Спекотний вечір п'ятниці

Прокинулася я рано. Сонячні промені тільки-но почали визирати з сусідського даху будинку розсіюючись крізь чорні жалюзі і лягаючи жовтими смужками по верх м'якої білої ковдри. Навідміну за останні кілька днів наразі я почувалася відносно добре. Балачки під дощем і нищення імунітету бурбоном — не пройшли без наслідків.

Слабкість після виснажливої хвороби досі давалася в знаки. Ну хоча б нежить та першіння у горлі нарешті зникли. Взагалі-то я рідко хворіла, та раз чи, максимум, два на рік, і до мене чіплявся сезонний вірусняк, вкладаючи в ліжко. Я не одразу допетрала, що вхопила болячку. Спершу подумала, що мене просто мучить похмілля. Голова тріщить, ніс закладений, очі скляні, кидає то в жар, то в холод — подібні симптоми частенько йдуть пліч-о-пліч з відхідняками. Принаймі саме так мене після п'янок ковбасить. Та коли наступного дня мене так і не відопустило, а навпаки стало тільки гірше, я запідозрила щось не ладне. Запхавши холодного термометра під гарячу пахву я невдовзі отримала підтвердження здогадки про бісове захворювання.

Недільного ранку я ще плекала надію, що зможу до вечора оклигати, але де там. Закутавшись в ковдру я зателефонувала шефу. Ходоровській дав мені добро на лікарняний, а тоді порадив випити перед сном тепле вино здобрене ложкою меду. Я подякувала шефу за слушну пораду але не стала випробовувати долі — залляти в себе нову порцію алкоголю я просто була неспроможна. Лишень від однієї думки про вино вміст мого шлунку мало не опинився на килимі.

В понеділок я закинула до рота жменю пігулок і поїхала у лікарню. Поки я стояла в кілометровій черзі, цокаючи зубами і хлюпаючи носом, мені довелося повторити прийом жарознижувальних препаратів. Як я і підозрювала, мені діагностували ВРЗ і, давши направлення на проходження ПЛР-тесту, відправили додому. «Корони» у мене звісно ж не виявили. І справді, звідки їй взятися? Я ж не з такої сім'ї, а зі звичайної.

Відлежуючись у ліжку, «замінованому» по периметру використаними серветками, трав'яними настоянками і пігулками, я «озброїлася» пультом від телевізора. Він хоч трохи відволікав мене від паскудних спогадів, що зжирали мене живцем. І так день у день. Прокручуючи в голові найфіговіші моменти, я накривалася ковдрою з головою, гризучи її кінчик. За минулі вихідні я встигла наробити собі стільки проблем, скільки не отримувала навіть за місяць.

І так, підсумуємо. Відьми та Со́фі тепер мене зневажають і вважають гульвісою й пройдою. Нікітюк також зацідила мені суботнього ранку по пиці, коли побачила, як я виходжу з ванної кімнати Вільської в одній майці та трусах. Які чорти принесли Гальку в квартиру Стервелли, жодна з них мені так і не пояснила. Перед тим як випхати мене у під'зд, Вільська мовчки втюхала мені одного із своїх найвредніших тхорів. Відтоді цей хлопець живе разом зі мною і планомірно знищує побутову техніку...

Круто, правда ж? Але є й гарна новина — за цих кілька днів моя покоцана пика зцілилася і тепер мала більш-менш людський вигляд. Але менше з тим...

Від Вільської я одразу ж поїхала на таксі в офіс. Мені перед тим подзвонив охоронець і повідомив, що моя куртка та ключі знаходяться в нього. Забравши свої речі і сівши на байк я поїхала додому. Коли вийняла з рюкзака тхора то зрозуміла що він втрощив зарядку від телефона, надгриз кінчик гаманця і залишив на самому дні чималу купку лайна. Саме тоді він отримав від мене своє прізвисько — Гівнюк. Хоча міг отримати і не тільки його, а ще й гарного прочухана. Та, на його щастя, я не була схильна до знущань над тваринами. Випустивши шкідника на волю сама забралася в ліжко і проспала до наступного ранку. Навіть не вставала щоб відлити зайву рідину, бо вона вся вийшла з мене потом. Ватяні ноги не хотіли слухатися, я ледве трималася на них коли шукала пігулки в аптечці. Якби не Гівнюк, який постійно тягав мені з кухні роздобуті ним засохлі шматочки хліба, то я би так і пролежала голодною всі вихідні.

У вівторок надвечір до мене вперше навідалася Стервелла, заявивши по телефону, що вона має намір провідати свого пухнастого пупсичка, щоб впевнитися що він дійсно досі живий, як я і казала. На слово вона мені звісно ж не вірила, а я зовсім не мала сил на суперечки. Тому, коли Вільська з'явилася на моєму порозі я смиренно відчинила двері і одразу ж повернулася в своє м'яке ліжечко, бумкнувши під носа щоб вона почувалася, як вдома.

Ані трохи не соромлячись, Елла прискіпливо оглянула мою, по-спартанськи обставлену, оселю (розміром в 20 кв. м., за яку я віддавала майже половину своєї зарплатні), і заявила, що вона в житті не бачила чогось... бомжацькішого. Ну звісно, з її хоромами в три кімнати, які були більше схожими на ботанічний сад з безліччю квітучих кімнатних рослин, з яких де-не-де визирали добротні фабричні меблі — моя невеличка квартира-студія дійсно виглядала скромно й занедбано. Ну та й пофіг...

До житла в мене запроси не високі, головне аби був свіжий ремонт і робочий санвузол. А те що тут бракувало шафи під одяг, замість ліжка на підлозі лежав матрац, а з кухонних атрибутів були лише холодильник, чайник та мікрохвильовка, мене це мало бентежило. Велетенська плазма, що висіла на стіні навпроти «японського» ліжка, повністю компенсувала ці дрібні недоліки. Менше речей — менше проблем — це моє життєве кредо. Коли знову доведеться зриватися з місця і швидко переїздити до іншого міста, час на збори буде витрачено мінімально. Навчена гірким досвідом я більше не збиралася транжирити гроші на придбання меблів та декоративних дрібниць, які додавали затишку в домі. Саме це я Елеонорі і сказала. Вона пильно подивилася на мене і, хмикнувши, нарешті визбиралася з моєї... Кхм... Вірніше тепер нашої з Гівнюком оселі.

Наступного вечора Вільська знову припхалася до нас в гості. Цього разу без попередження, зате з великими клунками. Мало не висадивши ногами двері, поки я до них шкандибала, вона приволокла харчі, метрову клітку для Гівнюка і такого ж розміру драцену. Знову спробувала присоромити мене за безлад, та коли я їй показала термометр, шкала якого майже добігла до 40°, Вільська заварила мені липу, сама прибралася в квартирі, нагодувала курячим бульоном і пігулками, а тоді звалила на захід сонця...

В середу Елеонора принесла мені в'язані шкарпетки, кілька солодких пончиків і гірку звістку. Емоціонально розповідаючи про те, що тепер наші з нею фотокартки висять на «дошці ганьби», через що ми теж стали в клубі Нікітюк персонами нон грата, Вільська кумедно вимахувала тонкою рукою з димлячим мундштуком. Я все ніяк не могла збагнути, чого Галька так обізлилася на мене, якщо сама хотіла здихатися Стервелли. Відкривши вікно я запитала в неї про це.

Вільська забігала по колу, мов навіжена, зиркнула на мене лютим вовком і, нічого так і не пояснивши, грюкнула вхідними дверима, залишивши мене в цілковитому ахує і з клубком спутаних думок. Не встигла я собі щось нафантазувати, як вона знову з'явилася на порозі з двома пляшками червоного вина, фруктами та цукерками. Як виявилося вибір у мене був не великий: або я малася з нею пити «Merlot Reserve» і слухати її сповідь, або сьорбати чай з малиною та вдовільнятися «пташиним молоком» з фруктами. Обравши перший варіант я наповнила два повних келихи і, зручно вмостившись в своїй барлозі, навострила вуха.

Послухати й справді було що. Таким чином я дізналася що Вільська з Нікітюк насправді були знайомі вже більше п'яти років і що на протязі цих буремних років вони тільки те й робили що сходилися та розходилися. Ініціатором розриву стосунків спершу завжди була Вільська, яка тоді була зацікавлена лише будуванням юридичної кар'єри, і її цілком влаштовував секс без зобов'язань. Та коли Галька втомилася кохати за двох і зрештою послала її у вільне плавання, обірвавши усі зв'язки, тільки тоді до Елеонори почало поступово доходити що вона, через власну дурість, втратила щось дуже важливе для себе. Те, без чого її життя втратило сенс, стало безбарвним та нудним. Увірвавшись в клуб з букетом квітів і заявивши Галюні що вона нарешті зізріла для серйозних стосунків, лише отримала у відповідь холодне: «Рада за тебе». З тих пір настала черга Нікітюк жорстко динамити Вільську. Ображена на Елеонору власниця клубу і на йоту не підпускала до себе колишню коханку, яка до того ж їй начебто зрадила, перепихнувшись зі своєю колегою по роботі. Звідки Галюня взнала про цей прикрий інцидент? Вільська сама наплела їй про зраду, щоб викликати ревнощі у Нікітюк і змусити її так само казитися, як і вона божеволіла через зв'язок зі мною. Вигаданий Галькою!

Ось такі пиріжечки... Хах! Нічого дивного що подруга вліпила мені ляпаса, коли побачила мене напів оголеною в квартирі Вільської, бо одразу ж подумала про найгірше. Ці двоє накрутили-намудрили такого трешу, ще й мене втягнули в цю історію. З цими словами я випхала Вільську зі своєї квартири і миттєво забулася в п'янкій напівдрьомі...

Наступного ранку я воскресла. Треба було раніше скористатися порадою шефа, але хто ж знав що з допомогою вина справді можна було так швидко стати на ноги. Привівши себе в людський вигляд я поїхала в лікарню щоб отримати довідку. Народу було тут до біса багато. Стоючи в безкінечній черзі я вела жарку переписку з Вільською. Як би це дивно не виглядало, ми за ці дні зблизилися з нею і непогано поладнали. Так, Стервелла досі мене дратувала, вставляючи скрізь уїдливі репліки. Так, я досі відповідала їй тим самим. Але тепер у нас була спільна мета, заради якої нам потрібно було об'єднати зусилля щоб розробити план під кодовою назвою — «Повернути Галюню». Ось так, втративши подругу я отримала спільницю, з якою ми малися завтра зустрітися після роботи і поїхати в нічний клуб Нікітюк. І навіть якщо для цього нам доведеться знешкодити її охоронців, ми це зробимо... Мабуть.

***

Ранок п'ятниці. Підвівшись з теплого ліжечка і скориставшись ванною кімнатою я, позіхаючи, пошкандибала на кухню щоб зварити собі міцної кави. Малинки-калинки-чайки були нарешті повернуті на верхню поличку шафка, і тепер запашна арабіка приємно лоскотала ніздрі. Нашвидкоруч приготувавши канапки я присіла за стіл і виглядала у вікно. Краплини дощу скочувалися по склу, утворюючи криві доріжки, а по ним стрімко мчали прозорі «боліди», навипередки прямуючи до фінішної прямої. Призи для переможців мали дуже сумнівний вигляд... Поки я розглядала «чемпіонів», які розчинялися у купках сухого пташиного лайна на задрипаному козирку знадвору, Гівнюк видерся по мені на стіл. Він нахабно зжер усю ковбасу і, зручно вмостившись на моїх колінах, засвистів рожевим носом. Почухавши тхора за вухом я взяла його в руки і обережно переклала в гамачок, що висів у клітці. Коли дістала з холодильника баличок і почала нарізати його, нашорошена тваринка мало не виламала тонкі прутики, кидаючись на дверцята зачиненої в'язниці. Довелося знову з ним поділитися їдлом аби приборкати це вічно голодне чудовисько.

Швидко поснідавши і одягнувшись у зручні джинси та футболку, закинула потрібні для роботи речі в рюкзак. Броні я знайшла під стільцем, шкірянка була там само, тільки висіла на високій спинці. Глянувши в дзеркало і пообіцявши собі записатися в перукарню я повісила на ліктя шолом та зачинила двері. Збігаючи по сходах налякала двох котів які схоже збиралися надерти один одному дупи. А може і не тільки це. Якщо то були кіт та кішка, я завадила наробити їм дурниць. Скоро прийде зима — це не найкраща пора для виводка кошенят...

До парковки я добігла за п'ять хвилин. Дощ, що накрапав все сильніше, підганяв мене до паркану, потрапляючи під комір куртки. Охоронець зустрів мене біля дерев'яної «будки» з винуватою посмішкою та моїм пожмаканим чохлом до байка, повідомивши, що їхній алабай його трохи пошкодив. Судячи з дірок собацюра жував його упродовж всіх цих днів, не виймаючи з пащі. Зовсім його тут не годують чи що? Пообіцявши мені компенсувати пошкоджену річ безкоштовною парковою на цілий місяць, Григорович показав Бурану кулака і заховався у свою «будку». Знайшовши свій байк я так-сяк обтерла шарфом вологе сидіння, насунула на голову шолом і невдовзі викотилася на дорогу.

Зранку в центрі міста завжди утворювалися затори з автівок, водії яких, так само як і я, поспішали потрапити на роботу. Маючи байк я з легкістю оминала легковики та інший габаритний транспорт, залишаючи всіх по заду. Єдиний мінус двоколісника — це відсутність даху і відчуття захищеності. Але то таке... Смак свободи, який дарував мені мій «мустанг», мало з чим можна було порівняти. Гуркіт мотору приємно відгукувався на поклик серця, спонукав додати швидкості, у венах зашкалював адреналін! Хіба може бути щось прекрасніше? О, так! Солодкі поцілунки Со́фі, але менше з тим... Я вирішила, що не буду навіть намагатися порозумітися з донькою шефа. Хай краще вважає мене крутійкою та брехухою ніж я вляпаюся з нею в чергову історію через яку мені знову доведеться кидати роботу і поспіхом залишати місто. Як то кажуть ковбої: «Я надто стара для цього лайна!» В мене нарешті з'явилися друзі, стабільний заробіток і навіть домашня тваринка. Втратити все це через мінливий зв'язок з донькою шефа — це не те, що мені наразі потрібно. Адже так? Так! Та й рити ями я ніколи не вміла і не хочу цьому вчитися... Зламані ребра чи ніс також мені нафіг не впали. Як би сильно мені не подобалася Ходоровська, я зможу і надалі її уникати. Офіс великий, закутків чимало. В їдальню вона з відьмами не ходить: мабуть меню їм не підходить, змій та жаб наші кухарки не смажать. Каву можу варити собі вдома і возити в термосі. Менше буде спокуси цупити її у Ходора. Можу навіть ліфтом не користуватися, є ж для цього зрештою пожежні сходи. Шостий поверх це не так вже й високо. Заодно «булки» розминатиму після сидячої роботи. Як не глянь, скрізь одні плюси.

Підбадьорюючи себе подібними думками я невдовзі закотила «мустанг» на криту парковку і повісила шолом на кермо. Зазвичай я лишаю свій байк на вулиці, ставлячи у тінь під кронами клена але сьогодні дощ і подертий алабаєм чохол сплутали мої плани. Автівок тут було чимало, оминаючи їх я вже майже дійшла до дверей, за якими були пожежні сходи, як з ліфта вийшов Ходор. Побачивши його похмуру мармизу в мене мороз по шкірі пройшовся. Ходоровській мене також помітив. Блиснувши білосніжними вінірами і розкривши руки, як то роблять борці-сумо перед захватом щоб жбурнути опонента на підлогу, він посунув на мене. Я нервово засмикала ручку, збираючись дати драла, але двері були зачинені...

— Садковська, а-ну стій! — і без того гучний голос Олега Миколойовича, відскакуючи від стін, прогримів наче вирок.

«От і все. Відбігалась... Ходор вкрай рідко звертався до мене на прізвище... Невже Со́фі здала мене батькові?..»

Не знаючи що його робити, я покірно хитнула головою, чи то погоджуючись на страту, чи то вітаючись з шефом. Міцні руки стиснули мене в удушливих обіймах, вичавлюючи з легень повітря. Не очікуючи на такий «радушний» прийом я за звичкою втисла голову в плечі.

Схоже він справді збирався мене задушити. Ну, а що?! Свідків немає, чорний фургон завжди стоїть на цій парковці, камери біля ліфта сніжать, через фігове освітлення. Ідеальне місце для вбивства!

— Тато, відпусти Кіру. Вона вже почала синіти. — почувся байдужий до моїх страждань голос Со́фі. — Потім її задушиш.

Хоча міцні руки вивільнили мене з полону, однак широкі долоні Ходора чіпко тримали за плечі, мабуть щоб я не втекла. Коли в очах трохи розвиднілося я змогла роздивитися усміхнені пики відьом, що стояли за спиною шефа, обабіч Со́фі. Ходоровська шкірилася трохи менше...

«І ці тут... Ще б пак, пропустити мою страту для них всеодно що добровільно пожертвувати гроші на церкву...»

— І то правда, за містом це буде безпечніше зробити. Там свідків менше. — погодилася з подругою Мамаєва весело розрегочучи.

— В цю пору там так по-осінньому гарно. Не страшно й померти. — продовжила насміхатися Чигіркіна, дивлячись на мене примруженими очами хлопчика-садиста, який хоче розчавити п'ятою дивну комашку.

— А-ну циц! Розбазікалися, наче бабки на привозі! — гаркнув на них Ходоровській, від чого у мене позакладало у вухах. Він ніколи не підвищував голос на відьом, справи дійсно лайнові. — Хей, ти чого так зблідла, мала? Наче ж нормальною щойно була. Даремно ти так рано лікарняний закрила. Давай-но, присядь ось сюди.

Відчувши сідницями якусь тверду поверхню я слухняно всілася на неї. Це виявився капот чиєїсь автівки. Холод металу, що обпік спітнілі долоні, допоміг прийти до тями.

«І чого це Ходор панькається зі мною? Мабуть хоче ввести в оману щоб безперешкодно оминути зі мною патрулі. Боїться що я можу щось утнути перед ментами?..»

— Кіра, ти як? — легко посунувши батька у бік, наче він не важив цілий центнер, а був мильною бульбашкою, запитала в мене Со́фі.

— Все добре, — я потупила очі на свої зчеплені разом пальці, намагаючись приховати тремор, — Я... Я просто трохи злякалася.

— Кого? Мене?! — здивовано вигукнув шеф, наче я бовкнула найбільшу в світі дурницю.

— Емм... Ні. Просто я не любителька замкнених темних приміщень, і... обійм. — розтягуючи вуста в млявій усмішці, я з під чола подивилась на нього.

Ходоровський збентежено пошкрябав нігтями лису макітру.

— Он воно що! А я все гадав, чого ти постійно лишаєш свій мотоцикл на вулиці. У тебе щось типу клаустрофобії?

— Типу того. — промимрила я, чуючи відьомське хихотяння.

Помітивши, як Оля глузливо закотила очі, а Саша недовірливо їх примружила, я нервово закусила губу. Ці мені не повірили, одже Со́фі також. На неї я не наважилася поглянути: не хотіла бачити в її очах розчарування та осуд. Хоча, чого вже через це паритися, вона і так вважає мене брехлом.

— Давай вийдемо на свіже повітря, Кірюшка. — узявши мене попід руку Олег Миколайович поволік мою мляву дупу на вихід. — У мене є до тебе серйозна розмова.

Спиною пробігся морозець...