побрела додому, де вже чекав стурбований батько. Побачивши, що Сана повернулася одна, він вислухав її розповідь. Пообіцяв, що поговорить з Оленою і вийшов, щоб знайти її.

Сана ж не могла заспокоїтися. Прокручувала в думках цей вечір, корила себе за слова, що в гніві зірвалися з язика. Чекала розмови з матір’ю, але й боялася її. Аж ось почулося, як грюкнули вхідні двері. Дівчина зірвалася з крісла, нервово пройшлася туди-сюди кімнатою. Ось зараз мати підніметься по сходах, увійде до неї в кімнату та добре вилає. Сана ж намагатиметься не сперечатися, ба більше, попросить вибачення, а згодом нарешті почує правду.

Та скрипу сходів все не було чутно. Сана визирнула в коридор, але, не побачивши нікого, спустилася вниз, у вітальню. Там, в темряві, стояв батько. Лише тонка смуга світла зі спальні падала на його похмуре обличчя.

– Де мама? – запитала Сана.

– Я не зміг її знайти, – відповів він тихо й розгублено – Вдягнувся он тепліше, і йду, сусідів попитаю, може бачили що, – додав, не дивлячись на неї, й знову вийшов в ніч.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.