Розділ 14

Через два дні Ед повністю одужав після поранення. За ці дні я роздала вказівки Емілії, дозволила їй повністю розпоряджатися в салоні та стежити за тим, як йде будівництво лазні та басейну.

До неї приєдналася Алексія. Я була абсолютно впевнена, що дівчата впораються.

– Але ви в будь-який момент можете покликати на допомогу. Я прийду, – запевнила їх я. – Між нашими селищами дві години шляху. Не така вже велика відстань.

– Звичайно, Серафимо! Ми дуже раді за тебе! Будь щасливою, будь ласка!

– Дякую, любі мої! – я по черзі обняла їх. – Дуже дякую! У наступну суботу ми їдемо в Карасун, коли повернуся, не знаю точно. Там не буде зв'язку, тому не лякайтеся, якщо я не буду відповідати, – попередила їх.

– У Карасун? На материк? – вигукнули дівчатка.

– Так. Там я виросла. Хочу подивитися на ці місця, скучила, – чесно зізналася їм.

– Привези нам щось, – попросила Емілія.

– Обов'язково!

На цьому ми розпрощалися, і я втекла додому збирати свій наплічник. Джілана вже про все знала, ми поговорили з нею, і вона підтримала моє рішення, побажала удачі й щастя.

Проводжати нас з Едом прийшла ледь не половина селища. Ось вже не думала, що це буде такою грандіозною подією.

– Ед, бережи її, – попросив Ільмиган, – моя племінниця відрізняється особливим умінням шукати небезпечні пригоди.

– Не хвилюйся, вона буде під моїм постійним цілодобовим наглядом, – сильніше притискаючи мене до себе, відповів Едгріф.

– Дякую!

– Гор, – звернувся до нього Ед, – дякую тобі за все.

– Тобі спасибі, Едгріфе, і тобі, Серафимо! – хлопець посміхався, – ви дуже багато для мене зробили!

– Не звертай з цього шляху й ти досягнеш мети, братику.

– Тепер точно не зійду, – запевнив він нас.

– Молодець, – я обійняла його.

– Заходь у гості, сестричка.

– Неодмінно. Друзі! Дякую вам, ви стали моєю родиною, близькими мені людьми, – звернулася я до них. – Зараз я йду з тим, кого кохаю. Разом з ним та вами, я сподіваюся, ми досягнемо головної мети – об'єднаємо наші племена в одне ціле, і тоді всі ми станемо ще ближче один до одного. Знайте, що ви в будь-який час можете відвідувати Чорне плем'я. Там немає перешкод для вас. Але не забувайте, що загроза нападу від Альфігона все ще висить над нами. Я прошу вас – будьте обережні. Бережіть себе і своїх рідних.

Все плем’я вибухнуло оплесками. Я помахала їм рукою, і взявшись за руки, ми з Едом пішли стежкою. Додому. В нашу хату.

Дорога пройшла легко і непомітно – ще б пак: для двох пантер ця відстань, немов іграшка. Ми дозволили наші речі забрати на возі, а самі насолоджувалися прогулянкою, розминаючи лапи.

Селище зустріло нас під улюлюкання та оплесками. Тут на нас чекали й зустрічали з відкритими обіймами. Едгріфа любили й поважали – це дуже помітно.

Він тепло з усіма привітався, представив усім мене, вже як наречену, чим викликав ще одну хвилю захвату і привітань.

Тож швидко нас і не думали відпускати, поки не розпитали про всі подробиці. Довелося підкоритися бажанню народу і розповісти все, що сталося з нами за останні дні. Крім того, ми поділилися і новиною про відкриття салону краси. Переживши ще один ураган емоцій, нарешті, ми змогли сховатися від усіх у будинку Еда.

– Вдома... Тут ніхто не зможе завадити нашому щастю, – проворкував він, обіймаючи та цілуючи мене.

– Божевільний, – крізь сміх відповіла я.

– Так, – анітрохи не образився він, – я сходжу з розуму від кохання до тебе...

– Коханий, – видихнула йому прямо в губи.

– Пішли!

– Куди?

– Побачиш. Це сюрприз, – загадково посміхнувся Ед, і я дозволила йому увести себе.

Я пам'ятала розташування кімнат в його будинку. Він привів мене у свою спальню.

– Заплющ очі, – попросив він, притримуючи мене за плечі.

Я слухняно виконала його прохання, він відкрив двері, пропускаючи мене вперед і обережно зачинив їх за собою.

– Відкривай, – цілуючи за мочку вуха, попросив він.

Я відкрила очі та роззирнулася. Кімната була прикрашена кульками, стрічечками й пелюстками білих квітів, схожих на троянди, тільки значно більшими за розміром.

Біля ліжка був накритий невеликий столик: дві високі свічки, пляшка іскристого вина, кришталеві келихи та тарілка з фруктами.

– Ед, це чарівно, – нарешті сказала я. – Коли ти встиг?

– Секрет! – він легко підхопив мене на руки, доніс до ліжка й обережно опустив на нього, нависаючи зверху, – пам'ятаєш, я говорив тобі, що хочу, щоб наш перший раз був особливим?

– Угу, – кивнула у відповідь.

– Я хочу, щоб ми обидва запам'ятали цей день. Це своєрідний ритуал, невіддільна частина заручин. Він сильніше, ніж весільний, він важливіший й вагоміший. Розумієш, для нас, пантер, вибір ідеальної пари, тієї самої, що раз й назавжди, після обміну браслетами повинен завершитися з'єднанням двох душ і двох тіл протягом тих самих трьох місяців. Такий звичай. Наші аури ми з'єднали вже давно...

– Я так розумію, що сьогодні, по суті, і буде наша перша шлюбна ніч? – запитала я, вже згораючи від бажання з'єднається з ним в одне ціле.

– Так.

– А до чого тоді три місяці на перевірку?

– Запитай про це Богів або тих, хто придумав цей звичай. Вже з моменту обміну браслетами пара вважається непорушною і той, хто посягне на честь нареченої або нареченого, може бути страчений.

– Скільки всього я, виявляється, не знала про цей світ...

– Я розповім тобі про все, кохана. Ти згодна на обряд з'єднання наших душ? Зверни увагу, шляху назад вже не буде.

– Тобто я після цього буду твоєю власністю? – уточнила я, все ще не розуміючи, навіщо він це розповідає саме зараз.

– Практично. Ми станемо парою, з однією душею на двох. Ми з'єднаємо наші душі в тандем, зруйнувати який зможе тільки смерть. Якщо один з нас вирішить перервати наш союз з іншої причини, другий до кінця днів буде відчувати нестерпний душевний біль й порожнечу всередині, яку неможливо нічим заповнити. Саме тому я вирішив спочатку тобі все розповісти, якщо ти зараз не захочеш близькості, я почекаю, в нашому розпорядженні три місяці...

– Ні, я не зможу чекати так довго, – рішуче відповіла я, стежачи за його реакцією. – Я згодна.

– Кохана! – його очі сяяли від захоплення. – Це буде незабутня ніч!

І поцілував так ніжно, що я мліла в його обіймах, проте незабаром нас оповило пристрастю і бажанням, ми з'єдналися в танці кохання, віддаючись одне одному цілком, з'єднуючись в одне ціле...

Я прокинулася від запаху свіжозавареної кави та випічки.

– Доброго ранку, кохана! Як ти? – Едгріф сидів поряд і посміхався. На столику вже були прибрані залишки фруктів та вина, зараз він був накритий до сніданку.

– Доброго ранку! Неймовірно, – відповіла я, – М-м-м... Кава в ліжко... Приємно, – промуркотала я, цілуючи свого чоловіка.

Мій. Цілком і повністю. Назавжди. Цікаво, як довго я буду звикати до цієї думки? День? Тиждень? Місяць? Ні, не правда, я вже звикла. Я вже знаю, що він – мій.

– Кава охолоне, – прошепотів він мені в губи, перериваючи поцілунок.

– Ти маєш рацію.

Він узяв зі столу філіжанку і простягнув її мені, потім подав круасан.

– Смачного!

– Дякую!

Ми насолоджувалися сніданком, суспільством один одного, відчуваючи себе абсолютно щасливими.

Сніданок знову переріс в любовні ігри.

– Ти світишся! – раптом сказав він, коли ми лежали обійнявшись на широкому ліжку.

– Ти теж, – відповіла я.

– Ні, ти не зрозуміла, – ти вся оповита сріблястим відблиском!

Я подивилася на свої руки, потім на ноги та на все тіло цілком, і ледве стримала крик жаху. Різким рухом сіла на ліжку, продовжуючи ретельний огляд. Вся я цілком і повністю, все моє тіло слабо мерехтіло сріблястим світлом, переливаючись всіма кольорами веселки.

– Ед! Що зі мною? – тривожно подивилась на нього, але зараз його обличчя мало чим відрізнялося від мого. Він був здивований, здається, не менше... – Що це, Ед? Я помру? – тихо запитала я.

***

Він міцно притиснув мене до себе.

– Звідки такі думки? Не смій, не смій говорити подібні речі, – він покривав моє обличчя короткими поцілунками, стираючи сльози, які, вже не питаючи хазяйського дозволу, рікою потекли з очей. – Я нікому не віддам тебе, навіть смерті. Ми дізнаємося, що це таке. Обов'язково. Всьому є пояснення.

– А якщо...

– Немає нікого якщо, люба. Є ти і я. Ми разом розв’яжемо цю проблему.

– Може це прокляття якесь? На тобі такого немає, чому воно дісталося мені? За що мені всі ці випробування? – стримувати істерику ставало все складніше.

– У долі свої примхи, нам не дано їх осягнути та зрозуміти, ми можемо лише прийняти й пройти весь шлях до кінця, щоб здобути найвищу нагороду. І пам'ятай – нам не дається нічого, що ми не можемо подолати. Нам під силу і це випробування. Ми впораємося. Разом, – заспокоював мене коханий.

Я несила була відповідати. Його голос звучав немов у тумані. Він усе ще тримав мене на руках, заколисуючи наче немовля.

Непомітно для себе я провалилася в сон. Він був спокійним і міцним, без сновидінь. Прокинулася вже з сутінками, дбайливо вкрита ковдрою. Едгріфа в кімнаті не було.

Я встала з ліжка, одяглася і кілька хвилин стояла перед дзеркалом, розглядаючи себе. Світіння не зникло, але стало трохи тьмяніше, чи то мені здається. При торканні відчувалося лише легке поколювання, безтілесна сріблиста оболонка. Моя рука легко проходила крізь неї. Що ж це? Результат злиття душ? Але чому лише у мене? Вагітність? Але чому такі нестандартні прояви та ще й так швидко? І з першого разу... Не буває. Навряд чи. Я відкидала варіанти один за одним, шукаючи пояснення і не знаходячи його. Трохи поправивши розпатлане волосся, вийшла в коридор.

На кухні було чути голоси, і я пішла туди.

У нас і справді були гості – Шейла і Ярослав. Вони пили чай, ведучи неголосну розмову.

– Шейло, ти впевнена, що це небезпечно? – шепіт Едгріфа змусив мене здригнутися. Я зупинилася у дверях, прислухаючись.

– Хоч це вкрай рідкісне і не вивчене нами явище, але впевнена. Повір досвідченій шаманці. Срібне світло – знак Богів. Я колись читала про це. Але ось що саме він несе в собі – не можу сказати, про це немає інформації. Знаю лише, що це не небезпека, а нагорода. І дуже сподіваюся, що завдяки вашій парі, я зможу вивчити більш детально сутність цього свічення і залишити інформацію про нього нащадкам.

– Всім добрий вечір, – вирішила заявити про свою присутність.

– Кохана! – обернувся Ед, – як ти себе почуваєш?

– Чудово, – посміхнулася я, підходячи до нього й обіймаючи.

– Я радий, сідай до нас, – він допоміг мені сісти поруч з ним.

– Добрий вечір! – відгукнувся Ярослав.

– Добрий, Серафимо, добрий вечір. Чаю хочеш? – шаманка уважно дивилася на мене.

– Краще кави. Дякую, Шейло!

– Я заварю, – вона встала, попрямувавши до плити.

Я взяла цукерку з вазочки. Раптова прокинувся незвичний мені апетит.

– А є що-небудь більш суттєве? – поцікавилася я, розкриваючи солодощі.

– М'ясний пиріг підійде? – м'яко запитала Шейла.

– Так, – відповіла я.

– Хлопці, вам теж пирога?

– Можна, – майже хором відповіли вони й перезирнулися.

– Зараз-зараз.

– Може вам допомогти, Шейло? – запропонувала допомогу жінці, яка вже щосили орудувала на кухні.

– Дякую, мила, але не варто, я впораюся. Відпочивай, а то он бліда яка, ще впадеш.

– Але я добре себе почуваю... – спробувала заперечити я.

– Можливо, але ось це підсвічування мене насторожує, поки ми не будемо точно знати, що відбувається, тобі варто більше відпочивати. Будь-яка магія у всіх її проявах вимагає величезної кількості енергії. Тобі потрібно добре харчуватися і побільше спати.

– Так це магія? – ахнула я.

– А ти як думала? – шаманка уважно дивилася на мене

– Прокляття... – тихо сказала у відповідь.

– Воно теж з роду магії, тільки чорної, дитя моє, – терпляче пояснювала жінка, нарізаючи пиріг.

– Хотілося б знати, що зі мною...

– Дізнаємося, а поки, на-от, їж на здоров'я. – Вона поставила переді мною тарілку з ароматним пирогом, потім філіжанку кави.

Двічі просити мене не довелося. Голод дійсно давав про себе знати.

Хлопці теж розпочали їжу та завели розмову про справи. Я їх уважно слухала і навіть намагалася заглиблюватися в суть, адже я збиралася допомагати своєму майбутньому чоловікові в усьому, та й роботи на нас чекає чимало.

Спочатку мова йшла лише про досягнення фермерського господарства і деревообробного заводу, я трошки була знайома з ними, а от коли перейшли безпосередньо до обговорення мого салону, я включилася більш активно.

– От відразу видно, справа всього життя, – здивувався Ярослав, коли я в деталях розповіла, якими повинні бути меблі, і що ще буде в салоні з обладнання та процедур.

Едгріф дав вказівки все виготовити та підготувати протягом найближчого часу, сповістив про намічену поїздку в Карасун, але тут втрутилася Шейла:

– Ви впевнені, що варто їхати? В її стані це може бути небезпечно...

– Так, Шейло, – відповіла я. – Впевнені. Іншої можливості може не бути. Тим більше час є, я сподіваюся, що це пройде, – вказуючи на свої руки, відповіла їй. Вона лише похилитала головою.

– Я лише застерігаю, останнє слово все одно за тобою.

– Шейло, я особисто візьму під контроль все, що з нею відбувається. І якщо у мене виникне хоч найменший сумнів у безпеці Серафими, я нікуди її не відпущу, – він пригорнув мене до себе і, заглянувши в очі, серйозно запитав, – ти ж не проти?

– Ні, я й сама не поїду, якщо буде така загроза. Я ж не ворог сама собі, – зітхнувши, відповіла я, – але я все ж сподіваюся, що поїздка відбудеться.

– От і чудово, – сказала Шейла. – Ви мене вибачте, але я піду. Засиділася я з вами. Справ багато ще.

– Дякую, що зайшла, Шейло. І вибач, що відволік, – подякував Едгріф.

– Дрібниці, – махнула вона рукою.

– Давай проводжу, темно вже.

– Не варто, Ед, – піднявся Ярослав, – побудь з Серафимою. Я теж піду, якраз і Шейлу проведу.

– Добре, – погодився Ед. – Ще раз дякую!

Вони пішли, а ми залишилися на кухні самі. Ед налив собі ще чашку чаю, а я взялася за другий шматок пирога.

– Смачний пиріг. Ти сам спік?

– Так. Я радий, що тобі сподобалося, правда. Я старався.

– Ти – чудовий кулінар.

– Дякую. Тобі краще?

– Ти про що? – не зрозуміла я. – Я добре себе почуваю.

– Точно? Дискомфорту немає?

– Начебто ні, – доїдаючи шматок пирога, відповіла йому, – тільки їсти дуже хочеться. Є ще що-небудь?

– Моя голодна пантерочка, – ласкаво промовив він, – зараз подивлюся, що можна придумати.

Відкривши холодильник, він витяг звідти холодець, якийсь салат, шматок твердого сиру, і сир.

– Вибирай.

– А можна все? – облизнувшись запитала у нього.

– Можна, звичайно, тільки ти впевнена, що зможеш все це з'їсти? – обережно запитав він.

– Я готова з'їсти слона!

– Звідки такий апетит? – здивувався Ед.

– Сама здивована, – знизала плечима я, накладаючи повну тарілку їжі.

Наситившись, я відкинулася на спинку стільця, погладжуючи себе по животу.

– Ну, що? Наїлася? – запитав Ед, посміхаючись.

– Здається, так.

– Може, хочеш прилягти?

– Знову? Я ж встала недавно!

– Тоді може прогуляємося?

– А ось це чудова ідея, я тільки переодягнуся!

– Добре, – погодився Ед, – біжи, а я тут приберу.

«І за що мені такий скарб?» – подумки міркувала я по дорозі в кімнату.

– Я все чую, душа моя! – долинув до мене голос Еда.

– Як все? – перепитала я.

– Ну, ми ж одне ціле, я попереджав, – на цей раз голос його прозвучав в моїй голові.

– А чому я не чую тебе?

– Чуєш, тільки не сприймаєш. Прислухайся й зрозумієш.

– Так, матусю, може і нас почуєш! – цей голос змусив мене спочатку підстрибнути, а потім плавно сповзти по стінці.

– Що?! – крикнула я.

– Ну, чого ти злякалася? Тут ми, всередині, – той же дзвінкий голосок у моїй голові намагався мене заспокоїти.

– Хто ми? – бурмотіла я.

– Матусю, ну ти що дійсно не розумієш?! – в голосі чітко почувся подив. – Діти твої!

Я не могла більше ані зв'язно мислити, ані що-небудь сказати. Я сиділа на підлозі, обійнявши коліна руками. Нічого не розуміючи. Які діти? Звідки?

Ед опустився переді мною на коліна й тихо запитав:

– Ти в порядку? З ким ти щойно говорила? Це було не до мене звернення...

– Не знаю, не розумію... Голос, голоси, діти... Вони зі мною говорять...

– Які голоси? Які діти? – занепокоївся Ед, – Може знову Шейлу покликати?

– Не треба... – запротестувала я.

– Як хочеш, підіймайся. Я допоможу лягти, – Едгріф простягнув мені руку.

Він допоміг мені встати, дійти до кімнати й лягти, сам примостився поруч притуливши спиною до себе та погладжуючи мене по животу.

– Так що з тобою? – знову запитав він.

– Не знаю... Не знаю, як сказати.

– Скажи як є. Тато радий буде, – втрутився інший голос.

– Дуже радий, ми впевнені, – підтримав третій, більш ніжний.

– І багато вас там? – подумки звернулася до винуватців переполоху, починаючи здогадуватися, що все-таки відбувається.

– Троє, – озвався перший.

– Чудово, а тепер сидите тихо, дайте з татом поговорити, а то він якось дивно дивиться на мене.

– Фімо, – долинув до мене голос Еда. – Я відчуваю, що ти з кимось говориш, але не можу вловити твої думки. Поділишся?

– Ед, – почала я, – ти тільки не лякайся... – я повернулася, щоб бачити його обличчя.

– Фімо, – видихнув він, міцно стискаючи мою руку, – я вже злякався, кажи вже, будь ласка...

– Добре. Розумієш, я говорила з дітьми, – на одному подиху випалила я.

– З якими дітьми? – спохмурнів він.

– Я так думаю, що з нашими...

– Це неможливо, – після довгої хвилини мовчання вимовив він.

– Але вони зі мною говорять! – заперечила я.

– Справді? – здивувався він. – І багато їх там? – він приклав вухо до мого живота, прислухаючись.

– Троє.

– Не може бути, – відповів він.

– Як не може? – обурився голос, – мам, ми йому зараз покажемо. Ну-ка, хлопці, раз, два, три – стусані!

Я відчула слабкий, але цілком відчутний поштовх.

– Ой! Штовхаються, – сказав Ед і сів на ліжку в подиві. – Це неможливо...

– Ед, – я підкралася до нього зі спини, обіймаючи за плечі, – ти не хочеш мені нічого розповісти? Я сама нічого не розумію. У мене паніка зараз буде... Я не хотіла...

– Ей, що значить не хотіла? – ображено засопіли в три голоси всередині мене. – Ми вже є, скоро зустрінемося! Мамо, та ти не хвилюйся так! Все добре буде!

– Сподіваюся, – відповіла їм. – Та не балакайте вже, дайте нам поговорити з татом.

– Мовчимо-мовчимо, – дітки всередині мене замовкли і, здається, притихлі.

– Якби я міг пояснити, але... – Ед м'явся, а я розгорнула його до себе, обхопила його руками за обличчя.

– Мені важливо це знати та зрозуміти. Твій світ, мій світ… Цей світ, розумієш, він все ще новий для мене. Я багато чого не знаю і не розумію. Я не розумію часом саму себе. Скажи мені, що тобі відомо про зачаття і вагітність? Чим вона відрізняється від людської?

– Зачаття – як виходить, немає термінів, немає стандартів, – почав пояснювати він, – у когось швидко, у когось довше. Як Вищі Сили дадуть, так і буде малюк. А вагітність триває близько чотирьох місяців.

– Чотирьох? – перепитала я. – Тобто в два рази швидше, ніж у людей... – я замовкла, переварюючи почуте.

– Так.

– Ну, з одного боку, це добре, з іншого – значить, і всі процеси йдуть швидше і розвиток плоду теж.

– Авжеж. – Ед відповідав односкладово, все ще практично не рухаючись.

– Тобто, якщо вчора вночі ми змогли зачати дитину і всі процеси у сні прискорилися, то за моїми мірками, як людини, то це вже другий місяць вагітності?

– Можливо.

– Тоді звірячий апетит цілком зрозумілий. Для поштовхів зарано, та й для балачок теж. Точніше, вміння розмовляти взагалі за гранню розуміння.

– Угу.

– Ну, Ед, так же не можна! Скажи хоч що-небудь виразне! Я почуваю себе ніяково, коли розмовляю сама з собою.

– Фімо, душа моя. Хотів би я знати відповіді, він притиснув мене до грудей. – Ми з тобою дуже колоритна пара, і я думаю, на нас чекає ще багато цікавих відкриттів. Ну, а малюки... Це ж здорово! Я радий, що стану батьком, і я їх люблю.

– А як же світіння?

– Може, це просто натяк? Воно, до речі, вже майже непомітне.

– Дійшло, ура! – втрутилися зсередини.

– Так, банда, ваші витівки? – суворо запитала я подумки.

– Ага, – вони засміялися.

– Ви налякали нас! – засудила їх вчинок я.

– Нічого з вами не сталося б. Ми обережно. До того ж, без цього знаку, ви б не почули нас, а це нудно! Поговорити-то дуже кортить!

– Ах, ось воно в чому справа! А ми думали... Слухайте, а можна зробити, щоб Ед, ваш тато, теж чув вас? – запитала я, оскільки Ед знову хмурився.

– Ми подумаємо, до завтра, ви не проти?

– Гаразд, думайте, – вирішила я. – А тепер – всім спати!

– Ну, мамо...

– Я сказала – спати, майте совість, ніч уже.

Вони замовкли, і, здається, навіть заснули, а я передала Еду нашу з ними розмову.

– Скільки їх там, кажеш? – запитав він обережно.

– По голосах – троє, – впевнено відповіла я.

– Скільки? – перепитав бідний Ед.

– Троє... – повторила я.

– Неможливо, – Ед виглядав блідо і налякано. – Тобто, в нашому роді давно не народжувалося одночасно двоє, а щоб трійня – вже кілька поколінь не було такого... – замислено промовив він.

– Ми впораємося, – прошепотіла я, хоча після його визнання мені самій стало не по собі. Від усвідомлення, що мені належить не тільки виносити і народити трійню, а потім ще й виростити їх усіх, мурашки бігали по шкірі. Але разом з цим була тверда впевненість, що я зможу. Ну і що, що у них давно не народжувалося близнюків, ми будемо перші, а далі, далі все буде...

– Як же я тебе кохаю, дівчинко моя, – притискаючи мене до себе, казав він. – Ти подарувала мені щастя!

– А ти – мені, – відповіла я. – Я ніколи не відчувала нічого подібного. І я тепер життя не уявляю без тебе... І без них, – погладжуючи живіт, додала я. – Адже ти будеш допомагати їх няньчити, правда? – з надією запитала у нього.

– Навіть не сумнівайся, – відповів він, торкаючись моїх губ поцілунком, а потім тягнучи за собою в безодню пристрасті та кохання.

На прогулянку ми в цей вечір так й не вийшли.

***

Два тижні потому.

Минуло два тижні відтоді, як я дізналася про свій цікавий стан. Вагітність вже стала помітною.

Шейла з цікавістю відзначала все можливе про перебіг вагітності у своєму журналі, описувала срібне світіння як магію ненароджених.

Ед всіляко оберігав мене, не дозволяючи робити важку роботу. Діти росли й розвивалися просто з шаленою швидкістю, базікали без угаву та все ж таки знайшли спосіб достукатися до Еда. Я впевнена, що вони там вели часом цілі дискусії. Чути їх розмови я не могла, також як і Ед не чув нас. Ми багато часу проводили разом, гуляли, спільно вирішували поточні питання. Облаштування приміщення для салону було закінчено, залишалися лише деякі деталі.

Я приготувала з запасом своїх власних настоянок, гелів, мила та шампуню. Частину відклала, щоб взяти з собою в Карасун для салону, що залишився там. У мені росла впевненість у тому, що він все-таки працює.

До речі, поки в Чорному будувався салон, всі дівчата почали бігати в Біле поселення. Вони були дуже задоволені та з нетерпінням чекали відкриття подібного у своєму рідному племені. Навіть помічниця мені відразу знайшлася. Валерія, наша сусідка. Дівчина й раніше приділяла своїй зовнішності багато часу, але дізнавшись, що існує купа різних аспектів, засобів та можливостей, серйозно захопилася й чіплялася до мене з розпитами. Я взялася за її навчання. Зайві руки мені знадобляться, тим більше після народження малюків.

У Білому племені підходило до кінця будівництво лазні, вже встановили піч та полиці, була викопана яма для басейну.

Про те, що у нас з Едом будуть діти, знали вже у двох племенах, ми приймали щирі вітання, а Гор навіть заявив, що буде щасливий стати дядьком моїм дітям. Він зовсім змінився по відношенню до мене, та й взагалі – став більш дорослим, чи що. Він почав зустрічатися з Алексією, і я була дуже рада за них. Утворилася ще одна щаслива пара.

А ось на кордонах було неспокійно. Розвідники та дозорні час від часу доносили нам, що у Рудих назріває бунт – багато хто незадоволений правлінням альфи, але що сам Альфігон задумав, і всі ми переживали, як би не було чергового кровопролиття. Ідей як обійтися без війни та змінити владу ні у кого не було. Внутрішні справи Рудого племені все ще залишалися під табу для нового Чорно-Білого.

Сьогодні вночі поїзд. Я дуже переживала, як пройде поїздка, як мене там зустрінуть, Ед заспокоював і підтримував як міг. Навіть хотів наполягти на тому, щоб купити все потрібне і не заїжджати туди, де знаходиться мій салон. Дивно. Пройшло кілька місяців, але я не перестаю асоціювати його як свій. Мені не вистачає його. Навіть знаючи, що, ймовірно, їм давно володіє банк або він проданий іншому підприємцю на аукціоні. Але я не могла усвідомити цього, тому мені вкрай необхідно було побачити і зрозуміти, що його більше немає, він не мій. Моє – це «Біла пантера» і «Чорнишка», як називали салон мешканці Чорного племені. Можливо, побачивши, що салон і справді більше не мій навіть на паперах, а може і не існує зовсім, я, нарешті, змирюся з тим, що там мене більше нічого не тримає.

У призначений час ми з Едом прийшли на ту дерев'яну, похилу від часу і тривалого невикористання платформу.

Свисток і потужні вогні сповістили про наближення потягу. Поїзд зупинився, відкривши нам двері першого вагона. На цій станції ніхто не виходив. Зустрів нас кремезний чоловік-провідник.

– Доброго вечора, куди їдуть молоді люди?

– В Карасун, – відповіла я, простягаючи дві великі купюри, які зберегла за відсутністю витрат тут, в Дебрені.

– Займайте місця в третьому купе, там є вільні, – звірившись зі списком майбутніх пасажирів, кивнув він нам.

– Дякуємо!

– Приємної подорожі.

Поїзд рушив. До наступної станції ми були єдиними пасажирами цього одинокого поїзда, що доходить до кордону нашого світу.

Ми розташувалися на нижніх полицях купе, розстелили видану постільну білизну та лягли спати. З огляду на моє становище, Ед просто не дозволив мені забратися вгору, а сам, через свою першу в житті подорож на поїзді, та й взагалі за межі Дебрену, просто побоявся.

До кінця подорожі Едгріф помітно втомився і нервував. Здавалося, навіть більше за мене. Я як могла заспокоювала його. Транспорт, особливо залізничний, не лякав мене, я звикла до таких подорожей, мало того, завжди вважала його найбільш доступним та легким.

У Карасун ми прибули на наступний день пізно ввечері. Вогні міста привітно зустріли нас. Вокзал. Зупинка. Ми вийшли з вагона та одразу нас оточили таксисти й власники квартир, які хочуть здерти якомога більше грошей з приїжджих, пропонуючи трансфер та житло. Наше невелике містечко хоч й не було туристичним центром, але все ж гостей приїжджало чимало.

Протягом поїздки я встигла підготувати Еда до такого натиску, але він все одно виглядав розгубленим. Довелося схопити його за руку і вивести крізь цей натовп на площу.

Тут вже щосили панувала осінь, і теплі речі, які ми прихопили з собою, виявилися дуже до речі. У Едгріфа їх було небагато, зважаючи на те, що навіть у міжсезоння холодних днів було дуже мало. Але купити їх тут проблемою не було. Це питання ми відклали на завтра.

Відколи я поїхала, місто зовсім не змінилося. Я швидко знайшла потрібну вулицю та хостел, де планувала зупинитися на перший час. Моїх грошей було небагато, але я сподівалася, що в одному з ломбардів можна буде здати самоцвіти, які були в Еда.

Нас дуже привітно зустріли, розмістили в кімнаті хостела й навіть пообіцяли гарну знижку, якщо ми вирішимо продовжити проживання довше, ніж на тиждень.

Наступним ранком, відразу після сніданку, я повела Едгріфа на прогулянку по місту, показала йому центр, провела по торгівельному центру «Карасун», повного бутиків із різними товарами. Він викликав у нього воістину дитячий захват. Він все ще шарахався від машин і трамваїв. Так, все-таки у людини-перевертня, що виріс далеко від цивілізації, навіть невелике місто викликає напад паніки, хоч Едгріф й ретельно це приховував, але час від часу сильніше стискав мою руку.

Мене теж огортав страх, і чим ближче ми підходили до вулиці, на якій був розташований салон, тим він ставав сильнішим.

– Ти впевнена, що все ще хочеш туди? – тихо запитав Ед.

– Так, – також тихо відповіла я. – Мені це потрібно, розумієш?

– Розумію, тільки ти нервуєш, а це може погано вплинути на малюків.

– Обіцяю, що з ними все буде добре, я їх відчуваю, – запевнила я його.

– Не можу звикнути, що вони мовчать, – журився коханий.

– Вони будуть мовчати, поки ми не повернемося, Шейла попереджала, – знизала плечима я. – Але ти правий, мені теж не вистачає їх балаканини. – В той же момент я відчула легкий поштовх у живіт. Чують! Я зітхнула з полегшенням.

Ми зупинилися навпроти салону «Едельвейс». Він працював. На скляних дверях висіла привітна табличка: «Відчинено».

Я стояла й дивилася на своє дітище, змахуючи сльози, що потекли з очей. Він залишився таким самим – одноповерхова будівля, неонова вивіска на даху, яка навіть вдень підсвічувалася зеленими вогнями.

– Це він? – запитав Ед, вказуючи на будівлю.

– Так. Він.

– Іди, не бійся. Я думаю, тобі там зрадіють.

– Я не впевнена, – похилитала головою, – ми не знаємо, хто там зараз головний.

В цей момент двері відчинилися, і з салону на вулицю вийшов... Сант’яго. Він не змінився зовсім. У своєму робочому фартусі з шикарною посмішкою, він пройшов до курилці й вже витягнув з кишені пачку сигар, як його погляд зупинився на мені. Хвилина і його крик, напевно, почули на іншому кінці вулиці:

– Серафимо!!! – він швидким кроком підійшов до мене й міцно обійняв. – Люба моя, це неможливо, я вже й не чекав... Чи це справді ти? Шикарно виглядаєш!

– Санто, дякую, я теж рада тебе бачити, тільки пусти, задушиш! – попросила я.

– Вибач, але я вже й не сподівався побачити тебе живою... Ми думали...

– Що? Ти про що? – я насупилася. Хоча, він правий, я поїхала нікому нічого не сказавши, кинувши все напризволяще.

– Це довго розповідати. Втім, заходь, ти чого стоїш, як не рідна?

– Чесно – боюся... – зізналася я.

– Це ж твій салон... – незворушно сказав він.

– Як? Неможливо, – не повірила я.

– Ще як можливо! Пішли-пішли! – він схопив мене за руку. – Я все розкажу, все одно поки клієнтів немає! До речі, ти познайомиш мене зі своїм супутником? І де Артур?

– Ти зовсім не змінився, Санто, все такий же цікавий, – зауважила я.

– Я просто люблю бути в курсі всього, що відбувається.

– Познайомся, це Едгріф, мій наречений, – я представила свого коханого.

– Дуже приємно, – Санто простягнув руку, – Сант’яго, колега цієї юної леді.

– Взаємно, – потиснув руку Ед. – Дуже радий знайомству.

– Ходімо вже! Фімо, ти не уявляєш, як всі зрадіють!

І Санто потягнув мене в салон.

Тут все залишилося як є. Все на тому ж місці. Я не могла в це повірити.

– Як? Як таке можливо? Санто?

– Ми вирішили, що залишимо все в пам'ять про тебе... – тихо сказав Сант’яго.

– Серафимо! – ураганом налетіла на мене Маріелла. – Я не можу повірити, люба! Ти повернулася? Назовсім?

– Привіт, Марі! Я теж рада тебе бачити, – обійняла дівчину.

З кабінетів на шум, влаштований нами, вийшли й інші співробітники. Ледь побачивши мене в дверях, вони всім натовпом накинулися на мене, трохи не збивши з ніг, навперебій задаючи питання і розповідаючи щось про себе.

– Тихіше ви! Заспокойтеся! Ми можемо поговорити без таких бурхливих емоцій? – попросила я.

– Звісно, Серафимо!

Маріелла тут же підскочила до дверей, спритно перевернув табличку на «Зачинено» й навіть ролети опустила. Лаура вже включила чайник та викладала на кавовому столику печиво та цукерки по вазам.

Мило. Я мовчки посміхалася, спостерігаючи, як мої колишні підлеглі метушаться, поглядають у мій бік.

Ед взагалі забився в куток, не наважуючись й кроку ступити. Я підійшла до нього і, взявши за руку, допомогла сісти на диван, сама влаштувалася поруч.

– Вони – чудові, – шепнув він.

– Так. Тепер ти розумієш, чому мене так тягнуло сюди?

– Розумію. Але залишитися не дам. Наш будинок – це Дебрен.

– Я і не прошу, сама страшенно хочу в Чорне, там немає цієї метушні, природа і взагалі – мій дім там, там частина моєї душі. А тут всього лише бізнес.

– Душа моя, – він пригорнув мене. – Як же я кохаю тебе!

– Чш-ш! – шепнула йому.

– Ми всі чуємо, – весело промовив Санто, сідаючи поруч. – Фімо, ти ж розумієш, що ти нам повинна все розповісти! Куди так раптово зникла, хто цей принц і... І все це за якихось три-чотири місяці?

– Я боюся, що розмова затягнеться.

– А ми нікуди не поспішаємо, правда, дівчатка?

– Абсолютно! – підтримали його колеги.

– А клієнти?

– Записів немає, а для інших – ми зачинені.

– Хвацько! Гаразд, я все вам розповім, але й ви мені теж повинні розповісти про все, що сталося після мого від’їзду.

– Ти – перша! Нечесно було кидати друзів, – Сант’яго все ще дувся на мене.

– Добре, – наливаючи собі філіжанку кави, відповіла йому.

Всі вмостилися на дивані чи стільцях у гостьовій зоні. І я почала розповідь з того самого моменту, як ми попрощалися в той день, коли салон був опечатаний, закінчуючи сьогоднішньою зустріччю.

Я так захопилася, розповідаючи про все, що мені довелося пережити, що зовсім втратила відлік часу. Змовчала лише про перевертнів та свої здібності. За вікном опустилися сутінки, коли моя розповідь добігла кінця. Колеги майже не перебивали мене, лише зрідка ставили питання або щиро переживаючи, охали й ахали.

– Та про твоє життя треба писати роман! – вигукнув Сант’яго, спустошуючи чергову чашку чаю.

– Про що ти кажеш! Який ще роман?

– Щоб було про що розповісти дітям!

– Вони й без цього всі дізнаються, будь певен, – посміхнулася йому. – Тепер твоя черга, розповідай, як вам вдалося повернути салон.

Сант’яго загадково посміхнувся, переглянувся з дівчатами, потім кивнув Лаурі, і та витягла з однієї з папок якийсь лист, передала його мені.

– Фімо, після того, як ти зникла, ми дізналися, що у тебе згоріла квартира, шукали тебе скрізь, до Артура їздили, всі лікарні, морги, готелі обдзвонили. Марно. Ніхто не знав про тебе нічого. Ми ходили в банк, потім на засідання суду... І знаєш, що? На останньому засіданні свідком виступила пані Олександра! Вона перепросила перед нами, бідкалася, що немає тебе, сказала, що сама дурна, оскільки після процедур випила з подругами алкогольний коктейль, хоча знала, що це протипоказано. Тому й пішла висипка. Але ті препарати насправді виявилися контрафактом. Загалом, вона повернула нам все, та ще й погасила твій борг перед банком, в надії, що вона зможе надалі відвідувати наш салон.

– Нічого собі! – присвиснула я, вивчаючи рішення суду, видане на мою користь, де говорилося, що заборгованість погашена, салон повернуто в мою власність. – Ось вже дійсно не чекала. Я думала, тут давно нові власники і співробітники. Ви не уявляєте, я така рада!

– Залишайся, Серафимо! – попросила Маріелла.

– Вибачте мені, але не можу, у мене почалося зовсім інше життя, далеко від Карасуна...

– Але ж це твоє дітище! – вигукнув Санто, а Ед міцно притиснув до себе.

– Так, моє перше дітище, яке залишається у твоїх, Санто, надійних руках. Ти вміло керував ним під час моєї відсутності, залишайся й надалі. Ти прекрасно справляєшся. Всі документи оформимо завтра. До того ж мені самій цікаво поспілкуватися з директором банку. А я буду приїжджати іноді. У мене є пропозиція.

– Яка? – зацікавлене спитали хором колеги.

– Косметика. Натуральна, природна, без єдиного хімікату.

– Такої не існує, – скептично заперечив Сант’яго. – У будь-якій, навіть природної, є трохи хімії, без неї неможливе виробництво.

– Ти помиляєшся, – спокійно заперечила у відповідь йому.

Я витягла з рюкзака свої відвари, підписані олівцем, і розставила на столі.

– Нічого собі! Звідки? Як? – перебираючи одну за одною баночки, нюхаючи вміст, – питав Санто.

– Всі вони власного приготування, – гордо відповіла я.

– Не може бути! Ти сама це все приготувала? – Санто все ще не вірив у те, що бачить.

– Навіть не сумнівайся, вона – талант, – замість мене відповів Едгріф.

– Любі мої, у мене просто немає слів! Залишите нам на пробу? Це ж фантастика!

– Для цього й привезли, беріть, користуйтеся, якщо сподобається, спробуємо налагодити постачання.

– Домовилися, – Санто обійняв мене.

– Серафимо! – дівчатка теж по черзі обняли мене. – Це просто неймовірно, ти велика молодчинка! Ми раді, що ти приїхала, і дуже шкода, що ти не можеш залишитися.

– Не сумуйте, просто життя повело мене іншою дорогою. Я знайшла своє щастя далеко звідси й просто не можу повернутися сюди.

– А в гості, в гості покличеш?

– Як тільки все влаштується, обов'язково, адже так, коханий?

– Думаю, так, згодом це стане можливим!

Дівчата заверещали та заплескали в долоні.

Незабаром всі стали розходитися – день видався дуже насиченим. А на ранок ми з Сант’яго пішли в банк, щоб оформити його керівником мого салону, передавши йому всі рахунки, папери, завіривши підпис та виконавши ще цілу купу юридичних формальностей.

Моєю ж залишилася лише частка прибутку, яка буде щомісячно надходити на відкритий рахунок. Гроші не бувають зайвими, нехай в Дебрені вони й ні до чого.

В Карасуні ми провели два тижні – багато гуляли містом, відвідали театр й кіно, і навіть походили по руїнах стародавнього міста, по акрополю. Для Еда це все було незвично, викликало щирий захват, якесь дитяче захоплення, ми навіть кілька знімків на пам'ять зробили та роздрукували в ательє. Фотографії здивували його не менше – він так й не зрозумів цієї магії, як висловлювався Едгріф. Всі мої пояснення, що ніяка це не магія, а просто технічне досягнення, його не переконали.

Свій салон я теж відвідувала, довго спілкувалася з усіма, зокрема, ми домовилися з Санто, що приблизно раз на місяць я буду відправляти їм приготовані мною настоянки, гелі та шампуні. Їх встигли оцінити й вони самі, й відвідувачі. Лаура пообіцяла зайнятися дизайном етикетки. Залишилося домовитися з провідником поїзда, щоб він передавав посилки, що ми й зробили, відправившись на станцію. Але не все виявилося так просто. Керівництво станції вирішило невигідним навіть раз в місяць пускати поїзд на нашу станцію та вже з цього місяця він буде скасований. Поїзд доїжджатиме тільки до селища Верхівка, що за три години їзди від Дебрену. Розчарування стримати було складно, і довести, що ми маємо потребу в цьому поїзді теж. Я як могла намагалася запевнити начальника вокзалу, що раз на місяць обов'язково знайдеться хоч одна людина, яка буде користуватися цим поїздом. Навіть станцію запропонувала відновити! Але сивий дядько в смокінгу й квадратних окулярах – пан Микола, як він представився, залишався непохитним.

З його кабінету ми вийшли засмучені. І чому тут мене завжди підстерігають невдачі?

– Не переймайся так, Серафима, ми придумаємо що-небудь. До того ж у Верхівках є поштове відділення, – втішав мене Сант’яго, – можна користуватися їхніми послугами.

– Що таке поштове відділення? – тут же запитав Ед.

– Доставлення листів, посилок та вантажів.

– Так це вихід! – зрадів він. – До Верхівок ми доберемося, це не проблема. Коні довезуть. А там скористаємося послугами цього відділення, – запропонував Едгріф, швидко вловивши суть й нові терміни.

Я уважно подивилася на свого чоловіка. Ось що значить альфа племені, він моментально приймає рішення та чудово орієнтується! Не перестаю ним захоплюватись й дуже пишаюся.

– От і чудово! – Санто аж засяяв. – Я радий, що все так вдало складається. Але, люба моя, ти хоч зрідка навідуй старих друзів, добре?

– Я дуже постараюся, але нічого не обіцяю, Санто! – посміхнулася я.

– Ловлю на слові, – він лукаво підморгнув мені. – Коли ви повертаєтеся?

– Думаю, днями. Якщо поїзд скасували, то немає сенсу чекати. Ми доїдемо до Верхівок, а далі візьмемо коня або машину. Благо, тепер я маю гроші, – показала йому пластикову картку, яку отримала в банку, з моїм ім'ям і цифровим підписом на ній.

– Я радий, що ти погодилася залишитися власницею. Понад усе на світі, я не хочу відбирати чужий бізнес, але з задоволенням буду виконувати роль суворого директора, – усміхнувся хлопець.

– І де я знайшла такий скарб? – дивувалася я.

– Сам шокований. Але тобі пощастило, – підморгнув він.

– Знаю, Сант’яго, знаю, – поплескала хлопця по плечу.

– Гаразд, довгі проводи – зайві сльози, – обіймаючи мене, вимовив він, – будьте щасливі, – він потиснув руку Едгріфу, потім я обійняла дівчат, насилу стримуючи себе, аби не розплакатися. Ця зустріч, і взагалі візит в рідне місто в цілому, надто вразили мене.

Едгріф був стриманішим, хоча я точно впевнена, що в душі він переживає не менше.

Вже в поїзді він запевнив мене в тому, що був дуже радий цій поїздці, і при можливості йому хотілося б сюди повертатися.

У Дебрені нас не чекали так скоро, але були раді нашому поверненню в селище, тут же оточивши нас з розпитуваннями про те, як пройшла наша поїздка. Довелося всіх зібрати на площі й розповісти, відповідаючи на питання та роздаючи подарунки. Причому, таких зустрічей було дві – спочатку в Чорному, а потім в Білому племені.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.