Спекотний вечір п'ятниці

Цілувати жінку, від якої тобі зносить стріху, занурювати пальці в шовковисте волосся, ділити з нею один подих на двох — що може бути прекраснішим? Трепетний доторк прохолодних долонь до напруженого живота; нагладжування струнких ніжок, що обхоплюють тіло і жадібно притискають до себе; сила магнетизму між збудженими тілами, якому нереально чинити опір.

Вуста Со́фі були настільки солодкими, настільки бажаними, її поцілунки настільки приємними і хвилюючими, а бажання таким очевидним, відвертим і всепоглинаючим... Просто, Вау!

Внутрішній голос досі дзижчав набридливою мухою десь поміж вухами, благав мене зупинитися, перестати робити дурниці, через які я можу серйозно вплинути, якщо до кабінету зараз хтось зазирне і застукає нас на гарячому. Та хіба я могла відштовхнути Со́фі чи бодай спробувати їй пояснити, що «обитель» її татка, мого шефа — не найкраще місце для любощів — коли вона вчепилася в мою майку, наче потопельник за соломинку? Коли мої долоні пестили її стегна, задираючи сукню все вище. Коли вона шепотіли моє ім'я, благаючи не зупинятися. Коли наші язики спліталися в пристрасному танці, а м'язи викручувало від шаленства... Звісно що ні! Я так давно мріяла про Со́фі, стільки безсонних ночей провела в ліжку фантазуючи про близкість із нею, стільки разів кінчала з її іменем на вустах — пальців не вистачило би на руках і ногах.

Жодна з моїх фантазій і близько не була схожою з дійсністю. Я закипала з середини неквапливо спускаючись поцілунками по витонченій шиї до тендітних ключиць. З насолодою вдихала п'янкий аромат піддатливого тіла, стягуючи еластичну тканину з грудей, яким хотіла приділити особливу увагу...

І хто знає чим би усе це закінчилося, якби в коридорі не почулися кроки та регіт відьом. Схопившись на ноги, я схвильовано заметушилася кабінетом, шукаючи куртку та одночасно поправляючи на собі пожамканий одяг. На відміну від мене Ходоровська виглядала напрочуд спокійною, хоча й мала більш росхристаний вигляд. Я озирнулася до стола і з полегшенням видихнула, бо нарешті помітила свої речі, які валялися на підлозі.

— Со́фі! Ти ще довго? Макс з хлопцями вже викликали нам таксі! — Навіть Сашин голос не зміг її змусити розворушитися чи хоча б спробувати прикрити оголені груди. — Вони чекають на нас в ресторані.

Іронійно всміхаючись, я накрила долонею обличчя намагаючись швидше прийти до тями і поменше думати про страту відьом, та поганих вісників разом узятих.

«Нє, а що я хотіла? Невже дійсно думала, що у Со́фі немає бойфренда чи принаймі претендента на цю роль?!»

— Почекайте мене внизу. Я скоро спущуся.

Крижаним голосом іненинниці можна було заморозити пів континента. У мене навіть волосся на руках стало дибки від нього. Схоже Ходоровська добряче розгнівалася на Чигіркину, через те що вона так бездарно спалила їхні плани на вечір.

— Гаразд. Тільки не затримуйся! — Вигукнула цього разу Оля, вицокуючи підборами у напрямку ліфта.

— Не затримуйся, — передражнила її Со́фі.

Не взмозі впоратися із спокусою, я скосила на неї погляд. Вона неквапливо звісила ніжки з дивана, висмикнула кілька шпильок з зіпсованої зачіски, занурила пальчики в скуйовджене волосся і розтріпала його іще більше. Тоді так само повільно підтягнула панчохи, обсмикнула нижню частину сукні і нарешті заховала груди в бюстьє. Насилу сковтнувши гливку слину, я замружила очі і невдовзі почула її кроки.

«Ну от і все. Зараз Со́фі вийде за двері, поїде розважатися в якийсь супер-модний ресторан зі своїми мажорними друзями, а на ранок про все це забуде. Особливо про мене, наче про якийсь невдалий експеримент...»

Подумки попрощавшись із нею я відчула її присутність.

— У тебе трохи блиску залишилося. Ось тут... — Її пальці впевнено торкнулися мого підборіддя, піднявши його трохи вище. — І ще тут... —тернули вздовж вуст, стираючи сліди злочину.

Мені несамовито хотілося поцілувати кожен із них, але замість цього тихо сказала:

— Дякую.

Не знаю чи вона мене почула, бо власне кажучи я й сама не до кінця була впевнена, вимовила це в голос, чи видихнула думку.

— Ну що, ходімо? — Я ніяк не відреагувала. Так і продовжувала мовчки сидіти, з незворушним обличчя. Со́фі обхопила його долонями, чим змусила подивитися їй у вічі: — Кіра? Все добре?

— Ти йди, я ще тут трохи посиджу. Замикну кабінет і поїду додому.

Галька потім може мене хоч триста разів лінчувати, за те що я не приїхала в клуб, наразі це мене хвилювало найменше. Мені просто хотілося забитися в якийсь темний куток і картати себе за свою дурість...

— Кіра...

— Послухай, Со́фі. Нам зовсім не обов'язково виходити звідси разом. — Начепивши на своє обличчя безтурботну усмішку я вирішила пожартувати, щоб не виглядати в її очах геть жалюгідною: — Не турбуйся, я не збираюся тут нічого красти. Я добре пам'ятаю всі заповіді Олега Миколайовича.

— Кіра! Ну, до чого тут це? Я знаю що ти нічого не вкрадеш. Просто я хочу щоб ти поїхала до клубу разом з нами.

— Я? — Моє здивування було важко приховати, та й знервованість посмішкою так просто не замаскуєш. — Нє, нікуди я з вами не поїду. — Со́фі припідняла брову, чекаючи на пояснення. — Куди мені їхати у такому вигляді? Я ж навіть не одягнена так як слід. Ви всі в сукнях, а я... — Поки я намагалася відморозитися від сумнівної туси, де вона буде розважатися з хлопцями, Ходоровська взяла мене за руку і поволокла з кабінету в темний коридор. А я все не вгавала: — Та й взагалі, я вже домовилася зустрітися зі своєю подругою. Так що... — Під моє мимрення ми дійшли до ліфта і невдовзі почали спускатися з шостого поверху униз. — Галька мені весь мозок виїсть, якщо я...

— Хто тобі ця Галька? — перебивши мене на пів слові, запитала Со́фі, кинувши в мене колючий погляд.

— Моя подруга, — розгублено відказала їй.

Я то думала, що вона мене взагалі не слухає, просто волочить кудись щоб продемонструвати своїм друзям нову іграшку.

— Добре. — Напружена складка, що залягла між точеними бровами, помітно розгладилася. Її пальці переплелися з моїми, стиснувши руку міцніше. — Значить вона все зрозуміє.

— Що зрозуміє? — перепитала я, бо поняття не мала, що має на увазі Со́фі.

Проте відповіді мені так і не довелося почути. Дверцята ліфта роз'їхалися, ми вийшли в освітлене фойє і попрямували до охоронця, який вийшов нас зустрічати. Я спробувала непомітно висмикнути руку, думаючи що Ходоровська забула про цю незначну, на перший погляд, деталь. Та, на мій подив, вона лише сильніше стиснула пальці. Ну і хватка у неї... Причумнена усмішка сама розповзлася по всьому обличчю.

— Доброго вечора, пані Ходоровська. — Привітався з нею симпатичний хлопчина, років двадцяти п'яти. — Вітаю вас з днем Народження! — Посміхаючись на всі тридцять два, він вийняв з-за спини букет троянд і маленький тортик.

«Хах! Підготувався гадьониш...»

— Дякую. Не варто було перейматися. — З холодною ввічливістю відповіла на його увагу Со́фі, але тим не менш прийняла дарунки.

Коли її долоня вислизнула з моєї руки, моїм пальцям стало холодно і самотньо.

— Ну, що ви. Такі гарні жінки, як ви, Софія Олегівно, мають щодня отримувати компліменти і знаки уваги від чоловіків.

Білявчик був ладен вистрибнути з формених штанців, так йому кортіло заволодіти прихильністю Ходоровської. Я була би не проти аби він їх облюрив перед нею на радощах...

— Ще б знати куди мені тепер це подіти, — промимрила під носа Со́фі. — Слухайте, Ваня, а де ваш напарник?

— Костик? Він цейво, машини пішов перевірити на парковці. Скоро має повернутися. А навіщо він вам? — почухавши вухо ключем, поцікавився Іван.

— Хочу щоб він мотоцикл Садковської відігнав на парковку.

— Що? Навіщо?! — здивовано вигукнула я. — Взагалі то я не збираюся залишати байк на роботі.

— Кіра, давай ми не будемо знову повертатися до цієї розмови. — я витріщилася на Со́фі, як баран на нові ворота, бо хоч вбийте мене, я не пам'ятала щоб ми розмовляли з нею про щось подібне. М'яко мені посміхнувшись і перевівши погляд на охоронця, вона звернулася до нього: — Моя подруга трохи випила сьогодні і мені не хочеться аби вона сідала за кермо в нетверезому стані.

«Якого біса вона меле?!.»

— Але ж я не пила! — Ходоровська скоса глянула на мене і, з вдаваним розчаруванням, несхвально похитала головою.

— Кіра, ну навіщо все так ускладнювати. Просто віддай Вані ключі, він подбає про твій байк.

— Ще чого! — вперлася я рогом, не збираючись грати в безглузді ігри.

Все ще не розуміючи навіщо Со́фі вирішила мене так підставити, я з докором дивилася на неї. Вона знову взяла мою руку і також не зводила з мене своїх красивих очей. Її великий палець заспокійливо виводив кола на моєму зап'ястку, викликаючи цим нехитрим дійством цілий табун приємних мурашок. От бісова маніпуляторка...

— Я більше схильний довіряти словам Софії Олегівни аніж вашим, пані Садковська. Краще віддайте мені ключі по-хорошому, а інакше я буду змушений заявити на вас в поліцію.

Простирчати до самого ранку в поліцейському відділку мені не хотілося. Я рвучко висмикнула свою долоню і, вийнявши з кишені ключі, віддала їх охоронцеві. Ох і вибісив він мене цією заявою!..

— Якщо я помічу на мотоциклі бодай одну подряпину я шкуру живцем з тебе спущу. Ти мене зрозумів?

Не знаючи куди подіти їдку роздратованість я не вигадала нічого кращого ніж вимістити її на ні в чому не винному хлопцеві. Адже це Со́фі для чогось йому наплела про моє міфічне сп'яніння, він же просто виконував свою роботу. Судячи зі щербатої усмішки, яка не сходила з його смаглявого обличчя, охоронець зовсім не образився на мене. Напевно у нього вже встиг виробитися імунітет до жіночих істерик. От би й мені такий мати...

— Не хвилюйтеся. Ваш «красень» буде в надійних руках. — Поклавши ключі до нагрудної кишені, Іван почав викликати по рації свого напарника: — Костя, тягни сюди своє ледаче ґузно, для тебе є нова робота.

— Слухайте, Ваня. Я ще дещо хотіла у вас попросити. — по сяючим очам хлопця було помітно, що він був готовий в цю ж мить кинутися виконувати будь-яку її забаганку. — Віднесіть будь ласка ваші квіти і тортик в мій кабінет. Я поки що не збираюся їхати додому, і мені дуже не хотілося б загубити десь ваші дарунки. Якщо вам не складно, звісно.

— Та без питань. Нагадайте тільки потрібний поверх і номер вашого кабінету. — Ходоровська швиденько записала все на листочку і передала охоронцеві разом з ключами. Він навмисне притримав її руку трохи довше ніж слід, віддано заглядаючи у блакитні очі. — Приємного вам відпочинку, Софіє Олегівно, і гарних вихідних.

«Фе, невже я теж настільки тупо виглядаю, коли спілкуюся з нею?.. Хай мене вкрадуть, якщо це так!»

— А вам з напарником спокійної зміни. — з посмішкою відповіла вона на люб'язність хлопчини і, глянувши на годинник, здивовано вигукнула: — Ого! Нічого собі ми з вами тут затрималися. До побачення, Ваня.

Білявчик розчаровано видихнув, приклавши руку до серця. Мабуть воно щойно тріснуло від невимовної туги, яка відобразилася на сумному обличчі. Поки я не зводила насмішкуватого погляду з хлопця, Со́фі знову переплела наші пальці і потягла мене на вулицю. І як їй тільки вдається так швидко пересуватися на високих підборах?.. По дорозі я спробувала дотягтися до бічної кишені рюкзака, де лежав мій мобільний але спроба виявилася провальною. Мені потрібно було терміново викликати під офіс таксі, коли вже мого «мустанга» було так нахабно конфісковано. Але однією рукою я могла хіба що почухати свою дупу, для дзвінка мені потрібні були обидві руки. Ліва все ще знаходилася у полоні чарівної конвоїрки, яка схоже вирішила мене викрасти, тому мені довелося звернутися до неї:

— Со́фі, зажди.

— Що таке? — через те що вона надто різко загальмувала, я врізалася в її спину і обхопила її талію рукою, рятуючи нас від падіння. — Оу, ти так швидко скучила за обнімашками?

— Я? Ні... — точена брова брюнетки поповзла в гору, через що я трохи знітилася і поспішила виправитися: — Тобто, так! Але я тебе зупинила не для цього.

— А для чого ж тоді? — перевівши погляд на мої вуста, Со́фі притиснулася до мене ближче.

«Боже-е-е, ця жінка в'є з мене мотузки, а я ще, дурна, насміхалася над хлопцем...»

Не втримавшись від спокуси, я накрила такі бажані вуста поцілунком, задихаючись від блаженства. Со́фі вхопила мене за комір куртки і затягла нас у темний куток. Збудження, яке нещодавно залишило моє тілом, знову розлилося по ньому приємним теплом. Жадібні руки опустилися на пружні сідниці брюнетки, маніакально стискаючи їх. Со́фі схвильовано видихнула впускаючи у свій прочинений ротик мого язика. Дзвінок мобільного телефону змусив нас роз'єднатися. Я скинула з плечей рюкзак і вийняла з нього свій лементуючий гаджет. Мені не потрібно було дивитися на екран аби знати що це дзвонить Галька.

— Слухаю. — через гучну музику я мало що чула але чомусь була впевнена, що у мій бік летять прокльони. — Я вже викликаю таксі. — п'яне хихотіння і дзенькіт склянянок робили наше спілкування абсурдним. — Ага. Скоро буду.

Нікітюк явно вже зійшла на пронос, від неї прийшло кілька гнівних повідомлень, які зависли у статусі непрочитаних. Тому мені краще було поквапитися з викликом таксі аби не наражати своє життя на ще більшу небезпеку. Вона реально могла влаштувати мені привселюдну страту через утоплення в штрафних сетках.

— Ми можемо тебе підвезти. Так буде набагато швидше.

Ходоровська випростала свою витончену руку, пропонуючи цього разу мені самій зробити вибір. Я з радістю переплела наші пальці. Вона задоволено посміхнулася і повела нас на вихід. Не встигли ми з'явитися у дверях, як нас засліпило яскраве світло фар.

— Ну нарешті! — почувся саркастичний голос Саші. — Легше дочекатися падіння долара аніж вашої появи.

Чигіркіна і Мамаєва сиділи на капоті жовтої іномарки, невдоволено схрестивши руки на грудях.

— Чим ви так довго займалися? За цей час можна було сто разів перепихнутися. — в мене мало щелепа не впала через реплику рудої відьма. Схоже вона поняття не мала про розмовну етику. — Невже ви з Ванятком і Костиком замутили?

— Ха-ха! Дуже смішно! — спускаючись разом зі мною по сходах, прокоментувала закидони подруг Со́фі. — Сідайте в машину, я відвезу вас на кастинг «Розсміши смішного».

Продовжуючи сипати жартами Ходоровська з Мамаєвою зайняли задні сидіння посадивши мене між собою, бо я єдина серед них була в штанях і мені не грозило засвітити перед водієм розкішницею. Чигіркіна сіла поряд з водієм і сказала йому потрібну адресу.

— Зачекайте! Спершу відвезіть нас... — Со́фі красномовно глянула у мій бік, чекаючи що я видам їй адресу клуба, в якому я мала намір відпочити сьогодні.

Взагалі то я не планувала здавати їм місце свого «п'ятничного притулку». Я то думала, що спершу таксі доставить Со́фі та її подруг на Лису гору (чи де там збираються відьми), а потім вже мене відвезе за вказаною адресою. Я саме це вже збиралася їм це запропонувати, але мене випередили...

— Хай сама добирається до свого притону. — фиркнула білява відьма, озирнувшись до нас. — Макс вже мені телефон обірвав, питаючи чи ще довго їм нас чекати.

— Ой, та що з ними станеться, якщо ми приїдемо на пів години пізніше? — з неприхованим роздратуванням відповіла їй Со́фі.

— Хей, ви чого? Заспокойтеся! Я більш ніж впевнена, що хлопці почали святкувати без нас. Ще бракувало через них посваритися. — спробувала примирити їх Оля.

— Звісно, що почали. Ми малися там бути ще годину тому. Тепер нам все доведеться замовляти по новому. — білявка ображено закопилила вуста і відвернулася до вікна.

— То куди мені вас везти? — озвався таксист, окидаючи злегка розгубленим поглядом скандальних пасажирок.

— Кіра, куди тебе везти?! — вимогливий тон Со́фі не залишив мені вибору.

Не маючи й крихти бажання мати справ з роздратрованими відьмами я таки видала їм свій секрет, тільки би скоріше позбутися їх.

— Ви чули її! Везіть нас до розважального комплексу «Десяте авеню».