Спекотний вечір п'ятниці

Даремно я хвилювалася через антисанітарію та кишкові палички. Інтер'єр невеличкого закладу хоч і був максимально простим, проте все вказувало на те, що тут слідкують за чистотою. Шаурма готувалася просто на очах у відвідувачів. Весь цей процес ми бачили поки стояли у черзі. Тут було настільки людно, що навіть яблуку ніде було впасти. Тому, забравши наше замовлення, ми вирішили не чекати поки звільниться столик, а перекусити в парку.

Мої обидві руки були зайняті фасфудом, Софія тримала напої. Тож, поки ми шукали затишну місцину, не мали змоги торкалися одна одної. Але це й на краще. Привертати до себе зайву увагу, і тим самим псувати гарний настрій недоречними коментарями, почутими від випадкових перехожих, зовсім не хотілося.

Вільну лавочку нам вдалося знайти у східній частині скверу. Коли ми на ній розмістилися Со́фі одразу ж відкусила великий шматок від хрумкої шаурми. Трясця! Вона навіть їла еротично. Я завмерла спостерігаючи за нею. Це було щось! Присягаюся, я в житті не бачила щоб хтось отримував стільки кайфу від споживання вуличної їжі. Хіба що вічно голодні студенти. Ретельно пережувуючи кожен шматочок, Со́фі задоволено промуркотіла:

— Ммм... Смакота. Востаннє я їла щось подібне коли мені було десять років. Тоді тато водив мене на футбол. Ох і сварилася ж тоді на нас мама, коли про це дізналася. — Згадуючи історію зі свого дитинства, вона мило захихотіла, — Аби вона пробачила татові його витівку, йому довелося їй тоді пообіцяти, що більше такого не повториться.

— Ти це серйозно? — моєму здивуванню не було меж. Навіть не знаю що мене більше вразило в цій історії. Донька шефа усміхнено хитнула головою і продовжила з апетитом жувати. — Я й уявлення не мала, що на Олега Миколайовича хтось може безкарно «котити бочку». Тепер я й не знаю кого мені з твоїх батьків більше боятися. — Реагуючи на мій жарт (який був жартом тільки на половину) Со́фі бешкетувато захихотіла. — То що більше засмутило твою маму: похід з татом на футбол чи вживання шкідливої їжі?

— І те, й те. Вона виховувала мене як леді, і в її плани точно не входило аби я виросла хлопчиськом. — Помітивши, що я майже змолола свою шаурму, хоча вона першою почала їсти, Со́фі здивовано запитала: — А що тобі забороняли батьки у дитинстві? Їсти не жуючи?

«Ха-ха! Куди ж без відьомського стьобу?..»

— Дай-но подумаю? — обтерши серветкою писка та пальці я почала їх загортати, — Робити з ґедзів гвинтокрили. Носити жаб у кишенях і жбурлятися ними в сусідських дівчаток. Цупити черешню на подвір'ї директора школи. Насправді, багато чого забороняли. Цей список доволі великий.

— Боже. Ти й справді все це робила? — я безпечно знизала плечима, — Повірити в це не можу, — її осяйна усмішка і дзвінкий сміх зробили цей день іще яскравішим, — Схоже твоє дитинство було набагато цікавішим за моє.

— Дивлячись з якого боку поглянути. У тебе стовідсотково тоді вже були: Sony PlayStation, DVD-плеєр, телевізор з пультом та широким екраном і звісно ж сучасний комп'ютер. Я ж задовільнялася тетрісом чи тамагочі, а ще мені доводилося бігати до мами на роботу, щоб хоча б з годинку погратися на її старій ломаці в Super Mario. Інформатику в школі ми вивчили лише за підручниками...

Прірва між нашим вихованням була доволі суттєвою. Ходоровська теж це розуміла тому нічого на це не сказала. Впоравшись зі своєю шаурмою вона тепер розгублено дивилася на свої пальці, що лоснилися жиром. Однієї серветки їй було замало: витерши кутики вуст вона одразу жбурнула її у смітник, бо звикла, що у закладах, де вона зазвичай харчується, такого добра вдосталь. Вийнявши з сумочки пачку вологих серветок я простягнула її цій бруднулі. Коли Со́фі з усім впоралася, я передала їй стаканчик з її м'ятним чаєм, а тоді простромила соломинкою свою коробочку з томатним соком. Випивши його я розслаблено відкинулася на спинку лавки і, ледачо нагладжуючи долонею сите пузо, ніжилися під лагідними промінчиками сонця.

— Здається я переїла. — пожалілася я Софії. Скосивши на неї погляд, я заздрісно буркнула: — Де твоє сите пузо? Або ти справді відьма, або ж носиш труси з утяжкою.

Вона знову захихотіла, зневірливо хитаючи головою. Вітер, що взявся не звідки, здмухнув з її обличчя м'яку усмішку. Підігнувши під себе одну ногу та спершись ліктем на спинку лавки, Софія підперла підборіддя рукою. Серйозність, з якою вона дивилася на мене, миттю вибила з мене всю легкість, змусивши напружитися.

— То чого ти хотіла зустрітися зі мною?

Розповідати їй прямо зараз, що я хотіла з нею попрощатися, в мене язик не повертався, тому я вирішила потягнути трохи час...

— Навіть не знаю з чого почати, — виструнчившись, я нервово облизнула вуста, — В мене так багато накопичилося запитань до тебе. — Перевівши погляд на її руку, у якій вона тримала чай, я підвела погляд, зустрівшись з її небесно блакитними очами, — Де твоя обручка, Со́фі?

— Я повернула її Максиму в той самий день, коли ми востаннє бачилися з тобою, — занурюючись у свої спогади, її погляд став дещо розсіяним, — Того дня багато що сталося, Кіра. Під сам кінець я знаходилася на межі нервового зриву, — кажучи це вона безрадісно посміхнулася, — Спершу у мене була виснажлива розмова з тобою, потім з моїм татом по дорозі додому, а коли ми з ним приїхали, ще й довелося спілкуватися з мамою. — перевівши подих вона тяжко зітхнула, — Ввечері я зустрілася з обома Чигіркінами і... Той день справді був дуже важким.

— Мені так шкода, — скопіювавши її позу і взявши Со́фі за руку я намагалася таким чином надати їй свою підтримку.

Відчуття провини, за мій капосний вчинок піврічної давнини, народжувалося в муках, болісно розквітаючи в грудях. Бляха, я реально ж могла не допомагати її татові з тим бісовим відео, але ж де там. Ревнощі і образа на Со́фі штовхнули мене на егоїстично вчинок, яким я винесла вирок нам обом.

Злість — найгірший порадник з усіх можливих. Помста — не приносить полегшення. Та що толку тепер з того каяття. Зробленого вже не повернеш...

— Все добре. Насправді я навіть рада, що все так сталося, — стиснувши мої пальці, вона м'яко усміхнулася.

— А що саме сталося? Про що ти з ними розмовляла? — підбадьорливо погладивши великим пальцем її зап'ясток, я нетерпляче підсунулася ближче.

На щастя Со́фі не відсахнулася від мене, хоча цілком могла так вчинити.

— Думаю краще буде почати цю розповідь з самого початку. Як ти гадаєш? — я схвально кивнула, відчуваючи як моє серце забилося швидше. Нарешті я про все дізнаюся. — Коли ми повернулися з відрядження я майже весь вільний час проводила з тобою, у твоїй квартирі. Але ти й сама це чудово знаєш, — пустивши бровками хвильку Софія змусила мене засоромлено потупити погляд. Спогади про проведений разом час, були досі яскравими. — Це викликало підозри у моїх батьків, бо вони не звикли, щоб я так на довго зникала з дому. Довелося їм наплести, що у мене з'явився хлопець. — Я ледве стримала роздратований рик. Так, вона зараз була зі мною, але це ще нічого не означало... — Макс погодився грати цю роль, бо ж і я частенько його виручала в подібних ситуаціях. Навіть Саша не знала про наш зговір, гадаючи що у мене з її старшим братом велика любов.

— Виходить, це Чигіркіна підмовила Іванцова підставити мене з тією бісовою канцелярією, бо вона гадала, що я руйную ваші стосунки? — висунула я своє припущення, на що Софія погідно кивнула. — Добре, з цим більш-менш розібралися, тепер розкажи, як це брат Саші додумався зробити тобі пропозицію. Хіба в цьому була така велика потреба?

Ревниві нотки, які добре чулися у моєму голосі, не залишилися без уваги Со́фі, через що вона нервово хихікнула. Я ж прикусила язика, щоб не бовкнути ще чогось зайвого, і не перебивати її.

— Біда прийшла звідки ми не чекали. Моя мама якось зустрілася в салоні краси з мамою Макса. Дізнавшись від тітки Мирослави про те що я зустрічаюся з її сином, вона почала напосідати на тата, зрештою вмовивши його поговорити з Максом. Мовляв, не годиться нашій донці ночувати у хлопця, з яким вона навіть не заручена — люди почнуть шепотітись за спиною і таке інше. — Допивши свій чай, Софія поцілила стаканчиком у смітник. — І ось, після тієї розмови з татом, Макс падає переді мною на коліно і пропонує мені вийти за нього. Він настільки мене ошелешим цим вчинком, що я втратила дар мови. Та що я тобі розповідаю, ти й сама бачила те відео.

— Бачила, — підтвердила я її слова.

Вийнявши з кишені пачку цигарок, я закурила. Спокійно сприймати цю розмову мені не вдавалося.

— Я й гадки не мала, що хтось все це знімає на камеру. Коли ти зникла і Саша зізналася мені, що вона скинула тобі компромат на мене у messenger, я ладна була її роздерти голими руками.

— Чекай. То ти не збиралася мені розповідати про заручини? — обурено пирхнула я, підібгавши вуста. Згадавши, як Ходоровська так і не відповіла тоді на моє повідомлення, я почала злитися. — Знаєш, я завжди топила за чесність в стосунках.

— Звісно збиралася. Я думала, що мені вдасться поговорити з тобою після корпоратива. Не хотіла обговорювати це в офісі чи по телефону. Але ти зникла з міста, перш ніж мені вдалося усе тобі пояснити. На мої дзвінки ти також не відповідала. Прослизнула повз нас, коли ми з татом приїхали до тебе додому... — Со́фі прикрила очі, намагаючись привести дихання в норму, — Знаєш, я й гадки не мала, що тебе буде так складно знайти. Коли тато ганявся за тобою по всій Київській області, і запевняв мене, що от-от тебе наздожене, ти зрештою викинула свій телефон, залишивши його ні з чим. Боже, я була тоді такою злою і розгубленою, коли він мені про це повідомив.

— В його захист можу сказати, що він майже дістав мене біля Білої Церкви. — Згадавши про той випадок я мимоволі здригнулася. — А чого він доречі ганявся за мною? — випалила я, в принципі здогадуючись про причину полювання. Принаймі, думала що знаю її, — Що ти йому такого сказала, що він покинув всі свої справи і влаштував бісове «сафарі» на мене.

— Сказала, що угоду, яку ми з тобою разом уклали з Полтавською фірмою, буде розірвано, якщо ти не будеш брати участі в тому проекті. А ти ж знаєш, як він хотів з ними співпрацювати, навіть нас тоді в дощ змусив летіти на байку в Полтаву, тільки б ми встигли потрапити одними з перших на конкурс.

— Отакої! Я думала, що він дізнався про нас і хоче мене пристрелити. — Почувши це, Софія почала реготати, аж поки у неї не виступили сльози. Я не поділяла її веселощів, тому обурилася: — Що смішного?

— Чого тільки пристрелити? Чого ще й не переїхати танком? — натякаючи на легенди, які ходили офісом про її батька, Ходоровська продовжила хихотіти, обтираючи сльози. Я роздратовано висмикнула свою руку і схрестила обидві на грудях, зайнявши захисну позицію. Тільки після цього її сміх стих, і на обличчі з'явивилося виразне занепокоєння. — Може поясниш мені звідки в тебе з'явилися такі думки.

— Я чула, як Ангеліночка розповідала Адамівні з аудиту, що Ходоровський тримає в своєму сейфі пістолет. — Софія, хоч і зі скепсисом в очах, але все ж уважно мене слухала. — Я б також не повірила в це лайно, якби на власні очі не бачила бісову зброю. Твій тато реально ховає в сейфі під купою паперів вогнепал.

— Взагалі-то — це ексклюзивна запальничка, яку йому подарували давні друзі. Мама забороняє тотаві диміти сигарами вдома, тож він приніс її на роботу.

— В сенсі запальничка?! Тобто, ти хочеш сказати, що всі ті жахіття, що мені снилися майже щоночі, всього навсього плід моєї уяви?! — Софія з підозрою подивилась на мене, певно гадаючи: що я в дідька верзу? — Забудь. Наразі мене більше цікавить, як ви дізналися де живуть мої батьки і сестра. Я ніколи не вказувала справжньої адреси в анкетах.

— Я в нього про це не питала. Мене не цікавило, як татові вдасться тебе розшукати, які зв'язки чи методи для цього використає, головне аби знайшов. Можу тільки сказати, що інформацію про місце проживання твоїх родичів він привіз із Полтави. Коли тато повернувся в Чернігів ми одразу поїхали в Черняхів, де нам нарешті вдалося тебе перехопити. Якби ми виїхали хоча б на кілька годин пізніше, то й там би ти нас залишила з носом. Доречі, декого ти залишила ще й з синцем під оком.

Згадавши, як я тоді попросила дядька Павла затримати моїх переслідувачів і він з радістю погодився мені з цим допомогти, я знову відчула крихту провину, за те що «дехто» отримав люлєй через це.

— А «дехто» — це хто? — зніяковіло запитала я у Софії, боючись почути їм'я її батька.

Якось раніше мене не дуже бентежило це питання. Радше викликало напад нервового сміху, трохи рідше появу глумливої посмішки.

— Всі по-троху. Та найбільше дісталося Костику, йому вибили два зуба. В тата виросла гуля на потилиці, а Максу поставили синець під оком.

— От лайно, — промимрила я, не знаючи що й сказати, — Тобі хоч не дісталося?

— Дісталося, — почувши це я зблідла, але Со́фі з усмішкою мене заспокоїла, — Я отримала чашечку запашного липового чаю від літньої жінки. Вона притримала мене біля воріт, не дозволивши влізти у бійку. Коли я побачила кров на руках тих чоловіків, то мало не зомліла, гадаючи, що то татова й хлопців.

— То була свиняча. Мужики кололи свиню на задньому подвір'ї дядька Павла, коли ми всі гуртом завалилися до них.

— Звідки мені було про це знати? Вона ні чим не відрізнялася від людської, — резонно зауважила Со́фі, злегка роздратованим голосом, — До того ж та колотнеча виглядала досить серйозною. Ти би бачила, як вони викачалися у багнюці. Їх й самих тоді важко було відрізнити від свиней. Добре, що тато завжди возить з собою сумку з одягом, в який він перевдягається коли їздить з друзями на риболовлю чи полювання. Додому хлопці поверталися в камуфляжі.

— Срака-мотика. — Потребуючи перепочинку для переварювання отриманої інформації, я запитала: — Хочеш з'їсти морозива?

— Не відмовлюся.

Зробивши парне селфі біля кумедного пам'ятника «Пані Картоплинці» ми з Со́фі пішли гуляти містом, розмовляючи на віддалені теми, поки не натрапили на затишне кафе де й замовили морозиво. Софія обрала з карамеллю я взяла собі фісташкове. Як не крути, в мене залишалася ще ціла купа питань до неї, тож я знову завела розмову про те що бентежило.

— То про що ви розмовляли з татом, коли поверталися додому? Ти казала, що то була не проста розмова, — підсунувши до себе піалку з холодним десертом, я навострила вуха, — Він певно був дуже злим, коли мені знову вдалося від вас утекти, не кажучи вже про бійку.

— Я б так не сказала, — реготнула Со́фі, кладучи до рота ложечку з морозивом, — Насправді йому сподобалося ганятися за тобою. Він аж наче помолодшав. Та й та бійка лише додала йому того дня гарного настрою. Наша розмова була геть про інше. Про нас із тобою.

— В сенсі про нас? Хочеш сказати в тому самому сенсі?!! — Софія погідно кивнула, звабливо провівши язиком по верхній губі, злизуючи карамель. Але я майже не звернула на це уваги, бо повністю була сконцентрована на іншому. — Виходить твій тато знав про нас весь цей час але сказав тобі про це тільки тоді?

— Ага. Я теж тоді мала такий же розгублений і стурбований вигляд, як ти зараз.

— Жесть. Я в шоці! То ви через це припинили мене переслідувати? Бо він... Бо ти... — в голові варилася така густа каша, що я тепер не могла скласти з кількох слів цільного речення. — Про що ви?.. Як ти?.. Трясця!

— Хей. Все добре, — узявши мене за руку, Софія заспокійливо стиснула мої пальці, — Я тут із тобою. Як бачиш, мене ніхто не закрив під замком, не вправляв мізки в псих-лікарні, навіть не возили до церкви щоб там з мене вигнали чортів.

Почувши її сміх мене трохи відпустило.

— Нічого не розумію, — розгублено промимрила я, відсунувши піалку з підтавшим морозивом подалі від себе, — Хочеш сказати, що Олег Миколайович не психував через те, що ти зв'язалася з дівчиною? Що він тобі взагалі казав?

Покашлявшись, Ходоровська змінила тембр голоса на грубший, копіюючи свого батька:

— Софія, настав час сказати мені правду. Я знаю, що між вами з Садковською дещо було, і хочу щоб ти знала, я завжди був і буду на твоєму боці, щоб там не сталося. Якщо вона дійсно тобі подобається, не виходь заміж за Максима, не псуй його та своє життя. Наш спокій з мамою того не вартий. — На нас почали озиратися люди, тому вона відпустила мою руку і продовжила говорити своїм звичним голосом: — Якщо коротко, тато не проти аби ми з тобою зустрічалися. Він сказав, що ти йому подобаєшся. Уявляєш? — Мої брови здивовано підскочили вгору, і так і завмерли на чолі в цьому положенні. — Поки ми їхали з татом з Черняхова, він переконав мене, що не варто більше тебе переслідувати, кажучи: «Якщо людина не хоче, щоб її знайшли, не варто цього робити». А ще пояснив, що тобі потрібно дати час на перепочинок щоб ти змогла сама все добре обдумати і вирішити в спокійній обстановці, що в твоєму житті є приорітетним. Коли ми приїхали додому, відбулася розмова з мамою. Тато наполіг, щоб я розповіла їй про тебе аби вона не плекала надій, що я вийду заміж за Макса.

— І як вона сприйняла цю новину?

— Оо, в мами була справжня істерика, — відсунувши від себе порожню піалку, Софія нервово реготнула, — Здебільшого тому що вона не дочекається від мене онуків.

— Ну, її можна зарозуміти, — жамкаючи серветку в руках я мляво посміхнулася, — Мої батьки також постійно торочать про онуків. Вірніше про їхню відсутність, з якими їм кортить няньчитися. Ми з сестрою на це Різдво знову були змушені слухати від мами нотації про наші старіючі яйцеклітини, які слід негайно заселити спермотозоїдами, поки не стало пізно. Бажена нарешті наважилася на вагітність, тож коли Тарасик її обрюхатить, вся увага батьків дістанеться мені.

Мій скорботливий вигляд розсмішив Софію. Ходоровська добре мене розуміла, адже вона взагалі була єдиною дитиною в сім'ї.

До нас підійшов офіціант і поцікавився чи ми не бажаємо замовити щось іще. Ми відмовилися та попросили принести рахунок. Коли він відійшов від нас я запитала:

— А що там з Сашею і Максом? Про що ти з ними розмовляла?

— Про розірвання заручин. Вони, м'яко кажучи, не надто добре сприйняли цю новину. Ми навіть трохи поцапалися через це.

— Мені шкода.

Витончена брова Со́фі злетіла в гору але вона нічого не сказала, певно гадаючи: через що саме мені шкода?..

Оплативши рахунок ми знову опинилися на вулиці. Сутінки вкрили Овруч, занурюючи місто в помаранчеве сяйво ліхтарів. Коли пальці Со́фі торкнулися моєї руки я переплата їх зі своїми. Приємне тепло огорнуло моє нутро, яке хололо від думки, що нам доведеться невдовзі розлучитися. Чи хотіла я цього? Звісно що ні. Я не знала, що мені тепер робити, як правильно вчинити і чи варто взагалі щось змінювати. Я знаходилася в такому роздраї, що хотілося вити на повний місяць, що навис над вечірнім містом. Ще вчора я збиралася поїхати за кордон, нарешті отримала нові документи, мала який-неякий план в голові на найближчі два роки, але з появою Со́фі, після цієї розмови, я кінцево заплуталася. Я навіть у самих сміливих фантазіях не могла собі уявити, що на наші стосунки можуть бути одобрені її батьками... А, що як в нас нічого не вийде? Що, як все стане тільки гірше? Що, як її батьки передумають і вирішать, що їй буде краще вийти заміж, аніж дозволити зустрічатися зі мною. І таких суперечливих думок було в моїй голові до біса багато...

— Провести тебе до автівки? — зупинившись на пішому переході запитала я в неї.

Ходоровська мовчки хитнула головою. Вивільнивши свою руку, вона заклала обидві за спину. Розгубившись, свої я запхала в глибокі кишені джинс. Поки ми мовчки йшли містом, Со́фі ні разу не поглянула на мене, наче хотіла абстрагуватися від мене. Я ж навпаки не зводила з неї очей, через що кілька разів мало не перечепилася об нерівності на тротуарі.

Втративши можливість відчувати м'якість її шкіри, тепло рук, чути приємний голос, бачити її чарівну усмішку — мене вивертало з середини. Нудило від однієї думки, що доведеться жити без неї. Я була впевнена, що якщо знову її залишу, вона не дозволить більше з'явитися в її житті. Не дарма ж вона повернула мені ту флешку з кицькою через Вільську, яку я подарувала їй на день Народження.

Тепер я чітко розуміла, чому Со́фі так вчинила. Не хотіла мати й згадки про мене, бо я збиралася поїхати в іншу країну, навіть не повідомивши її про це. Вона все це знала і всеодно приїхала до мене. Трясця, я була за крок до катастрофи і тільки завдяки моїй сестрі, яка вирішила влаштувати мені вечірку-сюрприз, і Вільській, яка переконала мене подзвонити Софії, мені вдалося цього уникнути...

Помітивши попереду обклеєну рекламками фото-кабіну, де можна було зробити декілька швидких фотографій, я дочекалася коли ми до неї підійдемо і заштовхала туди Со́фі. Вона й пискнути не встигла коли я закрила за нами двері і притисла її до стіни.