Розділ 9

Пролетів тиждень. Не скажу, що він минув легко, якраз навпаки. Так багато й довго я не працювала вже давно.

День починався з телепатичного побажання мені доброго ранку від Горолли. А далі – круговерть в салоні. Я займалася дівчатками, причому приходили всі, хто був записаний на цей день одночасно, приносили з собою їжу та напої, щоб не бігати весь час в бар, і поки я займалася однією, решта спостерігали, захоплювалися й будували припущення та побажання щодо їхнього власного перетворення. Звісно, я не могла врахувати все, в плані фізіологічних особливостей кожної. Але в підсумку результатом були задоволені всі без винятку.

Я була дуже стомлена й ввечері ледве стояла на ногах.

Артур всі ці дні десь пропадав і навіть не спромігся мені повідомити, куди саме його знову забрала нелегка. В голові виникали картинки одна краще за іншу. Я лаяла себе за те, що довірилася йому та повірила другий раз. Люди не змінюються.

Мої вечори скрашував Гор. І тільки завдяки йому, його чуйності, та турботі, я не засмутилася, а навпаки, змогла, нарешті, відпустити Артура, відпустити той біль, який все ще давав про себе знати.

– Фімо, завтра особлива ніч, дозволиш бути поруч? – поцікавився Горолла, коли ми стояли обійнявшись на краю того самого водоспаду.

– Звісно, – кивнула я, – так, я хочу, щоб ти був поруч під час переверту.

– Я знав, що ти погодишся, – він поцілував мене в маківку. – Артур не з'являвся? – несподівано запитав він після тривалої паузи.

– Ні, з чого ти раптом їм цікавишся?

– Хвилююся, як би він знову не вплутався в неприємності.

– З чого раптом? Я думала ви з ним в не дуже добрих стосунках.

– Ти права, кошеня, але він член нашого племені, завтра Повний Місяць, в будь-якому випадку він повинен змінити іпостась, інакше наслідки можуть бути не найприємнішими для оточуючих його людей.

– Навіть так? Я не знала... Ми ж жили разом ще в Карасуні...

– Тільки не кажи, що він ніколи й нікуди не відлучався...

– Та чого ж, – знизала я плечима, – він часом ходив на вечірки з друзями або в сауну, або... Стоп. Це якраз траплялося раз на місяць... Але я не надавала цьому особливого значення...

– Ось тобі й відповідь. Не обов'язково, щоб переверт стався саме тут, в Дебрені, достатньо будь-якого малолюдного місця. Головне – змінити іпостась та відпустити на волю внутрішнього звіра...

Я опустила голову на його плече й прикрила очі.

– Втомилася? – поцікавився хлопець.

– Дуже, – зізналася я.

– І для чого ти себе мучиш? Ходімо додому, ти повинна добре виспатися і відпочити. Наступної ночі цього зробити не вийде.

– Пішли, – сонно відгукнулася я й позіхнула.

– Сплюшка, – добродушно засміявся Гор, – ходімо.

***

І ось знову настала ніч Повного Місяця. Ніч сили, ніч єднання з природою. Як і минулого разу, ми спочатку танцювали в ритуальному танці, потім наставав момент переверту. Мені він дався легко і просто. Я м'яко опустилася на лапи поруч з білосніжною пантерою Гора.

Він ткнувся мені носом в шию та прошепотів:

– Побігли вглиб лісу.

Ми потрусили по доріжці. Я насолоджувалася прогулянкою, яскравим місяцем, зоряним небом і приємним товариством. Пора все ж визнати, що цей хлопець мені глибоко симпатичний. Про кохання говорити рано, але прихильність, відчуття рідної та близької за духом істоти зараз, у вигляді пантери, було гостріше.

– На водоспад? – запропонував Гор, зупинившись.

– Так, – кивнула я.

Пробираючись по стежках, безшумною м'якою ходою ми підійшли до обриву, але схоже інстинкти самозбереження в звіриному вигляді гостріше, зазирнувши вниз, на потужний вир, я відскочила, глухо заричавши.

– Кошеня, ти чого? – стурбований голос Гора тут же пролунав у голові.

– Не знаю, – хрипко відповіла, – злякалася.

– Ну, тобі нема чого боятися, я поруч, – він підійшов, ткнувшись носом мені в бік.

Деякий час ми так й стояли. Я відчувала його тепло, дихання і биття серця.

Але нашу ідилію раптово перервали гучні гарчання. Гора буквально збило з ніг, тобто з лап, і відкинуло на кілька метрів. Боковим зором я встигла помітити, що він дивом не звалився в обрив водоспаду, загальмувавши в лічених міліметрах. Його оточили п'ятеро рудих, плямистих пантер, яких він, поки марно намагався розкидати по боках.

– Я в порядку, кошенятко, – пролунав у мене в голові його голос.

– Будь обережний, – попросила його.

– Тільки заради тебе, кохана, – відгукнувся він. – Тримайся, допомога близько.

Схоже, він встиг передати інформацію про напад Ільмигану та іншим членам племені.

Мене ж тим часом обступили з обох боків два потужних звіра з потворними мордами. В одного – шерсть руда, скуйовджена, а в другого... у другій пантері, що напала на нас з Гором, я з жахом впізнала Артура. Це була біла пантера. Одна серед всіх рудих. І це, без сумніву, був він. Чорт!

– Артур? Що ти тут робиш? Хто з тобою?

– Я прийшов за тобою, кохана, а це мій друг – Альфігон, альфа Рудого племені. Ти будеш нашою, скарб мій. Розумієш?

Пантери затиснули мене з двох боків, не даючи жодної можливості вибратися.

– Та що ти з нею базікаєш? Ця дівчинка так смачно пахне, – пролунав голос рудого, низький, противний. Я згадала, що чула його одного разу й навіть бачила в людській іпостасі. Він й тоді хотів від мене чогось. – Артур, давай розважимося з нею, га? Ти говорив, вона грайлива та ласкава. Я хочу відчути її!

У мене все тіло вкрилося мурашками, я дрібно затремтіла від його слів, від усвідомлення, чого їм треба від мене. Дурна! Яка ж я непрохідна ідіотка! Знову повірила цьому блазню і бабію, а він... Він хоче мене, та ще й притягнув цього, тепер вже точно найлютішого ворога племені...

Виття з мого горла вирвалося мимоволі. Тут же відгукнулося кілька голосів.

– Тримайся, дівчинка моя, ми скоро будемо, – в одному голосі я впізнала Ільмигана.

Альфігон тим часом почав вилизувати мою шерсть, за що отримав від мене лапою по вухах. Часу, виграного його розгубленістю, мені вистачило, щоб вибратися з їхнього оточення.

Я розвернулася та побігла, куди дивляться очі.

Гор продовжував розкидувати рудих перевертнів. Повз мене промчали Ільмиган з хлопцями, їхніх пантер я не впізнала, але почула голоси:

– Додому, Джілана допоможе.

Я прискорилася. Я була дуже налякана та бігла, не розбираючи дороги, провалюючись в ями й канави, поранила лапу об якусь колючку, глухо застогнала, але продовжила біг. Лише коли лапи ломило від втоми, а селище так й не з’явилося, я зупинилася біля сухого пня, важко дихаючи.

Сіла на задні лапи, зализуючи рану. Щипало нещадно, ще й частина колючки застрягла в ній, витягнути її зубами не змогла, як не намагалася. В довершенні всього я раптом усвідомила, що заблукала й дороги назад самостійно не знайду.

Серце болісно стиснулося, і ось я вже в своєму справжньому вигляді, у розірваному одязі сиджу на пні, розглядаючи долоню, з якої сочиться кров. Рана неглибока, але через бруд та застряглу колючку, вона дуже боліла. Я засичала від болю й досади.

Я сама в неосяжних джунглях. Хлопці борються з раптовими ворогами. Я не знаю, в якій стороні знаходиться моє селище... По щоці скотилася сльоза. Мені страшно, хочеться пити. А що якщо мене знову знайде Альфігон й все-таки доб'ється бажаного? Від думки про можливу близькість із ним, до горла підкотила нудота. Краще здохнути, ніж лягти з ним у ліжко!

***

Я заплющила очі від страху, несила впоратися з емоціями тихо заплакала, раз у раз відганяючи від себе докучливих москітів. А потім, здається, заснула, спершись об стовбур сусіднього дерева.

Прокинулась від того, що мене смикають за плече.

– Дівчино, з вами все в порядку? – голос звучав м'яко, з нотками співчуття та ніжності.

Відкрила очі та в світлі місяця побачила перед собою високого хлопця з короткою чорною стрижкою в джинсах та білій футболці. Він був босий, в руках стискав потужний ліхтар, світло якого змушувало жмуритися.

– З вами все в порядку? – повторив він.

Похитала головою, все ще міркуючи, чи варто йому довіряти, занадто часто мені останнім часом робили боляче. Тим часом його прохолодна долонь торкнулася мого чола, я здригнулася.

– Та ти вся гориш! У тебе температура, – вигукнув він. – Чому ти сама в лісі?

Похитала головою. Точно нічого йому не скажу. Температура? Не відчуваю. Я взагалі нічого не відчуваю ...

– Давай руку, – сказав він, простягаючи мені свою відкриту долонь.

Через силу поборовши в собі напад страху та невпевненості, ще раз оглянувши ймовірного рятівника, нарешті, простягнула руку.

– Ось і розумниця, гуляти на самоті нічним лісом, сповненому хижаків, не найвдаліша ідея, – промуркотів він.

Я не встигла відповісти. І як тільки я піднялася, сили остаточно мене залишили, ноги підкосилися, перед очима розпливлися різнокольорові плями, і я знепритомніла в кращих традиціях жанру. Останнє, що я запам'ятала, – це біль, дикий біль в його шоколадних очах.

***

Едгріф, альфа племені Чорних Пантер. За день до описуваних подій.

Ось вже тиждень мене мучать недобрі передчуття, і серце болісно стискається в грудях. Завтра Повний Місяць. Ніч сили, ніч нової душі, ніч волі мого внутрішнього звіра. Начебто все як звичайно: в моєму племені вже давно панує мир й дружба. Сумна історія мого прадіда, що поклала початок холодної війни з іншими племенами, забулася. Ніби й немає особливих причин для ворожнечі, але досі немає й дружби.

Три племені пантер Дебрена живуть відособлено вже третє століття, не втручаючись у внутрішні справи один одного. Навіть, коли двадцять років тому наш маленький світ зазнав нападу браконьєрів, коли знищувалися або викрадались дитинчата, гинули діти, жінки, це не об'єднало наші племена, як хотілося, швидше, стало ще одним приводом для того, щоб припинити всі контакти. Так і живемо: відособлено, в справи один одного не ліземо.

Я – Едгріф Чорний. Альфа племені Чорних Пантер, незважаючи на молодий вік, всього двадцять сім років, мені довелося зайняти цей високий пост після передчасного відходу з життя мого улюбленого батька. Мати я втратив ще в дитинстві. Та будуть прокляті ці люди! Батько довго горював, страждав по ній. Втратити ту, що призначена вищими силами, свою істинну пару, ту, частинка душі якої завжди в твоєму серці, це жахливо. Я підтримував батька, як міг, але замінити йому кохану, звичайно, не міг. Як і він не зміг дати мені материнської любові.

Я виріс сильним та спритним. Важка доля не зламала мене, навпаки, я йду по життю з гордо піднятою головою і впевненістю, що в моїх руках можливість зробити так, щоб ніхто з моїх родичів і одноплемінників ніколи не дізнався, що таке біль та страждання. Я роблю для цього все можливе й неможливе.

Тиждень тому до мене прийшла Шейла, шаманка нашого племені, відунка, цілителька та провісниця. І прийшла вона з поганими звістками.

– Нас чекають нелегкі часи, Едгріфе, – заявила вона. – У цей священний Місяць зіткнуться два племені, жертвою стане дівчина. Та, що може змінити майбутнє всіх племен. В розборках вони забудуть про неї, вона зможе втекти, але буде поранена. Ти повинен знайти її, дати притулок, врятувати, інакше світло у твоїх очах потемніє назавжди.

І пішла. Я залишився один, повністю спустошений та роздавлений.

Новина жахлива. Зіткнення племен... Хто ж зважиться на це? Кому вигідно це протистояння? І хто ця загадкова дівчина? І чому навіть не знаючи її імені, моє серце так тремтить у грудях?

Весь тиждень я не міг спокійно спати. Сьогодні зібрав всіх чоловіків свого племені та оголосив про нічний дозор, попередив всіх бути напоготові, стисло передаючи суть послання Шейли.

Мої побратими першим ділом злякалися за своїх дружин і дочок, піднялася було паніка, але я начебто зміг їх заспокоїти, заявивши, що поки нашому племені прямої загрози немає, але є така у наших сусідів. Ми повинні допомогти, повинні не допустити проникнення ворога і на нашу територію.

– Ед, ти можеш розраховувати на нас, – підійшов до мене мій найкращий друг Ярослав, – цієї ночі ми всі будемо нести дозор у лісах.

– Дякую, друже, – кивнув йому, – і я дуже вас прошу, нехай завтра ваші дружини, сестри й доньки, а також маленькі діти залишаться на території селища. Не пускайте їх у ліс, там буде небезпечно.

Зал ради поступово спорожнів, чоловіки розійшлися по своїм хатам, залишивши мене самого. Я довго стояв біля вікна, з якого добре було видно ліс. Завтра зміниться моє життя. Я відчував це кожною клітинкою свого тіла.

І ось пролетіла ніч, я так й не зміг заснути, перевертаючись з боку на бік. День пройшов в турботах, знову настав вечір. Через декілька годин Повний Місяць. Роздані останні вказівки. Я приготував собі рюкзак з одягом, який було б зручно нести в зубах або на спині. Склавши туди запасні футболку, джинси та кеди, адже невідомо скільки часу піде на пошуки, а також потужний ліхтар. Я закинув рюкзак на плечі й подався на майдан для участі в ритуалі вітання Місяця.

Цього разу, зустрівши Місяць гарним танцем, вся жіноча частина селища залишилася пустувати на площі під пильним наглядом Шейли та кількох вже немолодих чоловіків. Через поважний вік вони зрідка вибиралися вглиб джунглів, тому залишилися наглядати за порядком. Попередивши всіх, щоб відразу ж зв'язувалися зі мною за допомогою ментального зв'язку навіть при найменшому підозрілому шумі, я обернувся пантерею, підхопив зубами свою ношу та потрусив у ліс.

Ліс зустрів мене шумом листя. Обожнюю цю свободу, ці ні з чим незрівнянні відчуття. І місяць, і ліс протегували нам, наповнювали нас силою, заряджали бадьорістю наші душі та тіла.

Але чим далі я заглиблювався в ліс, тим сильніше була тривога на серці. Я чув вдалині протяжне виття пантер. Пізніше до мого гострого слуху долинали розпачливі крики, навіть схлипи. Потім раптом стало тихо. Я здійснив переверт, одягнувся та продовжив обстеження території. Від моїх хлопців не надходило жодного сигналу тривоги, і я вже почав заспокоюватися та думати, що Шейла помилилася.

Я був поруч з кордоном. Невидима погляду межа, але тут чітко простежувався магічний слід. Далі починалися володіння Білого Племені. Раптово мене обдало хвилею болю упереміш із жахом. Серце зробило кульбіт та прискорило свій ритм. Зовсім поруч комусь потрібна допомога. Я ішов на запах, що надходив від пережитих емоції. І, нарешті, знайшов те, що шукав. Вірніше, ту.

Притулившись спиною до висохлого дерева, сиділа дівчина. Саме від неї, від її аури виходили ці потоки, сповнені жаху й болю.

Я освітив її ліхтарем, але на світло вона не відреагувала. О, Сили Небесні, що з нею зробили? Рваний брудний одяг, неслухняне волосся, рана на руці, з якої сочилася кров. Місцями було видно припухлі сліди від укусів москітів. Останніх повно тут останнім часом, треба використовувати спеціальні засоби.

Я обережно торкнув її за плече, вона ледь здригнулася, розплющила очі, схлипнула, але на мої запитання відповідала мовчанням. Я злякався ще сильніше і повторив своє запитання, вклавши в нього всю ніжність, на яку тільки був здатний:

– З вами все в порядку?

Вона мотнула головою.

Доторкнувся рукою до її чола, вона здригнулася, втягнувши голову в плечі. Боїться. Не довіряє. А ще у неї був жар, лоб був гарячий, немов піч. Не дивно, що вона майже не реагує на подразники, дивно, як вона взагалі в такому стані ще у свідомості.

Я простягнув їй руку, пропонуючи допомогу. Вона довго вагалася, вивчала мене, примружившись. Я теж встиг вивчити її. Маленька, тендітна, ніжна, але з величезною силою духу. Вона приваблювала мене навіть в такому стані. Боги, про що я думаю! Їй допомога потрібна! Я знову налаштувався на її ауру, сповна відчувши весь її біль. Серце стиснулося в грудях, а до горла підступила нудота. Нарешті, повагавшись, вона все-таки простягла мені свою руку. Але ледь піднявшись, похитнулася і на мить зустрівшись зі мною очима, безвольно повисла на моїй руці!

– Ні-і-і! – пронизливо закричав я. – Тільки тримайся, люба! Я врятую тебе!

Підхопивши дівчину на руки, я почав повертатися, дорогу я добре знав, у темряві бачив й без ліхтаря. Я його упустив ще там на галявині, коли підхоплював незнайомку.

– Ярославе! – докричався я до свого друга. – Я знайшов її. Дівчина без свідомості, на кордоні з Білими.

– Вона пантера?

– Можливо, я не можу вловити цілком її сутність. Швидко біжи в госпіталь. Нехай Шейла все там готує. Зв'яжися з нею. І знайди ще дівчат на допомогу. Нашій красуні потрібен догляд, у неї жар, і я боюся, що до того ж ще зараження крові, сильна рана та множинні укуси комах.

– Нічого собі, перепало їй, бідолаха, – співчутливо промовив він. – Все зроблю, Ед. – Сам ти доберешся? Потрібна допомога?

– Так, доберуся, я буду за чверть години, підготуй все, дуже прошу.

Я прискорився, вибравши саму коротку стежку до нашого селища. Часу було мало. Дівчина була дуже блідою, її дихання ледь вловимим.

Я повинен її врятувати!

І мені плювати, що вона з чужого племені, це не привід кидати її помирати!

Коли ми добралися до госпіталю, Ярослав вже був там й роздавав вказівки. Шейла закінчувала варити якесь противно пахуще зілля в казані, Валенсія та Анісія, дві сестрички-близнючки, сиділи на лавці біля застеленого ліжка.

– Едгріфе! – вигукнув Ярослав, побачивши мене, – у нас все готово, вкладай дівчину сюди.

Я обережно поклав незнайомку на ліжко та відійшов, оскільки з'явилася Шейла.

– Так, хлопчики, виходьте звідси, далі я сама. Дівчина дуже слабка.

– Я нікуди не піду, Шейло, поки не буду переконаний, що нічого не загрожує її життю.

– Бач, який! – примружилася шаманка. – Добре, так й бути, залишайся. Може, і станеш у пригоді, а друг твій нехай йде, не треба на чужий коровай рота роззявляти. Він свою справу зробив.

– Зрозумів, не дурень, – посміхнувся мені Ярік та підморгнув. – Ед, тримайся, друже, я буду поруч.

– Дякую, – одними губами прошепотів я та підійшов до узголів'я ліжка, погладжуючи свою знахідку по волоссю. На її лоб вже поклали холодний компрес та влили в глотку якусь рідину, що пахла настоянкою з трав та спирту.

– Відвернися! – зажадали вони, я слухняно встав спиною до них, вдивляючись у вікно, де починався світанок.

Дівчата зняли з неї залишки одягу, вимили тіло й вкрили дівчину простирадлами. Після цього мені дозволили повернутися.

Шейла зайнялася раною, ретельно її промила, видалила бруд, засохлу кров, змастила маззю та наклала пов'язку. Потім обробила всі укуси на тілі спеціальним розчином і якоюсь смердючою маззю. Після цього вона перевірила пульс, похитала головою, прислухалася до хрипів з грудей дівчини. І знову похитала головою.

Підвелася, знайшла на полицях якусь склянку з рожевою кришкою, тонкий шприц і ввела під шкіру.

– Я зробила все, що могла, Едгріфе. Тепер все залежить від неї самої, її бажання жити. Занадто багато болю їй довелося пережити. Вона все ще без свідомості, але жива. Скільки вона пролежить в такому стані, тільки Боги відають.

– Дякую, Шейло, дуже тобі дякую!

– Тепер Богів молі, щоб врятували твою кохану, – посміхнулася вона. – Дівчата, ходімо, наша допомога тут більше не потрібна, – звернулася вона до помічниць. Вони зі співчуттям подивилися на мене та мовчки покинули кімнату.

– Я зранку зайду, Едгріфе, але якщо раптом трапиться щось – поклич.

– Дякую, – кивнув я, притискаючи руку дівчини до своїх грудей.

Мила, ніжна, живи, прошу тебе! Тільки живи!

Ми з нею залишилися самі в кімнаті хатинки, де розташовувався шпиталь нашого племені.

Невеликий трикімнатний будиночок, з просторими спальнями на два-три ліжка кожна, кухня – святиня Шейли та ванна кімната. Нехитра, але дуже затишна атмосфера. В кожній кімнаті крім ліжок були лавки та стільці для персоналу й відвідувачів, тумбочки, полички з препаратами, м'які настінні світильники.

У племені важкі хворі були рідкістю, але час від часу траплялося й таке. Але сьогодні я та моя постраждала були тут самі. Її ліжко стояло по центру кімнати, навпроти вікна. Підставив стілець та сів біля неї так, щоб міг постійно тримати її за руку, посилати їй сигнали про необхідність боротися і жити далі.

***

Горолла. Плем'я Білих Пантер. Хата Джілани.

Всю ніч ніхто з нас не зімкнув очей. Битва закінчилася швидко й майже без втрат з нашого боку. Невеликі поранення я в розрахунок не беру.

Опинившись віч-на-віч з п'ятьма рудими пантерами, я почав атакувати щодуху, завдаючи удари то лапами, то іклами. Було складно, враховуючи, що мені доводилося лавірувати на грані урвища. Мою дівчинку, мою Серафиму, затиснули з двох боків два виродки – Артур, зрадник, та Альфігон – відомий хитрун, викрадач невинних дівчат в нашому краї. Він посмів зазіхнути на святе! І я так цього не залишу! Нехай цієї ночі мені не вдалося його дістати, але я знайду цього виродка, та його нікчемне життя обірветься, як сухий лист.

Їм і Артуром зайнявся Ільмиган особисто. Знаю, що Артур постраждав, і не слабо, але пішов зализувати рани разом із чужим плем'ям. В Білому йому відтепер не місце. Зрада такого роду карається смертю, і його вона неодмінно настигне рано чи пізно.

Коли руді зрозуміли, що Фіма зникла, вони самі пішли злобно пирхаючи й рикаючи, погрожуючи повернутися, мовляв, це їхня здобич та їхня дівчина. Не дочекаються! Я ніколи не віддам їм Серафиму! Виродки!

Ми з хлопцями весь ліс прочесали у пошуках Серафими, обійшли всі стежки, але марно. Вона зникла. До того ж вона не відповідала на мій поклик, не вийшла на зв'язок і з іншими членами племені.

Залишок ночі та весь ранок ми провели у Джілани. Вона відпоювала нас відварами та заспокоювала. Їй одній було відомо більше, ніж нам, але шаманка не поспішала з нами ділитися.

– Благаю, Джі, скажи хоч слово! Як моя дівчинка? Вона жива? – всоте запитав її.

– Жива, жива наша красуня, – пробурмотіла нарешті Джілана. – Стан її важкий, як тіла, так й душі. Одужає, але не відразу... І... Не тут. В добрі руки потрапила вона, там її вилікують, – шаманка говорила з паузами, зважуючи кожне слово.

– А ми... Як же ми? – подався вперед, все ще не вірячи, що втратив кохану, не встигнувши відчути щастя поруч з нею.

– А ми будемо чекати. Вона повернеться, – коротко кинула шаманка. – А тепер всім спати! І не робіть дурниць. Не шукайте дівчину. Не знайти її вам. Сама прийде, як тільки зможе, – знову нагадала вона й буквально вигнала всіх зі свого будинку. Тільки попросила батька затриматися. Давно я запримітив, що між ними є зв'язок, сьогодні лише переконався. Вийшов з її хатини, розчавлений горем, зробив переверт та завив на Місяць. Протяжно, виплескуючи біль своєї душі. Я дрібним підтюпцем подався до водоспаду, до місця, де ми були щасливі, до місця, де я втратив її...

***

Едгріф. Плем'я Чорних Пантер. Ранок

Я не помітив, як встало сонце, і його промені заглянули у вікно, висвітлюючи сплячу красуню.

Повернулася Шейла, оглянула її, похитала головою, знову вколола ліки та пішла.

Я продовжував нести вахту. Не встаючи з місця, милувався рисами її обличчя, волоссям, що гарно випромінювалося у променях сонця. Я відчував як й раніше її біль. Нам вдалося зняти жар, але біль її душі вгамувати не можуть жодні ліки, жодні трав'яні відвари. Цей біль має лікуватися увагою та турботою, новими враженнями, теплотою й коханням. І я готовий їй дати все це, як тільки вона відкриє очі.

Опівдні заглянув Ярослав.

– Так і знав, що ти тут. Мабуть, і не вставав навіть, – пробурмотів він.

– Я не можу її залишити... – похитав головою і, обережно випустивши її руку, підійшов до Яріка.

– Я тобі їжі приніс, а то ти з учорашнього дня не їв нічого.

– Дякую. Не хочеться, – але тут зрадницьки забурчав шлунок.

– Здається, твій організм іншої думки. Швидко на кухню. Двері відкритими залиш, все почуємо та побачимо.

Ярослав правий: поїсти треба, та й сили знадобляться ще. Я вийшов у коридор та пройшов на кухню, де був вже накритий стіл.

Їв швидше від необхідності, не відчуваючи смаку, постійно думаючи про ту дівчину, що лежить за стінкою, без свідомості.

– Гей, ти взагалі мене слухаєш? – поштовх у плече кулаком змусив стрепенутися.

– А? – розгублено дивлячись на друга, запитав. – Вибач, ти щось казав?

– Неважливо, – махнув рукою Ярік, – йди вже до своєї сплячої красуні. Шейла просила передати, що пішла за травами, ввечері повернеться.

– Добре, – коротко кивнув, – дякую тобі за обід.

– На здоров'я, – озвався друг.

Я кивнув йому й повернувся до кімнати.

Вона лежала як і раніше без рухів, бліда, але все так само приваблива.

Боги, що зі мною відбувається? Чому тільки при одному погляді на неї на душі так тепло? Чому хочеться занурити її у ніжність та оточити турботою? Що зі мною відбувається? Я не міг знайти відповіді, лише знову взяв її руку і доторкнувся до тильної сторони долоні губами.

– Все буде добре, люба, все буде добре, – шепотів я.

За вікном знову настав вечір. А я так і сидів, чекав, коли вона отямиться.

В якийсь момент її повіки здригнулися, піднялися груди і пролунав тихий шепіт:

– Пи – и – ти...

Я здригнувся.

– Так, звичайно.

Я взяв з тумбочки склянку води і обережно підніс до її рота, трохи піднявши голову, допоміг зробити кілька ковтків.

– Дякую, – прошепотіла вона. – Де я? Що зі мною? – запитала схвильовано, вивчаючи мене поглядом.

– У друзів. Все добре, тепер вже все добре, – я глибоко зітхнув та знову торкнувся її руки губами. Вона не пручалася, тільки якось дивно подивилася на мене.

– Друзі, – посміхнулася вона, – значить, я померла. Там у мене не залишилося... нікого...

– Не кажи так, – засмутився я від її слів, – ти жива, все буде добре, ось побачиш, я не залишу тебе...

Вона якось невизначено хмикнула.

– Тобі хочеться вірити. Це дивно, – тихо сказала вона. – Я сплю, це сон, я сплю...

Вона знову прикрила очі.

– Спи, хороша моя, спи. Тобі потрібні сили, – набравшись сміливості, торкнувся губами її чола, від чого на її обличчі розпливлася щаслива усмішка.

Приблизно через годину зайшла Шейла, спитала про самопочуття нашої гості. Зраділа, дізнавшись, що вона прийшла у свідомість, а після ретельного огляду, знову вколола їй той же препарат та промовила:

– Тепер точно буде жити!

Від її слів я засяяв, немов новорічне дерево вогнями, а в душі розлилася теплота. Вона буде жити!

***

Серафима.

Як же важко випливати із забуття, з солодкої млості. Від цього почуття, що поруч з тобою хтось, кому ти небайдужа. Сидить та охороняє твій сон і спокій...

Не інакше як сам янгол. Він каже, що я у друзів, а я впевнена, що я померла. Я не відчуваю більше болю, я взагалі нічого не відчуваю – порожнеча. Дзвінка, дурманна порожнеча. І тільки голос та руки янгола пестять мене, шепочуть ніжні слова та зізнання. Як добре, як приємно...

Я не побачу більше тих, хто змусив страждати, навіть імен не згадаю. Вони всі там, у минулому... Гор... Він теж залишився там... Він той, хто міг би стати моїм коханим, але не судилося нам бути разом... Хто ще? Ільмиган, Джілана… Вони стали мені близькими. Їх буде не вистачати мені, напевно. Але я звикну, адже поруч янголи... Я не вірила, що вони існують, але вони є.

Ось, зовсім поруч, один з них. Дав мені води, поцілував у лоб, так ніжно, приспав мене знову, треба спати, мені потрібні сили. Але навіщо? Адже я і так померла. Або тут так треба? Не знаю...

Моя свідомість пливе в небуття. Полянка, залита сонцем. Нею бігають молоді люди, вони щасливі, вони кохають один одного. Я відчуваю це, я знаю це... Їм добре, мені теж...

Коли я знову відкрила очі, побачила, що лежу на ліжку в просторій кімнаті. Поруч сидить мій Янгол. Так, я бачила його вже. І, здається, саме він забрав мене з тієї галявини. Потім сидів поруч зі мною. Янгол. Гарний. Мій Янгол.

Кімната невелика, тут ще два ліжка, крім мого, але вони порожні, є тумби та стільці.

Погляд зупинився на хлопці біля мого ліжка. Гарний собою, шоколадного кольору очі, чорна густа шевелюра, одягнений дуже просто – футболка і штани.

– Привіт, Янголе, – шепочу йому.

– Привіт, спляча красуне, – променисто посміхається він. – Як ти? Нічого не болить? – в голосі відчувається тривога.

– Здається, ні, – відповідаю. – А хіба у мертвих може щось боліти? – щиро дивуюся.

– Ти жива, розумієш? – він притискає мою руку до своїх грудей, потім цілує кожен пальчик. – Що ти відчуваєш?

– Тепло, ніжність, ласку, – називаю свої відчуття.

– Значить, ти – жива, – шепоче він.

– Не може бути...

– Може, душа моя, може, – лагідно промовляє він. – Ти голодна? Може, пити хочеш?

Прислухаюся до своїх відчуттів. Нічого не відчуваю. Тільки легкість.

– Давно я тут лежу?

– Третій день...

Зітхаю, намагаючись скласти шматочки картинки воєдино.

– І де я?

– У безпеці, у друзів, тут ніхто не образить тебе...

Киваю. Відчуваю, що небезпеки немає. Але не розумію, де ж я.

– Я все-таки принесу тобі поїсти та якийсь одяг.

– Дякую, – шепочу йому вслід.

Як тільки за Янголом зачинилися двері, підняла ковдру, якою мене дбайливо накрили... І аж соромно стало – на мені не було одягу! Зовсім! Який жах. А він? Він бачив мене такою? Чи ні? Ось соромно-то! Ні, Янгол не міг, він не такий... Я намагалася себе заспокоїти.

В цей момент двері в кімнату відчинилися – повернувся мій Янгол з тацею в руках й разом з ним жінка середніх років. Вона несла стопку одягу.

– Здрастуй, дитя! – вона присіла поруч, – мене звуть Шейла, я лікую тебе. Ти добре себе почуваєш?

Киваю.

– Гаразд. Дозволь, я огляну тебе.

Знову киваю.

Жінка провела ретельний огляд, подивилася мої зіниці, помацала пульс, перевірила рефлекси, потім змінила пов'язку на руці, обробивши рану.

– Ти молодець, швидко поправляєшся. Тепер просто відпочивай і добре їж. Тиждень – другий, і ти повністю отямишся.

– Дякую! – прошепотіла я.

– Немає за що, хороша моя. Я принесла новий одяг, надінь його, він повинен підійти тобі за розміром.

– Красно дякую. Ви мені допоможете?

– Звісно! Едгріфе, вийди, будь ласка, на хвилинку, дай дамі привести себе в порядок. Я покличу, – вона звернулася до хлопця, який на маленькому пересувному столику розставляв ароматні страви.

Він тямущо хитнув головою, посміхнувся мені та вийшов.

Шейла допомогла мені сісти, одягнути білизну, вільну жовту футболку та м'які домашні штани, зачесала волосся, зібравши їх у хвіст.

– Спасибі вам.

– Будь ласка, дитя. Ну, я піду. Ед подбає про тебе.

– Ед... – повторила я. – Так звати того Янгола, що сидів поруч зі мною, адже так?

Шейла по-доброму усміхнулася.

– Так, його так звуть. А своє ім'я пам'ятаєш, дитинко?

– Серафима, – тут же відповіла я.

– Відпочивай, Серафимо. Якщо буду потрібна, то я поруч, – вона погладила мене по голові та посміхнулася.

Я знову кивнула. Жінка вийшла з кімнати, одразу ж повернувся Ед, мій Янгол.

– Будемо обідати? – запитав він, присуваючи стіл до мого ліжка.

– Угу, – кивнула я, – смачно пахне.

Ед лише посміхнувся, допоміг мені сісти та вручив ложку. Поки я їла бульйон з сухарями, запиваючи ягідним морсом, він мовчки спостерігав за мною.

– Чому ти так дивишся на мене? – нарешті не витримала я.

– Ти дуже гарна, і я радий, що ти прокинулася, правда. Можу я дізнатися твоє ім'я? – прошепотів він, сідаючи поруч на ліжко і стискаючи мою руку.

– Дякую, – ніяково пробурмотіла я. – Мене звуть Серафима, – тихо відповіла йому, а ти Ед, так?

– Едгріф, – представився він повним ім'ям, але можна й Ед, однак, мені більше подобалося, коли ти мене кликала Янголом.

– Я думала, що ти – це він. Кому ще потрібне моє життя?

– Не кажи так. Впевнений, є люди, які за тебе хвилюються.

Я похитала головою.

– Батьків немає вже давно… Мій хлопець… Він двічі мене зрадив. Є ще друг, він мене любить, але... Вони не шукають мене! Значить, я їм не потрібна.

– Не кажи так, – він обійняв мене за плечі. – Ми їх знайдемо, до речі, звідки ти й що робила вночі в лісі?

– З Білого племені, а як опинилася... Не хочу згадувати, вибач... – я відвернулася, лише відчула, як він напружився, почувши назву мого племені.

– Це ти мені вибач! Я – йолоп. Тобі, напевно, важко згадувати про це.

– Скажи мені, де я і хто ти? – запитала я. Мені потрібно бути впевненою в тому, що викрадення не було, та й він зовсім не схожий на того огидного рудого драного кошака.

– Я – альфа Чорного Племені, – коротко промовив він й уважно подивився на мене, стежив за реакцією.

– Я чула про таке, – промовила роздумливо, – і навіть був момент, коли мені заборонили до вас звертатися за допомогою...

– Що? Тобі потрібна була наша допомога? – тепер здивувався він.

– Так, мені потрібні були дизайнерські меблі. В нашому племені кажуть, що ви прекрасні столяри...

– Так, це наше ремесло, у нас все з дерева, та ти й сама, напевно вже звернула увагу. Навіть у цій кімнаті все зроблено з чистого дерева.

– Дуже гарно і зі смаком, – я оцінила.

– Спасибі. Ти ж не втечеш? – я ледь морсом не захлинулася від несподіваного запитання.

– Втечу? Куди? – уточнила прокашлявшись. – Я не знаю дороги, тому й заблукала вночі, звернувши зовсім в інший бік... Тепер сама ще не скоро наважуся по джунглях ходити. До того ж мене гризе цікавість – чому ви живете окремо? Що штовхнуло племена на таке життя? І взагалі – я хочу познайомитися з поселенням, де живуть такі прекрасні янголи, – лукаво підморгнула йому.

І це було чистою правдою. Тут я відчувала себе в безпеці, рудий дідько сюди навряд чи сунеться, а вдома... Вдома я буду постійно боятися нападу. Та й Шейла сказала, що мені ще мінімум тиждень потрібен на одужання. А для свого здоров'я я не ворог. І можливість познайомитися з тими, кого ретельно приховували від мене, просто приголомшлива. Крім того, у мене закралися сумніви, що забарвлення шерсті моєї пантери не просто так біле в чорну цятку. Не можуть у чисто білих котів з'явитися такі кошенята, якщо, звичайно, вони чи їхні предки не були в близькому зв'язку з чорними.

– А ти допитлива, Серафимо, – він невпевнено обійняв мене за плечі.

– Яка є! – усміхнулася я.

– Я все тобі покажу. Але тільки коли Шейла дозволить тобі встати, а поки, лягай, я розповім тобі одну легенду...

– М-м-м, легенду? Обожнюю їх! – я слухняно лягла на подушки, Ед накрив мене пледом і, сівши на краю ліжка, стиснув мою руку, перебираючи пальці, почав розповідь.

– Давно це було, але й до цього дня в кожній родині згадують цю історію, передають нащадкам, як науку, тільки от наслідки тієї трагедії досі переслідують всіх нас. І ніхто несила поки що змінити накладене три століття тому прокляття...

Жила в ті часи прекрасна рудоволоса красуня Орися. Гарна була дівчина – їй тонкий стан підкреслювали відверті вбрання. Вона була юна, пустотлива, але неймовірно розумна й кмітлива. Оберталася вона білою ласкавою, грайливою пантерею і всі хлопці з трьох поселень дивилися їй услід, милувалися її грацією.

Вона користувалася цим, постійно змінюючи партнерів, граючи з ними, але спокусивши когось одного, одразу ж викидала зі свого життя, беручись за другого. Наші звичаї не забороняли настільки легковажної поведінки, але серед самців починалися постійні сутички, бійки та турніри.

Але примхлива гаряча дівчина як й раніше тільки грала їх почуттями, відштовхуючи одного та втішаючи іншого, потім навпаки. Вона доводила бідних шанувальників до знемоги, до глухих ревнощів, і отримувала від цього задоволення. Жодні слова не могли врозуміти її. Безтурботно регочучі, вона продовжувала спокушати пантер з трьох племен.

Був закоханий в руду бестію давно і безнадійно молодий шаман Рудого Племені Артемій. Він був непривабливий та й дивакуватий злегка. Кирпатий веснянкуватий носик, пухкі губи, товста коса рудого волосся вигадливо сплетена та оповита на зразок вінка на голові. Зустрічей з ним намагалися уникати, тільки по великій нужді приходили за допомогою. Як не намагався хлопець привернути увагу красуні – нічого не виходило.

В одну з ночей Священного Повного Місяця він став мимовільним свідком солодких ігор його коханої з чорним самцем. І став цей зв'язок ритуальним, присягнулися молоді у вірності, але не знали, що їх бачать та чують.

Артемій знав, що не зможе зберігати вірність обранцеві красуня Орися. Шкода йому було хлопця на ім’я Дімітріс, не стримав він образи і злості на ту, що гралася почуттями, на ту, що багатьох чоловіків прирекла на страждання... І не бажав він більше бачити на своїй території інших, що стали в одну мить, чужими, пантер...

Ударив він об землю палицею так, що здригнулася під нею вона, пішла тріщинками. Промовив він грізно:

– Нехай заберуть надра ту, хто руйнує долі чужі, ту, хто надумала грати життями своїх одноплемінників...

... І в ту ж мить вирвалися язики полум'я з-під землі, тягнучи за собою дівчину... А на тому місці залишився яр величезний...

І розридався Дімітріс, залишившись на самоті. Він втратив вмить ту, яку всім серцем кохав... Страждала від болю його душа...

– І нехай тепер всі племена розділяться та не лізуть у відносини один одного... Нехай живуть з холодними серцями, не знаючи ласки, доброти й тепла до інших племен.

І нехай буде так, поки не з'явиться в одному племені чиста душа і не зігріє її своїм теплом той, кому вона буде дійсна дорога, той, хто зможе стерти всі біди та печалі, що їй доведеться пережити...

Хай буде так!

І обернувся він рудим горбком, а Дімітріс крутим водоспадом, що збігає по ньому в яр...

Так і існують вони донині, ніби й разом, а начебто нарізно...

– Яка гарна легенда та яка сумна історія кохання, – промовила я, ледь Ед закінчив розповідь.

– Так... Може й легенда, а може й бувальщина. Я радий, що тобі сподобалося, а тепер спи, моя радість. Тобі треба набиратися сил.

– Ед, а той водоспад... Він, правда, існує?

– Так, – кивнув він впевнено, – тільки от я ні разу не бачив його, мабуть, він знаходиться на території іншого племені.

– Здається, я знаю це місце, – прошепотіла у відповідь. – Воно справді незвичайне і саме біля нього мене ледь не викрали і не змусили... Не важливо, не хочу згадувати, – на очі навернулися сльози, ледь я подумала, що могли зробити зі мною Альфігон з Артуром.

– Тихіше, маленька, не думай про це. Спи.

Він лагідно гладив мене по волоссю, шепочучи ніжності на вушко. Я і справді заснула швидко.

***

Едгріф.

Заснула. Маленька, тендітна дівчина. Я так мало про неї знаю, але відчуття таке, що знав все життя. Хочеться її оберігати та захищати.

У вікно світить місяць, залишаючи на підлозі химерну доріжку і тіні.

Зайшла Шейла, спиталася про її самопочуття, вколола ще один укол, перевірила пульс у дівчини, запевнила мене, що спати вона буде до ранку точно. Потім промацала пульс у мене й наказала лягти спати, оскільки свого альфу односельці бажають бачити живим, а не тінню й тим більше не у вигляді зомбі.

Вона буквально вклала мене на сусіднє ліжко, навіть пухнастий плед із шафи дістала.

– І щоб спав мені, немов немовля. Я перевірю, інакше пити ліки доведеться й тобі, мій любий друже, – шаманка дивилася на мене з докором.

Я пообіцяв поспати хоч пару годинок, оскільки дійсно втомився від хвилювань й проблем, що звалилися.

Як і коли заснув, не пам'ятаю, прокинувся вже зранку, коли у вікно світили яскраві сонячні промені, а з кухні доносилися аромати кави, свіжих булочок й неголосні розмови. Серафими в кімнаті не було.

Я підскочив з ліжка та попрямував до сусіднього приміщення. За столом сиділи, весело розмовляючи, як давні подружки, Фіма та Шейла. Стіл був накритий до сніданку – тут були гарячі булочки, які шаманка завжди пекла сама, білий сир з нашої ферми, масло й кава.

– Доброго ранку, дівчатка, – дав про себе знати.

– Доброго ранку, Едгріфе, – кивнула Шейла, – сідай з нами, будемо снідати, ми самі тільки сіли.

– Доброго ранку, – це вже Фіма, – сідай-сідай. Ти так міцно спав, що ми не змогли тебе розбудити, – трохи червоніючи, зізналася вона.

– Напевно, не так будили, – я лукаво підморгнув їй.

– Може бути, – знизала плечима дівчина, наливаючи мені в філіжанку гарячий напій.

Далі ми просто базікали. Ні про що, про природу, погоду, якісь дрібниці. І навіть у цих незначних моментах я все більше бачив у цій дівчині щось рідне й близьке, частину себе самого, частину того, чого не вистачало мені довгі роки. Вона посміхалася, чистою щирою посмішкою, в її оченятах час від часу запалювався завзятий вогник. Вона жила, вона була собою – так неможливо прикидатися!

І цим вона подобалася мені все більше й більше, остаточно підкоряючи мене, забираючи у свій полон душу та серце. І я не хотів, не міг чинити опір цим почуттям.

Минув тиждень, який ми провели разом у госпіталі. Вона розповіла, нарешті, свою історію. Я дізнався, що виросла Серафима далеко від Дебрену, що вона була однією з тих малюків, яких викрадали багато років тому, якимось дивом їй вдалося уникнути сумної долі – вона виросла в прийомній родині та навіть змогла відкрити згодом власну справу. Я готовий був скинути зі скелі того негідника, який посмів так жорстоко обдурити та зрадити її, причому двічі. І готовий був вступити в бій й з другим, щоб відвоювати у нього мою дівчинку. Нікому не віддам! Моя! Нехай Фіма ще й не знає про це, але я відчуваю ці ниточки, що з'єднують нас, наші душі й серця.

А ще Серафима обіцяла в наступний Повний Місяць показати мені свою незвичайну пантеру. Чому вона не така, як інші білі пантери, вона змовчала. А я лише губився у здогадках.

Шейла, закінчивши ретельний огляд, зробила висновок, що пацієнтка здорова й цілком може повернутися додому.

– Дякую вам велике! – Фіма обійняла жінку.

– Дитя, годі тобі, я виконала свій обов'язок, тільки й всього. Іди, нехай прибудуть з тобою Вищі Сили.

– Дякую! – подякувала Серафима Шейлі ще раз, і ми, тримаючись за руки, вийшли з будинку на вулицю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.