Озеро таємниць

– Тож, дівчино, безпідставні твої звинувачення. Ми все вирішили мирно. Не знаю я чого вона пішла купатися в таку холоднечу, але точно не через мене. А зараз вибач, та мені потрібно з сім'єю поговорити.

Сана вийшла в коридор й зачинила за собою двері палати. Хоч трохи, та вони приглушили перші схлипи вірної дружини, що незабаром підкріпилися лайкою сина. Крики набирали обертів, зачинені двері вже були не в змозі зупинити їх. Невдовзі з палати вибіг Роман й загукав лікаря. Майже весь медперсонал кинувся за ним.

Непомічена ніким, Сана зайшла в палату до чоловіка, якого все життя вважала своїм батьком. Біля нього сиділа любляча корислива дружина. До неї Сана й звернулася:

– Ви маєте рацію, життя мені тут не буде. Я вирішила, що не потрібен мені такий спадок.

Жінка піднялася й розплилася в посмішці:

– Я знала, що ми з тобою домовимося. Ходімо швиденько все оформимо, поки нотаріус не пішов додому.

– Без питань. А ще краще покличте когось із представників влади сюди, – сказала Сана, а мачуха здивовано на неї глипнула.

– Навіщо сюди?

– Десь точно буде потрібен підпис батька, а сам він зараз піти нікуди не зможе, тож не баріться, а ми за цей час обговоримо деякі нюанси.

Її мачуха чкурнула так, що Сана не сумнівалася, вона справиться з завданням хвилин за п’ять. Дівчина ще трохи почекала, а тоді голосно, так щоб сплячий чоловік прокинувся, сказала:

– Привіт, тату, – її горло здавило.

– Ти мені не донька, – втомлено відповів він, розплющивши очі й роздивившись, хто говорить.

Махнув рукою сусідам по палаті, які вже зібралися покликати лікарів, очікуючи нового нападу люті. Вони повернулися на свої місця, нервово спостерігаючи, куди ж зверне ця розмова.

Сана присіла на стілець, що стояв поруч.

– Знаєш, я думала, що ти це кажеш, бо звинувачуєш мене в смерті матері, але ж це не так! Я справді не твоя донька. Питання лише в тому, коли дізнався ти. І наскільки злим був, довідавшись правду.

Він зблід, чоло зарясніло потом, а очі забігали.

– Що… що ти таке говориш? – розгублено забурмотів, а тоді вигукнув: – Забирайся геть звідси!

– За його криком ніхто не помітив, як прочинилися двері й увійшли нові дієві особи цієї вистави. Тільки на сцену ніхто не виходив, очікуючи, чим закінчиться перший акт.

– Ти пішов її шукати і почув їхню розмову, – продовжила Сана. – Вони стояли на пристані, а ти був в саду, ховався за стовбурами дерев. Ось як ти дізнався про все. Що ти зробив згодом?

Чоловік мовчав і глибоко дихав.

– Пішов додому, – зрештою відповів, зрозумівши, що в розмови додалося свідків.

– Так, пішов додому й переодягнувся. Я це бачила. Але навіщо? Бо замочив одяг в озері?

– Я не винен, це все через тебе!

– Ти постійно повторював, що все сталося через мене, – вигукнула Сана, голос зірвався й наступні слова вона прошепотіла: – але зовсім не через те, що не послухала її тоді, а просто тому, що народилася. Та в цьому немає моєї вини. Насправді ж у всьому винен ти, бо це ти вбив її.

– Олена зрадила мені! Ба більше, брехала про тебе! Я страшенно лютував, але клянуся, не хотів її смерті. Ми сварилися, я штовхнув її, вона впала у воду. Я кинувся за нею, але не зміг знайти. Я не зміг її знайти!

Сана гірко посміхнулася. Саме ці слова він і сказав їй, тоді вночі. Як жаль, що вона зрозуміла все так пізно.

В мертвій тиші вийшла з палати, покинула лікарню й попрямувала на автобусну зупинку. В Озерчанах їй робити більше нічого.