Спекотний вечір п'ятниці

І ось ми вп'ятьох стоїмо на вулиці. Прохолодне повітря повернуло здоровий рум'янець моєму змарнілому обличчю. Панічна атака також відступила разом із тремором. Серед метушливого люду, що поспішав кожен по своїм справам, спритно обминаючи наш квінтет, мені стало набагато спокійніше. Ходоровський нарешті відпустив мій лікоть і, зосереджено вдивляючись в мої очі, почав трохи збивчасто пояснювати причину з якої вони шукали мене. Як виявилося мені було необхідно терміново доставити Со́фі, разом з презентацією та підготовленими до підписання нашими юристами документами, в головний офіс відомої аграрної Полтавської фірми. Інфориація про пошук рекламного агентства, надійшла шефу від його давнього друга, сьогодні о третій годині ночі. Шульман натякнув Ходоровському, що глава «Sheep&Cows», подасть запит на пошук рекламодавців вже цього ранку.

— Наші конкуренти також встигли пронюхати про цей ласий шматок. Тому в нас обмаль часу. Кірюша, швидко знімай рюкзака. — мовчки виконавши наказ Ходора я спостерігала як він забрав у Со́фі папку і запхав її в нутро мого наплічника. Начепивши його на спину доньки, шеф обійняв нас за плечі і підвів до мого «мустанга». — Ранкові затори мають трохи затримати шавок Грицюка та Каменської. Тож у вас є невеличка фора. Коли виїдете за місто, ваші шанси зрівняються.

Слухаючи краєм вуха настанови Ходоровського я зняла з керма шолом і насунула на голову його доньки. Її безпека важливіша за мою. Окинувши прискіпливим поглядом одяг Со́фі, я защібнула її шкірянку під горло і заправила футболку в штани. Цупкі джинси і масивні боти теж були в тему. Про те, що цей одяг дуже личить Ходоровській я намагалася не думати. Її батько схвально хитнув головою, показуючи мені великого пальця. Зайшовши за спину Со́фі я вийняла з зовнішньої кишені рюкзака бандану, арафатку та окуляри. Хах, потрібно частіше наводити в своїх речах лад. Рукавиці там також знайшлися, що мене неабияк потішило. Не хотілося б обморозити собі руки, якщо нам доведеться їхати...

— Стоп! А куди ми маємо їхати? — озвучила я свої думки в голос.

— В Полтаву. Якщо їхати через Лубни, ви маєте домчати туди... — відкривши у своєму айфоні мапу, Олег Миколайович прикинув в голові відстань і час. — До обіду? — Я погідно хитнула і з готовністю осідлала байк, отримавши від нього схвальну усмішку. — Як в'їдете в місто ви маєте знайти там вулицю Гончарова. Втім, Софія далі тобі сама усе розповість, — запхавши телефон до кишені брюк, Ходор хлопнув мене долонею по плечу. — В нас більше немає часу на балачки. — стиснувши пальці, через що я ледве стримала зойк, він насупив кустисті брови. — Кірюша, будь обережною. Як опинитеся на трасі сильно не гонись. Ваші життя важливіші за будь-які контракти. Ти мене зрозуміла?

— Так, зрозуміла. — Коли я відчула на своєму животі руки Со́фі, які якось не впевнено лягли на нього, я накрила її теплі долоні своїми і зчепила пальці в замок. — Є дещо, що я маю у вас запитати, перед тим як ми вирушимо в дорогу. — мій голос на подив був досить спокійним, хоча хвилювання нікуди не ділося. — Софія раніше їздила на мотоциклі?

— Я думав, що ти вже про це не спитаєш. — сталевий блиск очей шефа змусив мене напрягтися. Але його регіт, що ринув гірським потоком з широко усміхненого рота, розрядив напружену атмосферу. — Так. Ми майже кожні вихідні вибираємося з сім'єю в заміський клуб — «Old biker» і відпочиваємо там. Ти ж чула про нього?

Про цей клуб хіба що глухий не чув. Він був досить популярним серед «золотої молоді», де багатіїв навчали кататися та виконувати різні трюки професіонали своєї справи. Річний абонемент коштував в клубі, як два моїх байка.

— Чула, — видихнувши з полегшенням я опустила окуляри на очі і завела двигун. — Тоді ми поїхали.

— З Богом. — викрикнув нам в спину Ходоровський. Писк відьом я вже не чула через гуркіт мотору...

Поки ми їхали містом Со́фі намагалася тримати між нами дистанцію. Тільки коли ми змінювали кут нахилу на поворотах її руки та бедра притискалися ближче. Взнавши що вона не новачок, я більше не збиралася змушувати її триматися за мене міцніше. Якщо донька шефа вирішила таким чином показати мені, наскільки їй не приємна моя компанія, що ж, це її вибір. В мене взагалі його не було. Просто наказали доставити цінний вантаж в Полтаву, наче якомусь бісовому кур'єру, ким я не була. Але менше з тим...

Дощ перестав лити ще кілька хвилин назад і на тому велика дяка. Дрібніші краплі, через потоки зустрічного вітру, більше не затримувалися на поверхні окулярів, що полегшувало пересування метушливим ранковим містом. Зупинившись на світлофорі я вийняла з кишені куртки «вкладиш» і запхала його у ліве вухо. Два навушника для мотоцикліста то розкіш. Потрібно завжди бути на сторожі щоб не проґавити небезпеку, яка могла йти від будь-якого габаритного транспорту. Запустивши на телефоні плейлист з моїми улюбленими виконавцями, яких я зазвичай слухаю коли катаюся за містом, відчула як пальці Со́фі стиснули мої ребра. Подобається Ходоровській чи ні — тепер їй доведеться слухати те саме що і я, раз вже нам випало їхати разом. Динамік в шоломі був під'єднаний по блютузу. Сподіваюся вона нічого не має проти українського контенту. А як ні, то це її проблеми...

«Ти скажи мені, друже, чи не став ти байдужим, до своєї землі та до подиху трав навесні?

Ти скажи мені, віра, чому так лицемірна? Чом смієшся крізь сльози та плачеш крізь сміх?...»

Її рука раптово торкнулася мого плеча, через що я мимоволі смикнула ним. Коли я повернула голову та вдихнула п'янкий аромат вишуканого парфуму, що приємно лоскотав мої ніздрі, Со́фі показала мені великого пальця. Тотожні звички з батьковими викликали появу усмішку на моєму похмурому обличчі. Заблимало жовте світло, двигун слухняно відгукнувся на поклик рушати далі. Коли руки Со́фі повернулися на мій живіт, байк низько завуркотів і одразу рвонув з місця, вириваючись уперед.

Через двадцять хвилин ми пронеслися повз великі жовто-блакитні літери з назвою міста, лишаючи Чернігів позаду. Паркани приватних будинків, по осінньому вбрані дерева, що росли обабіч вихлястої дороги, мерехкотіли яскравими барвами. В повітрі пахло мокрим листям та грибами. І справді померти не шкода серед такої краси. Та щоб там не казала Чигіркіна, віддавати Богові душу я поки що не збиралася. Пішла вона к бісу зі своїми тупими жартами...

«О, леді, дайте руку, дозвольте поруч бути». Вона відповіла – «Довірся» й серце ожило.

«Не в кількості є сила, будь пильним до помилок. Коли я знадоблюсь тобі, прийду до тебе знов»

Їдучи селами нам доводилося обминати велику рогату худобу, яку пастушки та великий рябий пес гнали на пасовиська. Легковики, автобуси та маршрутки, безнадійно застряли в череді, рухаючись набагато повільніше. Вирви та ями на гівняній дорозі не були для нас проблемою. Два колеса то вам не чотири, якесь з них всеодно ні-ні, та потрапляло до клятої «пастки», супроводжуючись лайкою горе-водіїв. Як і казав Ходор, ми справді мали перевагу над конкурентами, подорожуючи мотоциклом, а не автівкою.

«Блакитним вже не буде те зелене море, я не знаю, чи це станеться з тобою.

Якщо на захід я дивитимуся пильно, з коханою до ранку будемо ми вільні...»

Виїхавши на трасу тепер ніщо не гальмувало наш рух але пам'ятаючи застороги Ходора я не поспішала вичавлювати з двигуна додаткових коней. Не доведи Боже справді не впоратися з кермуванням, тоді краще одразу сконати від травм ніж зустрітися з гнівом шефа. На щастя тепер Со́фі міцно трималася за мене, щільно тулячись до спини усім тілом, особливо коли повз нас проїзджали громісткі вантажівки. Моторошне відчуття, що тебе може засмоктати вихристим потоком вітру під масивні колеса фури і перемолоти на фарш, навіть мене проймало, викликаючи озноб. Чи то може мене трусило від того, що я змерзла? В термобілизні було би набагато тепліше. Але хто ж знав, що доведеться сьогодні кудись їхати, ще й так далеко.

Коли ми майже дісталися до Полтави на індикаторі палива заблимала лампочка, натякаючи, що треба заправити бак. Орієнтуючись по дороговказам я невдовзі з'їхала з траси і підкотилася до вільної колонки. Ходоровська першою зіскочила з байка і, нахилившись трохи вперед, почала розминати пальцями затерплі м'язи стегон. Спостерігаючи за нею я навпомацки знайшла «пістолет», не маючи сил відвести погляду від її шикарної п'ятої точки. Якби хтось не посигналив я би так і вирячалася на її дупу, як та дурепа. Поспіхом зкрутивши кришку і приставивши до бака носик «пістолета» я звернулася до своєї попутниці:

— Софія, потримай цю штуку, будь ласка. А я тим часом збігаю до касира та проплачу за пальне.

Використовуючи її повне ім'я, я хотіла таким чином підкреслити, що нас з нею дійсно нічого не поєднує окрім роботи. Типу: не хвилюйся, я пам'ятаю що ти мені казала.

Ми з Ходоровською не бачилися і не спілкувалися після того прикрого інциденту в клубі, тому я поняття не мала, як мені слід тепер з нею поводитися. Вона по-котяому граційно вигнула спину, і розвернулася до мене. А коли наблизилась впритул, постукала пальчиком по шолому.

«Оце я окуниха! Со́фі, через музику, погано мене чує... Тоді чого не зніме шолома? Може не знає, як справитися із кріпленням...»

— Допомогти з застібкою? — вона погідно кивнула і підійшла ще ближче. Я інтуїтивно відступила назад та, підсунувши обидві руки під її підборіддя, промимрила: — Зачекай, я швидко.

Замерзлі пальці помітно тремтіли, тому я інколи торкалася ними до її теплої шкіри. Добре що хоч захисне скло на шоломі було тонованим: я не була готова зустрітися з невдоволеним чи насмішкуватим поглядом Ходоровської. Та й взагалі з будь-яким...

Нарешті послабивши застібку я стрімко рвонула у бік каси і навіть встигла зробити кількох кроків, як почула невдоволений окрик:

— Стій! Куди пішла? — розвернувшись на п'ятах я відчула як шолом вдарився в мій живіт. Руки інстинктивно накрили долонями холодний пластик, трохи зачепивши пальці Со́фі. На них я і зосередила всю свою увагу. — Я розрахуюся за пальне. Ти не повинна витрачати власні кошти на робочу поїздку.

— Як скажеш. — так і не дивлячись на неї я прилаштувала шолом на кермо. — Замов ще каву або чай. Нам необхідно трохи зігрітися і обговорити маршрут. — заземливши «пістолет» я перевела погляд на літромір і завмерла в очікуванні дива. Однак дива не сталося, бо донька шефа чомусь досі знаходилася поряд, пиляючи мене поглядом: — Що? Що не так? — відповіддю мені була тиша. Коли я все ж поглянула на Со́фі, то помітила на її обличчі широченну осяйну усмішку. Вона що, насміхається з мене? Хоча чому я дивуюся, для відьом — це норма. Рипнувши зубами я насупила брови, перевівши погляд на чималу чергу з автівок, яка назбиралася за нами. — Послухай, Софія...

— Яким паливом ти заправляєшся? — її блакитні очі іронійно виблискували на сонці.

«Он воно що. Блін, оце я тупорізка...»

— Дев'яносто другим. Повний бак. Мені американо без цукру, собі візьми що захочеш, головне аби гарячим було.

Розібравшись з нюансами Ходоровська нарешті пішла виконувати мої доручення. Заправивши «мустанга» я відкотила його до дерев'яної лавки, що знаходилася за кілька метрів від каси, і тепер чекала на її повернення. Со́фі вийшла на вулицю десь через п'ять хвилин тримаючи в руках два фірмових паперових стаканчика з яких підіймалася пара. Подякувавши їй, я забрала свою каву і сіла на лавку, гріючи об гарячий напій долоні. Ходоровська робила теж саме але, на відміну від мене, не стала сідати поряд, а відійшла трохи далі, розглядаючи засіяне озимами поле.

Ніхто з нас не поспішав заводити розмову першим. Поглянувши на наручний годинник я зробила пробний ковток, відчуваючи як бажане тепло приємно розлилося нутром. Часу в нас ще було вдосталь, тож можна було собі дозволити трохи перепочити. Прикривши очі і підставивши обличчя під лагідні промені сонця я невдовзі почула знайомий рінгтон. Мій телефон забрянчав в рюкзаку, що досі висів на плечах Ходоровської. Проковтнувши каву і кинувши стаканчик в смітник я підскочила до неї, виймаючи з кишені лементуючий гаджет. Мені дзвонила Вільська. Бляха, я зовсім забулася, що ми домовилися з нею зустрітися сьогодні на обідній перерві. Але ж до неї ще було, як до неба рачки...

— Привіт. — Стервелла одразу наїхала на мене, чого це я так довго не відповідала на її дзвінки. — Я була за кермом, тому я нічого не чула. — На мене посипалися запитання від неї. Деякий час я стояла мовчки і глузливо закочувала очі. — Везу по роботі колегу в Полтаву. Так, на байку. Так, добре одягнена! — Вільська, не підбираючи слів, облаяла моє керівництво, яке, з її слів ,мене не шкодує, і взялася тепер переконувати, що мені необхідно подати позов на шефа. — Припини верзти казна що. У мене все добре. Температура давно спала. Я не цукрова принцеса, під дощем не розтану. — Трохи дратуючись через надмірну опіку співрозмовниці я вирішила її підколоти: — Знаєш, мені більше подобалося коли ти мене ненавиділа. Роль сучки тобі більше личить ніж квочки. — Стервелла послала мене к бісу, пообіцявши при зустрічі надерти мою дупу. Я розреготалася і знову її стібанула: — Я теж тебе люблю, Вільська. Мені вже час. Побачимося ввечері.

Поки я розмовляла по телефону Ходоровська також допила свій напій і тепер чекала мене на лавці. Я сіла поряд із нею, відкрила на телефоні мапу, згадуючи розташування вулиць Полтави. Я кілька років жила там, після того як переїхала з Миколаєва. Працювала в ІТ-відділі, в доволі престижній фірмі, офіс якої знаходився в самому центрі міста. Якби не одна неприємна історія, яка трапилася зі мною через невдалий зв'язок з жінкою, яка виявилася заміжньою, я б мабуть і досі там працювала. Та сталося так, як сталося. Зламані ребра, які в дощову погоду нили фантомним болем, постійно нагадували мені, що життя потрібно цінувати, і більше не влазити в подібні історії...

Дізнавшись від Со́фі повну адресу потрібної фірми я ще кілька хвилин витріщалася на мапу, чекаючи поки вона повернеться з вбиральні. Помітивши її я одразу підвелася на ноги. Зробивши до неї кілька впевнених кроків я помітила як вона напружилися і завмерла, тому я також встала, як вкопана. Натягнувши на свою спантеличену мармизу доброзичливу усмішку, зробила ще один, цього разу, обережний крок. Вдруге отримати від Ходоровської ляпаса, не входило до моїх планів.

— Спокійно. Я лише хочу повернути в рюкзак телефон. — хоча вона посміхнулася у відповідь та повернулася до мене спиною, напруження між нами нікуди не зникло. З цим треба було щось робити. Поклавши телефон у кишеню я почала говорити, дивлячись на її потилицю. — Слухай, Софія, мені шкода, що все так вийшло. Я не хотіла з тобою сваритися і псувати тобі настрій на твій день народження. Вибач мене, добре?

Ходоровська дуже довго мені не відповідала, змусивши добряче понервувати. Прохолодний вітер тріпав її шовковисте волосся, відкриваючи вид на тендітну шию і акуратне вушко. Чарівне видовище. Стоячи з понуро опущеною головою і плечима, донька шефа здавалася такою тендітною і ранимою. Захотілося її пригорнути і зігріти в обіймах. Та це була не найкраща ідея...

«Бісове лайно! Як же я її хочу!»

І хоча я ніколи не вважала себе мазохісткою, я була ладна дозволити Со́фі ще раз заїхати мені по пиці, разів з десять, тільки би в неї покращився настрій, тільки би вона не виглядала такою... Незвично вразливою.

— І ти мені вибач. Я не мала права тебе бити. Не знаю що на мене найшло. — не встигла я підібрати впущену щелепу, як вона додала: — Нам час їхати.

— Так.

Обійшовши Ходоровську я осідлала «мустанга». Самостійно одягнувши шолом вона торкнулася мого плеча і трохи задерла підборіддя. Я все зрозуміла без слів. Затягнувши ремінь я увімкнула музику. Коли Со́фі сіла позаду, цього разу її руки впевнено обхопили мій живіт, в якому заворушилися якісь невідомі мені істоти. Версію про глистів я одразу відкинула, бо вона була надто огидною і тупою, навіть для мене. Здавалося б, між нами було сказано всього кілька слів, а таке враження наче ми цілу гору зрушили з місця. Можливо так воно і було. Але менше з тим...

Завівши двигун я викотила байк на шосе і, як тільки ми опинилися на трасі, одразу додала кілька коників. Со́фі довірливо притулилася до мене, поклавши підборіддя на плече, від чого моє сердце забилося швидше. Поганий знак, дуже поганий. Але тим не менш, на моєму обличчі засяяла настільки щаслива усмішка, яку не зміг би стерти навіть зустрічний вітер. Якби Ходоровська була без шолома я змогла би відчути щокою її ніжну шкіру, а вона своєю жар, що охопив моє тіло. Згадуючи як ми з нею цілувалися, які м'які і чуттєві у Со́фі вуста, як солодко вона стогнала, як вправно володіла своїм язичком — я відчувала зростання напруги в низу живота.

«Тільки цього мені бракувало...»

Заїхавши в місто і зкинувши швидкість я намагалися відігнати від себе недоречні думки, що ґвалтували мій мозок. От тільки толку з того було мало. Я розуміла, поки Со́фі знаходиться поряд, поки обіймає мене, поки її груди впираються в мою спину, поки я вдихаю її аромат — нічого доброго з цього не вийде. Я можу хоч мільйон разів обіцяти собі, що не буду концентрувати на цьому увагу, на своїх відчуттях, на почуттях до Ходоровської, та поки вона знаходиться так близько — це все порожні балачки. Мантра спрацьовувала лише в тих випадках коли між нами була суттєва відстань...

Покружлявши ще трохи по центру мені нарешті вдалося знайти потрібний провулок. Зупинившись навпроти високої будівлі я мріяла лише про одне — простір. Мені потрібен був бісів простір. Ходоровська чомусь не поспішала залишати байк, та й мене схоже також. Її руки досі торкалися живота, поки вона оглядала місцевість. Принаймі сиділа тепер хоч рівно, затискаючи мене лише стегнами. Однак легше мені від цього не було — тільки гірше.

— Ми приїхали. — прохрипіла я не визнаючи власний голос.

— Бачу. — знявши шолома Со́фі передала його мені. Нахилившись і знову торкнувшись грудьми моєї напруженої спини, вона прошепотіла: — Швидкість так збуджує. Чи не так? — шепіт над самим вухом помножив кляте збудження втричі. Важко дихаючи, наче я добиралася до Полтави бігцем, я міцно стиснула в руці бісів шолом.— Зачекай на мене тут, Кіра. Коли я завершу справи я хочу з тобою дещо обговорити.