Розділ 2

Тук-тук... Тук-тук... Тук-тук... – Стукають колеса.

Я прогнала спогади геть.

Дощ не думав закінчуватися. Я перевернулася на спину та прикрила очі.

Під розміряне погойдування вагона я не помітила, як сон захопив мене у свої обійми. Він немов врятував мене від дикої порожнечі всередині, від страшних спогадів останніх днів.

Розбудив мене гучний голос провідниці, що проходила вздовж купе:

– Чай, кава!

Я розплющила очі. Ми стояли на станції. Вчора я навіть не запитала, в який бік Атіарни я їду – мені було все одно. Зараз же стало цікаво, де ж він, цей Дебрен, де я опинюся.

На пероні людей майже не було, та й будівля вокзалу була невеликою. Дерев'яний будинок, кілька лавок, годинник під дахом, стрілки якого показували рівно вісім годин. Судячи з усього, це невелике містечко, а може навіть село якесь.

– Вибачте, а що за станція? – запитала я у провідниці, коли та знову підійшла до нашого купе та поставила дві кружки чаю для літньої пари. Старенька вже метушилася біля столу, розкладаючи бутерброди. Дідок читав газету.

– Село Зелений Бір, – відповіла дівчина, – стоянка ще п'ять хвилин. Але виходити не рекомендую, тут немає торгових точок.

– Дякую. Скажіть, а до Дебрена далеко?

– До вечора прибудемо, – кинула та, – чай, каву будеш?

– Каву, будь ласка.

Провідниця вийшла, а бабуся звернулася до мене.

– Злазь, давай з нами поснідаєш, а то он яка бліда та худа.

Мій шлунок зрадницьки забурчав. Я дійсно їла востаннє вчора вранці. Але зізнаватися не стала, лише приєдналася до своїх сусідів по купе. Вони пригощали, а я була зовсім не проти зараз трохи поїсти.

– Я чула, ти їдеш в Дебрен? – старенька вирішила поговорити зі мною.

– Так. Ніколи не була там, ось вирішила подивитися.

– З власної волі туди не їздять, – пробурмотіла вона.

– Он як? Що ж це за місце таке?

– Подейкують навіть, що воно прокляте...

– Я не вірю в такі речі, – відмахнулася я.

– А це даремно, дитинко. У вищі сили та чаклунство треба вірити. Давно це було, років двадцять п'ять тому, ти й не пам'ятаєш цього, ймовірно, адже зовсім крихіткою була... – бурмотіла баба, немов сама собі.

– Що було-то, бабусю? – вирішила підштовхнути її до розповіді. Мені стало дуже цікаво дізнатися бодай щось про загадковий Дебрен.

– Як ти вже, мабуть, здогадалася, Дебрен – це невелика держава, що розташувалась на півдні Атіарни.

– Держава? Я думала, це місто.

– Ну, можна сказати, що це місто-держава. Але взагалі-то – це джунглі, де вже не залишилося людських поселень. Там любили спостерігати та полювати на унікальних тварин – білих пантер.

– Білих? Я ніколи не думала, що пантери бувають білими.

– Бувають, дитя, бувають. Я сама їх бачила. Великі білі кішки, а деякі білі з чорними плямами. Граціозні, пластичні та дуже миролюбні. Вони ніколи не нападали на людей, що багато років спостерігали за цими красивими створіннями природи. Але пізніше знайшлися й ті, хто став на цьому заробляти. Тварин стали знищувати. Нещадно, величезною кількістю, не шкодуючи навіть кошенят.

Перелякані тварини, у яких забирали потомство, почали нападати на людей, на найближчі поселення. Багато працювали ми над тим, щоб ізолювати або хоча б обмежити доступ в Дебрен – саме так назвали тоді ці джунглі.

І тепер залишився лише цей поїзд, який доїжджає до кінцевої станції та їде назад, не затримуючись ні на хвилину. Ти смілива, що вирішила відправитися туди. Що ти шукаєш в цьому дивному, дикому та дуже небезпечному місці? Ти не схожа на вбивцю ... – стара примружилася.

– Я їду починати нове життя. І якщо я опинюся серед звірів, напевно, це кращий варіант для мене. Люди виявилися занадто жорстокими.

– Не треба всіх гребти під одну гребінку, – поцмокала стара. – Але я не буду відмовляти тебе. Не маю права. Їдь туди, куди кличе тебе твоє серце, тільки тоді ти знайдеш правильний шлях й своє щастя.

З цими словами стара замовкла і, влаштувавшись на полиці, відвернулася до стінки та захропіла.

Я трохи подивилася в вікно, розмірковуючи над словами цієї чудної бабусі та пішла в кінець вагона, вмитися й привести себе до ладу.

Залишок шляху я провела лежачи на своїй полиці, розглядаючи пейзажі за вікном.

Сусіди мої вийшли ще опівдні, я їхала сама. До кінця шляху спорожнів весь вагон. Лише провідниця, що збирала білизну, кидала на мене невдоволені погляди. Можна подумати, що я єдина з усього складу на 18 вагонів їхала в цей загадковий Дебрен.

Знову стемніло. По всьому вагону запалилися м'які стельові світильники.

– Може тобі чаю зробити? – в моє купе заглянула провідниця.

– Не відмовлюся, – відповіла я.

– Я миттю.

Через кілька хвилин дівчина повернулася з двома чашками чаю.

– Не проти, якщо я складу тобі компанію?

– Ні.

– Дякую. Знаєш, ти перша на моїй практиці, хто доїжджає до останньої станції.

– Такий рідкісний маршрут?

– Так. І знаєш, я тобі трохи заздрю. Я теж хотіла б глянути хоч одним оком. Але боюся цих підступних пантер.

– Я вже нічого не боюся.

– Тоді удачі тобі!

– Дякую!

Далі ми пили чай мовчки, потім провідниця пішла, залишивши мене саму.

Провідниця знову зайшла в моє купе близько одинадцятої вечора, поїзд знизив швидкість, що говорило про наближення зупинки.

– Збирайся, через п'ять хвилин прибуваємо. Поїзд стоїть одну хвилину та їде назад.

Жебракові зібратися – тільки підперезатися, як кажуть у народі. Я зістрибнула вниз, взулась та вийшла в тамбур.

Провідниця сунула мені в руки пляшку води.

– Бери, згодиться.

Я вдячно кивнула та прибрала її в рюкзак. Дівчина має рацію. Невідомо, що чекає на мене в цих джунглях.

Я марно намагалася розглянути бодай щось за скляними дверима потягу.

Непроглядна темрява та лише тіні величезних дерев миготять.

Зупинка.

– Поїзд доходить до цієї станції один раз на місяць, в останню суботу об одинадцятій ночі. Якщо надумаєш повернутися, приходь.

– Дуже дякую!

– Нехай щастить! – посміхнулася провідниця та відчинила двері. Я зробила крок на дерев'яну платформу.

Двері зачинилися, поїзд зі свистом дав задній хід. Я роззирнулася.

Дерев'яна платформа місцями поросла мохом, деякі дошки прогнили й провалилися. Дах зламаний, балки тримаються буквально на чесному слові.

Тут було спекотно. Навіть ніч не давала очікуваної прохолоди. Ні найменшого подуву вітру.

Навколо мене величезні розлогі дерева й темрява. На небі ані зірок, ані місяця. Мої очі вже звикли до темряви, і я могла розгледіти хоч якісь об'єкти за декілька кроків від мене.

Неподалік пролунав шерех, я здригнулася від несподіванки. Промінь світла засліпив мене, і я заверещала від жаху.

– Не кричи, я не ображу тебе, – прошамкав чийсь голос. – За тобою прийшла. З самого ранку ми чекаємо на гостей.

До мене підійшла жінка. Вона висвітлила мене своїм ліхтарем. В промені світла я змогла трохи розгледіти її.

Висока, худорлява, темношкіра жінка, вища за мене майже на голову. Волосся сплутані й патлами розвиваються в різні боки. Широка сорочка, невизначеного кольору, довга спідниця, босі ноги. Голову вінчає різнобарвна пов'язка. На грудях бовтається круглий дерев'яний медальйон.

– Ви хто? – ошелешено запитала я.

– Біла шаманка місцевого племені Білих Пантер, Джілана, – представилася вона.

– Шаманка? Племені? – повторила я. – Це Дебрен? – вирішила уточнити.

– Дебрен, – кивнула вона.

– Але мені говорили, що тут немає людей ...

– Людей тут немає, тебе не обманули, – спокійно відповіла шаманка.

– Але ви ж ...

– Не все так, як тобі здається, дівчинко, йди за мною. Досить розмови розмовляти. Ніч вже. Ще трохи й полювання почнеться. Треба встигнути до селища дійти.

– А воно далеко? – схвильовано запитала я.

– Близько пів години ходьби звідси. Ходімо вже! – підвищила голос Джілана.

Жінка освітила ліхтарем полустанок. І я побачила, що залізниця обривається буквально метрах в двадцяти від місця, де зупинився мій вагон. Далі починається ліс.

Мені стало моторошно. Що це за місце? Куди мене занесло долею? І що чекає на мене завтра?

Я не могла знайти відповіді на ці питання, лише пішла слідом за цією шаманкою. Ночувати в лісі, де полюють хижі тварини, мені зовсім не хотілося.

***

Жінка йшла дуже швидко, я ледве встигала за нею. Її потужний ліхтар освітлював дорогу попереду. Хоча вузьку, порослу травою, стежинку складно назвати дорогою.

Нас оточували з усіх сторін баобаби. Саме так назвала дерева Джілана. Товстий високий гладкий стовбур і розлога крона, що, здавалося, діставало до неба. Дивовижні дерева-велетні, немов вартові цього місця, височіли вздовж стежки, якою ми йшли.

Шаманка йшла, не озираючись, буркотіла щось собі під ніс. Я ж, незважаючи на непроглядну темряву, намагалася вловити силуети, звуки, шерехи, весь час озираючись по сторонах.

Але було тихо, лише зрідка, до мого вуха долинало стрекотіння або ухання пугача.

І ось ми опинилися на околиці якогось поселення. Дерева розступилися, пропускаючи нас на величезну галявину, де були розташовані хатинки. Тут було набагато світліше. Ліхтарі освітлювали дашки й доріжки, посипані білим річковим піском.

Я розгледіла дерев'яні будиночки з різьбленими віконницями на вікнах, лавочки, навіть квіткові клумби. Ані душі навколо. Навіть у вікнах не горить світло.

– Прийшли, – видихнула шаманка та сіла на лаву біля першого ж будиночка.

– Тут нікого немає?

– Тут повно народу, – обурено відповіла жінка.

– Невже всі сплять?

– Ну, хто спить, а хто й на полюванні, – відмахнулася вона.

І тут, ніби на підтвердження її слів, я почула гарчання десь зовсім поруч.

– Ну, ось. Пантери вийшли на полювання.

– Тоді ходімо швидше до хати, я не хочу стати їх вечерею, – прошепотіла я.

Стара голосно розсміялася. Потім подивилася на мене:

– Дурна ти ще, нічогісінько не розумієш, не знаєш. Ех, скільки ж часу вже пройшло?.. Вони тебе не чіпатимуть. Ти для них своя. Розумієш? А своїх навіть тварини не їдять.

– Своя? Тварини?

Я взагалі перестала що-небудь розуміти.

– Гаразд, гаразд. Не буду я тебе більше мучити. Бачу, що ти втомилася, та й сталося з тобою щось жахливе. Ходімо в хату, зроблю тобі чаю з травами, а потім ляжемо спати. Вранці вирішимо, що робити далі.

Жінка піднялася з лавки, відкрила двері, просто натиснувши на ручку, клацнула пальцями, і у приміщенні спалахнуло світло.

– Заходь, любо гостя, – вона жестом запросила мене всередину.

Я пройшла всередину, й двері за моєю спиною самі собою зачинилися. Я здригнулася від несподіванки та обернулася назад.

– Вітер, – байдуже промовила шаманка й підморгнула мені. – Заходь-заходь, не стій на порозі, – швидко промовила жінка.

З темної, мало висвітленою, веранди я пройшла в кімнату. Вона була простора. З меблів – тільки круглий стіл, кілька стільців навколо нього, та широке ліжко біля вікна.

З цієї кімнати виходило ще дві двері.

– Рюкзак свій знімай, та проходь он за ті дверцята, там знайдеш усе, щоб привести себе до ладу після дальньої дороги, – Джілана вказала на одну з дверей, найдальшу. – Погодь, одяг тобі чистий дам, бо твій забруднився вже, мабуть.

Бабуся зникла за найближчими дверима, але незабаром повернулася, несучи стопку речей.

– На ось, йди вже, чого стоїш, наче стовп? Я чай поки що зроблю, – вона дала мені в руки стопку одягу й буквально виштовхала з кімнати.

Приміщення, де я опинилася, більше нагадало мені східну лазню. Такі були популярні на сході Атіарни. Я там була всього кілька разів: з центральної частини, де був розташований Карасун, туди дві доби добиратися поїздом, а потім ще й через море пливти на катері. Все ж таки неймовірна наша держава! Начебто єдина, а скільки таємниць у собі зберігає!

Я уважно оглянула напівкругле приміщення, оброблене мозаїкою.

Уздовж стін стояли кам'яні лави, на яких були влаштовані дві невеликих чаші з фонтанчиком для вмивання. В кутку я помітила ще одну чашу, що нагадувала за формою унітаз. Перевіривши, я переконалася, що це він і є. Неприємних запахів каналізації тут не було, навпаки – дуже приємний аромат свіжості.

В самому центрі кімнати стояла величезна ромбоподібна лежанка й поруч з нею таз з водою й відро, кілька баночок з гелями, пінками та маслами. У протилежній частині кімнати на такому ж кам'яному диванчику стопкою лежали білі пухнасті рушники. Я підійшла до нього. Там же залишила чистий одяг, роздяглася, обережно ступивши на мозаїчну підлогу, здивувалася, що вона виявилася приємно теплою та пройшла до умивальника.

Я досить швидко привела себе до ладу: умила обличчя, вимила волосся та тіло, потім обтерлась пухнастим білим рушником, другий закрутила на голові на зразок тюрбана. Я почала розглядати одяг, що дала мені шаманка. Тут виявилися бавовняні штани з бежевої тканини, дуже тонкі й легкі, туніка кольору морської хвилі, яка на поясі затягувалася плетеним ремінцем. Не дуже стильно, але зручно. Крім цього, в стопці знайшлася ще пара футболок і спідниця.

Їх я захопила з собою, маючи намір віддати добродушній господині. Свій одяг, який я випрала в тазу, теж взяла, треба було дізнатися, де його можна висушити.

Я вже збиралася вийти з лазні, як почула голоси. Завмерла, прислухаючись.

– Зустріла дівчинку? – густий бас змусив мене здригнутися.

– Ображаєш, Ільмигане. Джілана завжди виконує доручення.

– Я ніколи в тобі не сумнівався, Джі, – голос чоловіка здригнувся. – Розкажи мені, як вона?

– Налякана, розгублена, пригнічена... А що ти хотів? Дівчинка втратила все, і що на неї чекає тут, ніхто не знає. Як її приймуть в племені? Ти не думав про це?

– Її приймуть гідно. Вона своя. Кому як не тобі цього не знати?!

– В тому-то й справа, що я знаю, – пробурчала стара.

– Що тобі відомо? – прошипів чоловік.

– Цього тобі знати не потрібно! Йди собі, дівчина буде в безпеці тільки, поки я поруч. Принаймні, перший час. А далі... Далі вона вільна сама розпоряджатися своєю Долею.

– ЩО ТИ БАЧИШ? – розділяючи слова, суворо запитав співрозмовник.

– Прийде час – сам дізнаєшся. А тепер йди. Серафима скоро повернеться з лазні.

У мене коліна затремтіли. Хто всі ці люди? Чому цей дивний чоловік так піклується про мене й про подальші події? В яке ще плем'я я потрапила?

Я рішуче штовхнула двері, й знову опинилася в тій самій просторій кімнаті. Джілана поралася біля печі. Чоловіка ніде не було. Невже здалося? Чи він й справді встиг вискочити з хати?

Стоп. Пічка? Я могла заприсягтися, що її тут не було.

– З легкою парою, – не обертаючись промовила шаманка.

– Дякую, – я склала одяг на лавку біля вікна. – Скажіть, а як це так? Я не бачила тут піч, коли увійшла...

– Ти не уважно дивилася, – стара обернулася. – Сідай за стіл. Чай холоне!

Вона черпаком налила з киплячого казанка в чашку ароматну рідину й поставила переді мною.

– Пий. А потім спати. Твоя кімната друга праворуч по коридору. Я вже постелила. І одяг прихопи. Твій я сама просушу.

– Дякую, – кивнула я.

Як тільки чай був випитий, я раптом зрозуміла, що дуже хочу спати. Я встала та пішла в кімнату, на яку вказала жінка.

Штовхнувши дерев'яні двері, опинилася в невеликому приміщенні з одним віконцем. Уздовж стіни стояло дерев'яне ліжко, застелене білим простирадлом, поверх якого лежали дві збиті подушки й тонка ковдра. В кутку біля дверей стояла шафа. У вікна – письмовий стіл й стілець. Я поклала на стільці одяг, натягнула футболку, залізла під ковдру, моментально провалившись у сон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.