Спекотний вечір п'ятниці

***

Жовтень, м. Чернігів.

Розуміючи що часу на втечу залишилось в мене обмаль, я промчала повз ліфт, мало когось не збивши з ніг. Наплювавши на вибачення мишею прошмигнула у двері, що вели на сходи і майже одразу наштовхнулася на молодят. Ходоровська стояла навпроти свого женишка і щось йому усміхнено розповідала, шепочучи на вухо. Та коли вона помітила мене, то враз змінилася на лиці. Її очі занепокоєно забігали — вона явно не розраховувала мене тут побачити. Її хлопець невдоволено підібгав вуста і трохи відступив від неї. Я ж зціпила зуби та важко дихала, борючись із бажанням брудно вилаятися.

«Ну от якого біса вони тут забули?! Не могли знайти ліпшого місця для любощів?»

Мені дуже хотілося бовкнути їм щось подібне, та в моїй голові наче перемкнуло тумблер і там миготіло лишень привітання, яке я колись чула від рідної тітки, коли вона вітала Бажену і Тарасика на їхньому весіллі.

— Міцної вам любові, великого достатку та, звісно, діточок як зірочок! — випаливши це, я стрімголов помчала далі, не тямлячи себе від люті.

— Кіра! Зачекай! — пролунало десь зверху, але я ніяк не відреагувала на заклик Со́фі, хіба що, навпаки, прискорилася.

«Хоч би двері були відчинені...»

Цього разу мої молитви було почуто. Прямуючи до мотоцикла я на бігу защібала шкірянку і виймала з кишені ключі. Натягнувши шолом і опустивши забрало, знову почула чийсь окрик. Здається цього разу це був чоловічий голос. Звісно що озиратися і перевіряти, кому я ще в дідька там знадобилася, я не стала.

Сердце голосно гупало десь у вухах. Чи то я просто чула відлуння тупоту ніг? Хтось досить швидко до мене наближався викрикуючи раз у раз моє ім'я. Рикнувши двигуном я рвонула з місця лишаючи на бетонці масний довгий слід від шин. На парковку якраз заїзджала чиясь автівка, тому шлагбаум був вже піднятий. Проскочивши між седаном та будкою охоронця я виїхала на дорогу, гублячись в потоці машин.

Насичена адреналіном кров відчутно бурлила в жилах. Я майже не слідкувала за автотранспортним рухом та зміною кольорів на світлофорах, і лише дивом домчала до свого будинку не втрапивши в ДТП.

Байк я залишила за рогом сусідньої висотки. Добігши до під'їзду рвучко смикнула на себе двері, зірвавши магнітний замок. Поспішаючи, я навіть забула що маю ключі від домофона. Коли дієш на емоціях все робиться через дупу! Чекаючи на прибуття ліфта я сперлася руками в коліна і хекала наче загнана сука. Хоча чого це наче? Так воно по суті і було!

Опинившись біля дверей квартири я тремтячими руками відчинила їх, і влетівши в кімнату, одразу почала запихати в рюкзак документи, змотані кублом кабелі-перехідники, жорсткі диски та інші життєво необхідні мені «приколюхи». Застигши над ноутбуком я підвисла, бо уявлення не мала що мені з ним робити. На мотоциклі багато речей з собою не забереш, а рюкзак і так вже був повний. Лайно! До того ж я ще малася кудись прилаштувати Гівнюка, аби не загубити його під час нашої подорожі.

Клятий мобільник волав і волав не даючи мені нормально зусередитися. Довелося його вимкнути і запхати в кишеню куртку. Згадавши що Стервелла приволокла мені разом з кліткою зручну для прогулянок переноску я перескочила через матрац і відсунула штору. На підвіконні лежали речі Гівнюка. Він якраз наскочив на мене та почав дертися по нозі вгору, тому я вхопила його за шкірку і запхала в рюкзачок з прозорим віконечком. Пухнастий негідник завертівся в середині, наче осатанілий, але вибратися звідти не зміг.

— Поводься добре! Інакше мені доведеться тебе залишити тут самого. — пригрозила я йому пальцем, на що тхір ображено засвистів носом.

Знадвору почувся скрегіт стертих гальмівних колодок. Натягнувши пальцями смужки жалюзі я з жахом спостерігала, як з жовтого позашляховика шефа почали виходити якісь люди.

«Ходоровська, курва, здала мене батькові, як старе відро!» — свою реальну адресу я в анкетах ніколи не вказувала.

Голосно лаючись, я знову перескочила через матрац і вийняла з-за тумби прихований на екстрений випадок цвяходер. Прилаштувавши на грудях переноску з тхором, на спину закинула свій наплічник та зв'язала їх між собою лямками. Наче все трималося добре...

Кинувши сумний погляд на покинутий ноутбук я стрімко вибігла з квартири, підіймаючись сходами вгору. Коли опинилася біля зачинених дверей, що вели на горище, то одразу підчепила цвяходером навісний замок. Він ніяк не хотів піддаватися і бовтався на петлях мов лайно в ополонці, ще й голосно брязкав.

Хах, розробляючи план втечі в моїх думках іржавий замок піддавався з першої спроби. В реалі все відбувалося не так ладно. Чоловічі голоси, що лунали вже зовсім близько, допомогли страхові взяти контроль над тілом і задіяти м'язи на повну силу. Видерши клятий замок я повільно відчинила риплячі двері і, причинивши їх за собою, почала рухатися вздовж горища майже на осліп. Повітря тут було важким від десятирічного пилу, пташиного лайна та котячої сечі. Нульова видимість підкидала не веселі думки:

«Якщо мене упіймають, моє тіло не скоро тут знайдуть. Хіба що за трупним запахом і то не факт... Дарма я кинула палити... Запальничка з ліхтариком мені би зараз стала у нагоді...»

Коли я вже знаходилася між першим і третім під'їздом двері за моєю спиною розчахнулися. Яскравий промінь світла прорізав темряву, змусивши мене присісти і зачаїтися за тонким перестінком. Сторожко прислухаючись до кожного шероху я відчувала, як крапельки поту почали збиратися на скронях і скочуватися по щоках. Невдовзі почулися невдоволені голоси наполегливих переслідувачів — чоловіки йшли за мною, наче чули мій запах, що тхнув відчаєм та страхом. Треба було негайно забиратися звідси...

Стиснувши в кулаці цвяходер я тихо підкралася до дверей і почала їх розхитувати. Міцно зціпивши зуби, щоб голосно не кряхтіти, сперлася всім тілом на важіль. Двері з розмаху вдарилися об стіну і я, не втримавши рівноваги, вивалилася в інший під'їзд. Трясця! Тільки глухий не почув би цей гуркіт...

Незважаючи на забите коліно і здерті руки, я стрімголов кинулася бігти сходами. Лише дивом я не скрутила собі в'язи, перестрибуючи одразу через кілька сходинок. Відчуття близької небезпеки гнало мене уперед, вбираючи в себе весь біль та вміло гасячи хвилі панічних атак. Все прийде потім. Адреналіновий відкат ніхто не відміняв...

Коли я визирнула з під'їзду, то змусила себе йти далі спокійно, щоб не пригортати біганиною зайвої уваги. Range Rover Ходоровського стояв біля першого під'їзду, сам шеф був повернутий до мене спиною і, задерши голову до моїх вікон, з кимось на емоціях вів телефонну розмову. Вгамувавшись і не озираючись до нього я впевненою ходою покрокувала до свого байка.

Коли я його осідлала у двір заїхала Honda Civic Со́фі і запаркувалась трохи далі. Донька шефа, в компанії відьом, підбігла до батька і почала в нього щось випитувавати. Він лише знизав широкими плечима, чухаючи масивну потилицю. Невдовзі до них приєдналося ще троє чоловіків, які вибігли з під'їзду за мною, утворивши чималий натовп.

Мені кортіло, як в кіно, на шаленій швидкості промчати повз них на «мустангу» та залишити їх позаду себе ковтати пил з-під коліс. Та я не була ані кінозіркою, ані зухвалою дурепою, щоб настільки безглуздо наражати себе на небезпеку, тому просто опустила скло на шоломі, тихо викотилася в сусідній двір і поїхала геть...

***

Листопад, м. Бровари.

Я майже більше року не бачилася з батьками, постійно відкладала поїздку в Черняхів через щільний графік на роботі. До того ж досить вправно переконувала себе, що дорога туди була не близькою. Три-чотири години — це звісно фігня, якщо ти водиш авто, от тільки свою крихітку Kia Rio я продала ще два роки тому, після того як злиняла з Полтави. Квартирку на Старому Подолі мені також довелося продати, а кошти покласти на депозит. Наразі я мала лише байк, рахунок в банку, тхора і купу вільного часу. А ще розбите серце. Та навряд травмований орган можна віднести до гарних набутків, тому його в розрахунок брати не варто. Хоча, як сказати? Що не вбиває нас — робить сильнішими...

Саме за покликом серця я вирішила навідатися до батьків. Чим не гарний привід, хоча б на деякий час, повернутися до рідної оселі де на тебе завжди чекають люблячі мама і тато, теплі обійми та бажаний затишок...

От тільки перед поїздклю в рідний Черняхів я спершу вирішила катнутися в Бровари. Показуватися на очі батькам, в настільки пригніченому стані, з мого боку було як мінімум не розумно, і тим паче егоїстично. Щоб привести думки до ладу мені спершу було необхідно змінити обстановку: загубитися в незнайомому місті, в натовпі байдужих до мене людей.

Пізно ввечері ми з Гівнюком заселилися в готелі і проспали в номері до обіду. До глибокої ночі ми з ним вешталися по Приозерному парку, їли бургери, годували сємками білок та голубів. Грайливий тхорик став улюбленцем місцевих дітлахів і їхніх матусь, які, взнавши що ми не місцеві, порадили нам відвідати «Краєзнавчий музей» та страусину ферму.

Привітно усміхнені мешканці упродовж двох вихідних відволікали мене від бентежних думок про Ходоровських. Однак, коли сонце ховалося за обрій, ті поверталися знову. Шеф та його донька не лишали мене у спокої навіть уві сні. Нічні жахіття з ними були настільки реалістичними (щоб їх шляк трафив), що я, прокидаючись, боялася знову заснути. А коли зрештою вирубалася від утоми, то заледве розплющувала очі під обід.

Скажіть, ну от як можна перестати про когось думати, якщо ці люди нахабно оселилися в твоїй порожній довбні? Зайняли всі шпарини. Їхня присутність відчувалася на ментальному рівні. У мене складалося враження наче вони постійно були десь поряд, хоча насправді Ходоровські знаходилися за кількасот кілометрів від мене.

Бісові емоції! Якби ж я не психонула і сама не надала доступ шефу до того триклятого відоса, то навряд мені довелося втікати з Чернігова. Але як то кажуть: «Після бійки кулаками не машуть»... Та й як не крути, я би всеодно не змогла більше там жити і працювати, знаючи що Софія ніколи не буде моєю. Роль коханки мені нафіг не здалася...

В Броварах з Гівнюком ми прожили майже тиждень. Мобільний я навмисно не вмикала: не хотілося нікого чути, нікому нічого доводити чи пояснювати. Єдине чого я прагнула в той час аби мене залишили в спокої, але де там...

В ніч на п'ятницю нам з Гівнюком знову довелося швидко забиратися з міста. Коли ми з ним повернулися з прогулянки, то під нашим готелем помітили позашляховик шефа, який на нас чатував. Залізши в номер через вікно я поспіхом спакували всі речі і, дочекавшись повної темряви, залишила місто.

Ще з два тижні ми петляли по Кіївській області, зупиняючись лише на дозаправку, перекус і ночівлю у хостелах. Бісовий «хвіст» невпинно слідував за нами аж поки я не здогадалася позбутися телефона. Перед тим як поїхати в Житомирську область я навмисно зробила чималий гак і заскочила в Обухів. Перевіривши чи ввімкнута геолокації я очистила пам'ять на телефоні, зробила останній знімок та залишила його на лавці в парку, сподіваючись, що до ночі цю приманку хтось неодмінно привласнить. Звісно мені було шкода розлучатися ще й з гаджетом та інших варіантів я не бачила...

Листопад, смт. Черняхів.

Попереджати батьків про свій візит я не стала — хотіла влаштувати їм сюрприз. Коли я заїхала в двір, тато, рубаючи дрова, з подивом споглядав на незнайомця, що так зухвало порушив кордони його обістя. Перекладаючи сокиру з руки в руку, він навіть грізно прикрикнув на мене, питаючи: чого мені тут треба? Та коли я зняла шолом і почала реготати, він виронив ту рубаку і кинувся мене обіймати.

Від батька звично пахніло цигарками і трохи сосновою смолою. Від мами борщем та варениками. Коли мене всадовили за стіл, батьки весь час лагідно посміхалися. Мама намагалася запхати щось смачненьке до мого рота, стогнучи, що я геть змарніла і що мене таку худющу ніхто не візьме заміж. Довелося їй делікатно натякнути на те, що я нещодавно розірвала важкі стосунки тому згадувати в моїй присутності про женихів наразі не коректно... Вона з розумінням поставилася до цього, тато ж мовчки приніс свою наливку і виставив на стіл.

Під вечір в батьківській хатині зібралася добра половина наших родичів — вони злетілися на мене наче мухи на купу гною, штурмуючи з усіх боків. Щось питали, самі розповідали, показували фотки своїх дітей та онуків, співали, танцювали, трохи плакали — все як завжди.

Коли черняхівські яничари нарешті визбиралася з хати і ми з мамою прибрали зі столу та вимили посуд, вона відвела мене в нашу з сестрою дитячу кімнату. В ній геть нічого не змінилося, навіть постери висіли над ліжками ті ж самі, що й десять років тому, хіба що трохи вицвіли від часу. Випустивши з переноски тхора і сипнувши в мисочку сухого корму я перевдяглася, забралася в м'яке ліжко та одразу ж провалилася в неспокійний сон...

~ В офісі було людно як ніколи, всі кому не лінь сміялися з мене і, тицяючи у мій бік пальцем, називали крадійкою. Особливо голосно реготали відьми. Охоронці міцно тримали мене за плечі, Ходор сипав з коробки на мою голову бісове канцелярське приладдя, хоронячи мене під ним заживо... ~

Наступного ранку я познайомила батьків з малим Гівнюком. Ну як познайомила? Він сам до них вийшов у пошуках їжі, поки я спала. Побачивши в хаті дику тварину мама спершу зчинила вереск, а коли я вибігла до неї і почала пояснювати, що це мій тхорик і що я привезла його з собою, то вона ще й взялася квохтати, мовляв, не діло тримати в хаті казна що. Рогача з рук мама так і не випустила, тому мені довелося сховати Гівнюка у пазусі аби вона його ненароком не прибила. Регочучи з нас тато повісив на грубку коцюбку, якою він збирався захищати своїх жінок, та вийшов на подвір'я...

Пораючись по хаті мама увесь день скоса споглядала на Гівнюка, та коли він під вечір приволік на кухню двох задушених ним мишей і доволі жирнючого щура, вона на радощах прийняла його в сім'ю. Навіть спробувала почастувати малого мисливця молоком та маслом, та на щастя я вчасно її зупинила. Від молочки у тхорика міг статися розлад кишківника і він неодмінно все би тут загадив. Оскільки яєць у моїх батьків завжди було вдосталь я порадила мамі пригостити пухнастика одним з них.

Кілька тижнів я перебувала у відносному спокої. Як могла допомагала батькам поратися по господарству, їздила в магазин по продукти, носила та складала в дровітні наколоті дрова, годувала курей та качок, гребла у садку листя і таке інше. Автівки, які інколи проїздили повз будинок батьків, змушували мене щоразу нервово здригатися та озиратися на хвіртку.

Біда була в тому, що у мене майже не залишилося місцин, де би я могла відчувати себе у повній безпеці. Заховатися в Черняхові та перечекати тут поки гнів Ходоровського мине або ж сподіватися на те що йому просто набридне тинятися по Житомирській області в пошуках моєї дупи — це все на що я могла розраховувати. А ще на добру вдачу, та вона не завжди мені посміхалася, радше насміхалася з мене...

Донька Ходора знала, що я родом з-під Житомира. Я обмовилася про це в її присутності, коли спілкувалася з полтавськими поліціантами. Тішило хоча б те, що де саме я зростала і де мешкають мої батьки — цього Со́фі напевне знати не могла. Та від цих знань спокійніше на душі не ставало. Як то кажуть: «Хто шукає, той завжди знайде». В тому, що колишній шеф і його нишпорки продовжують мене шукати, я навіть не сумнівалася. Про це я дізналася від Вільської та Коломієць.

Під кінець місяця я придбала новий смартфон і, вставивши туди сімку, подзвонила Елеонорі. Вона одразу вилаяла мене, а коли випустила пару, то потім розповіла, що до неї на роботу приїздив Олег Миколайович, і що він виніс їй мозок, розпитуючи її про мене. Коли Ходор нічого від неї не дізнався, одразу навідався в клуб до Галюньки. Єдине що мене потішило в цій історії, що Елла та Галька, через мої проблеми, знову почали спілкуватися. Хоч якась гарна новина. Але менше з тим...

Ходоровський намагався вивідати в моїх подруг коли вони востаннє мене бачили і чи часом не знають де мене можна знайти. Хах, звісно вони нічого не знали, тому Ходор зрештою від них відчепився. Розповівши Еллі, що я вляпалася в це лайно через зв'язок з його донькою, і що тепер навряд повернуся в Чернігів, я надіслала їй поштою флешку з ключами від квартири, яку винаймала. Спершу пояснила їй, як відновити айфон Нікітюк, а тоді попросила Вільську розірвати, замість мене, угоду з нудним орендодавцем. Звісно вона була не в захваті від цієї ідеї але всеодно погодилася мені допомогти. Знову! Свята жінка! Навідміну від Гальки. Та ще досі дулася на мене, як миша на крупу...

Екс-шефиня розповіла мені приблизно те ж саме. Мене розшукували і в Полтаві, тому це місто було для мене закрите. Брати Ірини Григорівни відмовилися мене кришувати, сказавши їй, що не хочуть псувати відносини з Ходоровським. Лише натякнули, що Ходор може мене знайти за допомогою системи автофіксації, через камери які тепер висіли на кожному стовпі, і що банківською карткою мені також не варто відсвічувати.

Трясця! Цього разу я влипла по повній. З кожним моїм виїздом і зняттям готівки чи купівлі продуктів, коло пошуків швидко звужувалося та затягувалося наче зашморг на шиї. Сезон полювання на мою дупу був у самому розпалі.

Не чекаючи поки Ходор та його посіпаки завітають у Черняхів я почала пакувати теплі речі. Батькам довелося наплести, що мені вдалося знайти нову роботу в Хмельницьку і що мені вже час їхати. Мама почала нарікати, мовляв я тільки приїхала; тато міцно нас двох обійняв і так стояв з нами не меньше п'яти хвилин. Хотілося пустити сльозу разом з мамою, та на щастя цього не сталося.

Вирішивши, що на вечір їхати не варто і що краще розпочинати всі справи з нового дня я погодилася востаннє переночувати в батьківській хаті. Спати я лягала з пересторогою на серці, відчуваючи що щось неодмінно має статися...

~ Я йшла темним лісом, з верхівок дерев за мною стежили відеокамери, блимаючи червоними вічками. Перечепившись через лопату, яка стирчала з землі, біля виритої ями, я впала у темне правалля... ~

Коли я отямилася від жахіття мама вже смажила млинці і частувала яєчком мого пухнастого проглота. За кілька тижнів, що ми гостювали в батьків, Гівнюк помітно розпасся і став круглим мов кулька. Я також набрала вагу але не настільки критичну. Тато сидів в кріслі і клацав пультом, безцільно перемикаючи канали на телевізорі. Він завжди так робив коли його щось непокоїло. На спинці старого дивана лежав зв'язаний мамою светр, який я малася одягнути під зимню шкірянку. Такого ж кольору шапка і шарф були складені на бильці.

Гостюючи у батьків, я завжди привозила від них щось подібне. Інколи це були гетри і шкарпетки, трохи рідше жакети та безрукавки. Добре що хоч цього разу мама не стала в'язати мені лосини і не наполягала на тому аби я одягнула їх під джинси. Це був би реально треш. Схоже я на завжди залишуся для неї маленькою донечкою, якою необхідно опікуватися.

Поснідавши, під пильним оком мами і тата я насунула на себе светр, заправила футболку в утеплені джинси, ледве запхала в берці колошви і затягнула шнурки. Поки я вдягалася то добряче впріла, але хіба мамі це можна було донести до вух? Навряд! Шапка, яку вона хотіла насунути мені на голову, була трохи не в тему, про що я їй і сказала. Тато також погодився, що під шолом її в'язанка не ляже, а от широкого шарфа намотав так, наче хотів мене ним задушити.

Поклавши в шапку Гівнюка я запхала його в переноску. Тато накинув на мене теплу куртку, дбайливо застібнувши замочок під саме горло, а тоді вони розцілували мене в обидві щоки. Переноску і рюкзак я закріпила звичним вже способом. Нарешті всі були задоволені. Можна було вирушати в дорогу.