Розділ 13

Серафима

Вночі я спала дуже погано, весь час ворочалася, мені снилася погоня, бійка, дим й вогонь.

Прокинулася ще до світанку. Тіло було вкрите дрібними мурашками.

– Мій сонячний промінчик, доброго ранку, чому ти так тремтиш? – ніжний голос Едгріфа увірвався в мою свідомість.

– Доброго ранку, янголе мій! Кошмар наснився. Я дуже боюся за всіх вас.

– Люба, ми з Ярославом зібрали найсильніших та найспритніших пантер, частина вже вирушила до кордону й будуть чекати в засідці.

– Їх не засічуть?

– Ні, Шейла створила спеціальне зілля: їх ніхто не відчує та не зможе знайти за запахом або слідами.

– Це добре…

– Як ви? Ільмиган готовий?

– Я ще не зв'язувалася з ним. Але вчора вони дуже довго працювали над планом.

– Зв'яжися зі мною, як тільки щось дізнаєшся, будь ласка.

– Добре. Ти теж ідеш?

– Я буду неподалік. Обіцяю не втручатися й не лізти в епіцентр.

– Бережи себе, інакше я просто зійду з розуму!

– Головне, щоб ти була в безпеці.

– Я буду вдома, буду чекати новин, – пообіцяла я. Хоча сама навіть не думала їх кидати. Не в моїх принципах сидіти склавши руки, коли моїм друзям загрожує небезпека.

Я встала з ліжка і, прихопивши чистий одяг, відправилася у ванну кімнату. Швидко привела себе в порядок – прийняла прохолодний душ, умилася, зібрала волосся у високий хвіст, передяглася в бриджі та тонку футболку світло-зеленого кольору, легкий макіяж поставив останню крапку в моєму образі.

Я вийшла на кухню. Джілана, як зазвичай, метушилася біля печі. Цікаво, вона взагалі спить?

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, Серафимо. Сідай-но. Будемо снідати. Нас чекає нелегкий день.

– З задоволенням. Так, день, можна сказати, стане вирішальним для подальшої долі всього Дебрену. А де Ільмиган? Що вони вирішили?

– Пішов додому, – байдуже відповіла мені шаманка, ставлячи переді мною філіжанку кави та тарілку з млинцями.

– Він зайде?

– Мабуть, що так.

– Джілано, що знову трапилося? – я щиро переживала за свою опікунку, вона стала мені близькою людиною, другом, і я хотіла бачити її щасливою. У свій найперший день, вперше побачивши її, вирішила, що вона стара бабця, настільки розпатланою вона виглядала тоді. А, може, просто хотіла здаватися такою. Зараз же – це була жінка, що трохи втомилася від побуту й самотності, але все ще красива жінка, яка потребує чоловічого тепла й опіки. Я дуже хотіла бачити її щасливою.

– Нічого, – знизала вона плечима та сіла навпроти, обнявши руками свою чашку. – Він пішов. Сам пішов.

– Ви посварилися?

– Ні, я просто попросила його ще раз подумати над тим, чи впорається Гор.

– А він... Він сказав, що це рішення не обговорюється та на переговори йде саме Горолла.

– Ви думаєте, він не впорається?

– Не знаю, я не бачу нічого. Це мене й лякає. Я хвилююся за цього хлопчиська, за Ільмигана. За всіх. Адже вони майже моя сім'я, як, втім, і інші в племені. А Горолла... Він занадто імпульсивний, що йому спаде в голову нікому не відомо.

– Так, він став дуже дивним, після того, як дізнався, що він мій брат.

– Дівчинко моя, він завжди був таким. І ця його зачіска. Бунт особистості, – вона хмикнула, – ти дивним чином стримувала його, він став більш м'яким та гнучким. Але лише на час...

– Знаєте, Джілано, мені здається, Гору просто потрібна підтримка. Ми відвертаємося від нього, лаємо, а треба підтримати, переконати його в тому, що він впорається, а ми – допоможемо. І навіть якщо він в чомусь помиляється, Гор повинен знати, що його не стануть засуджувати, просто допоможуть й підтримають. Він, як дитина, він все ще має потребу в турботі, розумінні та підтримці.

– Може ти й права, – задумливо промовила жінка. – Що ж, хай іде. Мабуть, і буде якийсь толк від цього хлопчиська.

– Дякую за млинці, дуже смачні. Я піду, хочу поговорити з Гором.

– Біжи, переказуй привіт Ільмигану.

– Обов'язково.

Я вискочила на вулицю, сонце ледве вийшло з-за обрію, повітря було прохолодним. Нарешті можна вільно дихати. Від виснажливої спеки я дуже втомилася й була рада, що наближається міжсезоння. Справ, звичайно, було заплановано чимало, але зараз головне – розібратися з Альфігоном.

Ільмиган та Горолла сиділи за столом в альтанці й бурхливо щось обговорювали.

– Доброго ранку, хлопці! – привіталася я, підходячи до них.

– Фімочко, радий бачити, – Ільмиган обійняв мене.

– Привіт, – буркнув Гор.

– Дядько, ти не міг би залишити нас з Гором наодинці? Мені треба з ним поговорити.

– Добре, тільки ненадовго. Скоро ми виходимо.

– Без проблем. До речі, Едгріф питав, як справи з підготовки?

– Скажи йому, що наш план в силі. Все, як ми домовлялися. Нехай займають позиції. А Гор через пару годин буде на місці.

– Супер.

Ільмиган шепнув щось сину, я швидко передала отримані новини Еду, ще раз попросивши його бути обережним.

– Про що ти хотіла зі мною поговорити? – Гор встав і підійшов до мене.

– Гор... Я хочу, щоб ти знав, що я вірю в тебе. Вірю, що ти впораєшся, знайдеш потрібні слова, щоб звільнити Емілію. Я сподіваюся, нам вдасться уникнути непотрібних зіткнень та війни. Менше всього на світі я хочу, щоб постраждали близькі мені люди.

– Серафимо...

– Зачекай, не перебивай, мені й так було важко зважитися на цю розмову. Так, ви всі в племені Білих пантер стали для мене рідними за ті кілька місяців, що я провела тут. Я не хочу вас втрачати. І ще, Гор. Я рада, що у мене є такий брат, як ти. Я пишатимусь тобою завжди, щоб не трапилося. І знаю, що ти впораєшся зі всім, що тобі довірив батько, з усім, що тобі довірять твої одноплемінники.

– Дякую тобі, Серафимо, – він обережно обняв мене. – Не очікував, я думав, що ти...

– Дурень ти, Горолла. Озирнись навколо – тебе всі люблять. Сховай вже свої колючки. Стань, нарешті, відповідальним дорослим чоловіком, а не примхливим підлітком.

– Я постараюся. Знаєш, мені приємно чути від тебе слова підтримки...

Я посміхнулася та наїжачила його ірокез.

– Іди, герою, сьогодні твій день й нехай він буде вдалим.

– Ви закінчили? – до нас підійшов Ільмиган.

– Так, тату, ми закінчили! – радісно відповів Гор, обійнявши батька.

– Що з тобою, сину?

– Все чудово! Тепер я просто впевнений, що у нас все вийде.

– Що ти йому сказала, Серафимо? – звернувся до мене дядько.

– Нічого особливого. Просто вселила в нього впевненість у власних силах, а ще сказала, що люблю його як брата й при будь-якому результаті сьогоднішнього дня підтримаю його.

– Всього-то? А сяє так, ніби ти погодилася вийти за нього заміж, – розсміявся Ільмиган.

– Ну, просто Гору давно не говорили добрих слів.

– Добре. Серафимо, я, сподіваюся, ти сьогодні не накоїш дурниць?

– Авжеж, дядьку! До того ж ви мені свій план так і не повідомили.

– Нічого тобі там робити. Не жіноча справа на війну ходити. Ти, здається, хотіла зробити баню? Ось тобі ключі від хати, про яку ми говорили. Іди. Якщо потрібна допомога – в селищі залишилися чоловіки, здатні тобі допомогти.

– Дякую, – я сховала ключі в кишеню. – Дядько, бережи себе. І ти, Гор, теж.

Я помахала їм рукою й вийшла з альтанки. Менше за все на світі я хотіла займатися лазнею саме сьогодні. Вона почекає. Також як й салон. Не час зараз. Ох, не час. У мене є свій план. Я пішла до Алексії. Вона обіцяла покликати ще дівчат – ми організуємо свій жіночий штаб.

Місцем зустрічі стала оселя Алексії. Я дуже здивувалася, коли серед присутніх дівчат побачила Джілану та Шейлу.

– Ну й чого ти нас розглядаєш, немов експонати в музеї? – не витримала Джілана мого пильного погляду.

– Несподівано, – нарешті змогла сказати я.

– А, як на мене, все логічно, хіба ні? – все ще не відставала від мене шаманка, – сідай швидше. Чекаємо тільки на тебе.

Я не стала більше випробовувати їхнє терпіння, лише сіла на вільний стілець поруч з Шейлою.

На столі була розгорнута карта Дебрену та лежали кілька кольорових маркерів. Подекуди були позначені точки й навіть проведені лінії.

– Поки наші чоловіки організовують план-перехоплення ворога і вивільнення Емілії, ми тримаємо оборону тилу. Ми не повинні дозволити нікому сторонньому перетнути ці межі, – зазначила Джілана маркером на лінії, які чітко обводили кордони Білого та Чорного племені. Руде залишалося трохи на схід. Ось у цій точці, де водоспад, який ви всі прекрасно знаєте, розвилка доріг. Умовна. Тут вже стоять хлопці. Наше з вами завдання підійти максимально близько, щоб при необхідності надати допомогу або просто відвернути увагу.

– Хто туди поїде? – запитала я з надією.

– Алексія й Шейла, – впевнено відповіла Джі. – Вони обидві прекрасні цілительки й впораються з цим завданням.

– А решта?

– Анжела, Вікторія та Софія будуть нести дозор та передавати нам новини з кордону Рудого племені. Вони майстрині маскування, вміють безшумно підкрадатися. Крім того, обидві першокласні мисливиці та телепати.

– Залишилися ми з вами.

– Так, люба. А ми з тобою повертаємося додому. Нам належить організувати місця для поранених, приготувати запас зілля, а також їжі та пиття. Не думаю, що ця війна обійдеться малою кров'ю.

– Але ж я ...

– Я знаю, що ти готова кинутися рятувати всіх навколо. Але ти недосвідчена та юна. В тобі зараз говорить азарт та жага помсти, а це найнебезпечніше, що може бути. Та й від тебе толку на кухні більше буде. Ти вариш відмінні зілля та настоянки! А твої трав'яні відвари і шампуні вже є в кожному будинку. Такими темпами недовго вийти і за межі Білого племені, – вона лукаво мені підморгнула. – Так, дівчатка, всі все пам'ятаємо, еге ж? Зв'язок – кожні п'ятнадцять хвилин, при форс-мажорі – негайно. По місцях! – скомандувала шаманка, і всіх як вітром здуло.

– Це як мінімум нечесно! – зітхнула я. – Я... Я хотіла...

– Люба моя, – Джілана по-материнськи тепло обійняла мене. – Я дуже прошу – не засмучуйся. Сама подумай, кому буде легше, якщо ти знову постраждаєш? Та Ільмиган з Едгріфом мені голову відірвуть, а Гор потім ще додасть. Ми всі дуже любимо тебе!

– Ага, і тому робите з мене тепличну рослину!

– Дурна! Твоя місія – одна з найважливіших. Ти приготуєш обід для тих, хто захищає нас. Це не менш цінне, повір мені. Голодний звір – злий звір. Запам'ятай це.

– Ну добре. Тоді ходімо додому. На нас чекає чимало турбот. Таку ораву прогодувати ще те випробування!

– Я рада, що ти усвідомила це, дівчинка моя. Пішли.

Неподалік від будинку Джілани справді знаходився лікарняний корпус – в ньому вже кипіла робота. Двоє жінок намивали підлогу, протирали меблі й застеляли ліжка чистою білизною. Тут дійсно готувалися до того, що будуть надходити поранені. Джілана, роздавши додаткові вказівки, повела мене у свою хату.

Швидко розвела вогонь в печі, поставила на неї величезний казан з водою.

Я сиділа на лавці, спостерігала, як вправно вона орудувала кухонними лопатками та ополониками, каструльками та сковорідками, розставляючи їх на припічку та наповнюючи вмістом. Вона вручила мені ступку й пучок з травами, які необхідно було подрібнити, а потім розтерти в порошок.

Але я знала й одну хитрість – заклинання, яке потрібно читати при цьому, тоді зілля виходило сильнішим

Поки я займалася підготовкою зілля, на грубці забулькала каша в казанку, засмажилося м'ясо, закипів відвар.

Джілана методично доповідала мені, про що їй повідомляли дівчата. Мені все ще важко було налаштуватися на хвилі зв'язку з усіма перевертнями в племені. Але мені вистачало тих повідомлень, що надходили від Еда.

Поки все було за планом. Горолла зайшов в будинок Альфігона і ще не виходив. Переговори тривали понад годину. Всі були напружені до межі.

***

Едгріф.

У мене вийшло переконати Шейлу, а за її допомогою й Джілану, що Серафимі нема чого робити поблизу кордонів. Вже не знаю як, але цим мудрим жінкам вдалося залишити її на території племені. Тепер вони готують обід та зілля для постраждалих.

Але я все одно хвилююся: страшно навіть уявити, що я можу втратити цей сонячний промінчик, який осяяв моє життя.

Ми з хлопцями оточили резиденцію Альфігона. Саме так. Він збудував для себе цілий замок з неприступними стінами. Навіщо ці понти? Що він хоче показати? Свою велич? Але кому? Перед ким виставлятися? Плем'я й так йому підпорядковується беззаперечно, немов він ідол який чи божество. А насправді він просто схиблений на владі й могутності, вседозволеності та безкарності. Тільки Альфігон прорахувався, вірячи у все це. Він не врахував, що не єдиний правитель в цьому світі, є також ті, хто сильніші та мудріші за нього. І дуже скоро він це побачить і, сподіваюся, зрозуміє.

Очікування зводило з розуму. Горолла, отримавши останні настанови від мене, вже довгий час був всередині. Ільмиган теж нервував. Я заспокоював його, як міг, запевняючи, що Гор впорається.

Нарешті двері відчинилися. На порозі замку стояли Гор та Емілія. Він підтримував її за талію, вона виглядала наляканою та була дуже блідою. Слідом за ними вийшли Артур й Альфігон.

– Ти ж розумієш, що я відпустив її не просто так. Обмін повинен відбутися сьогодні вночі. Якщо Серафима не прийде, ти й твоє плем'я, а також плем'я ваших помічників будуть нашими ворогами! Весь Дебрен затрясеться від криків війни!

– Альфігоне, я ще раз тобі повторюю: ти ніколи не отримаєш Серафиму!

– Значить, буде війна, – спокійно відповів той.

– Війна, в якій ти програєш, – холодно вимовив Гор, а я йому подумки поаплодував. Хлопець подає великі надії.

– Це ми ще подивимося. Артуре, готуй наших. Опівночі, біля водоспаду. І тільки посмій не прийти!

Гор нічого не відповів на цей закид, лише підхопив на руки заслаблу дівчину й пішов стежкою до воріт. Альфігон та Артур сховалися в замку.

Так, на нас чекає складна ніч. Роздавши вказівки дозорним, я побіг йому назустріч, туди ж вже поспішала Шейла.

Емілія була геть слабка, ми змогли влити їй трохи настоянки та обережно викласти на стіг сіна в поле, яке починалося відразу за останніми будинками Рудого племені.

– Ми не зможемо донести її до будинку Джілани, – похитав головою Гор.

– Потрібні віз й коні, – констатував я. – У нас є в селищі. Я дам розпорядження.

– Дякую, – кивнув Гор, – Тримайся, Еміліє, скоро все буде добре. Заради мого брата прошу. Він тебе дуже любить, – звернувся він до дівчини, ніжно погладивши її по волоссю.

Шейла розштовхала нас невдоволено бурмочучи:

– Дівчинці потрібен спокій. Ідіть краще в селище, попередьте всіх й відпочиньте. На всіх нас чекає важка ніч. Ми з Алексією впораємося самі.

Я неохоче піднявся, кинувши погляд на дівчину, подумки побажав їй швидше одужувати. Зв'язавшись з Ярославом, дізнався, що з Чорного вже виїхали хлопці на возі й скоро будуть тут.

– Шейло, везіть дівчину до Джілани, я їй скажу, щоб все було готове до вашого прибуття.

– Авжеж, не хвилюйся, Ед!

– Я знаю, що на тебе можна покластися, удачі, Шейло.

– Спасибі. І тобі теж.

– Дякую. Гор, Ільмиган, ходімо, нам треба повернутися.

Батько з сином стояли осторонь й тихо розмовляли. Я був радий, що Горолла зміг виконати завдання, він впорався, хоч Альфігон виявився хитрим й підступним. Він кинув нам виклик. Ми його прийняли. І ми вистоїмо проти нього, незважаючи ні на що.

– Едгріфе! – кинулася мені на шию Серафима, ледь ми з'явилися на порозі будинку шаманки Білого племені. – Чому ти поза зоною? Я не могла зв'язатися з тобою!

– Пробач, – обіймаючи дівчину, промовив я, – думки були зайняті зовсім іншим, я не чув тебе.

– Все так погано? – тут же запитала вона, не поспішаючи вириватися з моїх обіймів.

– Боюся, що так...

– Що? Що сталося? Емілія? Вона... Адже Шейла...

– Ні, з Емілією все буде добре. Ці мерзотники не годували її, вона ледве тримається на ногах. І, схоже, вони застосовували ще й магічний вплив. Її аура вся рвана, Шейла пізніше скаже точніше. Але найближчими днями їй потрібен стаціонар.

– Я подбаю про неї, – запевнила Джілана. – Дитинко, нагодуй чоловіків, я зараз повернуся.

Шаманка вискочила за двері, Ільмиган з Гором вже сіли за накритий до обіду стіл.

– Ходімо? – покликала мене Фіма.

– Звісно! Тим більше нам є що тобі розповісти.

– Ти мене лякаєш! – вигукнула дівчина.

***

Серафима

Я вивільнилася з обіймів Еда й суворо подивилася на нього.

– Маленька моя, я все тобі розповім, але після обіду. Ми страшенно втомилися. Краще скажи, як ти?

– Після того, як наш зв'язок перервався, дві години я не могла знайти місця, тинялася з кутка в куток по кухні. Все падало з рук, зілля втекло, Джілана тільки злісно сичала на мене, запевняючи, що я даремно так переймаюся та все добре з моїм хлопцем. Емілією вже зайнялася Шейла та з Чорного їде транспорт, який доставить її сюди. Але я не могла заспокоїтися. На душі було тривожно. Ти не уявляєш, як я за тебе хвилювалася! – накладаючи йому рагу, зізналася я.

– Я можу уявити, що ти відчувала, – спокійно відповів він. – Тільки ось найстрашніше ще попереду!

– Не лякай мене!

– Дівчинко моя, заспокойся та присядь, – втрутився у нашу розмову Ільмиган.

– Дядьку? – перепитала я.

– Серафимо, вони оголосили нам війну, – тихо сказав Гор.

– Що? – з моїх рук випала кришка від казанка і жалібно тенькнула від зустрічі з підлогою.

– Вони не можуть визнати поразки й того, що ти їм відмовила у співпраці та допомозі, й тепер хочуть показати всім нам свою могутність та силу.

– Залякати? Але ж це... – я не могла підібрати потрібне слово. – Це низько і підло! – видала я, нарешті, піднімаючи приладдя.

– Вони не знають що таке чесність, – підтримав Едгріф. – Це слово їм не знайоме. Їхні душі занадто чорні, вони сповнені ненависті, заздрості, спраги до влади.

– Точно! – підтримав Гор. – Один будинок цього альфи чого вартий. Це ж цілий замок! І його бояться всі в племені. Там всі залякані. Тиран, одним словом.

– Який жах... – зітхнула я.

– Фімо, ти не хвилюйся, адже у нас все готово. Ми розглядали цей варіант, – продовжив дядько.

– Як же так... – я сіла на лавку. – Я навіть уявити не можу, що когось із вас втрачу...

– Навіть думати про це не смій! – Едгріф притиснув мене до себе, цілуючи в маківку. – Як такі думки взагалі відвідали твою чарівну голівку?

– Ви мені дуже дорогі, хлопці.

– Заради тебе, Серафимо, всі ми виживимо й переможемо ворога! – пообіцяв Гор і посміхнувся. Щиро. Так, як посміхався в наші перші зустрічі. Невже він змінюється?

– Емілію привезли! – заглянула до нас Джілана.

– Як вона? – я підскочила. – Можна її побачити?

– Не зараз, люба, вона спить, і поруч з нею Тар. Він схвильований.

– Тоді не буду поки заважати їм. Сподіваюся, вона не сильно постраждала?

– Ні. Через пару днів вона буде в повному порядку.

– От й добре. Тепер, головне вистояти в битві сьогоднішньої ночі.

– Вистоїмо. Не сумнівайся, – запевнив мене Ільмиган.

Обід пройшов в тривожних думках. Якщо чоловіки примудрилися поїсти, зберігаючи незворушний вигляд, то я, як не старалася, не змогла проковтнути ні шматочка. Занадто сильною була тривога всередині мене.

– Дарма ти себе накручуєш, мила, – звернулася до мене Джілана. – Тобі теж потрібні сили.

– Не можу... Як подумаю, що цей гад може зробити... Не можу, не зараз, вибач, Джілано, – я вийшла з кухні й пішла у свою кімнату. Вже біля самих дверей мене нагнав Едгріф.

– Душа моя, чому ти тікаєш?

– Пробач, я дуже боюся.

– Ми всі боїмося. Хочеш, я посиджу з тобою, поки не прийшов час? У нас є ще кілька годин.

Я подивилася у вікно. Почало сутеніти. Кивнула у відповідь.

– Хочу. Побудь зі мною.

Ми пройшли в кімнату, зручно влаштувавшись на ліжку. Я притулилася до нього, прислухаючись до його дихання, до биття серця.

Нікому не дозволю відібрати у мене мого янгола. Ця людина-перевертень, цей чоловік, що так раптово увірвався в моє життя, осяяв його, подарував мені тепло й турботу. І кохання. Я боялася нових почуттів, але водночас мене тягнуло до нього, немов магнітом. Я боялася, що втрачу його.

– Ед, поцілуй мене, будь ласка! – ледь чутно прошепотіла йому.

– Фімо, – видихнув він, і мене обпекло його гарячим диханням, – я і мріяти не міг ... Він торкнувся моїх губ ніжно-ніжно, захоплюючи за собою у вирі любові та щастя.

Скільки ми цілувалися, не знаю, але для мене час немов завмер, відсуваючи всі негоди кудись далеко, даючи нам можливість насолодитися цим моментом.

– Душа моя, – прохрипів він, нарешті, відірвавшись від поцілунку, – я навіть мріяти не міг.

– Дурний Янголе, – посміхнулася я. – Ти не уявляєш, як багато значиш для мене!

– Тепер уявляю, – міцно обіймаючи мене відповів він. – І ще я точно знаю, що у мене є сенс боротися й жити далі. Заради тебе, заради нашого майбутнього.

– Тільки спробуй не боротися, – жартівливо штовхнула його в бік.

– А ти бережи себе й не висовуйся. Біля будинку стоїть охорона. Не виходь сама нікуди. Я сподіваюся, ти чітко розумієш, що їх мета – саме ти?

– Звичайно, розумію. Не переживай, я не буду робити дурниць.

– От і добре. А тепер ще один поцілунок, і я піду, треба ще встигнути дістатися до місця зустрічі та підготуватися.

***

– Я так не хочу тебе відпускати! – ми стояли на порозі будинку, обійнявшись, дивилися, як з-за хмар вийшов Місяць. Скоро Повня.

– Я обіцяю, що повернуся живим, – запевнив мене Едгріф.

– Але ж йому потрібна я. Він не зупиниться. Він хвора людина.

– Не бійся, люба. З тобою залишиться Гор та Джілана. І ззовні будинок оточений. Ніхто не зможе проникнути всередину. А на нього чекає сюрприз.

– Який ще сюрприз?

– Я розповім тобі потім, мені цікава його реакція. Мені не хочеться залишати тебе саму, але я маю йти. Бережи себе.

– Ти теж бережи себе! – я в останній раз торкнулася його губ й зайшла в хату, через вікно, спостерігаючи, як Ед підійшов до Ільмигана.

– Вони впораються, сестричко! – до мене підійшов Гор та обійняв за плечі.

– Гор... Я... – від такого звернення мені стало ніяково.

– Вибач мені, що поводив себе як закоханий підліток. Та що там... Я і є закоханий... Сестричко. Я люблю тебе та нікому не дозволю образити.

– Горолло, – я обійняла його, – братику, дякую тобі. Я вже й не чекала.

– Тобі спасибі. Ти показала мені, що є речі важливіші за власні принципи й амбіції.

– Я рада, правда, що ти нарешті все зрозумів.

Він знову міцно обняв мене.

– Ти дивовижна дівчина, Серафимо.

– Як там Емілія? Ти був у неї? – різко перевела тему.

– Так, вона вже отямилася й радіє, що вже вдома. Тар поруч з нею. Більше їй, схоже, нічого не треба. Ще там Алексія доглядає.

– Це добре. Я так боюся за наших хлопців, Гор. Я не витримаю, якщо з ними щось станеться...

– Я теж хвилююся за всіх, Серафимо. І за тебе теж. І точно знаю, що наші хлопці зможуть захистити й відбити атаку ворога. Руді підступні, але дурні й схиблені на ідеї-фікс, абсолютно не розуміючи, що вона не життєздатна.

– Знаю, але від цього вони не стають менш небезпечні. Швидше навпаки.

– Серафимо, підемо краще чаю вип’ємо. Ти ж так і не їла нічого!

– Не хочеться.

– Дурниці не кажи. Ходімо, інакше мені потім голову відірвуть. Мені доручено піклуватися про тебе, – його очі горіли від щастя.

– Ну вже ні, відірвати голову своєму персональному захиснику я не дам. Ходімо! Тільки ти мені розкажеш, як тобі вдалося визволити Емілію, адже вони хотіли, щоб прийшла особисто я.

– Розкажу, – усміхнувся хлопець.

– Починай, я уважно слухаю, – попросила я, як тільки ми сіли за стіл та наклали собі їжі. Джілана поставила на стіл чайник чаю й теж приєдналася до нас.

– Нетерпляча! – посміхнувся хлопець.

– Дуже! – в тон йому відповіла я.

– Чим ближче я підходив до дому Альфігона, тим сильніше була тривога, але я зміг вгамувати це почуття. На подив, рудий альфа впустив мене без зайвих питань. Вислухав мою промову про закони нашого світу, стародавні звичаї, про те, що тебе йому не бачити як своїх вух, і якщо треба – нехай бере мене, я ж твій брат. У мене схожа сила. Він заіржав, немов кінь, і сказав, що не страждає тягою до мужиків й нам з ним ніколи не бути разом, і все в цьому дусі. Артур лише посміювався над його словами, поки Альфігон зло не цикнув в його бік. Ось точно, прихвостень. Ненавиджу Артура. Він – негідник та зрадник. Потім він заявив, що Емілію відпустить, занадто вже вона втомила його за добу, як виявилося. А до Повного Місяця час є. Я так розумію, суть у тому, щоб він та ти з'єдналися саме в найближчий Місяць. Він говорив щось про Вищі Сили, Справедливість... Але наостанок він оголосив війну. Напевно, тепер хоче отримати тебе по праву переможця.

– Тобто те, що було написано в записці, – блеф?

– Мабуть, так. Або ж записку писав не він...

– А хто?

– Артур.

– А навіщо йому це? – я насупилася.

– Хотів би і я це знати.

– Два недоумки! – рикнула я. – Але не може бути все так просто! Не вірю. До чого це дурне викрадення? Записка з вимогою обміну? Ця заявка про рівнодення й особливу ніч?

– Хотів би я й сам це знати, – знизав плечима Горолла. – Можливо, саме сьогоднішня ніч дасть відповіді на ці питання.

Далі чай ми пили мовчки. Джілана лише хитро зіщулилася, але не коментувала нашу розмову. Я була впевнена, що їй відомий результат битви, від цього мені ставало ще тривожніше. Адже вона, так само як і я, не може нічого змінити. Нам залишається тільки чекати.

***

Едгріф.

Ледь за Серафимою зачинилися двері, я поспішив до Ільмигана. Нам треба було скріпити наш договір про взаємодопомогу магічними печатками. Ми в присутності Тарзанія та Ярослава поставили підписи на сувої, потім залишили відбиток племінних печаток, а Шейла скріпила все це спеціальним заклинанням. Рожева хмарка, утворилася над папером, провела хитромудрі лінії спочатку в повітрі, потім відобразила променем на папері й, спалахнувши яскравим світлом, згасла.

– От і все. Тепер ми як одне ціле, – констатував Ільмиган. – Я радий, що ми знову разом. Заради миру й спокою на наших землях.

– Взаємно, Ільмигане, – потиснув його руку.

– Ходімо до водоспаду. Нам треба поспішити, до півночі залишилося трохи більше за годину.

– Авжеж!

Ми всі тут же перевернулися на пантер та побігли до вказаного місця.

Тут вже зібралися наші. Наші з об'єднаного Чорно-Білого племені. Ми з Ільмиганом вибрали найсильніших, спритних та сміливих мисливців й воїнів. Тих, хто завжди був готовий встати на захист рідних територій, а також одноплемінників. Зараз ми встали на захист миру. Миру на всіх землях нашого Дебрену, який посмів порушити один-єдиний правитель.

Суперники зібралися по іншу сторону водоспаду. Це точно знакове місце, тут навіть інша аура. Я чітко знав: результат битви вирішить все. Я розумів, що від усіх нас, від злагодженості дій буде залежати, в чиїх руках опиниться Дебрен.

Рівно опівночі з'явився Альфігон. Його пантера лінивою ходою вийшла в центр, утворилося півколо. За ним, відстаючи на пару кроків, йшла біла пантера. Артур. Це, без сумніву, був він.

Альфігон сів на задні лапи. Оглянув всіх нас і, нарешті, промовив:

– Я знав, що ви прийдете. Але не всі доживуть до світанку. Ти готовий битися зі мною, Едгріфе? Готовий показати, хто з нас двох сильніший й хто гідний головного призу – Серафими?

Я зробив крок уперед.

– Вона – не приз. І тим більше не твій. Як можна порівнювати дівчину з кубком, нікчемо? – Я глухо загарчав, впираючись кігтями в землю. Нас обступили. Я чекав, даючи йому право першим почати бій.

– Злякався, так? – вискнув Альфігон й стрибнув, я відскочив убік, так що альфа рудого племені розпластався поряд. Але швидко піднявся на лапи й знову кинувся в мій бік. Я вміло відбивав його випади, хоча й не завжди вдавалося уникати укусів та ударів, він роздер мені вухо, а я непогано зачепив його правий бік, рана кровоточила, його рухи ставали все більш змазаними.

На арені йшли також інші бої, які я міг бачити лише краєм ока. Я сподівався тільки на те, що хлопці, що залишилися в засідці недалеко звідси, не вийдуть на цю площу, а зможуть вистояти, щоб потім допомогти пораненим.

Нарешті, мені вдалося загнати супротивника між двох стволів баобабів, відступати далі було нікуди. Мої зуби клацнули біля його шиї, але не завдали смертельної рани. Він впав на бік, з рота йшла піна, я придавив лапою його хвіст.

– Цю битву виграв я, Альфігоне. Не в моїх правилах вбивати слабких, хоча ти й мерзота...

Я не встиг договорити, як зі спини мені завдали удар. Хтось стрибнув зверху, роздираючи кігтями шерсть.

Я завив, засичав та з останніх сил відкинув нахабу. Цією нахабою виявився Артур. Захисник свого боса! Тьху! Сили мої вичерпалися, але я зібрав всю волю в кулак, не даючи болю заволодіти моєю свідомістю. Наша сутичка тривала недовго. Допомога прийшла вчасно. Ільмиган підставив підніжку, і, зробивши сальто, а потім перекинувшись Артур полетів з обриву у водоспад з диким криком.

Я, кульгаючи, відійшов від краю. Дивитися на неживу тушку, яка розбилася о гостре каміння далеко внизу, не було ніякого бажання. Руді пантери обережно ходили по краю, вдивляючись, але не робили жодних спроб до подальшого нападу. Через кілька хвилин, підібгавши хвости, частина з них кинулася навтьоки, кілька крупних пантер обступили свого ватажка, який лежав на тому самому місці, де я його залишив, важко дихаючи.

Я оглянув поле, забарвлене місцями в червоний колір. Розпушена земля. Лежать знесилені пантери чорного і білого племені. Руді осторонь. Більше не підходять, розпоряджень від їх альфи немає. Закінчилася битва, цей бій ми виграли, але скільки їх буде попереду ще невідомо. Втрати несуттєві, загиблих на нашому боці немає, лише поранені. У тому числі і я. Важко переступати, сідаю, відчуваю, як саднить вухо і болить спина. Сил триматися більше немає, падаю на бік, з останніх сил перевернувшись знову у людину. Частина болю відступила, але тепер відкрилася кровотеча.

– Ед! – голос Ільмигана доноситься крізь туман в голові, – друже, тримайся, рідний. Серафима не пробачить мені, якщо з тобою станеться непоправне.

І я відключаюся, не встигнувши сказати йому: «Не дочекаєтеся. Ви ще на нашому весіллі танцювати будете».

З цією думкою я впав у пітьму.

***

Серафима

Ніч була тривожною. Ми втрьох сиділи на кухні та пили чай. Мовчки. Про що говорити, коли знаєш, що там, на полі жорстокої битви, твої одноплемінники, що ті, хто став близьким й дорогим, в небезпеці? Будь проклята війна та ті, хто придумав розв’язувати всі проблеми шляхом сили й захоплення!

Повна тиша, гнітюча, невідома, лякає. Я намагалася достукатися до Едгріфа, але марно, у нього стояв блок.

Джілана другу годину вже сиділа, розгойдуючись, наче маятник, вперед-назад, монотонно бубонячи щось під ніс.

Тишу порушив Горолла.

– Перемога! Ми виграли бій!

– Що? – дружно обернулися на нього ми.

– Батько тільки що сказав. Ворог відступив. Цей бій у нашу користь.

– Як він? Як Ед? – запитала я.

– Батько в порядку, а от Еду потрібна допомога. Хлопці її вже надають.

– Ні, о, Сили Небесні, що з ним, не мовчи, Гор, благаю! Що з ним? – я встала й почала ходити по кімнаті.

– Фімо, рідна, він поранений. Але жити буде, більше батько нічого не сказав...

– Ні! Ні! Ні! – з очей градом покотилися сльози. Брат підскочив та обійняв мене.

– Тихіше, тихіше. Все буде добре, чуєш? Джі, дай їй чого-небудь заспокійливого. Шаманка в ту ж хвилину сунула мені в руки чашку з відваром:

– Пий! Він житиме, не метушися.

– Я хочу до нього!

– Але це неможливо зараз, ти ж розумієш. Як тільки його привезуть, ти зможеш його побачити!

– Це нестерпно! Я не можу просто сидіти та чекати...

– Тобі треба прилягти, ти втомилася. Гор, відведи її в кімнату. Нехай відпочине.

– Добре, – кивнув він. – Серафима, ходімо.

Він допоміг мені дійти до кімнати й лягти, навіть вкрив зверху пледом. Я не могла думати ні про що, крім Еда, мого дорогого, коханого Еда, мого янгола.

– Тільки не забирай його, Господи, прошу! – шепотіла я.

– З ним все буде добре, не переживай, Серафимо, – Гор сидів поруч та тримав мене за руку. – Відпочинь, сестричко, тобі знадобляться сили, – він поцілував мене в чоло. – Спробуй поспати. А вранці ми разом сходимо до нього, він теж зараз спить, батько сказав, що Шейла зробила йому укол, його вже везуть. Не хвилюйся, все буде добре. Обов'язково, чуєш мене?

Я кивнула та прикрила очі.

– От й чудово. А тепер відпочивай. День у всіх нас був непростий, ми всі втомилися.

Його слова трохи заспокоїли мене. День справді був дуже важкий в емоційному плані, відвар Джілани подіяв, і я заснула.

Вранці я встала разом з першими променями сонця. Ільмиган й Джілана вже снідали.

– Дядьку! – я кинулася до нього.

– Серафимо, дівчинко моя, – він підвівся мені назустріч.

– Як Ед? Де він?

– Тихіше, люба, тихіше. З Едгріфом все добре. Він у сусідньому будинку, в госпіталі. Я тільки що у нього був, ще не прокидався.

– Можна мені до нього? – тихо запитала я.

– Так, звичайно.

– Дякую!

Я розвернулася й попрямувала до виходу, як мене покликала Джілана:

– А поснідати?

– Не хочу, потім! – махнула я рукою.

– От нестерпна! – почула я її лайку.

– Вона просто його кохає, – долинув до мене голос Ільмигана.

Я зайшла в сусідній будинок, де розташувався госпіталь. Тут були Алексія, Шейла та Софія. Дівчатка крутилися біля ліжок поранених, роблячи перев'язки.

– Де Ед? – запитала у них.

– В кімнаті навпроти, – відповіла мені Софія, не відволікаючись від перев'язки.

Подякувавши дівчині, зайшла в сусідню кімнату.

Едгріф лежав на ліжку, до середини грудей накритий тонким пледом. У нього була перебинтована голова та ліва частина тулуба. Серце болісно стиснулося від його вигляду.

«За що, Ед, чому ти?» – думала я.

Він спав, але дихання було рівним, Ільмиган не обдурив.

– Едгріфе, янголе мій, – я сіла поруч з ним й взяла його праву руку, поцілувала кінчики пальців, – живи, тільки живи заради мене, заради нас.

– Душа моя, – він відкрив очі, – дякую...

– Ед! – я впала на груди обіймаючи, а він провів вільною рукою по моєму волоссю.

– Дівчинко моя, зі мною все буде добре. Мені, звичайно, дісталося, але рани загояться, мила...

– Я боялася за тебе, а мене не пускали... – сльози градом котилися з очей.

– Правильно робили. Ти потрібна мені сильною. Тобі треба берегти себе і відпочивати...

– Але ж...

– Серафимо, я ціную твою турботу, але мені буде спокійніше, якщо ти будеш нормально харчуватися та спати. Повір, це важливо. Можу посперечатися, що ти не їла з ранку ще...

Я зніяковіла та промовчала.

– Так я й думав. Іди, будь ласка, зроби сніданок, заразом й мені принеси чого-небудь, я страшенно голодний.

– Авжеж! – зраділа я.

Я знайшла Шейлу та передала їй прохання Еда. Вона сказала, що легкий сніданок й чашка чаю йому не зашкодять. Вона пообіцяла незабаром зазирнути та подивитися, як він.

В хатинці я зібрала сніданок на двох. Налила чай, поставила на тацю миску сиру, глечик сметани, нарізала сир, поклала кілька скибок свіжого хліба.

Джілана з Ільмиганом сиділи обійнявшись та мовчки спостерігали за мною. А я раділа, що ці двоє нарешті разом.

За сніданком Ед розповів мені, як пройшла битва. Я була дуже зла на Альфігона й навіть пораділа смерті Артура. Туди йому і дорога. Хоча, напевно, це не дуже правильно та неетично, але ані мені, ані кому б то не було ще в нашому племені його було не шкода. А я... Я занадто багато втратила через нього. Занадто багато болю та страждань зазнала з його вини.

***

Едгріф швидко пішов на поправку, рани гоїлися, допомагали відвари та магія Шейли. Вже через кілька днів він зміг встати й вийти на двір. Я була поруч з ним усі ці дні та ночі, хоч він заперечував спочатку, але швидко звик до моєї турботи та суспільства.

Сьогодні як раз ніч Рівнодення, Ніч Повного Місяця. Найсильніший й наймогутніший Місяць буває тільки в цю ніч, один раз на рік.

Всі наші були готові до нового нападу Альфігона, адже він саме про неї говорив у своїй записці. Тепер всі були вкрай обережні. Адже ніхто не знав, що ще він може витворити.

Ми з Едгріфом сиділи на лавці біля будинку, обіймалися та дивилися на Місяць. Його сил було недостатньо для переверту, тому ми вирішили дочекатися повного одужання та відновлення спокою на кордонах, щоб побігати разом на чотирьох лапах по джунглях. Свято на честь Повного Місяця в нашому селищі було скасовано. Вперше за багато років, але всі розуміли, ніхто не висловився проти такого рішення.

Місяць світив яскраво, навколо нього все небо усипали зірки. Тиша. Навіть вітру немає в цей вечір.

– Серафимо, сьогодні особливий день, і, можливо, я трохи кваплю події, але чекати ще рік заради цього дня вже несила. Ти – особлива дівчина, ти так раптово увірвалася в моє життя, змінила його, мене, всіх нас... Я ніколи не думав, що здатний на такі глибокі почуття. Я... І моя пантера... Нас тягне до тебе. Тільки поруч з тобою мені затишно. Я не знаю, як пояснити тобі все, що відбувається всередині мене... Я хочу запитати у тебе... Чи згодна ти стати моєю другою половинкою? Розділити зі мною життя та йти разом зі мною далі Дорогою Долі?

Я слухала його з завмиранням серця, дивлячись в його очі, розчиняючись у них. Моє серце то завмирало, то мчало шаленим галопом. Я теж відчувала до нього невідомі до цього почуття. Поруч з ним я справді жила, він мені потрібен, немов повітря, без нього – немає мене.

– Так, звичайно, Ед... – відповіла я, обіймаючи його за шию.

– Фімо, – видихнув він, – нехай Місяць буде нашим свідком, – і торкнувся моїх губ ніжним поцілунком.

На мить мені здалося, що небесне світило стало яскравіше, наче спалахнула й згасла лампочка.

Едгріф дістав з кишені штанів шкіряний браслет, сплетений косичкою з чорно-білих смуг і надів його мені на руку. Потім такий же точно простягнув мені, я також застебнула прикрасу на його зап'ясті.

– Тепер ми заручені, – сказав він і знову поцілував.

– І що далі? – запитала я, розглядаючи подарунок.

– Далі, – він перехопив мої пальці своїми, – ми з тобою протягом трьох Місяців повинні одружитися. Такі закони Дебрену. Ніби як перевірка двох сердець і душ на міцність й чесність. Почуття мінливі, але вважається, що за цей термін цілком можна зрозуміти – чи ми насправді з тобою істинна пара чи все це лише гра гормонів та інстинктів розмноження. Не смійся. Ми ж все-таки перевертні, тваринні інстинкти нам не чужі.

– Я впевнена, що мої почуття щирі, – відповіла я, влаштовуючи голову на його плечі. Він притягнув мене до себе, обіймаючи за талію:

– Я теж. Але такі правила. До речі, жити разом не забороняється, – він лукаво посміхнувся.

– Який шустрий, – в тон йому відповіла я. – Тільки після повного одужання, а зараз пішли в кімнату. Шейла буде лаятися. До того ж я обіцяла завітати до Емілії.

– Хіба вона ще не спить?

– Ні, вона воркує з Таром.

– Здається, такими темпами за три місяці в Дебрені буде багато весіль.

– Як знати, як знати, – похитала я головою, встаючи з лавки. – Ходімо вже!

Шейла зустріла нас у дверях.

– Я вже збиралася шукати тебе, Едгріфе. Треба робити укол.

– В цьому немає потреби, Шейла, адже я вже тут, – посміхнувся він їй, все ще обіймаючи мене.

Шейла суворо подивилася на нього, але тут її погляд затримався на його руці, потім на моїй.

– Любі мої! – сплеснула вона руками, – вітаю! Ви – прекрасна пара!

– Дякую, Шейла, – стримано відповів Едгріф.

– Дякую! – сказала я. – Ед, я до Емілії, а ти – відпочивай. Я до тебе завтра зайду.

– Добраніч, кохана! – він поцілував мене в чоло.

– Солодких снів. Шейло, дякую за все!

Я втекла в кімнату до Емілії, а Шейла поцупила Еда.

Емілія сиділа на ліжку у довгій туніці й читала книгу. Вона була вже повністю здоровою та перебувала тут більше заради Тара, який, як й Ед, був поранений на полі бою, хоч і не так суттєво. Його в кімнаті вже не було, пішов відпочивати, мабуть.

– Привіт, як ти, подруго? – сіла поруч з нею.

– Привіт! Я добре, завтра додому відпускають і Тара теж, – закриваючи книгу, відповіла вона.

– Я рада, що ти швидко оговталася.

– Дякую. Ну, а Ед як там? Ми всі за нього дуже хвилюємося.

– Вже виходить на вулицю, тільки що гуляли з ним. Одужання йде повним ходом.

– Добре. Сподіваюся, він швидко одужає та зможе повернутися додому.

– Там зараз Ярослав за нього, – знехотя відповіла я. Чомусь стало моторошно від думки, що Едгріф повернеться додому, а мені доведеться залишитися тут.

– А що це за браслет? – вивела мене з роздумів подруга.

– Ед подарував, – зізналася я.

– Ой! – підстрибнула вона, – то він зробив тобі пропозицію? – заверещала вона.

– Тихіше ти! Тебе на тому на кінці селища почують, – попросила я. – Так. Уявляєш? Я так рада, Емі!

– Подруго! – Емілія обняла мене. – Я щаслива за тебе, правда. Він дуже хороший!

– Дякую. Я теж так думаю.

– Так і є.

– А що у вас з Таром? – запитала я.

– Поки не зрозуміло, вірніше він зволікає, хоча я думаю, що він незабаром теж вирішиться на цей крок. А твій Ед молодець – вибрав найкращу ніч в році для такої пропозиції, це добрий знак.

– Хочеться вірити! Гаразд, вибач мені, я піду додому, дуже втомилася за сьогодні.

– Звичайно, біжи. Але врахуй, завтра – в салон! Мені хочеться трохи змінити себе.

– Все що захочеш! – пообіцяла я.

– Тоді до завтра!

– До завтра, Фімо.

***

Вдома нікого не було, і я навіть зраділа, що сьогодні звістка про мій новий статус не дійде до Джілани та дядька. Нехай буде сюрприз для них.

На ранок я, як і обіцяла, заглянула до Едгріфа, побажала йому доброго ранку, передала спечений Джіланою пиріг та пообіцяла провести вечір з ним. Забрала з палати подругу, і ми разом попрямували в «Білу пантеру».

Весь день я провела в салоні, спочатку упорядкували волосся Емілії, потім зайнялися її нігтями, ділячись один з одним дівочими переживаннями.

До обіду заглянув Гор та попросив його поголити. Сказав, що ірокез йому набрід та настав час змінити свій образ. Я дуже зраділа. Це вже дійсно перший крок на шляху від навіженого підлітка до дорослого чоловіка.

– Сестричко, дякую тобі, – сказав він, коли я закінчила.

– Нема за що! Рада, що вирішив нарешті позбутися своєї зачіски, хоча, чесно зізнаюся, мені буде не вистачати її, – відповіла йому.

– Звикнеш, – відмахнувся Гор. – Дівчатка, мені потрібна ваша рада, – обережно запитав він.

– Ми уважно слухаємо, – сідаючи в крісло, промовила я. Емілія також посунулася ближче.

– Розумієте, тільки не смійтеся, прошу, – ніяк не міг зважитися на розмову хлопець.

– Обіцяємо, – запевнила його я, переглянувшись з подругою.

Горолла ще кілька хвилин збирався з думками.

– Мені дуже подобається одна дівчина, і я не знаю, як мені сказати їй про це, – на одному диханні випалив він.

– Гор, – настільки здивував мене своїм запитанням, що я не відразу знайшлася, що відповісти, – дуже несподіване запитання. Не думала, що це для тебе проблема, ти галантний молодий чоловік...

– Вона незвичайна.

– Розумію. Ми можемо дізнатися, хто вона?

– Алексія, – тихо промовив брат.

– Алесія – прекрасна дівчина. І у тебе все вийде. Запроси її погуляти, для початку, – запропонувала я.

– А якщо вона не захоче?

– А ти спробуй. Ти розумний, винахідливий, я думаю, ти сам знайдеш потрібні слова. Тут складно радити що-небудь.

– Так, Горолла, Фіма права. Ти зможеш. До того ж, скажу тобі по секрету, раз така справа, Алексія давно задивляється у твій бік. Тож біжи до неї, – підтримала мене Емілія.

– Дякую, дівчата, ви – найкращі! – вигукнув Гор. Його очі світилися щастям та захопленням. Через хвилину його і слід прохолов.

– Чого тільки не буває на світі, – промовила я.

– І не кажи.

– Еміліє, у мене до тебе буде прохання, мені потрібно втілити в реальність ще один задум.

– Я завжди до твоїх послуг, ти ж знаєш.

– Чудово, тоді ходімо, я все тобі покажу.

Ми вийшли з клубу, і я поділилася з подругою своїм планом з обладнання лазні у будинку неподалік.

Вона поняття не мала, що це таке, тому знову озброївшись папером і ручкою, я взялася за креслення.

Будинок виявився двокімнатним, як й обіцяв дядько. Одна кімната простора, друга трохи менше. Було тут й підсобне приміщення. Я вже бачила приблизне розташування, знала, як все влаштувати. У меншій кімнаті буде парильня: ми встановимо піч та полиці, в підсобці я хочу зробити душ й вихід на вулицю. Я загорілася ідеєю викопати там басейн. Місце дозволяло. До того ж басейн мені представлявся великим, щоб в нього можна було не тільки зануритися після парильні, але й просто прийти поплавати. Все-таки до найближчого водоймища не близько, а це буде порятунком у спекотні дні. Емілія тріумфувала. До цього часу нікому й в голову нічого подібного не приходило.

І вітальня. Сама назва говорить за себе. Тут я вже бачила величезний кутовий диван білого кольору, з різнокольоровими подушками, столик для чаювання або коктейлів, мінікухню з необхідним обладнанням. Роботи попереду багато, й не все тут можна дістати. Наприклад, фільтри для басейну, насоси. Вони значно спростять нам роботу. Та й облицювальна плитка знадобиться. Наскільки мені було відомо, тут її не існувало взагалі.

У мене з'явилася нав'язлива ідея з'їздити до Карасуну. Я скучила за своїми друзями, за своїм салоном. Цікаво, як він? Хто там зараз всім керує? Залишилося умовити Ільмигана та Еда. Але, думаю, вони підуть мені назустріч.

Я склала список та план роботи з облаштування парильні, залишила його Емілії. Вона пообіцяла очолити процес та контролювати роботу хлопців. Вже ввечері я сиділа на кухні у дядька, захоплено розповідаючи йому про свої нові ідеї.

– Ми все продумали, вже завтра почнуть складання печі, обробку дерева для полиць, та й викопати басейн нам теж обіцяли. Я думаю, за місяць-два впораємося.

– Це добре, ти прекрасно справляєшся. Не думав, що ти легко увійдеш в наше плем'я. Тебе всі люблять та поважають, Серафимо.

– Дякую, дядьку, я й сама дивуюся.

– Ти ж не просто так прийшла, щоб сказати, що все добре. Щось трапилося?

– Звідки ти знаєш?

– Бачу. Ти занадто нервуєш.

– Так, від тебе нічого не сховається. Але ти правий. Я дуже хочу з'їздити в Карасун. Я там давно не була. Поїзд через два тижні.

– Ось воно що, – простягнув Ільмиган. – Я розумію, що тебе тягне до місця, де ти виросла...

– Не тільки тому, дядьку. Я змогла б там закупити потрібні нам матеріали, все ж там технічний прогрес набагато вище нашого.

– Розумію. Едгріф знає?

– Поки що ні. Я його не бачила ще, хотіла з тобою поговорити спочатку.

– Я не можу тобі заборонити. До того ж тут тобі небезпечно.

– Так, якщо я поїду, пройде місяць, поїзд ходить тільки так...

– Сюди так, але ж в шести годинах їзди звідси є поселення, можна дістатися до них, а там ми зустрінемо на конях.

– Точно! Як я сама не подумала про це! Дякую! Так ти не проти?

– Ні, моя дівчинка, не проти. Навпаки, тобі необхідно поїхати, переконатися, що більше тебе там нічого не тримає.

– Ви справді так думаєте?

– Я в цьому впевнений, Серафимо! Біжи до Еда, ти потрібна йому. І ще одне: будь щаслива з ним. Він чудовий хлопець.

– Як ти здогадався? – зніяковіла я.

– Такі браслети, як на твоїй руці, надягають тільки в одному випадку, – з таємничою посмішкою відповів Ільмиган. – Біжи, він чекає на тебе.

– Дякую!

Я вийшла з його дому та попрямувала до Едгріфа. Я була щаслива, що він зрозумів мене, і відчувала себе ніяково перед коханим – я за весь день навіть не запитала, як він, повністю занурившись в клопоти з салоном і лазнею.

– Серафимо, я скучив, – Ед обійняв мене, ледь я зайшла в палату.

– Я теж, коханий, – притулилася до його грудей. – Пробач, забігалася.

– А я тут вже з розуму сходжу, мені нудно, та й справ у моєму селищі накопичилося. Шейла сказала, що через пару днів ми зможемо повернутися в Чорне.

– Так швидко...

– Так, і я хочу запитати тебе тільки про одне – ти підеш зі мною? Я дуже хочу жити з тобою під одним дахом, прокидатися поряд з тобою, – дивлячись прямо в очі говорив він.

– Так, звісно, я піду з тобою, – відповіла йому.

– Дякую, моя душа!

А далі він просто не дав мені нічого сказати, даруючи чарівно-солодкий поцілунок.

– Едгріфе, мені потрібно тобі дещо сказати, – звернулася до нього, коли ми розмістилися на його ліжку. Моя голова лежала на його грудях, він смикав моє волосся.

– Я уважно тебе слухаю, душа моя.

– Ти поїдеш зі мною в Карасун? – обережно запитала, схрещуючи непомітно пальці на руках.

– Що? На материк? – напружено уточнив він.

– Так. Мені потрібно зробити там деякі покупки, а ще я дуже хочу побачити, що сталося з моїм салоном...

– Знаєш, а це непогана ідея, – поміркувавши додав він. – Ти стільки розповідала мені про нього, що я сам хочу подивитися на це місто!

– Справді? – здивувалася я.

– Звичайно, кохана! Невже ти думала, що я відмовлюся від такої можливості?

– Звісно, ні! Дякую, Ед! – обхопила його руками за шию та поцілувала.

– Дівчинко моя! Якби ти знала, як мені хочеться зняти з тебе цю кофтинку...

– Ед... – зніяковіла я.

– Не тут й не зараз. Ми почекаємо відповідного моменту, душа моя. Розкажи мені, чим ти займалася сьогодні? – різко перевів він тему, не стримавши розчарованого подиху.

– Я була в салоні з Емілією, а ще ми подивилися приміщення для лазні й накидали план з її облаштування...

– Салон... Точно! Ми ж хотіли зробити такий у нас. Приміщення вже готове. Все тепер тільки від тебе залежить.

– Ось й буде чим зайнятися, коли я до тебе переїду, – пообіцяла йому я, знову цілуючи його. – Не хочу більше говорити про справи, я сумувала за тобою, Ед...

– Фімо, ось що ти зі мною робиш? – погладжуючи мою спину і муркаючи, як ситий кіт, запитав він.

– Я? Я тебе кохаю, Едгріфе, – відповіла йому.

– І я тебе кохаю, душа моя, – і знову поцілував мене, так що голова йшла обертом від емоцій та щастя.

Заснули ми поряд, обійнявшись, на невеликому лікарняному ліжку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.