Спекотний вечір п'ятниці

***

Квітень, с. Девошин.

Прокинулася я від того, що мені наснилося жахіття. Знову! Тіло звично вкрилося дрібними бісеринками поту, поривчасте дихання і бісів тремор не давали змоги швидко прийти до тями. Якщо подібні ранкові пробудження і надалі будуть такими ж паскудними, мені все ж доведеться звернутися за допомогою психотерапевта, як радила моя старша сестра.

Наразі я мешкала в заміському будиночку, що належав чоловікові Бажени, переховуючись в селі від привидів з минулого життя. Але судячи з того що вони навідувалися до мене щоночі, в мене не дуже добре виходило це робити. Цього разу мені наснилося, наче ми з донькою колишнього шефа знову знаходимося в тому готелі в Полтаві. Пристрасно кохаємося з нею, аж поки вхідні двері з гуркотом не відчинилися і до нашої кімнати не увірвалися незвані гості. Ходоровський, у супроводі трьох поліцейських, з якими були добре знайомі мої ребра та голова, вийняв з пазухи пістолет і, дивлячись на мене з призирством, розрядив всю обойму...

~~~

Цей клятий сон марився мені найчастіше. Вперше я його побачила коли прокинулася в обіймах Со́фі у готельному номері. Розповівши їй своє нічне жахіття вона розсміялася і порадила не перейматися дурницями, переконуючи мене, що її батько про нас не дізнається і що ми навряд зустрінемо в Полтаві моїх старих «друзів» (про пригоди з перевертнями в пагонах я розповіла Ходоровській тієї ж ночі). Вірилося в подібне не дуже, але менше з тим...

Наступного ранку ми з донькою шефа викликали таксі і поїхали в ЦУМ, щоб придбати для неї сукню, мені ж брючий костюм. Пообіді ми малися продемонструвати завчасно підготовлений Софією рекламний проект, нашому ймовірному замовнику, та переконати його укласти контракт саме з нашою фірмою, а для цього нам з очільницю рекламного відділу потрібно було мати презентабельний вигляд.

В бутіку з брендовим одягом, в якому я колись була постійною клієнткою, стався ще один доволі цікавий інцидент. Коли ми розраховувалися за придбані речі! я помітили що на іншому боці чеку також був записаний номер мобільного телефону. Той самий, який мені напередодні передала адміністраторка з «Ц-Бару». Як виявилося, Ходоровська також мала відмінну цифрову пам'ять. Коли ми вийшли з ЦУМу вона занепокоєно зауважила, що зі мною хтось дуже хоче зустрітися. Я була згідна з нею, і мене це насторожувало не менше за Со́фі. Проте часу на роздуми було обмаль, тому ми викликали таксі і помчали в головний офіс агрофірми.

Якщо коротко, то нам таки вдалося укласти угоду з «Sheep&Cows», обійшовши конкуруючих рекламників з фірми, в якій я півтора роки займала керівну посаду в IT-відділі, лише на крок. Мені довелося пообіцяти розробити для них, в дуже стислий термін, вебсайт з оригінальним дизайном, з допомогою якого їхня агрофірма, до Різдва, малася вийти на європейський ринок. Я розуміла що доведеться з шкури випнутися аби це зробити, та щаслива посмішка Со́фі була того варта...

Неочікувана зустріч з колишніми колегами з «Сorsair» розставила всі крапки над «і» у питанні — хто саме влаштував на мене телефонне «сафарі»? Як виявилося, після мого раптового звільнення з роботи та зникнення з Полтави, Олексій з Варькою, пробіглися по всім місцям, де я найчастіше бувала, і попросили працівників, якщо вони раптом мене знову зустрінуть, передавати мені номер телефона шефині. Про це я дізналася від Пригожиних, після того як ми з Со́фі погодилися піти разом з ними в кафешку аби перекусити там і просто побазікати.

Коли ми смакували найкращою в місті кавою та ласували смачнючими пончиками, до нас приєдналася Ірина Григорівна — моя екс-директорка. При зустрічі Коломієць міцно мене обійняла і довго роздивлялася наче не вірила власним очам, що знову мене бачить. Трохи згодом Ірина вивела мене на вулицю для розмови і, прикуривши цигарку, розповіла що вона в курсі моїх проблем з поліціянтами та запевнила що це вже давно не проблема, бо її брати розібралися з цим лайном. І я їй вірила, адже знала, що Славко та Дмитро Лагунови — були не останніми людьми в Полтаві. Маючи авторитет та повагу у певному колі людей, їм варто було лише натякнути на якусь проблему, як її одразу вирішували — швидко і без зайвої метушні... Заявивши, що їй нема діла до мого приватного життя, Коломієць одразу ж запропонувала мені повернутися в її фірму: зайняти посаду, яку я обіймала раніше, з окладом, який перевищував мій нинішній втричі. Пропозиція, від якої міг відмовитися хіба що останній дурень, була досить заманливою. Пообіцявши поміркувати над цим я обмінялась з Іриною Григорівною номерами телефонів і ми повернулися в кафе. Коломієць поспіхом випила свою каву і, попрощавшись з нами, поїхала далі по своїм справам. Гуляючи містом в компанії Олексія та Варі аж до пізнього вечора, ми повернулися з Со́фі в наш готель і всю ніч, до самого світанку, кохалися до нестями...

~~~

Підвівшись з ліжка та закутавшись в теплий халат я взула капці, вийшла з невеличкої кімнати, спустилася сходами на перший поверх і зайшла в кухню. Гівнюк діловито копирсався лапами у відрі зі сміттям, шукаючи чим можна поживитися. Скільки би я його не годувала він завжди був голодним. Взявши тхора за шкірку і запхавши відро під мийку я висадила його на плече. Поки я викладала продукти на стіл, виймаючи їх з майже порожньої холодильної камери, пухнастий терорист тицявся мокрим носом в моє вухо, пискаючи та вимагаючи його нагодувати. Насипавши з гіркою в мисочку сухого корму опустила Гівнюка на підлогу. Поки він хрумкав я зварганила собі швидкий перекус та зварила каву. Не таку смачну, яку я колись цупила у Ходоровського але також непогану.

Всі ці продукти мені купувала та привозила Бажена. Два рази на тиждень вона тарилася в маркеті в Овручі і приїздила в Девошин аби навідати мене. Ми мало спілкувалися з моєю сестрою, переважно через те що я постійно була зайнята роботою. Хоча справжня причина була іншою — я не хотіла аби вона лізла до мене з питаннями, на які я не збиралася їй відповідати.

Я любила і поважала Бажену, але на жаль чи на щастя, вона так і не змогла збагнути того, що моє захоплення жінками — це зовсім не захоплення. Що мій вибір мати інтимні стосунки тільки з ними — це не якась там примха. Що в мене немає «пубертатного періоду», який з часом мине. Я давно виросла з нього! Що я не маю відхилень чи психологічних травм, через які: чи то не можу, чи то не хочу зустрічатися, закохуватися і зрештою вийти заміж за чоловіка, як того прагнуть гетеросексуальні жінки. Як би їй про це не мріялося — нічого не зміниться. Я не змінюся! То про що нам в біса розмовляти, якщо між нами немає порозуміння і ми давно одна-одній все сказали?! Бажена залишалася при своїй думці, я при своїй!

Так, я була вдячна старшій сестрі за те, що вона знову надала мені прихисток, знову дозволила перечекати важкі часи в будинку її чоловіка; що виходила мене після отриманих фізичних травм, які мені нанесли полтавські виродки; що не розповідала нашим батькам про мої старі та нові проблеми. І Тарасику її була вдячна, за те що йому було по цимбалам якої я орієнтації. Він сприймав мене такою, яка я є. Я обожнювала Нагорного за те, що він завжди був готовий прийти мені на допомогу і з розумінням ставився до усього лайна, яке би зі мною не трапилося. Він ніколи не намагався вправити мені мізки, як те інколи робила його дружина. Просто підбадьорював, з посмішкою кажучи: — «Нічого, Кірюха. І це переживемо! Головне ні де не світися, поки я не вироблю тобі візу». Це, я власне, і робила...

Звично засидівшись допізна за ноутбуком, виконуючи замовлення клієнтів, яких мені шукала та підкидала Коломієць, на яку я наразі працювала в онлайн режимі, таким чином я рятувалася від думок про Со́фі. Минуло майже пів року з того часу коли я востаннє бачилася з нею, коли була безмежно закохана і щаслива. Закоханість звісно нікуди ж не поділася, а от щастя безслідно зникло...

Шабашки не тільки давали можливість уникати нерівної боротьби з внутрішніми демонами, а й триматися мені на плаву. Заробленими грошима я гасила кредит за байк і оплачувала харчі. Мій вірний кінь, який вже кілька разів рятував мою взмилену дупу від переслідувачів, стояв тепер в гаражі, терпляче чекаючи на свій час. Сніг ще повністю не зійшов: він то танув, то знову вкривав брудним сірим килимом підмерзлу багнюку, перетворюючи ґрунтову дорогу на небезпечну смугу перешкод.

Захлопнувши кришку ноута і спустившись по сходам я накинула на плечі стару пошарпану куртку, відкрила вхідні двері і сіла на ґанок. Вийнявши з кишені пачку цигарок та сірники, я криво всміхнулася, згадавши слова моїх однолітків, які хизувалися в юності, кажучи, що «мафія підкурює дровами». Оо, так, я знову повернулася до старої згубної звички. Особливо багато я шмалила вночі, коли сум та туга ставали просто нестерпними, коли біль штовхався між ребрами і виривався з горла звіриним риком, коли мозок закипав від думок про Со́фі.

Втікаючи з Чернігова я залишила там частинку свого серця, ще один шматок втратила в Черняхові — те що залишилося від нього неспинно кровило і досі...

~~~

В неділю ввечері ми з Софією повернулися з відрядження. Шеф з понеділка дав мені добро працювати вдома, аби я ні на що не відволікалася і в темпі розробляла обіцяний мною сайт. Його красуня донька щовечора приїздила до мене, привозила щось смачненьке та пляшку сухого вина. Ми спершу вечеряли разом, а потім доводили одна-одну до стану гріхопадіння та засинали в обіймах.

Тих два з гаком тижня, спільно проведених з Со́фі, були самими найщасливішими у моєму житті. Але все гарне, рано чи пізно, має властивість закінчуватися.

В четвер пообіді я завершила роботу над веб-сайтом, сповістила про це Ходоровського, і вже наступної п'ятниці він вирішив влаштувати в стінах офіса корпоратив — так би мовити, всім дружнім колективом відсвяткувати цю подію. Софія тієї ночі не залишилася в мене, а одразу (після вечері і гарячого сексу на кухні) поїхала до себе додому, щоб зранку, без зайвої метушні, причепуритися і разом з батьком поїхати на свято.

Десь біля десятої години вечора мені на Telegram прийшло відео-повідомлення з невідомого номера. Переглянувши його я не могла довго заснути, мучаючись думками, що мені з цим в дідька робити. Бісів Макс стояв перед моєю любою дівчинкою на одному коліні і, тримаючи в руках оксамитову коробочку, широко посміхався пропонуючи їй стати його нареченою. Со́фі, з прочиненим ротом, розгублено кліпала очима. Чигіркіна з Мамаєвою радісно плескали в долоні та радили їй погоджуватися. Ходор супив густі брови, задумливо шкрябаючи нігтями щетинисте підборіддя.

Я казилася від люті та відчаю. Всю ніч в голові кружляла тривожна думка: «А що як Со́фі погодилася?..» Я так і не наважилася в неї про це запитати, написавши лише — «Солодких снів, кицю» — прикріпивши до повідомлення емодці з поцілунком. Вона нічого мені не відписала і навіть не переглянула його...

Зранку я, якось більш-менш, зібрала себе до купи, вирішивши одягнутися на корпоратив в звичайні темні джинси-мом та кашемировий джемпер. Виряджатися якось по-особливому настрою не було. Коли я приїхала і піднялася на ліфті в офіс, там вже зібралося чимало людей, що кружляли біля «шведського стола», мов голодні грифи над трупом заблукавшого мандрівника. Привітавшись з деякими колегами я зупинилася біля дівчат з бухгалтерії і почала шукати в натовпі Со́фі. Моя люба дівчинка, як завжди знаходилася в компанії обох відьом і мала бездоганний вигляд. Я навіть на якусь мить пожалкувала, що не стала одягатися урочистіше. На зовсім крихітну мить. Коли я помітила білявчика, який підійшов до Со́фі і, обійнявши її зі спини, поцілував в щічку, я мало не вибухнула від образи та ревнощів. Хотілося негайно підійти і натовкти йому пику але звісно ж я цього не зробила.

Пф-ф-ф... Як не крути, влаштовувати публічні сцени, то явно не моє. Коли я збиралася непомітно зникнути з вечірки, то неочікувано наштовхнулася на шефа. Чудово знаючи, що я не любителька тісних контактів, він всеодно вхопив мене під лікоть і, не вітаючись, поволік у своє лігво...

***

Жовтень, м. Чернігів.

— Сідай, Кірюшка, не соромся, — висунувши для мене стільчик, Олег Миколайович обійшов широкий стіл і зайняв своє крісло, — Щось ти втомлено виглядаєш. Зовсім ми тебе заганяли.

Його усмішка виглядала привітною, погляд уважним і трохи занепокоєним. Мені аж стало не по собі...

— Не хвилюйтеся. Відісплюся на вихідних і знову буду виглядати, як огурчик, — вичавила я з себе змучену посмішку.

— От і добре. Я тебе чого покликав. Ти ж в курсі що в нашому офісі завелася криса, яка цупить те що їй не належить? — я погідно хитнула головою, не розуміючи до чого він хилить, — Так от, через цю проблемку мені довелося попросити деяких знаючих в цій справі людей нашпигувати кожен куток офісу відеокамерами. — Почувши це, я вся похолола, уявивши як Ходор переглядає відео, на якому я і його донька цілуємося в його кабінеті і не тільки... — Хочеш побачити одне дуже цікаве відео з тобою? — широка посмішка шефа тепер була більше схожою на звірячий вишкір.

— Зі мною? — пискнула я, ледве взнаючи власний голос, міцно чіпляючись пальцями в край стола.

«Все, мені пизда!..»

— Ага. Принаймі так запевняє трохи розмита картинка і Саша Чигіркіна, яка до того ж розповіла мені, що в шухляді твого робочого стола вона нещодавно бачила поцуплене канцелярське приладдя. Що ти мені на це можеш сказати?

Ходоровський підвівся на ноги і вальяжно підійшов до сейфа. Мабуть хотів вийняти пістолет і пристрелити мене тут, як якогось безхатнька, що насмілився поцупити з бенкетного стола відбірний шмат м'яса.

«Що за фігня? Одна справа наїзджати на мене за діло, інша — навішати незрозумілого лайна, до якого я не маю жодного відношення!» — розлютившись, я забула про страх.

— Що я нічого не крала! Не знаю навіщо Саша хоче мене підставити перед вами але я можу заприсягтися чим завгодно, що я не якась там бісова крадійка!

Озирнувшись до мене, Ходор криво посміхнувся. Його темні очі окинули мене чіпким поглядом, брови грізно збіглися на переніссі. Я також дивилася просто на нього, роздратовано смикаючи кутиками вуст. Насправді не він мене вивів з себе і не його безпідставні підозри, а здогадка про те, що я, як остання дурепа, потрапила у пастку відьом.

«Схоже Ходоровська спершу вирішила погратися зі мною, перед тим як одружитися з Максом. А щоб я не бовкнула чогось зайвого, підставити мене і випхати з фірми батька!»

— То ти хочеш побачити відео? — вийнявши з сейфу флешку і пляшку віскі, запитав в мене Ходор.

— Авжеж хочу, — пирхнула я у відповідь. Та коли краєм ока помітила блиск металу, що сиротливо виглядав з-під купи паперів, додала спокійніше: — Увімкніть мені його, будь ласка.

Ходоровський повернувся за стіл, вштрикнув флешку в бічне гніздо ноута і розлив алкоголь в широкі склянки. Тим часом я підвелася на ноги і встала за його спиною. Він запропонував мені випити з ним але я відмовилася, кажучи що я за кермом. Коли шеф знайшов потрібне відео і увімкнув його, мій погляд прикипів до екрану ноутбука.

Якась бісова курва, на якій була одягнена моя шкірянка, з характерною нашивкою на спині зі зграєю вовків, і голова якої була схована під капюшоном, йшла коридором. Коли вона зайшла в кабінет відьом, то почала згрібати все зі столів і складати в коробку. Помітивши на ній вузькі рожеві легінси я криво посміхнулася, вказавши шефу на цю деталь.

— Скажіть мені, будь ласка, ви мене хоч раз бачили у чомусь рожевому? Чи в штанах, на які спершу потрібно вилити відро олії, перш ніж їх на себе натягнути?

Широка спина шефа почала здригатися від беззвучного сміху. Він одним ковтком спорожнив склянку і протягнувся за іншою. Коли і цю осушив, затарабанив пальцями по стільниці.

— Це я також помітив. Хоча перше, що мені кинулося в очі, то це взуття на підборах. Хтось тебе дуже хоче підставити... — Тицьнувши грубим пальцем в екран, шеф запитав: — Кому ти давала свою куртку?

— Тільки вашій доньці, — крізь стиснуті зуби процідила я. Він пиль подивився на мене і, вскинувши брову, поглядом наказав продовжити говорити. — Коли в Со́фі було день народження ми разом з нею та її подругами поїхали звідси в нічний клуб. Того вечора було досить прохолодно тому я дала їй свою куртку, щоб вона не замерзла. Через деякий час за Софією та дівчатами приїхали якісь хлопці і вони разом поїхали ще кудись... От тільки ваша донька забула мені повернути куртку. Вранці я її забрала вже тут, на посту охоронців.

— З датою на відео збігається. Виходить, до того як ти приїхала забрати куртку, тут хтось вже побував, — задумливо шкрябаючи підборіддя, промимрив Ходор. Ти думаєш що це Софія тебе підставила? — його очі хижо примружилися, пальці міцніше обхопили склянку.

«Цікаво, а шеф зможе нею пробити дірку в моїй скроні якщо я йому скажу, що й справді маю такі підозри? Хах! Ліпше не випробовувати долю...»

— Ні, я вважаю що це була котрась з її подруг. Саша чи Оля. Вони обидві мене недолюблюють. — така версія могла влаштувати нас обох.

Мені б дуже хотілося вірити в те, що Со́фі до цього не причетна, але докази грали проти неї, адже відьми без її відома ніколи нічого не робили...

— Покажи мені пальцем хоч одного в цьому офісі кого вони не задирали, — пирхнув Олег Миколайович криво посміхаючись, — Хто в той день з охоронців був на посту?

Присівши на бильце дивана я зробила вигляд наче сильно задумалась. Не зізнаватися ж йому, їй Богу, що я запам'ятала Ваню, лише через те що він розпушував хвоста перед його донькою, а Костю, бо той мався відкотити мій байк на парковку через вихідки Со́фі.

Пригадавши, що Софія давала Івану ключі від свого кабінету і просила його віднести туди квіти та тортик, я попросила шефа ще раз прокрутити відеоролик. Пильніше роздивляючись те опудало, я збагнула, що ще мені видалося в ньому дивним. Коли воно йшло, то трималося рукою за стіну, наче було п'яне або не вміло ходити на підборах. Та й черевики видавалися надто великими, як для жіночих.

— Трясця, та це ж взагалі не жінка! — вирвалося з мого прочиненого в подиві рота. — Це бісів Іванцов!

Ваня був меншим на зріст і ширшим в плечах, тому я і назвала прізвище його напарника — довгов'язого та худорлявого Констянтина.

— Костя? — майже торкаючись кінчиком носа екрана з недовірою перепитав шеф. — От малий підріла!

«Пф-ф-ф... Ще один гомофоб!..»

— Що вас більше розізлило, те що він педик, чи те що він криса? — не втримала я язик за зубами.

— Криси гірші за педиків. От тільки Костик не те і не інше. Він просто дурень! Його хтось надоумив таке вчверити. Сам би він до цього не додумався. Треба буде з ним поговорити...

— Чим це криси гірші за педиків? — наразі це питання хвилювало мене більше ніж те, за чиїм проханням мене підставив Іванцов.

— Педики народжуються такими, вони не обирають ким бути. У криси ж є вибір. — Поки я обробляла отриману інформацію, Олег Миколайович спробував відкрити ще один відеоролик, але він ніяк не хотів запускатися. — Кірюша, може ти щось зможеш зробити з цим відосом? Радковський не зміг відкрити лише його! Мені постійно викидає на екран цю дурню з вказівкою на глюк.

— Що за відос? — нахилившись над шефом запитала я.

«Святі яйця! Судячи з підвисшої картинки це відеозапис з його кабінета! Де я і Со́фі...»

Шеф підтвердив мої здогадки, через що я мало не осіла на підлогу. Вкусивши себе за пальця, щоб менш помітно тремтіли руки, я випросталася і скинула з плеча рюкзак. Знайшовши потрібну флешку і прикинувши в голові, що на втечу з будівлі в мене буде фора в якихось п'ять хвилин, вштрикнула її в ноут.

Звісно я могла наплести Ходору, що не ношу з собою геть усі флешки, але образа на його доньку, яка використала мене, підштовхнула залишити їй щось на згадку про себе. Передати останній привіт...

— За кілька хвилин зможете його переглянути. А я поки що сходжу до вбиральні, якщо ви не проти.

— Звісно йди, — кивнув лисою макітрою у бік дверей шеф і плеснув в долоні, задоволено протираючи їх, — І щоб я без тебе робив?

— Жили би набагато спокійніше. — промимрила я стишивши голос, востаннє виходячи з його кабінету.