Розділ 7

Вже не знаю, як примудрилися домовитися між собою Артур і Гор, але протягом наступних днів вони активно включилися в роботу по ремонту приміщення згідно з моїми ескізами. Знайти бузковий колір для вапни не склало особливих труднощів. Джілана підказала, що суцвіття філантрії дадуть потрібний нам колір.

Мене два тижні не підпускали до процесу перетворення нудного приміщення в сучасний салон з яскравими й незвичайними деталями.

Як я не вмовляла Гора або Артура, обидва залишалися загадковими та відмахувався від мене, мовляв, усе під контролем. Мені нічого не залишалося, як зайнятися приготуванням косметичних засобів, виключно на органічних компонентах, і в цьому я багато чим зобов'язана Джілані.

Вона не шкодуючи сил та часу ходила зі мною по джунглях, розповідаючи і показуючи мені трави, квіти, чагарники, навіть плодові дерева. Все, з чого можна приготувати косметичні засоби. Вона теж, здавалося, загорілася цією ідеєю, і ми ночами, після тривалих прогулянок, майже знесилені, стояли біля печі, помішуючи в казанках вариво, подрібнювали в ступках коріння й листя, сушили квіти, які потім ставали інгредієнтами нашої продукції, виготовленої за нашими власними рецептами.

Готові креми, гелі, шампуні ми розкладали в скляні баночки і накривали пергаментом, на якому я писала назву й склад.

Так, за два тижні утворилася ціла лінія різних засобів по догляду за шкірою обличчя та тілом, яку я назвала «Дари Дебрену».

Дня, коли Артур зможе відправитися в Карасун, я чекала з нетерпінням. Кілька разів складала списки, викреслювала, додавала, знову викреслювала, поки, нарешті, не склала перелік потрібних мені меблів, інструментів та техніки. За її роботу я не переживала, тут існували сонячні та вітряні акумулятори, і вся техніка злагоджено працювала, плюс магічна зарядка використовувалася, де це було потрібно.

Довгоочікувана субота настала, цілий день лив дощ, так що вийти на вулицю не представлялося можливим.

Дороги перетворилися на суцільне болото й місиво з бруду і каменів. Я засмутилася, розуміючи, що всі мої надії і мрії руйнуються через примхи погоди.

Я стояла біля вікна, вдивляючись у чорне небо з кожною хвилиною втрачаючи надію побачити промінчик сонця.

Стало смеркатися, а сонечко в цей день так й не вийшло. Я вже хотіла повернутися в кухню, де біля теплої печі можна було обігрітися та випити чаю, як у двері постукали.

Я кинула ще один погляд у вікно, марно намагаючись розглянути нічного візитера, потім все ж пішла відкривати, стук повторився.

Джілана сиділа за столом та пила ароматний напій, з добавками рому – його нотки витали в повітрі.

– Стукають же! Чому ви не відчиняєте? Така негода за вікном.

– Так-то твої, сама й зустрічай, – повела плечима стара.

Її слова мене здивували, але я не стала заперечувати та пішла відкривати.

На порозі стояв Артур, загорнений із ніг до голови в дорожній плащ.

– Боже, ти куди зібрався в таку негоду проти ночі?

– В Карасун, звичайно! Можна, я пройду? Є декілька питань.

– Так, проходь, звичайно, – я посторонилася, пропускаючи його всередину. З плаща капала вода. Він зняв його й повісив на гачок.

– Може, чаю? До поїзда ще є час.

– Так, дякую, – погодився він.

Поки ми пили чай, Артур в черговий раз уточнив список усього, що мені необхідно, зробив позначки в блокноті.

– Ти впевнений, що дійдеш до станції по такій погоді? – я підійшла до вікна, вдивляючись у чорний отвір.

– Заради тебе я ладен хоч на край світу йти, мій промінчик сонця, – чоловік підійшов ззаду і обняв мене за талію.

– Перестань, нас можуть побачити, – прошепотіла, щасливо посміхаючись.

– Нехай, стара і так все знає, відьма, як ніяк, – заперечив Артур, – цілуючи мене в щоку.

Я повернулася до нього обличчям і тут же виявилася притиснутою до нього. Серце застукало в грудях, аж подих перехопило. Секунда, друга, і ось вже його губи опалили мої чуттєвим поцілунком.

– Чекай на мене, я постараюся повернутися раніше, ніж через місяць.

– Я буду чекати тебе, прошу, тільки не підведи.

– Я ніколи більше не змушу тебе знову страждати, чуєш? – він зазирнув мені в очі повним ніжності поглядом, – ніколи.

– Вірю, – прошепотіла у відповідь.

– Мені час, – він торкнувся моїх губ й вислизнув з обіймів.

Я знову повернулася до вікна, грюкнули двері, пролунали кроки, Артур подався за меблями до Карасуну, а мені залишалося тільки чекати.

Наступного ранку я пішла до Гора, сподіваючись, що хоч сьогодні я зможу побачити результати ремонту свого приміщення. Дощ закінчився ще вночі, і сонце висушило вологу землю, зігріваючи все живе й радуючи теплими променями.

Хлопця я знайшла в Ільмигана. Вони стояли біля альтанки в саду вілли, про щось сперечалися, розмахуючи руками, жестикулюючи та пихкаючи один на одного. Я стояла на пристойній відстані й не могла чути суті цієї розмови.

Ільмиган помітив мене першим, щось сказав Гороллі та, посміхнувшись, попрямував до мене.

– Привіт, Серафимо, маєш чудовий вигляд. Життя далеко від цивілізації, безумовно, пішло тобі на користь, – він поцілував мене в щоку.

– Доброго ранку, – посміхнулася я, – спасибі!

– Як ти взагалі? Як Джілана? – це ім'я прозвучало з особливою ніжністю.

– Добре, ми майже закінчили ремонт у приміщенні, тільки от Гор не пускає мене, – поскаржилася альфі племені я.

– Це ми виправимо, Гор обіцяв мені, адже так? – він подивився на хлопця, що теж підійшов до нас.

– Так, – кивнув той, – привіт, Серафимо!

– От й чудово, ви йдіть, молодь, гуляйте, – по-доброму подивився на нас чоловік.

– Фімо, ходім? – Гор простягнув руку.

– Так, ходімо, – я вклала свою долоню і, звернувшись до Ільмигана, вимовила, – Джілана з самого ранку пішла в ліс, говорила, що їй терміново потрібно поповнити запаси трав від головного болю.

– Дякую, – одними губами відповів чоловік й, повернувшись, пішов до хати.

– Батько з самого ранку погано себе почуває, – поділився Гор, щойно ми опинилися на вулиці.

– Він добре тримається, по ньому не скажеш...

– Так, він такий, але вік дає про себе знати, та й турбот повно...

– Розумію. Гор, про що ви так голосно сперечалися?

– Не звертай уваги, сімейні негаразди, – скривився Горолла. – Ходімо, я тебе в твою святиню проведу краще, там якраз все готово.

– Ходімо, звичайно, інтригане! Я вже змучилася від здогадок, – штовхнула його в плече.

Обмінюючись жартами та сміючись один над одним, ми дійшли до будинку, де на мене чекав карколомний, зі слів Гора, сюрприз.

Я із завмиранням серця піднялася по сходах, дійшла до потрібної двері й зупинилася.

– Сміливіше, – підбадьорив мене хлопець.

– Мені лячно, – зізналася я.

– Запевняю, тобі нема чого боятися, – Гор відкрив двері ключем та штовхнув її.

Зробивши кілька кроків, я завмерла на порозі від захвату.

– Вау! – тільки й змогла вимовити, розглядаючи все довкола. Вже не знаю, чи мала тут місце магія або всю цю пишність створили хлопці, але до такого ідеального дизайну, кожної продуманої дрібниці карасунцам було дуже далеко.

Панорамне вікно прикрасив дерев'яний карниз та тонкі шовкові шторки. По одну сторону від нього, ближче до дверей, утворилася зона відпочинку і очікування, оформлена аркою на стелі, зі світильниками, одна стіна пофарбована в бузковий, двом іншим надано лише блідий відтінок. На стінах прибиті полички, гачки і вішалки для одягу. Сюди прямо просився м'який куточок та скляний столик. Але вони будуть пізніше.

Друга половина кімнати була поділена ширмою на дві частини, як я і думала — одна зона для СПА-процедур, друга – для наведення краси.

Тут теж були бузкові стіни та стеля з ліпними візерунками у вигляді квітів, стебел й бутонів...

– Тобі подобається? – запитав він мене, коли я в третій раз обійшла все навколо та зупинилася біля вікна.

– Дуже! – я повернулася до нього обличчям, – величезне дякую! – Мить, і я просто повисла на його шиї, не стримавши емоційного пориву.

– Задушиш, – прохрипів Гор, підхопивши мене за талію.

– Ой, вибач, – я відпустила обійми.

– Мені подобається, коли ти мене обіймаєш, ось так щиро, – промуркотів Гор.

– Ми говорили про це, – почервоніла я, смикаючи поясок на сукні.

– Знаю, але я не втрачаю надії. До останнього. І я спробую довести, що теж гідний тебе. Пішли, я покажу тобі водоспад, тут він зовсім поруч.

Я з сумнівом подивилася на свої босоніжки на підборах. Хай й не високих.

– Там рівна дорога, пройдеш, а якщо ні, готовий нести тебе на руках, промінчик світла душі моєї, – промовив Гор, і я йому повірила.

Не знаю чому, але Гору я довіряла, незважаючи на його глибокі почуття до мене, я знала, що він не дозволить зайвого, він дочекається мого дозволу, а ще завжди буде захищати мене, як батько дочку, як брат сестру. Брат. Мені завжди не вистачало саме такого захисту й турботи. Гор для мене виконував цю роль. Більшого я не могла йому дати. Поки що не могла.

Ми вийшли з будівлі та попрямували всередину джунглів. Над нами літали птахи, по ліанах бігали смішні мавпи.

Хвилин через двадцять я почула шум води, який наростав з кожним кроком.

Гор міцно тримав мене за руку, не даючи оступитися та впасти, ми обговорювали, що дуже скоро наші зусилля, докладені до ремонту приміщення та замовлення меблів, не будуть марними, й всі дівчата племені стануть ще гарніше та чарівніше.

Ось й водоспад. Шалений потік води шириною близько семи метрів і висотою близько двадцяти, якщо не більше, падає в яр, піднімаючи хмари бризків.

Сам яр оточений високими деревами, крони яких, здається, сягають небес.

– Приголмшливо! Я можу вічно спостерігати за тим, як біжить вода, особливо така потужна!

– Так, вода — це дійсно дуже сильна й могутня стихія, з якою не завжди можливо впоратися, – погодився Горолла. – Я люблю приходити сюди у години сумнівів, смутку. Існує повір'я, що воді можна довірити всі свої таємниці, свої прикрощі, вона понесе з собою всі печалі...

– Це так, але в теж час, вода володіє пам’яттю...

– Стояча, так. Ця вода змінюється так стрімко, що навряд чи наші таємниці встигають відбитися в ній.

– Можливо, – погодилася я, роблячи крок вперед,

– Не підходь до краю, можна впасти, – гарячково промовив чоловік, хапаючи мене за руку.

Я дивилася вниз, де вирувала вода, немов скипаючи, затягуючись лійкою і йдучи під землю або тікаючи тонкими струмочками в сторони, щоб десь там вийти на поверхню дзюркотливими річками.

На мить зависла над водоспадом веселка, зіткана з бризок й промінчиків сонця.

– Дивовижна все-таки природа!

– І не кажи... Я люблю залишатися наодинці з нею, довіряти їй, тому що вона — єдина, хто ніколи не зрадить й хто завжди зрозуміє, а часом й підтримає.

– Не знала, що ти такий чутливий, – промовила, знову повернувшись до хлопця.

– Тепер знаєш, – посміхнувся він та заправив за моє вухо пасмо, що вибилося.

Ми відійшли трохи від урвища та сіли під деревом на листках.

Гор витягнув з заплічної торби бутерброди з сиром та термос з чаєм, влаштував справжній пікнік. Ми дійсно втомилися та хотіли їсти. Цікаво, він з самого початку все спланував? Втім, це вже не має значення.

Легкий подих вітру, шум води, перекус на свіжому повітрі та нервове напруження останніх днів розморили мене. Я влаштувала голову на його плечі та прикрила очі.

Сон був тривожний, спливли події, коли мені довелося пережити, мабуть, найсильніше потрясіння в житті — це зрада Артура, його зрада в моїй же квартирі, потім банківський кредит, втрата салону, поїздка сюди. Я пережила наново весь цей жах...

Прокинулася від власного крику.

Вже опустилися сутінки. Гір сидів поруч, притискаючи мене до себе, на мені була накинута його толстовка.

– Що сталося? – занепокоївся хлопець, – ти кричала...

– Жах, мені просто наснився жах, – пробурмотіла я, не бажаючи згадувати й тим більше розповідати про це Гору. – Довго я спала?

– Близько двох годин, ходімо, треба повертатися в селище, скоро стемніє зовсім.

– Ходімо, – погодилася я, все ще не вірячи, що знову пережила кошмар всього свого життя. Нехай навіть уві сні.

Піднявшись, я підійшла ще раз до обриву, щоб знову помилуватися могутністю водної стихії й красою потоку води.

Гор проводив мене додому і, пославшись на зайнятість, пішов. Я відкрила двері й тихенько зайшла. На кухні пили чай Джілана та Ільмиган, вони тихо розмовляли, проникливо дивлячись один на одного, рука Ільмигана ніжно накрила її…

Я навіть подумала над тим, щоб непомітно піти, але мене помітили.

– Проходь, не стій у дверях як нерідна, Фімочко, – повернулася до мене Джілана, – чаю з нами вип'єш?

– Так, дякую, тільки переодягнуся.

Шаманка кивнула, Ільмиган привітно посміхнувся та махнув мені рукою.

Швидко скинувши босоніжки та сарафан, я вдягла зручні сині бриджі з щільної тканини та зелену картату сорочку й вийшла в кухню. Для мене вже поставили прилади, а вазочка поповнилася солодощами.

– Як пройшов твій день? – поцікавився Ільмиган, – син показав тобі салон?

– Чудово! Так, Горолла показав мені нове приміщення ҫалона. Я не можу передати словами, наскільки я вам всім вдячна!

– О, не варто дитинко, навіть не думай про таку дрібницю, – м'яко посміхнувся чоловік.

– І, все ж таки, приміть мою щиру подяку! А ще Гор відвів мене на водоспад...

– Водоспад? – хором вигукнули вони. – Широкий такий, в яру?

– Так! Це просто приголомшливе видовище!

– Мила, тільки не ходи туди сама, – попросила Джілана.

– Ну, гаразд, я взагалі зрідка сама ходжу, завжди хтось знайдеться в супроводжуючі, – відповіла я. Вже звикла, що шаманка попереджає ненав'язливо про щось.

– От й добре. Джунглі сповнені небезпеки.

– Ви краще розкажіть, як ви? Ільмигане, мені вранці здалося, що вам нездужається...

– Ти дуже уважна, дівчинко моя, – знову посміхнувся альфа племені. – Так, мене давно мучать головні болі, а Джі завжди допомагає мені. Сьогодні, правда, ми засиділися трохи...

– Ой, годі тобі, – втрутилась жінка, – ти прекрасно знаєш, що я люблю гостей!

– Знаю, – кивнув той.

– Щось мені підказує, що не тільки любов до гостей та трав'яного чаю від головного болю змушує вас сюди приходити... – не змогла я стримати своїх підозр. З першого дня перебування в цьому будинку, я здогадувалася, що їх пов'язує щось більше.

– Дівчинка права, Джі, адже так? – реготнув Ільмиган.

– Так, права, але я дуже сподіваюся, Серафимо, що жодна жива душа не дізнається те, що стало відомо тобі до того моменту, поки я сама не вирішу все до кінця.

– Не варто турбуватися, я не видаю чужих таємниць. Я, мабуть, піду, дякую за чай, – я піднялася зі стільця. – Будьте щасливі!

Я окинула поглядом закохану парочку та поспішила до себе. Потрібно відпочити і побути на самоті.

Я перейнялася їхньою ніжністю й турботою один про одного, такого я не відчувала ні до Артура, ні до кого б то не було іще. Я зрозуміла, що мені не вистачає саме такого кохання, таких відносин, коли проста чашка чаю зближує і говорить про почуття замість сотень слів... Коли зручно просто мовчати, тримати один одного за руки, дивитися на зірки та просто бути разом, бути поруч. Без сварок, недомовок, таємниць... Все чисто і ясно... Але, мабуть, мені не судилося пізнати такого почуття. Моя доля — Артур, який одного разу вже зрадив мене. План помсти я так й не придумала, а зрадити йому з тим же Гором — не зможу, адже я зроблю боляче і йому теж, а це нечесно, неправильно, не хочу!

З такими думками я провалилася в сон.

Сон знову був тривожний, тільки на цей раз я швидкою пантерею бігла між високих дерев, ховаючись від переслідуваної мене тіні. Захекавшись, я різко звернула вбік, на ледь помітну вузьку стежку, зупинилася та притулилася до дерева. Гарчання, що пролунало зовсім поруч, змусило здригнутися від жаху й страху не тільки мене, але і, здавалося, весь ліс.

Тінь зникла внікуди. Я ще трохи постояла в своєму укритті, потім обережно вийшла на дорогу і завила на місяць, від відчаю та страху.

Прокинулася в холодному поту, за вікном була непроглядна темрява, стрілки настільних годин показували дві години ночі.

Що за незрозумілий, страшний, повний жаху й недоброго передчуття сон? Що знову відбувається? Невже на мою долю випало мало випробувань?

Я довго лежала, перевертаючись з боку на бік, несила більше заснути. Сон зморив мене лише на світанку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.