Розділ 4

Ми з Джіланою йшли гравійною доріжкою вздовж хатинок, розташованих по обидві сторони. Сонце вже не пекло так сильно, спека нарешті відступила, але ані найменшого вітерцю, який давав хоча б трохи прохолоди, не відчувалося. Так, клімат тут сухий. До нього треба звикнути.

Хати у всіх були однотипні: в один, подекуди у два поверхи, з двосхилим високим дахом й горищем. Всі збудовані з дерева. Ніяких парканів та огорож.

Все відкрито, виникло відчуття довіри й спокою.

– Чому у вас немає парканів? – здивовано запитала я.

– Тому що це ні до чого. Ніхто не має права нападати на свого одноплемінника та завдавати йому шкоди. Це карається жорстоким покаранням, найчастіше смертю. Тут всі рівні. Немає різниці, хто ти. Та й багатих й бідних теж немає. В племені пантер немає дискримінації. Всі рівні. Альфу поважають й люблять. Запам'ятай це.

– Добре, – кивнула я, – це так дивно, дико й так приємно одночасно. У нас всі прагнуть оточити свої хороми високими парканами, сховатися від сусідів...

– Й жити як черепашка у своєму панцирі: нічого навколо себе не помічати, – додала Джілана.

– Так, десь так і є, – сумно всміхнулася я.

– Тут інший світ, геть інакший, – додала шаманка, обнімаючи мене за плечі. – Ми майже прийшли. Нічого не бійся, ніхто тебе тут не чіпатиме, пам'ятай про це. Тут ти для всіх – своя, рідна.

– Я спробую, – обернулася, заглянувши в очі шаманки. В них плескалася втома, але в той самий час я помітила в них ніжність та турботу. Вперше за останні роки. Такий погляд був тільки у моєї загиблої мами. Тільки вона так дивилася на мене, навіть коли я, бувши підлітком, засмучувала її своєю поведінкою, тікала з дому з подружками. Тільки мати вміє любити свою дитину будь-якою. Такий погляд був зараз у Джілани. Від неї віяло в цей момент саме материнською турботою.

Я рвучко обійняла її.

– Дякую за все, – прошепотіла.

– Ну, годі тобі, вогкість розводити, – пробурчала шаманка. – Ходімо вже. Чекають тільки нас.

– Так, звичайно, – я змахнула сльозинку й знову пішла трохи вперед.

***

Легкий білий сарафанчик з лляної тканини, який дала мені Джілана, вигідно підкреслював мою фігурку, на ноги я взула плетені сандалі, в них було зручно пересуватися по нерівних стежках селища.

Я почула звуки легкої музики й переговори. Через кілька хвилин ми вийшли на велику площу. Вона нагадувала за стилем амфітеатр.

Тут було багатолюдно, одягнені всі в основному у легкі сукні чи костюми, більшість була без взуття, деякі ж – в легких сандалях.

У центрі було розташоване невелике підвищення, де був встановлений музичний центр та стояло кілька стільців. На одному з них сидів сивочолий чоловік, по праву руку від нього – двоє молодих хлопців, два місця зліва пустували.

Жителі селища нічим не відрізнялися від простих людей, з якими мені доводилося зустрічатися раніше. Тільки я знала, що всі вони – перевертні, здатні перетворюватися у величезних, граціозних і, можливо, хижих та небезпечних кішок.

Помітивши нас, гомін спинився, і всі як один обернулися на нас. Ми пройшли до цього самого чоловіка та зупинилися навпроти.

– Доброго вечора, Ільмигане!

– І вам, доброго вечора, чарівні пані! – чоловік встав та підійшов до нас. Поцілував ручку Джілані, потім підійшов до мене. Я невпевнено простягнула йому свою руку, і він торкнувся моїх пальчиків губами.

– Радий бачити у своєму племені, Серафимо! Ласкаво просимо додому!

– Дякую, – кивнула я, абсолютно не знаючи, як себе поводити.

– О, прошу тебе, не варто соромитися, – вивів мене він зі стану ступору. – Сідайте! – Він вказав рукою на вільні крісла, і ми обережно сіли.

Ільмиган залишився стояти, звернувшись до свого племені з промовою.

Я не вдавалася в сенс слів, розглядаючи все довкола. Мені було цікаво вивчати, ніж слухати промови на свою адресу, що мене слід поважати й оберігати, чогось там вчити та ні в якому разі не заподіювати шкоди.

Я розуміла, що це більше формальність. У будь-якому колективі завжди знайдуться ті, хто буде мене любити, й ті, хто буде люто ненавидіти. Це закон життя. І він однаково працює скрізь, щоб не говорила Джілана.

І тут мій погляд зупинився на одному хлопцеві. Він сидів на третьому ярусі прямо навпроти мене. Ці очі, зачіска... Все це здалося мені смутно знайомим. Я намагалася гнати від себе припущення, від яких боляче стискалося серце. Не може бути. Цього просто не може бути!

Він помітив мій пильний погляд та відвів очі вбік, шепнувши щось своєму сусідові, він встав й пішов до виходу.

Значить, це правда? Але як він міг? Він знайшов мене?

Серце шалено калатало в грудях, на очі навернулися сльози, повертаючи мене в минуле, в ті дні, коли я пережила найбільший жах мого життя – зраду Артура.

Я не розуміла, що він робить в племені, як тут опинився.

Мій стан помітила Джілана.

– Дитино, що з тобою? Привид побачила? Ти дуже зблідла.

– Здається, так. Я зараз побачила того, хто завдав мені багато болю й страждань...

– Ну, тобі здалося, напевно, від страху.

– Боюся, що не здалося.

Тим часом Ільмиган закінчив свою промову, допоміг мені встати й ще раз представив усім.

Народ поплескав в долоні, дехто навіть посвистів, а потім знову включили музику – почалися танці.

До мене почали підходити дівчата та хлопці. Вони щось розпитували, але я продовжувала вишукувати серед них Артура.

– Привіт, я – Емілія, – худорлява дівчина з довгим чорним волоссям в короткій блакитній сукні й туфлях на невисоких підборах встала напроти мене й простягала руку.

– Привіт, – відповіла я і потиснула руку, – Серафима.

– Приємно познайомитись, – посміхнулась вона. – Я дуже рада, що ти до нас приєдналася. Якщо щось потрібно, звертайся.

– Добре, дякую.

– Еміліє, ну, чого ти налетіла на дівчину, – до нас підійшов білявий хлопець із зачіскою ірокез. Це був один з тих чоловіків, що сиділи поруч з Ільмиганом.

– Горолло, тобі-то що? Думаєш, раз ти син альфи, то вона тепер твоє надбання?

– Що за дурниці ти верзеш, Еміліє! – зморщив хлопець ніс. – Я просто хочу познайомитися.

– Вибачте, я вам не заважаю? – розглядаючи хлопців та дівчат, несміливо запитала я.

– Ой, вибач, – хлопець тут же підскочив до мене, – мене звуть Горолла, але для всіх я просто Гор.

– Фіма, – відповіла я, усміхаючись.

Нас вже обступили щільним колом. Ніхто не поспішав танцювати чи розходитися. Всі почали називати свої імена, але в якийсь момент мені довелося їх зупинити.

– Чекайте-чекайте. Не всі одразу. У мене вже каша в голові. Давайте поступово всі перезнайомимося.

– І правда, – вигукнув Гор. – Налетіли на дівчинку, немов ворони.

Почулися обурення й лайка.

– Друзі, ходімо в клуб! – запропонувала Емілія та сплеснула в долоні. – Я сподіваюся, ти не з тих, хто рано лягає спати? – дівчина подивилася на мене.

– Коли як, – усміхнулася я.

– Значить, сьогодні ляжеш пізно, – підсумувала дівчина.

– Ходімо! Ходімо! – підтримала її інша молодь.

Гор тут же взяв мене під руку.

– Дозволиш скласти тобі компанію?

– Спробуй, – знизала плечима я.

Під регіт інших ми всі рушили вулицями селища.

– Добре сміється той, хто сміється останнім, – обернувся Гор та показав язика тим, хто йшов позаду нас.

Дорогою Гор розповів мене геть усе – хто є хто й що є що в селищі Білих Пантер. Тепер я знала, що клуб знаходиться в розважальному центрі, де крім всього є ще боулінг, басейн та тренажерний зал. На моє запитання, як у них тут з салоном краси або хоча б перукарнями, на мене подивилися здивованим поглядом й запитали, що це таке і з чим його їдять.

Я здивувалася ще більше. Як у наш сучасний вік можна не знати про перукарські чи бодай якісь косметичні процедури?

– Хочеш сказати, що твоя зачіска в тебе від природи?

– Ну, майже. Мені брат допоміг подекуди вистригти. А що?

– Та нічого, у нас в місті такі зачіски носять неформали – панки або готи. Це молодіжні рухи такі. Для них ірокез – це символ боротьби проти нав'язаних суспільством стереотипів.

Хлопець присвиснув.

– Нічого собі! Тобто виходить, що це свого роду внутрішня боротьба, але виставлена на огляд усім навколишнім?

– Ну, щось на зразок цього, – погодилася я. – Еміліє! – звернулася я до дівчини, яка весь цей час йшла слідом, прислухаючись до нашої розмови. – Скажи мені, як ви, дівчата, доглядаєте тут за собою?

– В якому сенсі? – здивувалася вона.

– В самому прямому. Та я не про купання зараз. А взагалі. Догляд за обличчям, нігтями, руками, тілом…

Дівчина дивилася на мене і не розуміла про що йдеться.

– Скажи мені, ти що, ніколи не користувалася косметикою? Тіні, туш, рум'яна, лак, врешті-решт?

– Ні, – похитала головою та, – що це взагалі таке?

– Це те, що підкреслює красу.

– Але ми й так гарні, – заперечила Емілія, – тим більше у нас тут спекотно, зайві засоби на шкірі можуть тільки викликати алергію та попрілості.

– Це, звичайно, вірно. Але якщо знати, що і як правильно використовувати, то всього цього можна уникнути.

– Навчиш? – з надією запитала дівчина.

– Неодмінно. Не дарма ж я понад п'ять років тримала свій салон краси. І до речі, у нас були темношкірі клієнтки. Та й сама я, як бачиш, зовсім не Білосніжка.

– Дівчатка, про красу ще наговоритесь, – зупинив нас Гор. – Та – да – м! Прийшли!

Ми й справді зупинилися під двоповерховим напівкруглим дерев'яним будинком.

Відрізняли його від інших будівель високі вікна, засклені мозаїчним склом, неонова вивіска «У пошуках пригод» й дві величезні пальми перед входом.

– Прошу, – Гор відкрив переді мною двері, пропускаючи вперед.

Ми опинилися в просторому холі. Тут була розташована невелика барна стійка, кілька дверей та сходи на другий поверх.

– Нам сюди, – мене потягнули вліво, і ми перейшли в простору залу. Танцювальний майданчик, яскраві прожектори та зручні м'які диванчики зі столиками по всьому периметру. За кожним столиком могло розміститися шість-вісім осіб.

Вечір тільки починався. Музиканти налаштовували інструменти, офіціанти натирали столи. Тут всі були з племені пантер. Тут всі були особливі. Не знаю як, але я відчувала це.

Горолла допоміг мені влаштуватися на дивані, поряд сіли Емілія, троє хлопців й дві дівчини.

Інші теж розбилися на невеликі групи та зайняли місця поруч.

На мене кидали різні погляди – від добродушних до уїдливих. А мені було все одно. Я звикла до будь-чого й спокійно сприймала все, що відбувалося. Принаймні, поки що.

Нам принесли коктейлі.

– За тебе, Серафимо! За твоє нове життя в новому племені! – сказав перший тост Гор.

– Дякую! – кивнула я. – Дякую за те, що прийняли мене.

– Дурниці. Після тієї трагедії ми раді, що змогли тебе знайти, – втрутився в розмову мовчазний хлопчина, що сидів поруч з Емілією.

– Таріку, не треба зараз про це, – попросив Гор.

Той опустив очі.

– Вибач.

– Ой, хлопці, це ви мене вибачте, не треба через мене сваритися!

– Фімо, не бери в голову, – приєдналася Емілія.

– Ходімо танцювати, – запропонував Горолла. – Ти дозволиш? – хлопець простягнув мені руку.

– Звичайно! – погодилася я й прийняла запрошення.

Ми закружляли в повільному танці під романтичну мелодію в ритмі вальсу.

Рухи Гора були дуже витонченими, плавними. Я відчула себе дуже ніяково: так рухатися в такт музиці я не вміла.

– Що трапилося? – шепнув він мені, коли я раптово зупинилася посеред танцполу.

– Пробач, я танцюю, як ведмідь, – ледь чутно промовила я.

– Не говори дурниць, ти відмінно рухаєшся, – відповів Гор, – ну ж, давай! Раз, два, три, – і ми знову рушили в такт музиці.

– Мені так незручно, я останній раз танцювала вальс на випускному вечорі в інституті.

– Ну, годі тобі! Танець як алфавіт, якщо вивчив, вже не забудеш – твоє тіло само підкаже, як рухатися, – в його очах промайнули завзяті іскорки. – Ходімо, присядемо.

Мелодія змовкла, ді-джей почав свою розважальну програму.

Ми повернулися до молоді. На столі вже стояли коктейлі, тарілка з фруктами, тарілка з сирною нарізкою з п'яти сортів.

– А ви добре виглядали разом, – підморгнула мені Емілія.

– Ой, я так не думаю, це був найжахливіший танець в моєму житті! – відмахнулася я й взяла тришаровий коктейль. Він здався мені цікавим та смачним.

– Обережно, міцна штука, – попередив мене Тарзаній, брат Гора й друг Емілії.

– Тоді це точно те, що мені потрібно! – я надпила тягучої рідини. Глотку обпекло. Що ж вони сюди намішали? У роті залишився нудотно-солодкий присмак банану.

Хлопці почали розпитувати мене про життя на материку. Як виявилося, ніхто з них ніколи там не бував, й дізнатися щось про життя великих та маленьких міст, де сяяли вогнями вулиці, проходили фестивалі, їздили автомобілі та стояли висотні будинки, їм було надзвичайно цікаво.

Я як могла пояснювала, розповідала про міське життя, але водночас розуміла, що їм, які виросли далеко від цивілізації, це дуже складно уявити, зрозуміти й, головне, прийняти. Так само, як мені зараз важко прийняти життя в дикій природі.

Навіяні розпитуваннями нових друзів спогади, викликали у мене пекучий біль у грудях.

Уточнивши у Емілії, де знаходиться дамська кімната, я залишила на час столик й попрямувала до виходу із зали.

Я насилу бачила, куди йду, вже на виході врізалася в спину високого юнака.

– Вибачте, – пробурмотіла я та спробувала його обійти.

– Фімо, – пролунав знайомий голос над самим вухом. – Рідна моя, привіт, – хлопець, на якого я налетіла, обернувся й тепер на мене дивився Артур власною персоною.

Та ж скуйовджена зачіска, прямий ніс, високі вилиці... Рвані сині джинси – мода великої землі – й червона футболка з мордою білої пантери. Я пам'ятаю її. Він завжди любив цю річ та носив майже не знімаючи.

– Ти? Що ти робиш тут? Як знайшов мене? – я накинулася на нього з розпитами. Боляче! Як же боляче бачити його знову!

– Фімо! Зачекай, вислухай мене, я можу все пояснити...

– Пояснити? Що ти хочеш мені пояснити?

Хлопець схопив мене за руку й вивів із зали в просторий хол. Ми зупинилися біля великого вікна. Я втупилася в нічний пейзаж. Дивно, але крізь кольорове мозаїчне скло можна було розглянути околиці.

– Не хочеш розмовляти зі мною, так? – тихо вимовив він, залишаючись за моєю спиною.

– Ні.

– Я так і знав. Але я й не наполягаю. Прекрасно знаю, як підло та низько я вчинив з тобою. Але повір, так було треба...

– Потрібно? Кому? Тобі? – я різко обернулася.

– Ні, тобі! Це було потрібно тобі й... всім нам, – ледь чутно додав він та зробив крок до мене.

– Не підходь! – я виставила руку вперед. Артур завмер.

– Добре, тільки дозволь мені, нарешті, все пояснити. Я не міг раніше сказати. Зрозумій же! Все повинно було саме так статися! – він помітно нервував.

– Тобто ти з самого початку все знав? Все знав й брехав мені? Безсоромно брехав весь цей час, що ми були разом?

– Я не брехав тобі, я просто не міг сказати всієї правди. А все інше, мої почуття, моє ставлення до тебе – це все щира правда.

– Та невже? А як же твоя остання постільна іграшка, Еліна? Теж правда?

– Вона сама прийшла! – він стиснув руки в кулаки до хрусту кісток. – І я дуже сильно шкодую, що повівся на неї, подався спокусі...

– І ти ще говориш про почуття! Хтивий самець!

– Навіть сперечатися не буду, – пробурмотів він. – Я винен, але скажи мені, у мене є шанс?

– Шанс на що? – не зрозуміла я.

– Заслужити на твоє прощення, – тихо сказав Артур.

– Ні. Я ніколи не зможу забути всього того, що ти наробив. Ти позбавив мене всього, що у мене було! Ти зламав мене, моє життя! Знищив, розтоптав мене й мої почуття! Невже ти цього не розумієш?

– Це не так, Серафимо. Я відкрив тобі шлях до твого справжнього життя! Я повернув тебе в твоє рідне середовище! Я, як ти напевно вже зрозуміла, біла пантера. І ти теж. Ти одна з тих дітей, які були викрадені два десятки років тому. Я був посланий відшукати тебе. І знайшов. Але все зайшло надто далеко. Поки я виконував завдання, розробляв план, щоб повернути тебе в плем'я, закохався, як хлопчисько. І, повір, я шкодую, що мені довелося зробити тобі боляче... Вибач мені, якщо зможеш...

З цими словами він розвернувся і пішов. А у мене підігнулися ноги, і мені довелося схопитися за підвіконня, щоб не впасти. Сльози градом котилися з очей. Його слова знову розірвали всю мою душу на шматочки.

– Серафимо? – до мене підійшов Гор. – Що з тобою сталося?

– Артур... – тихо схлипнула я...

– Що тобі зробив цей слідопит? – пробурчав хлопець.

– Він... я... Я любила його, а він... Він мене знищив... Він розорив мене... Залиш мене, будь ласка, саму. Йди. Я додому хочу. Йди!

Я повернулася до вікна.

Горолла нікуди не пішов. Він просто став поруч, взяв мене за руку й тихо сказав:

– Я проведу тебе, ходімо. І знай, що ти можеш розраховувати на мене. У будь-який час.

Я лише кивнула.

Трохи згодом, коли я заспокоїлася та привела себе в порядок, ми вийшли з будинку й пішли по нічному селищу на околицю, до хатинки Джілани.

По дорозі ми майже не розмовляли. Я все думала про Артура, його слова, зізнання й про те, що все, що відбулося зі мною, було сплановано. От тільки ким? Зрозуміло, що не сам Артур все це придумав. Зі слів Горолли я зрозуміла, що він лише підлеглий, слідопит, на зразок поліцейського або шукача. Найманець, одним словом. Але кому й головне – навіщо – я знадобилася? Нехай мене викрали в дитячому віці, і я зовсім не пам'ятаю цю частину свого життя, але навіщо мене потрібно було повертати в плем'я? Навіщо шукати? Кому я потрібна тут зараз? Адже я жила зовсім інакше, я – міська. А тут джунглі, племена, перевертні... Все це чуже мені. Геть чуже!

– Ну, от ми й прийшли, – промовив Гор, коли ми підійшли до будиночка шаманки.

– Дякую, що проводив й вибач, що я ось так втекла...

– Дурниці. Це ти нас пробач, налетіли на тебе... Ти ще не адаптувалася до нашого життя. Але ми допоможемо тобі. Всі разом. Ми впораємося, чуєш? – він підняв пальцем моє підборіддя й заглянув в очі. Я лише кивнула у відповідь, – от й чудово. Іди, відпочивай. Вистачить на сьогодні вражень.

– Па-па! На добраніч, – відгукнулася я та увійшла в хату.

Джілана сиділа за столом й пила чай. В хаті лунав аромат меліси й лайму.

– Нагулялася вже? Рано ти, не чекала ...

– Так, втомилася. Ось й пішла з вечірки.

– Мені-то не бреши. І сама собі також. Сідай-но. Чаю наллю. А ти муки свої душевні мені розкажи, може, пораду дам або допоможу.

Я слухняно сіла за стіл, оскільки розуміла, що заснути зможу навряд чи.

– Артура я бачила, говорила з ним ...

– Невже образив тебе? – стурбовано запитала Джілана.

– Було діло. Тільки ще там, в місті ...

– Ось воно що ... А я все думаю, що ж за рана така душевна у тебе ... – жінка поцокала язиком й через кілька хвилин промовила, – ось що, дівчинка, не тримай на нього зла. Добре він до тебе ставиться. То, що сталося – не його провина та й не твоя. Ви стали заручниками обставин, жертвами тих негідників, хто влаштував полювання за нашими шкурами. Ти повернулася, він допоміг у цьому. Те, що тобі довелося заплатити за це своїм добробутом й певною посадою в Атіарні, що ж – так було потрібно. Задля тебе в першу чергу. У тебе є час все осмислити та прийняти. Квапити не буду. Всьому свій час. А тепер, допивай чай й спати!

Я слухняно допила свій чай та попленталася у кімнату.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.