Розділ 10

Серафима. Плем'я Чорних Пантер

Перш за все мене повели на екскурсію селищем.

Відразу впали в очі чистота й порядок навколо. Доріжки між рівними лініями хаток були не тільки виметені, а ще й помиті, вздовж них росли кущі рожевих квітів, наповнюючи повітря ніжним ароматом.

Хатинки були хоч й дерев'яні, але здавалися мені іграшковими – жодної зайвої деталі, дуже мило й в той самий час вишукано та гарно. Різьблені віконниці на віконцях, флюгера на дахах та інші дрібниці з дерева надавали їм шарму.

Поселення Чорних Пантер було вдвічі більше, ніж Білих. Але все ж невеликим, якщо порівнювати з містом. За словами мого супутника, повністю його обійти – від одного краю до іншого – можна трохи більше ніж за годину. Ед показав мені невеликий цех по перероблюванню деревини та виготовлення меблів й дерев'яних виробів – посуду, садового інвентарю, іграшок.

На самій околиці розташувалася ферма, де я побачила декілька корів та овець. За словами Еда, цих тварин тут розводять багато років, спочатку вони були привезені з сусідніх сіл, тепер розводять їх тут самостійно.

Була в селищі також і пекарня, і своє кафе, і клуб, де відпочивала молодь.

Втомившись від пішої прогулянки, ми зупинилися в невеликому сквері, де розташувалася кав'ярня.

– Сильно втомилася? – дбайливо запитав Ед, допомагаючи мені сісти за столик.

– Трохи. Я занадто багато відпочивала, тепер трохи болять ноги...

– Вибач, – він узяв мене за руку. – Я так хотів тобі показати своє селище, що зовсім забув, що ти тільки з ліжка встала.

– Нічого. Пройде. Мені сподобалось селище, тут дуже затишно й гармонійно.

– Я радий, багато сил та душі вклали мій дід й батько, щоб Чорне так виглядало.

– І це не даремно. Вам є чим пишатися. У нас все трохи простіше.

– Розкажеш?

– Неодмінно. І, сподіваюся, зможу навіть показати.

– Боюся, це неможливо, у внутрішні справи племен заборонено втручатися. Мені там не будуть раді.

– Не кажи так, Ед. Немає нічого неможливого, я це знаю точно. Те, що між племенами немає дружби – це недолік, на мій погляд, немає ворожнечі – добре, але, боюся, після спроби Альфігона викрасти мене багато чого зміниться. Не просто так він це зробив. А ось навіщо йому знадобилася я – належить з'ясувати.

– Ми це дізнаємося, обіцяю, – Ед дивився мені в очі. А я мимоволі замилувалася ним. Його шоколадні очі манили й заворожували, хотілося потонути в цьому океані нескінченної ніжності, з якою він дивився на мене. – Чому ти так на мене дивишся?

– Милуюся, – чесно відповіла я. – Янгол, справжній, – я опустила погляд. – Від тебе віє ніжністю, – додала пошепки.

– Фімо, – видихнув він, – душа моя, дякую. Ти єдина, хто мене так називає. – Він притулив мою руку до своєї щоки, – і я готовий спокутувати тебе в ніжності й турботі...

– Не думаю, твою доброту складно не помітити.

– Але, тим не менш, це так. В мені бачать сильного та вольового альфу племені, хтось, напевно вважає бездушним й грубим створінням, тільки ти... – він зробив паузу, – тільки ти назвала мене Янголом. Шалено приємно.

Я посміхнулася. Моє серце закалатало в грудях.

– Досить розмов, треба поїсти, – Ед махнув рукою дівчині за стійкою. – Агафіє, принеси нам запіканки та каву, – попросив він.

– А мені салат овочевий ще, будь ласка.

– Добре, Едгріфе, пані, через сім хвилин все буде.

– Дякуємо.

Підкріпившись, ми вирушили назад.

– Едгріфе, мені сумно покидати твій гостинний будинок, але я повинна повернутися додому. На мене там чекають.

Він важко зітхнув.

– Знаю, душа моя, але мені так не хочеться відпускати тебе. Може, залишишся ще принаймні на пару днів? Ти не бачила толком як працює меблевий цех, а ще ти так й не розповіла про своє плем’я.

– Це все так незручно, – зам'ялася я. – Ти цілий тиждень зі мною провозився, я не хочу тобі заважати...

– Не говори дурниці, ти анітрохи не відриваєш мене. Навпаки, ти надала мені нових сил й навіть натхнення та нові ідеї.

– Припини, ти перебільшуєш.

– Зовсім ні, – серйозно промовив він. – Дякую тобі за це.

Деякий час ми йшли мовчки. З одного боку, мені хотілося ще побути тут, але з іншого боку – треба повертатися.

– Добре, – нарешті здалася я. – Я залишуся ще на два дні, але потім я буду змушена повернутися.

– Ур-ра! – закричав Едгріф.

– Тихіше ти, на нас дивляться, – тихенько попросила його, міцніше стискаючи його долоню.

– Ти маєш рацію, але я... Я радий, дійсно радий, що ти згодна залишитися, – його очі блищали від захоплення. – Тоді, ходімо швидше! – він прискорив крок й потягнув мене кудись у бік від алеї, якою ми йшли.

– Куди? – запитала я, ледве встигаючи за ним.

– Додому!

– А я думала, ми повернемося до шпиталю.

– У цьому немає сенсу. Ти ж здорова, до того ж вдома затишніше.

– Але у мене немає тут дому...

– Зате він є у мене!

– Ед, ну це незручно та непристойно... – зам'ялася я.

– Дуже навіть зручно й дуже пристойно, – він лукаво посміхнувся. – Я не пропонував тобі нічого такого. О, Сили Небесні, ти чого собі накрутила, душа моя? – Він зупинився навпроти мене. Взяв за руки та подивився прямо в очі. – У моєму домі дві гостьові спальні. Я живу сам. Місця вистачить. І взагалі, яке тобі діло до чужих думок? Я зможу тебе захистити. Віриш мені?

Я кивнула, в горлі застрягла зрадницька грудка.

– От і розумниця. Пішли!

Йшли ми недовго, близько десяти хвилин. Ед підвів мене до одноповерхового будинку, перед яким розташувалася зелена галявина.

– А ось ми й прийшли. Заходь, розташовуйся, – він відчинив двері, пропускаючи мене вперед.

Ми опинилися в невеликому квадратному холі.

Наліво йшов коридор, він вів на кухню, праворуч – двері в кімнату, вона була закрита. Прямо перед дверима стояла величезна вбудована шафа, а поруч з нею – йшов углиб помешкання ще один коридор. В тому напрямку і махнув Ед.

– Кімнати там.

З коридору дійсно виходило ще три двері – дві кімнати, одна – у ванну.

Едгріф відкрив найближчу.

Це виявилася невелика за розмірами спальня. Всі меблі та стіни – в бежевих тонах з ажурними елементами кольору чорного шоколаду. Широке ліжко з тумбою стояло біля вікна, на підлозі – м'який білий килимок. У стіни навпроти – комод. Дуже стримано, багато вільного місця, але водночас доволі затишно. Невелике вікно виходило на галявину.

Почало сутеніти й визирнув Місяць. Едгріф клацнув пальцями, й на стелі загорілися магічні світильники.

– Тобі подобається? – запитав він, поки я оглядала нехитру обстановку.

– Так, тут затишно.

– Тоді відпочивай, не буду заважати, навпроти є ванна кімната, далі по коридору моя спальня. Клич, якщо знадоблюся.

– Добре. Дякую, – я кивнула у відповідь. – Ед...

– Так?

– А у тебе знайдеться щось поїсти?

– Звичайно, вибач. Як я сам не подумав про це. Ми ж майже не їли сьогодні. Ходімо подивимося на кухні, що є. Я ж тиждень вдома не був, – винувато потупив погляд хлопець.

– Я допоможу тобі. Пішли.

Ми вийшли з кімнати та пройшли на кухню.

У холодильнику знайшлося кілька яєць, шматочок шинки, сир, два помідори та солодкий перець.

– Чудово. Будемо смажити омлет, – витягуючи всі ці знахідки на стіл, запропонував Едгріф.

– Супер! Давай я зроблю, – запропонувала допомогу.

– А давай разом?

– Ну, давай, – погодилася я.

Робити таке просте блюдо разом з кимось ще мені не доводилося, і я вважала, що це буде цікаво й весело.

Ед дістав із шафки миску та вилку, дошка і ніж вже лежали на столику. Поки я збивала яйця, Едгріф нарізав шинку, помідори та перець соломкою. Далі він всипав мені це все в отриману яєчну суміш, і я ще раз ретельно перемішала, додавши трохи солі.

Ед тим часом поставив на плиту сковорідку.

– А тепер додаємо туди крапельку щастя, – сказав Ед, приймаючи у мене з рук миску.

– Це як?

– Це мій маленький секрет, – посміхнувся цей чарівний брюнет, вилив суміш на сковорідку і, зробивши над нею паси руками, закрив кришку.

– Ну, добре, нехай буде так, – я підійшла ближче. Едгріф обійняв мене за талію.

– Ти ж не проти щастя? – уточнив він.

– Ні, звичайно!

– Ось і добре. А тепер давай, сідай до столу. Дозволь мені потурбуватися про тебе.

Я слухняно сіла на м'який диванчик біля дерев'яного столу на різьблених ніжках. Ед спритно накрив на стіл, поставивши прилади й посуд. Розлив по чашках ароматний чай, розклав по тарілках омлет, запах якого вже переповнив весь дім.

Ми з апетитом повечеряли, розважаючи один одного смішними історіями. З ним було легко спілкуватися, в його суспільстві я відчувала себе дуже зручно та затишно.

***

Горолла. Плем'я Білих Пантер

Минув тиждень, а Серафима так й не з'явилася. Я щодня ходив до Джілани, сподіваючись дізнатися хоч що-небудь про неї. Я відчував і свою провину в тому, що сталося, на душі шкребли кішки, навіть полювання ночами не рятувало, не допомагало виплеснути весь мій біль.

Шаманка вперто мовчала, тільки кожен раз поїла мене запашним чаєм і говорила, що я цілковитий дурень та не бачу щастя, яке лежить у мене під носом. Я лише пирхав та відповідав, що моє щастя – це Серафима, без неї немає мене, лише вона – сенс мого життя.

– Дурний ти, – твердила вона. – Настане час, і ти будеш говорити зовсім інше.

У цей ранок зі мною пішов й мій батько. Ільмиган теж хвилювався за дівчину.

– Джі, дорогенька, добрий ранок! – батько пригорнув жінку, цілуючи в щоку.

– Доброго ранку, Джілано, – привітався я.

– Доброго ранку, хлопчики, проходьте, я чекала на вас.

Ми зайшли в будинок шаманки й розмістилися за столом, накритим до чаювання: запашний трав'яний чай, глиняні мережані філіжанки, вази з бубликами й варенням, миска сиру... Джілана була готова до візиту гостей.

– Що ж, у мене для вас є новини, – заговорила вона, обвівши нас поглядом, коли ми сіли за стіл. – Фімочка видужала, я не відчуваю більше болю й страждань, що виходять від неї, а значить, вона скоро повернеться додому...

– Ти впевнена? – я подався вперед від цієї радісної новини. Серце калатало в грудях, я не вірив, що вже все закінчилося, і я знову її побачу.

– Так, – коротко відповіла вона, – майже точно. Фіма – наша, вона прийде додому, хоча б тому, що тут є близькі їй істоти. Тобто ми. Ми – її родина, її друзі... Вона не зможе кинути нас, навіть заради примарної вигоди.

– Сподіваюся, вони її там не ображали, – прошепотів я.

– Ні, її оточили теплом й турботою, якої вона не отримувала ніколи раніше, навіть від тебе, Гор, – вона подивилася на мене з докором. – А від Артура й годі чекати.

– Не вимовляй при мені ім'я цього зрадника, – проричали ми одночасно з батьком та перезирнулися.

– Якби я міг, то власними руками знищив цю тварюку! – додав Ільмиган.

– Повір мені, дорогий альфа, його покарають, – Джі багатозначно усміхнулася.

– Хочу в це вірити. Так, коли ж повернеться наша дівчинка? Я так за нею скучив...

– Скоро, Ільмигане, дуже скоро. Думаю, мова йде про день, максимум два. І постарайтеся не травмувати її, не нагадувати й ні в якому разі не докоряти.

– Ми зрозуміли, все буде як належить, – пообіцяв я. – Мені так хочеться пригорнути її до себе, поцілувати та нікуди не відпускати більше! – не стримав своїх емоцій.

– Ільмигане! – Джілана якось дивно подивилася на мене, потім на мого батька, – ти хіба так й не сказав хлопчикові?

Він здригнувся, насупився і, зітхнувши, відповів:

– Ні, Джі... Не сказав.

– І довго ти будеш чекати? Не муч хлопчика. Поки ще не пізно, розкажи йому все, прямо зараз, а я піду, мені треба трави зібрати.

Вона встала і, підхопивши з лавки кошик, вийшла з дому.

Я лише мовчки сидів та пропалював поглядом батька. Що я повинен знати? Це якось пов'язано з моєю дівчинкою? Я губився в здогадах. А батько мовчав, перебираючи в руках край скатертини.

– Батьку, – нарешті не витримав я, – що я повинен знати?

– Хлопчику мій, пробач мені, – почав батько.

– За що, батьку?

– Я давно повинен був розповісти тобі правду. Але не міг зважитися, все відкладав, хоча й бачив, що ти закоханий у нашу дівчинку, в Серафиму. Тільки ось, син... Це неправильна любов, ви не зможете бути разом, ніколи...

– Але чому, батько? Ти забороняєш мені? – я кричав, не розуміючи цієї заборони.

– Тихіше, синку, тихіше. Справа зовсім не в ній й не в тобі, точніше не у ваших почуттях.

– А в чому тоді? Я люблю її, а вона... Вона теж полюбить мене з часом! Я ніколи ще не був такий щасливий! А ти... Ти хочеш все зруйнувати! Ненавиджу тебе!

Я схопився та почав міряти кроками кімнату.

– Сядь на місце й заспокойся! – гаркнув батько. – Ти не дослухав мене!

– Що ще? Що ще я не почув? Ти сказав своє слово!

– Так, але я так й не назвав тобі причину...

– І в чому ж вона? – осушивши одним махом свою чашку з чаєм, запитав у нього.

– Фіма – твоя сестра. Двоюрідна.

– Що?! – чашка випала з моїх рук, скотившись на підлогу, і розсипалася дрібними осколками.

– Так, Горолло, Серафима – донька моєї загиблої сестри та її чоловіка Федеріка. Вони загинули двадцять п'ять років тому, коли на племена пантер почали полювання люди. Моя улюблена сестричка Мірандель встала на захист всіх наших малюків тоді. Вона накрила собою їх, змогла врятувати й тебе в тому числі, але не вберегла дочки... Її викрали. Мірандель була незвичайною пантерею, зараз таких залишилося дуже мало. Вона була справжньою, біла з чорними плямами, як, власне, й Серафима. Основна маса племені сьогодні – чисто білі пантери. Саме за плямистими велося головне полювання. Вони цінувалися вище, бо в них тече змішана кров, серед їхніх предків є чорні пантери, а значить, вони сильніше та витриваліше... І хоча вже кілька століть чорні та білі пантери живуть далеко один від одного, гени все ще дають про себе знати...

– Не може бути, – прошепотів я. – Це неправда. Ти спеціально...

– Ні, синку, це справжнісінька правда. Фіма – твоя сестра. Саме тому я просив тебе не грати її почуттями, просив бути обережним, тепер ти розумієш?

– Ні... Не вірю... Не можу повірити... Адже я, я кохаю її, батьку, по-справжньому, як жінку! Хоча... Що ти знаєш про кохання...

– Не кажи так, сину. Я теж кохав… Я розумію почуття, я знаю, як це – втратити кохану жінку. Ваша мама також стала жертвою тієї трагедії, вона теж загинула в тій битві, ціною свого життя, вона змогла сховати вас із братом. Тільки завдяки їй, ти й Тарзаній живі, і мені не довелося турбуватися, що нікому буде змінити мене... Ти – головний спадкоємець, ти – будеш альфою, якщо, звичайно, Фіма не захоче нею стати.

– Що? А вона тут при чому?

– При тому, що вона старша за тебе на рік, вона старша дитина нашої династії та за законом – трон може дістатися їй. Її мати була альфою до загибелі, лише після її смерті цей пост зайняв я.

– От підстава! – кричав я, – ця дівка ще й хоче забрати мій пост. Вона не стане альфою, батько, ніколи!

З цими словами я підвівся і вискочив з будинку шаманки, голосно грюкнувши дверима. Ці дві новини занадто сильно приголомшили мене. Потрібно було побути на самоті і все обдумати...

***

Серафима.

Наступні два дні ми провели разом з Едгріфом. Він знову відклав всі свої справи, переклавши всю бюрократію на плечі свого друга Ярослава. Він познайомив мене з ним. Ярік виявився дуже розсудливим хлопцем, але не позбавленим почуття гумору та пустощів.

– Розважайтеся, а я попрацюю. Все під контролем, друже, – з такими словами він вигнав нас з конференц-холу, де проходили збори племені.

Ми й відпочивали. Гуляли парками, зайшли ще раз на ферму, де я змогла поспостерігати за процесом доїння молока, відправленням його в цех з перероблення, далі вже брала участь в процесі приготування масла і сиру під суворим контролем Еда і працівників. Задоволення і вражень отримала цілу торбу. Це вам не готові продукти купувати у супермаркеті, як я це робила в Карасуні, а в Білому племені на ферму мене не пускали.

На довгих столах були встановлені великі механічні міксери, під якими стояли миски з вершками. Масло збивали три дівчини. Спеціально для мене одна з них поступилася своїм робочим місцем. Ед став поруч, пояснюючи, як працює цей міксер. Він з вигляду дуже був схожий на побутовий, що був у мене в Карасуні, тільки за розмірами трохи більше та працював він на магії, а зовсім не на чистій механіці, як я думала спочатку.

Механізм збивання запускався ручкою, розкручуючи вінчики, а далі треба було просто вимовити заклинання, секрет походження якого мені так й не розкрили. Справа відразу пішла швидше та легше. Ручку я обертала більше автоматично, направляючи її, ретельно занурюючи міксер в масу і розмішуючи її. Тепер процес нагадував мені роботу звичайного електричного міксера. Тільки ось тут про електрику ніхто не знав – все працювало на енергії сонця, води і невеликій кількості магії. Точно так само як і в моєму племені.

Зроблений своїми руками шматочок масла мені видали з собою.

Подякувавши дівчатам, ми вирушили у другий цех. Тут робили сир. Скисле молоко в горщику ставили на піч й томили, поки не відбувалося відділення сироватки, отриману масу зціджували, віджимали – і найсвіжіший сир одразу ж відправлявся в крамницю для реалізації серед населення.

Але найбільше мене вразив меблевий цех. Тут дійсно вкладали у вироби душу, а дизайн вражав навіть мою багату фантазію. Недарма мені говорили, що у Чорних відмінні меблі. Тут я дійсно могла б вибрати собі в салон і дивани, і столи, і інші необхідні предмети.

– Ед, скажи, а чому ви не ділитеся такими чудовими виробами з сусідами? Мені, наприклад, не так давно потрібні були таки меблі, але довелося їхати за ними у Франлендію...

– Душа моя, ми б й раді допомагати і вам, і навіть рудим, але з тієї пори, коли племена розділилися, ми не втручаємося в справи один одного.

– Але ж це вигідно всім! Можна допомагати, обмінюватися! Валюти та грошей в Дебрені немає, я знаю про це, але ж можна мінятися!

– У твоїх словах є істина, Серафимо, але я не можу змінити традиції сам, для цього потрібно, щоб цього хотіли й члени інших племен.

– Я спробую поговорити з Ільмиганом, мені здається, пора починати дружити та забути події трьохсотрічної давності.

– Спробуй, але я не думаю, що з цього щось вийде. Перевертні занадто забобонні...

– Перевертні так, а я – ні. Я виросла серед людей й чітко знаю, що марновірство заважає нормально жити. Не можна вірити всьому, що було колись сказано або зроблено, не можна сприймати все буквально. Все в наших руках, ми можемо самі змінити багато чого, якщо не все, а якісь там передбачення багато років тому зроблені, сьогодні вже можуть не мати сили або виповняться зі значними поправками.

– Ніколи не замислювався над цим, можливо, ти маєш рацію. Що ж, пробуй, я буду тільки радий, якщо наші племена почнуть дружити. Я зможу бачити тебе частіше, – він знову пригорнув мене до себе та обійняв за талію. А я не хотіла чинити опір. Так ми й вийшли з меблевого цеху на вулицю. Вже стемніло.

– Ось і ніч настала, день пролетів, як одна мить.

– І не кажи. Який гарний сьогодні Місяць. До речі, ти не хочеш розім'ятися та пробігти лісом, випустити на волю свою пантеру? – несподівано запитав Ед.

– Навіть не знаю, – відповіла я. – Я переверталася лише два рази й тільки в Повний Місяць...

– А на полювання не бігала між Повенями?

– Ні. Якось не було такої необхідності...

– Тоді пропоную спробувати, мені потрібна розрядка, а ще я хочу подивитися на твою білу пантерочку, – він лукаво мені посміхнувся.

Трохи поміркувавши, я відповіла:

– Я не впевнена, що зможу здійснити переверт без допомоги Повного Місяця.

– У тебе все вийде. Ходімо в ліс! Там ніхто не буде нам заважати, а завтра... Завтра я проведу тебе додому!

– Ти вмієш вмовляти, Едгріфе, – я посміхнулася йому.

– Я ж Янгол, за статусом належить, – засміявся хлопець.

– Янгол, – хмикнула я, – точно-точно!

– Пішли вже, душа моя, – він поволік мене в бік лісу.

На мій подив, переверт пройшов дуже легко. Ледве ми опинилися на околиці селища, Ед шепнув:

– Давай!

Він випростався, глянув на Місяць і глухо заричав, опустився на коліна, трансформуючись у величезного чорного звіра.

Я заворожено дивилася на нього: красивий, потужний, досить великий, його шерсть переливалася при світлі Місяця, а очі сяяли від захоплення.

Набравшись сміливості, я звернулася за допомогою до небесного світила, і сама незчулася, як опустилася на чотири лапи прямо навпроти Едгріфа.

– Яка ти гарна, – почула я його голос в голові, – ніколи не думав, що забарвлення може бути таким прекрасним. Білий з чорним. Оригінально. Я знав, що руді частіше з чорними плямами або смугами, але що й серед білих є такі... Не знав... Ймовірно, це теж показник того, що в твоєму роді були чорні предки, Серафимо.

– Дякую! Я не дізнавалася причини, але в моєму племені дуже мало таких, як я.

– Поговори з альфою, думаю, тобі просто не все розповіли. А тепер, на полювання!

– Так, побігли!

Вже зовсім стемніло, ми бігли по стежках, принюхуючись до шурхотів, вишукуючи притаївшихся звірків. Тваринні інстинкти брали своє, випускаючи на волю дух хижака та мисливця. В мені прокинувся азарт.

Через кілька годин, ми розслаблено лежали на галявині, витягнувши вперед лапи.

– Хороша вийшла прогулянка, – промуркотала я.

– Так, твоя компанія зробила її дуже приємною, – Ед ткнувся носом в мій бік, голосно муркочучи.

Я відчувала небувалий прилив сил та енергії. Все-таки варто вибиратися на полювання між Повними Місяцями бодай час від часу.

Ніч пролетіла непомітно. Повернувшись додому, втомлені, але дуже задоволені, ми розійшлися по спальнях. Я заснула ледь вліглась в ліжко.

Вранці я прокинулася від запаху свіжої кави та смаженого хліба. Еда я застала на кухні. Він стояв біля плити в одних спортивних штанях. Я зупинилася в дверях, мимоволі замилувавшись його красивим тілом, покритим бронзовою засмагою. Він смажив грінки і не бачив мене.

– Доброго ранку! Смачно пахне. М-м!

– Доброго ранку, моя душа! – він обернувся до мене. – Виспалась?

– Так, дякую, спала немов немовля. Тобі допомогти?

– Ні-ні, сідай, вже все готово, – він зняв сковорідку з плити, викладаючи грінки на велику плоску тарілку.

– Дуже смачно, – похвалила його, поласувавши підсмаженим хлібцем.

– Я радий, що тобі сподобалося. Знаєш, мені сумно, що ти йдеш...

– Не сумуй, Ед. Я сподіваюся, ми ще побачимося.

– Я дуже буду чекати на зустріч із тобою, – прошепотів він, погладжуючи мою руку.

– І я.

– Ходімо, я проведу тебе до кордону. Довів би до самої хати, але...

– Я розумію, але на своїй території мені не загрожує небезпека, я знайду дорогу.

– Добре. Але я все одно хвилююся.

– Едгріфе, це зайве, правда, – я дивилася на нього з ніжністю, ховаючи хвилювання за посмішкою.

Я намагалася зовні триматися й залишатися спокійною, але в душі було тривожно й порожньо. Мені зовсім не хотілося покидати гостинний дім альфи Чорного племені. Та й самого Едгріфа теж. Просто вражає, як швидко ми з ним подружилися та зблизилися. І ті почуття, які зароджувалися зараз в мені, були настільки трепетними, ніжними й глибокими, настільки новими для мене, що я їх боялася... Боялася зрозуміти та прийняти. Поруч з ним моя душа завмирала, все тіло здригалося під хвилею ніжності, а ще було відчуття, що ми знайомі з ним давним-давно. Просто багато років не бачилися, а зараз знову зустрілися.

– Ходімо, душа моя. Тобі пора.

– Так, – зітхнувши, відповіла йому. – Треба йти, поки сонце не дуже високо та ще немає нестерпної спеки.

Я перевдягнулася в бавовняну коротку білу маєчку й зелені шортики з щільної тканини, які мені принесли дівчата ще в шпиталь, накинула на плечі тонку хустку, щоб не обгоріти, і вийшла зі своєї кімнати. Решту одягу залишила, мені було незручно брати стільки подарунків.

– Я готова! – вийшла в коридор.

– Ти прекрасно виглядаєш, – посміхнувся він, простягаючи руку. Ед теж переодягнувся в білі штани та тонку білу сорочку. – Ходімо.

До кордону ми добралися за пару годин, йшли не поспішаючи, прогулюючись та насолоджуючись лісовими звуками і запахами. Я навіть травки поназбирала, згадавши, що вони мені обов'язково знадобляться.

На питання Едгріфа, для чого вони мені, розповіла про свій салон краси і лінію косметики для дівчат. Він дуже здивувався, а потім зрадів та попросив зробити і йому щось подібне. Ідея здалася йому дуже цікавою. Я пообіцяла неодмінно придумати спосіб, як з ним зустрітися та передати кілька пробничків.

Ми зупинилися перед вузькою піщаною стежкою, що розділяла галявинку навпіл. Це була межа. Далі починалася територія Білого Племені.

– Є один спосіб, який дозволить нам спілкуватися навіть на відстані, – раптом сказав Ед, після деякого мовчання, взявши мене за руки і дивлячись прямо в очі.

– Який? – я зацікавлено дивилася на нього.

– Пантери різного походження можуть спілкуватися ментально, якщо знаходяться в полі зору один одного й тільки в образі тварини. Як ми з тобою вчора, пам'ятаєш? Одноплемінники і тим більше родичі можуть спілкуватися за таким зв'язком в будь-який час. Ну, ти напевно знаєш про це.

Я кивнула головою. Все це я знала, тільки от який же спосіб він знає для нас? Я губилася в здогадах.

– А ось, щоб ми з тобою могли чути один одного, – продовжив після паузи Едгріф, – нам потрібно з'єднати свої аури.

– Як? Хіба це можливо?

– Так, можливо, душа моя. Способів два – обмін кров'ю, тоді ми будемо ніби як однієї крові, як родичі. Але мені не подобається цей спосіб. Є ще один, але ось погодишся ти... Розумієш, він занадто... – Ед замовк, підбираючи слова, – незвичайний. Я не знаю, як ти поставишся до цього...

– Та не тягни ти вже, – не витримала я, прокрутивши в голові вже не один варіант.

– Ми повинні поцілуватися, – тихо прошепотів він.

У мене аж камінь з серця впав, я вже встигла собі всяких жахів понавигадувати.

– І все? – також тихо, майже хрипко, запитала. Він тільки кивнув. – Тоді, я згодна, – прошепотіла, відчуваючи, як починає крутитися голова, а серце заходиться в шаленому ритмі.

Він зволікав, немов вирішуючи щось для себе. Я облизнула пересохлі губи.

Едгріф обняв руками моє обличчя й повільно наблизився, обережно торкаючись моїх губ, я невпевнено обхопила його за шию руками, сильніше притискаючись до нього, боялася впасти від надлишку почуттів і емоцій. Він цілував мене ніжно-ніжно, обережно, боячись заподіяти біль, але поступово його поцілунок ставав все більш впевненим, пристрасним, чуттєвим. У мене в душі піднявся цілий тайфун, я з готовністю відповіла на поцілунок, так само пристрасно, чуттєво, зовсім забувши про те, що нам з ним ніколи не бути разом, що наші, щойно зародженні, почуття ніколи не будуть одним цілим, що це всього лише ритуал злиття наших аур і, можливо, наших душ...

Захекані і щасливі ми стояли кілька хвилин потому, міцно обійнявшись. Він гладив мене по спині.

– Дивні почуття, – промовив він.

– І у мене, – відповіла йому, прикриваючи очі.

– Тобі пора, душа моя, – його голос пролунав у моїй голові так несподівано, що я здригнулася.

– Угу, – важко зітхнула, – чомусь мені здається, що нічого хорошого мене там вже не чекає...

– Не говори дурниць, Серафимо! Вони люблять тебе та чекають. Не зважаючи ні на що. До того ж, мені здається, ще пару днів тому мені довелося умовляти тебе залишитися.

– Це вірно, але мені б твою впевненість, вони ж напевно відчують, що ми з тобою...

– Фімочко, душа моя, ми не зробили нічого поганого, ритуал злиття аур не заборонений, тобі нема через що хвилюватися.

– Я тобі вже казала, що ти Янгол? Ти вмієш заспокоїти, знайти правильні слова...

– М-м-м... Сьогодні ще ні, але мені так подобається, коли ти так називаєш мене, він потерся об мій ніс своїм. Душа моя... Йди вже! І не забудь зв'язатися зі мною, як прийдеш, я хочу бути впевнений, що ти благополучно дісталася додому.

– Звісно!

Він легенько торкнувся моїх губ.

– Все, біжи, душа моя. Щасливої дороги!

Я помахала йому рукою і попрямувала в бік свого селища.

Його точне місце розташування я не знала, сподівалася лише на внутрішнє чуття свого звіра. Ауру свого поселення я відчула відразу, вона дуже відрізнялася від аури Чорного поселення. У Білого не було той привітності і теплоти, яке я відчувала в Чорному, хоча було в ньому щось рідне і домашнє, але в той же час чуже. Як це зрозуміти, я не знала.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Анітка Санніфео
04.04.2024 00:48
До частини "Розділ 10"
Цікаве спостереження) Чесно кажучи ніколи про це не замислювалася)) Але так, це просте блюдо я люблю сама, мабуть, тому це передається героям)))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше