Спекотний вечір п'ятниці

***

Листопад, смт. Черняхів.

Вночі випав перший сніг, але на щастя його було не настільки багато щоб я відмовилася від поїздки на байку. Викотивши його з гаража, я ще трохи посперечалася з мамою про старе.

Ввечері вона мені фактично винесла мозок, вмовляючи їхати в Хмельницьк на маршрутці. Мені заледве вдалося переконати її, що зі мною все буду добре. Ще бракувало аби турботливі батьки вирішили мене супроводжувати на автовокзал, тоді би й справді довелося сідати на інший автобус, а потім робити пересадку. Нафіг мені таке щастя? Насправді мама більше непокоїлася через те, що я не зможу взяти з собою гостинці, якими вона набила дві здоровенні торби. Скільки їй не кажи, що я не взмозі з'їсти стільки їжі за тиждень і що харчі неодмінно зіпсуються, їй всеодно що горохом об стіну. Бери і все тут! Кілька банок з варенням батькам таки вдалося запхати в багажник. Тепер доведеться ними таламкати аж до самого Овруча.

Тато, потайки посміхаючись, підійшов до воріт і що сили штовхнув їх руками. Дорога була вільною. Ну, як дорога? Якщо це диряве покриття, більше схоже на швейцарський сир, можна було так назвати, то нехай...

Затягнувши застібку під шоломом я насунула шкіряні рукавиці і, помахавши на прощання батькам, викотилася на вузьку вуличку. Тієї ж миті морозний вітер рвучко кинувся на нас з Гівнюком, намагаючись відшукати в наших утеплених обладунках найменьші шпаринки. Зухвало усміхаючись, я подумки послала вітрисько до дідька. Спеціальні шиповані шини, у які я нещодавно «перевзула» свого «залізного коня», так само бадьоро послали, у тому ж напрямку, ожеледицю.

«Ну, з Богом...»

Доїхавши до поворота, я звернула на сусідню вулицю, проїхала кількасот метрів і майже одразу помітила біля церковної брами, яскравий мов сонечко, позашляховик шефа. Олег Миколайович, через прочинене бічне віконце, спілкувався з місцевими вірянами, які напевно розповідали йому де можна знайти будинок Садковських. Мешканці Черняхова прості, як двері — що в них не спитаєш, все видадуть, як на духу. Ще й будуть тішитися тим, що змогли комусь стати у нагоді.

Через якусь мить, кремезна автівка Ходоровського рушила з місця і поперла просто на мене. Я ж, навпаки, заклялка. Треба було спробувати непомітно звернути у провулок, проскочити повз позашляховик, чи ще щось зробити, тільки не стояти на місці. Та я, як остання дурепа, не могла поворухнути навіть пальцем. Обличчя Ходоровського ще не було видно але я чомусь була впевнена, що він посміхається — хижацьким вишкіром переможця...

«Боже, я не це мала на увазі, коли зверталася до тебе. Я просила аби ти допоміг нам з Гівнюком безпечно дістатися до Овруча, а не влаштовувати мені нові випробування біля воріт твого храму...»

Коли автівка під'їхала ближче і зупинилася в п'яти метрах від мене, моє наполохане серце підскочило аж до горла і здається там застрягло. Шеф був не сам, поряд з ним сиділа Со́фі. Батько з донькою не зводили з мене пильного погляду. Ми з Гівнюком робили те ж саме... Єдина різниця між мною і тхором була в тому, що він збуджено біснувався в переносці, я ж була нерухома, як кам'яна брила. Чоло вкрилося липким потом, хоча на вулиці був мороз. Небесно-блакитні відьомські очі Софії, що випікали в моїх грудях ще більшу діру, навіть не блимали. Її тіло виглядало знерухомленим. Лишень чуттєві вуста ледь-ледь ворушилися: чи-то вимовляли прокльони, чи-то вмовляли батька розчавити мене позашляховиком в іншому місці, менш людному...

«Трясця, та що ж вони причепилися до мене, наче я реально їх обікрала?!»

Озирнувшись назад я помітила мікроавтобус, за кермом якого сидів Іванцов, а праворуч від нього наречений Софії. Провулки в цій частині Ченяхова були доволі тісними — дві автівки заледве могли роз'їхатися. Обидва водії затисли мене з різних боків, ще й повідкривали бічні двері, щоб я точно не змогла повз них прошмигнути.

Повертатися до батьків було небезпечно, я не хотіла аби мої переслідувачі взнали де вони живуть. Мені лишалося тільки одне, заїхати в чийсь двір, а далі полем їхати аж поки знову не виїду на дорогу. Прочинена глуха хвіртка, що скрипіла на іржавих петлях, сама запрошувала завітати на подвір'я моєї колишньої вчительки з християнської етики. Малиновська постійно наголошувала на своїх уроках, що двері її будинку завжди відчинені для учнів. Схоже прийшов час це перевірити...

— Кіра! — окрик Со́фі відволік мене від роздумів і змусив поглянути на неї.

Ходоровська вийшла з батьківської автівки, і навіть встигла зробити кілька кроків до мене. Вона виглядала стурбованою і розгубленою. Я не хотіла ані бачити її, ані чути. Не хотіла відчувати біль, злість, відчай, що тижнями роз'їдали мене з середини. Кохання — це таке лайно! Я бажала лише одного, аби всі вони нарешті відчепитися від мене і залишили в спокої. Я реально смертельно втомилася бігати від Ходоровських та їхніх посіпак, мучитися нічними жахіттями, виміщувати довгими ночами злий відчай на бідолашній подушці. Піднявши скло на шоломі я викрикнула:

— Якого біса вам всім від мене треба?! — Со́фі підняла догори обидві руки і трохи збавила крок. — Не підходь до мене!

На нас почали озиратися пересічні перехожі. Я мало не тріснула себе по чолу, через свою нестриманність. Горлопанити посеред людної вулиці, наче мене півень в сраку вжарив, було необачно й безглуздо. Для повного щастя мені бракувало зібрати навколо себе натовп глядачів, слухачів та інших «добродіїв», які неодмінно розбазікають про усе моїм батькам. Ще й прибрешуть, аби їхня розповідь виглядала барвистішою та цікавішою.

Хоча, куди ще промовистіше має бути? Дві кремезні автівки взяли в «кліщі» мій байк, троє незнайомців стережуть мене та якусь дівчину, з якою я неодмінно невдовзі почну сваритися біля воріт Божого храму. Лишилося тільки додати, до повноти трешнякової картинки, розповідь про моє побиття чи розстріл — тоді все точно буде по фен-шую, в стилі дев'яностих...

— Добре-добре, тільки не психуй, — нервово посміхаючись, відреагувала на мою вимогу Софія, зупинившись в двох метрах від мене, — Я просто хочу з тобою поговорити.

Мої очі жадібно вп'ялися в її тендітну фігурку, яка була одягнена лише в тонкий кашемировий светр, з V-подібним вирізом, легкі брюки та ботильйони на підборах. Смолянисто-чорне волосся, і такого ж кольору вії вкрилися пухнастими білими сніжинками. Засмагле обличчя Со́фі виглядало надто блідим та змарнілим. Її ясні очі увібрали в себе яскраві сонячні промені і виблискували холодними аквамариновими крижинками.

«Якого дідька вона вискочила з теплої автівки без куртки?!»

Чим довше я дивилася на Софію, тим сильніше у мене виникало почуття провини та бажання наплювати на все і на всіх. Зіскочити з байка, підбігти до неї, обійняти її, зігріти своїм теплом. Викрасти мою дівчинку у блатного батька і мажорного женишка, та увезти далеко-далеко, де нас ніхто не знайде. Та все це були лише порожні мрії, нездійснені, нерозумні та зовсім якісь дитячі...

«Навіщо я їй здалася, якщо вона збирається вийти заміж? Чи може вже й не збирається? Або ж навпаки вийшла!» — знати напевно я цього не могла.

— Покажи мені свою праву руку, — просичала я крізь стиснуті зуби. Софія виконала мою вимогу, не зовсім розуміючи навіщо мені це. Хах, на її безіменному пальці таки була бісова обручка з дорогоцінним каменем, що красиво переривався різними барвами. — Нам немає про що з тобою говорити. Ти зробила свій вибір. Явно не на мою користь!

В останні слова я вклала всю образу і лють, що пекли і шкварчали під серцем. Почувши це, донька Ходора відсахнулася, наче отримала ляпаса. Вчеперившись задубівшими пальцями в свою обручку вона спробувала її зняти але та наче примерзла до шкіри. І тут в мені остаточно щось зламалося. Я почала реготати, мов навіжена. Своєю істерикою я наполохала птахів: вони злетіли з голих гілок і, голосно каркаючи, почали кружляти над нами. Кілька бабусь, що поспішали до церкви, перехрестилися і пішли собі далі, обходячи нас по колу, наче те місце, де ми стояли з Со́фі, було проклятим...

— Припини! Це все не важливо! — заховавши руку за спину, наче це могло щось змінити, розпачливо викрикнула відьма, змусивши все живе навкруги стишитись.

Ані гавкоту, ані шарканя ніг, ані тобі подиху вітру. Навіть чорнопері птахи, котрі (якщо вірити повір'ям) зазвичай супроводжували людські нещастя, віщували лихо та смерть — і ті стихли. Мовчки повернулися на голі дерева і тепер спостерігали за нами згори. Пересічні глядачі також принишкли, наче набрали в рота води. Одна я не мовчала. На мене її чари не діяли. Більше не діяли. Мій голос звучав іронійно і твердо:

— Для кого не важливо? Для тебе? Для твого батька?! Чи може для твого нареченого?!! — Розпинаючи Ходоровську розлюченим поглядом, я виплюнула: — Маячня! Припини мене переслідувати! Чуєш?

— Не вказуй, що мені робити! — підлетівши до мене, Софія вп'ялася пальцями в комір моєї куртки. Небесно-блакитні очі сипали іскрами. Такою розгніваною я її ще не бачила. — Не смій казати те, чого не знаєш! — піднявши ліву руку вона почала стукотіти кісточками пальців, наче дятел, по моєму шолому, — Не знаю, що робиться в твоїй дурній голові, що ти там собі понавигадувала, і знати не хочу! — Ходоровська настільки щільно наблизилася до мого обличчя, що якби не шолом (воістину надійний захист від багатьох проблем), то я би неодмінно закрила їй рота поцілунком. Кров відлила від мого мозку і накопичилася в низу живота, перетворюючи мене на бездумну хтиву тварину. — Затям собі, Садковська, поки ми з тобою нормально не поговоримо, я від тебе не відчеплюся! Чуєш? — Стишивши голос до шепоту Софія продовжила емоційно шипіти натягуючу комір сильніше: — Хіба ти не розумієш, що ти мені потрібна?! Без тебе я не можу нормально функціонувати. Не можу спокійно заснути. Не хочу нічого робити. Нікого бачити. Ні з ким розмовляти. Мене постійно все бісить. Я знаю, що ти відчуваєш те саме. — Впершись лобом в моє плече, вона жалібно пискнула: — Я не можу жити без тебе! Чуєш мене, чи ні?! — Я мовчки хитнула головою. Не могла вичавити з себе жодного слова. Горло ніби душила якась когтиста лапа і не давала можливості вільно дихати. Так, мені справді були знайомі ці почуття. І всі вони виникли через Со́фі. Краще би я її ніколи не знала... Я мимоволі обійняла її однією рукою і прикрила очі. Знайомий аромат туалетної води дурманив мій мозок викликаючи асоціації з приємно проведеним з нею часом. Її присутність робила мене водночас щасливою та слабкою — легковірною дурепою. — Я так скучила за тобою, за твоїми міцними обіймами, ніжними поцілунками, за лагідною усмішкою, за твоїм голосом, сміхом... — Я сиділа на байку з розяпленим ротом і, мов довірливий пуцвірінок, ловила кожне її слово, яке було просякнуте солодом. — Більше не зникай так на довго, добре? Я божеволію без тебе...

Намагаючись відшукати в словах Ходоровської хоч крихту правди, я притискала її до себе. Та коли розплющила очі, то майже осліпла від сяйва дорогоцінного каменю на її обручці. Тоді я кінцево переконалася — все, що вона каже, брехня!

«Хах! Божеволієш без мене? Жити не можеш? І, тим не менш, одружилася з іншим. Яке ж ти брехливе стерво, а ще мене в цьому звинувачувала!»

Перевівши погляд на її нареченого, а потім на батька, які не зводили з нас очей, я знову почала істерично реготати, бо їй Богу, все це виглядало, як одне суцільне лайно, яке мені намагалися згодувати. Судячи з того що Ходоровський з Чигіркіним допомагали Со́фі мене розшукати і тепер мовчки спостерігали за нами, вони все про нас знали. Ще й нічого не мали проти, якщо ми з нею будемо коханками чи щось типу того. От тільки мене ні разу це не влаштовувало. Софія хотіла і рибку з'їсти і на прутня сісти. Зі мною такий номер не пройде. Чим більше до мене це доходило, тим голосніше я реготала.

— Та що з тобою не так? Я тут тобі про серйозні речі кажу, а ти тільки те й робиш, що регочеш. — Обурилася Ходоровська, зиркнувши на мене з-під лоба. Така мила коли сердиться. Гівнюк схоже також зі мною був згоден. Він голосно пискнув, привернувши до себе її увагу. — Ой, і ти тут? Привіт, малюче. Я тебе не помітила.

Ця дивна бесіда і наша кричуща поведінка виглядали дедалі дивніше. Не можна було так необачно поводитися на очах односельців. Мені необхідно було негайно щось зробити, а не тупо стовбирчити з Со́фі посеред людної вулиці у всіх на виду. Я перехопила її руку, що тепер стукотіла нігтиками по захисному пластику на переносці, і ніжно стиснула. Ходоровська підвела на мене очі: такі світлі і чисті, як зимове небо. Зібравши волю в кулак, я безтурботно посміхнулася.

— Коли це ви встигли справити весілля з Максом, якщо весь цей час ганялися за мною усією кагалою?

— Ми з ним ще не розписані. — насупивши брови відповіла Со́фі. — Вінчатися я не хочу.

— Тю, а чого? — вдавано здивувалася я, — Без вінчання ваше сімейне життя буде крихким. — роззираючись навкруги я стиснула її пальці. — Он, поглянь яка гарна церква стоїть. Як не подобається ця, то в Черняхові є інші. Нічим не гірші ніж храми чи собори в Житомирі або Чернігові. Хіба що трохи скромніші з вигляду. — Ходоровська, спершу подумавши, що я жартую, насмішкувато закотила очі. — Наречений з тобою, батько нареченої також є. Дружок біля твого любого Максика стоїть. Чи як ти там його називаєш? — Мої слова ставали дедалі уїдливішими, тому її очі з підозрою звузилися, — Хіба що дружки не вистачає. Але на мене можеш не розраховувати, у мене наразі є більш нагальніші справи. Гадаю, що викликати сюди твоїх подруг не така вже й велика проблема. На мітлах вони миттю долетять, якщо вітер не буде дмухати їм в спину...

— Дуже смішно. — невдоволено підібгавши вуста, прошипіла Софія, відійшовши від мене.

«Ба, яка цаца. Ще й фиркає на мене. Схоже їй не зайшла моя пропозиція про провінційне весілля з мінімальною кількістю гостей. Невдячна. А я ж так старалася їй догодити...»

Навіть мої думки були просякнуті претензійною іронією. Та це й не дивно.

— А чого ти психуєш, наче я тобі запропонувала вийти за мене?

— Можна подумати, що ти на це здатна, — відбрила вона, — Реальніше літом дочекатися снігу ніж отримати від тебе пропозицію хоча б зустрічатися. Чи не так?

«Туше! Я й справді ніколи не робила до неї перших кроків...»

— Про це вже ми ніколи не дізнаємося, — ховаючи сумний погляд від Софії, відповіла я ледве чутно.

— Не будь такою категоричною, Кіра. Наші стосунки з Максом фіктивні, так само як наш майбутній шлюб. Йому так само, як і мені, потрібне прикриття від батьків. Кому потрібні райдужні плями в сім'ї у вигляді діток-геїв? Звісно нікому. — Знову пригорнувшись до мене, Со́фі промуркотіла кудись мені в шию: — Ми можемо щось вигадати разом, щоб нас втрьох все влаштовувало.

«Виходить, що Ходор нічого не знає про нас з Со́фі. А як же те відео з його кабінету? Невже не відкрилося і чому він ганявся за мною?..» — Підвівши очі на колишнього шефа, який задумливо чухав підборіддя і схоже вже почав про щось здогадуватися, я тяжко зітхнула. — «Ну і хрін з ним: не взнав того разу, то обов'язкого дізнається згодом. Все тайне завжди стає явним»

Озирнувшись до брата Чигіркіної, що спостерігав за нами, спершись ліктями на дверцята і поклавши на них підборіддя, я почала гризти нижню губу. Судячи з усмішки білявчика йому й справді було по цимбалам, що його наречена знаходиться в моїх обіймах. В голові майнула думка: чи варто погоджуватися на цю дивну пропозицію зі шведською сім'єю?Перед очима з'явився накреслений графік, два різнокольрових маркера, якими ми з Максом відмічаємо дні зустрічей з Со́фі. Сперечаємося з ним, до хрипів у горлі, хто з нас має більше прав на неї. Кому вона має дістатися на свята чи вихідні. З ким має святкувати свій день народження. Скільки ночей їй буде дозволено проводити разом зі мною і так далі...

В мене аж голова від цих думок розболілася. Хай мене цигани вкрадуть, якщо я на таке погоджуся!

— Я не хочу тебе ні з ким ділити. Я так не можу, — обійнявши її на останок я жадібно вдихнула її п'янкий аромат, навічно закарбовуючи у своїй пам'яті. — Тому буде краще, якщо ми розійдемося з тобою прямо зараз. Бо потім буде набагато болючіше це зробити.

— Кому буде краще? Тобі? — зовсім тихо пискнула моя люба крихітка, ховаючи обличчя у моїх грудях, де серце обливалося кров'ю.

— Всім... Всім нам буде від цього краще. — Не пам'ятаю коли мені востаннє так важко давалися слова: кожне з них застрягало і саднило у горлі. — Повір, колись нам осточортіє ходити по лезу бритви. Тобі, Максу, мені...

— Ліпше б ви дівчата до церкви сходили. Наш батюшка хоч трохи бісів би з вас вигнав. Геть сором втратили, — чимчикуючи повз нас і спираючись на ключку, порадила нам якась бабця, підсліпувато мружачи виблякші, мов у дохлої риби, очі.

— І справді, Софія, прислухайся до поради літньої пані. Іди но ти зі своїм Максом... до церкви. Там вас і обвінчають, і висповідають, і розкажуть про блуд та розпусту, і про сімейні цінності також. — Розгублена донька шефа навіть не спробувала пручатися, коли я відчепила її руки від свого коміра куртки і легенько відштовхнула від себе. — Мені вже час їхати.

— Що? Ні! — викрикнула вона.

Рикнувши двигуном, я трохи проїхала уперед, а коли змінила кут руху і смикнула на себе кермо, то протаранила переднім колесом хвіртку. Налякавши своєю появою Олену Ігнатівну та її курей, я почула за своєю спиною басовитий окрик шефа:

— Садковська, ану стій! Не дури!

«Ну що за невгамовна сімейка?» — невдоволено подумала, я обминаючи порожнє корито, відра з водою і метушливих птахів, — «Можна подумати, що дурнею страждаю тут лише я...»

— А ви ще хто такі? — з різочкою в руці, та з зовсім не християнськими намірами, перестріла моїх переслідувачів сувора вчителька. — В себе вдома ви теж таке чверите? От я вам зараз...

В самому кінці просторого подвір'я, заваленого наколотими дровами, я помітила круглолицего та рум'яного чоловіка моєї вчительки, в компанії кількох його друзів. Вони там гуртом різали свиню. Нещасна худобина вже віддала Богові душу і нерухомо лежала на купі сухої соломи з висолопленим язиком. Коли я до них під'їхала, чоловіки зустріли мене з подивом на обличчях, багряними від крові руками і затиснутими в кулаці ножами. Хах, справжні головорізи. Те що мені треба...

— Дядько Павло. Допоможіть мені, будь ласка, втекти від жениха. Він зі своїми друзями жити спокійно мені не дає. Навіть в Черняхів по мене приїхав. А я не хочу виходити за нього! Можна мені проскочити через ваші ворота? Городами мені буде простіше відірватися від них.

З кожним моїм словом сиві брови Павла Петровича робилися все похмурішими, а погляд лихим і рішучим. Коли чолов'яга звівся на ноги і випростався в повний зріст, він розправив широкі плечі, змахуючи п'ятернею з очей чуба. Залишивши на чолі кривавий слід, тепер він був схожим на білого ведмедя, який щойно завиграшки голіруч розірвав здобич.

Мешканці Черняхова завжди були готові прийти на допомогу своїм односельцям — особливо молодим дівчатам, які потерпали від навали женихів з інших районів та областей.

— Гонзик! Відкрий-но дівчині двері! — гаркнув до свого (дрібнішого але, тим не менш, сильного в руках) товариша, кремезний господар. — Льонька, а ти ходи за мною. Згадаємо молодість...