Розділ 1

Два тижні тому...

– Коханий! Я вдома!

Я повернулася з роботи на годину раніше звичайного, скинула незручні туфлі, що надавили мені ноги. Сьогодні хоч й неділя, але коли в тебе власний бізнес, нехай і невеликий, то про вихідні та свята можна тільки мріяти.

Ось і я працювала, не покладаючи рук незалежно від дня в календарі.

Невеликий салон краси, що надає стандартні послуги: манікюр, макіяж, масаж, зачіски – користувався в нашому маленькому місті популярністю. Відбою від клієнтів не було. Запис вівся мало не за два тижні, щоб пані могли потрапити до улюбленого майстра.

Я любила свою роботу, свою справу. Це єдине, що залишилося від батьків. Вони захоплювалися альпінізмом та три роки тому потрапили під лавину в горах, розташованих на півночі Атіарни. Їхніх тіл не знайшли, як й ще десятки тих, з ким вони підіймалися на вершину. Саме улюблена робота не дала мені тоді зламатися і згаснути. Я з головою занурилася у власну справу.

П'ять років тому батько допоміг мені все організувати та почати цей бізнес, підтримав й навіть залучив перших клієнток. Справи швидко пішли вгору. Я пишалася тим, що багато в чому сама добилася цього. Працювала дні та ночі над вдосконаленням, рекламою, підбором кваліфікованих співробітників.

Наша квартира, невелика двушка, на околиці міста, теж перейшла до мене по спадковості. Незважаючи на розміри, вона була дуже затишною. Я зуміла облаштувати її за своїм смаком, додавши яскравих елементів, картин і статуеток.

Ми жили тут разом з Артуром. З ним я познайомилося півтора роки тому в клубі. Високий, темношкірий брюнет з чарівною посмішкою підкорив моє дівоче серце, а юнацька наївність не дозволили мені тоді розглянути в ньому альфонса та "мисливця" за жіночими серцями. Я була щаслива з ним. Хлопець був галантним, кмітливим, засипав мене подарунками та говорив купу гарних слів.

– Коханий, – повторила я, – дивуючись тому, що він не зустрічає мене. Я пройшла по коридору і завмерла перед дверима в спальню. Звідти долинали тиха музика і жіночий сміх.

Я стояла й не могла поворухнутися, вже здогадавшись, що відбувалося за злощасними дверима.

– Еліно, скарб мій, – почула його голос, – ходи до мене.

– Пустун, – відповіла дівчина протяжно. Моя найкраща подруга, якій я довіряла все без винятку! – Скоро твоя Фіма повернеться, мені треба йти.

– Вона ніколи не повертається вчасно, затримується, працелюба! – шепотів чоловік, а я чула тихі стогони тепер вже колишньої подруги.

– Ну, припини, Артуре! Мені й правда час йти.

Я не витримала та відчинила двері. Картина, яку я побачила, підтвердила всі мої здогадки. Шампанське, фрукти, розстелене ліжко та ці двоє повністю оголені. Я так й завмерла на порозі без сил. Лише розгублено озираючись по сторонах.

Як він міг?! Як він посмів привести її в мій дім?!! В наше ліжко?! Тварюка! Сволота! Негідник!

– Забирайтеся геть! – знайшла в собі сили сказати та вказала рукою на двері.

– Фімо, це не те що ти подумала, – одразу ж сказав Артур, помітивши мене, підхоплюючись та поспішно натягуючи штани.

– Я все правильно подумала, – огризнулася я. – Дурна! Яка ж я була дурна! – шепотіла самій собі, опускаючись в крісло і закриваючи обличчя руками.

– Кохана, вона вже йде. Елінка сама прийшла, вона мене... – почав виправдовуватися Артур, опускаючись переді мною на коліна.

– Я сказала: забирайтеся! – залізним тоном повторила я. – Я не хочу вас більше бачити! Ні тебе, ні її! Пішли геть з мого дому! Забирайтеся з мого життя!

Я підвелася, схопила з полиці кришталеву вазу, колись подаровану мені цим негідником та з силою вдарила її об підлогу. Вона розлетілася вщент.

– Божевільна! – скрикнув Артур й швидко скрутив мені руки, – вона ж вартує чималих грошей!

– Вона вже нічого не варта! Також як і ти! Забирайся! – я вирвалася з його обіймів та вліпила дзвінкого ляпаса. – І ти теж! А ще подругою називалася. Геть! – кричала я.

Дівчина анітрохи не зніяковіла, говорити теж нічого не поспішала, лише накинула на себе рожевий халатик та підійшла до Артура.

– Артурчику, милий, ходімо звідси. Здалася тобі ця ненормальна.

– Мовчи, Еліно! Ти нічого не розумієш...

– Так, я знаю, що тобі її гроші потрібні...

– Мовчи, погань!

– Ах, то значить мої гроші?! – скипіла я і, нарешті, все зрозуміла. Якою ж сліпою та наївною дурепою я була раніше! – Та ти, та ти... негідник! – я захлиналася від болю, розчарування. Я не могла знайти потрібних слів. – Пішов геть! І не смій більше до мене наближатися! Зрозумів?!

Артур щось шепнув Еліні, і вони вдвох вискочили з моєї квартири, залишивши мене на самоті в порожньому і вже абсолютно непотрібному мені приміщенні. Спустошену і розчавлену.

Я втомлено опустилася на підлогу. Сил не було взагалі, в голові дзвеніло. Жодної думки. Тільки біль, затьмарення свідомості.

Скільки часу я так просиділа – не знаю. Вивів мене зі ступору дзвінок у двері.

Я не відреагувала, вирішивши, що повернувся Артур. Дзвінок повторився, потім стали голосно й вимогливо стукати. Я встала та попленталася відчиняти. Кинувши погляд на своє відображення в дзеркалі, що висіло на стіні в коридорі, жахнулася.

Моя темна шкіра виглядала блідо, з зеленуватим відтінком, очі почервоніли, темні довге волосся скуйовджене. Опудало й то гарніше за мене буде.

Я відчинила двері. Переді мною стояв широкоплечий чоловік, невисокого зросту у синій формі, в кашкеті з емблемою нашого банку та тримав чорну папку в руках.

– Серафима Кірвуд?

– Так, це я, – кивнула йому.

– Вам повістка.

– Вибачте? Яка ще повістка? – не зрозуміла я. – Хто ви такий?

– Серафимо, прошу вибачення. Я з кредитного відділу Атіарнського Банку. Я вже два тижні ходжу до вас, з метою вручити оповіщення про заборгованість. Але марно. Ви не відчиняєте, хоча з квартири постійно лунає музика та сміх. Пів року тому вами був оформлений кредит на двісті п'ятдесят тисяч одиниць. До сьогоднішнього дня він жодного разу не погашався. В заставу був оформлений салон краси «Едельвейс».

– Не може бути, – похитала головою я. – Це помилка. Я не брала ніяких кредитів, тим більше під заставу свого салону.

– Пані, помилки бути не може. Ми серйозна організація. Ми змушені були звернутися у Вищий Суд для стягнення заборгованості перед банком. У вас є тиждень. В іншому випадку ваш бізнес перейде до нас. Розпишіться про вручення, – він простягнув мені конверт та папір, в якому я поставила свій підпис та повернула йому. – Всього доброго та моя вам рада...

– Мені не потрібні ваші поради, – перебила я. – Всього доброго. – І зачинила двері.

– Тільки цього не вистачало. Який в біса кредит?! Звідки? Мені цілком вистачало моїх коштів!

Тремтячими руками розкрила конверт. Все вірно. Моє ім'я, прізвище, рік народження, паспортні дані. Все збігалося. Сума кредиту. Застава. Підставу зазначено не було. Дивно. Але я не брала жодних кредитів. Я це добре пам'ятаю. Я ще сповна розуму. Страшна здогадка проникла у свідомість немов блискавка. Артур! Артур взяв кредит на мій паспорт! Негідник! Так ось звідки він брав гроші на дорогі подарунки, ресторани, клуби... А я наївна вірила в його віддалену роботу за комп'ютером.

Я не зможу зібрати цю суму за тиждень. Це річний прибуток мого салону. Я розуміла, що це кінець. Кінець всьому. Навіть квартиру я не зможу продати в такий короткий термін, ще й за таку вартість. Її оцінять максимум в сто тисяч.

Значить, як не крути, а мій бізнес, в якій я вклала всю свою душу та сили, доведеться віддати. Чортів дурень! Все через нього! Ненавиджу! Як же я його ненавиджу! Я хапала з полиць, подаровані їм брязкальця та кидала на підлогу. Вази, статуетки, келихи, чашки. Все летіло на підлогу.

– Рррр! – з мого горла вирвався відчайдушний рик. Руки мимоволі стислися в кулаки. Тіло вигнуло дугою, наче пронизало електричним розрядом.

Від несподіванки я завмерла та припинила все трощити. Вискочила зі спальні й сховалася у другій кімнаті, в якій була колись моя дитяча. Тут досі стояв маленький диванчик, на полицях, прибитих до стіни, сиділи ляльки, плюшеві ведмеді та зайчики, стояли книги. Тут лунав запах дитинства. Я часто думала та мріяла про те, як її облаштую для свого малюка.

Я забралася з ногами на диванчик, закуталася в пухнастий рожевий плед з кольоровими розводами й провалилася в сон.

***

Вранці я прокинулася від дзвінка смартфона.

– Слухаю, – швидко відповіла.

– Серафимо, у нас тут НП, – заверещала в трубку Маріелла, навіть не привітавшись, – у нашої постійної клієнтки, пані Олександри, все обличчя вкрите алергічними прищами. Вона вчора була у нас на візажі та...

– Але це неможливо, – я підскочила з ліжка, миттєво прокинувшись. – Ми замовляємо завжди тільки гіпоалергенні засоби у перевірених постачальників.

– Вона хоче поговорити особисто з вами. Ви скоро будете?

– Виїжджаю, – відповіла я. – Запропонуйте пані Олександрі кави, поки вона чекає на мене.

Я відключила дзвінок та побігла у ванну. Мені потрібно терміново привести себе до ладу. Швидко роздягнувшись, я встала під прохолодний душ. Вода приємно бадьорила та освіжала. Вимила волосся, яке все ще було скуйовджене та абсолютно неслухняне. Нашвидку висушивши їх феном, зібрала у високий хвіст, а потім зробила гульку, підвела очі тушшю, ледь торкнула блиском губи. Обмотавшись рушником, вискочила з ванни та пройшла в спальню, щоб вибрати наряд на сьогодні.

Вибір зупинила на чорній сорочці з коротким рукавом, брюках м'ятного кольору та туфельках-човниках пісочного кольору.

У тон до вбрання вдягнула широкий зелений браслет, подарований мені батьком, коли я була ще підлітком. Але я ніколи його не одягала, вважала безглуздим та недоречним. А сьогодні він ідеально підійшов до мого вбрання. Срібні сережки з сапфірами доповнили мій зовнішній вигляд і, нарешті, підхопивши свою чорну маленьку сумочку, я вискочила з квартири.

Я не в змозі була сісти за кермо своєї спортивної машини, тому зловила таксі і вже через чверть години була біля свого салону.

– Доброго ранку! – привіталася я, підходячи до стійки ресепшена, за яким стояла бліда й перелякана Маріелла.

– Доброго ранку, пані Серафимо, – кивнула вона. – Пані Олександра чекає на вас. І вона дуже й дуже зла на наш салон.

– Я поговорю з нею. Це просте непорозуміння.

– Непорозуміння – це ваша забігайлівка! – до нас підійшла Олександра, наша постійна клієнтка з самого відкриття. Дама міцної статури, років сорока, але завжди дуже доглянута і до неподобства багата пані нашого міста. З нею свариться – собі дорожче. Мати її у ворогах не побажаєш нікому. І ось саме мені, саме моєму салону вдалося не просто осоромитися перед нею, але ще і завдати шкоди її здоров'ю. Я прекрасно розуміла стан свого адміністратора.

– Пані Олександра, прошу вас, ходімо в мій кабінет. Я подивлюся, чи можливо ще щось виправити, – запропонувала я, оглядаючи обличчя жінки, спотворене червоними крапками.

– Та невже? Справді?! – сплеснула руками та. – Ви знущаєтесь? Я вимагаю відшкодування послуг, а також моральної компенсації! І ще – ви заплатите за моє лікування! І більше ноги моєї не буде у вашому салоні!

– Авжеж, звичайно! Ми повернемо вам всі кошти, витрачені вами на процедурах вчора, – поспішила запевнити її я. – Але дозвольте все ж дізнатися, на який саме засіб виникла така реакція? Всю продукцію я замовляю особисто і завжди в одного й того ж постачальника. І мені не хотілося б, щоб з ще кимось серед наших клієнтів сталося подібне.

– Ви ще смієте виправдовуватися! Яке невігластво! Нехай ваш майстер сам все пояснює! У мене немає часу тут розсиджуватися! І майте на увазі, я зрівняю з землею ваш салон, якщо ось це, – вона показала на обличчя, – не підлягає лікуванню!

Олександра одягла на обличчя вуаль.

– Рахунок на п'ять тисяч одиниць з урахуванням моральної компенсації вже на стойці адміністратора.

З цими словами вона вийшла з будівлі.

– Маріелло, негайно поклич до мене Сант’яго, Лауру та Валенсію! – звернулася я до адміністратора, і рахунок, що виставила нам Олександра, дай сюди.

– Так, пані Серафимо, – дівчина простягнула мені конверт та взяла трубку.

Я швидким кроком пройшла до себе в кабінет, влаштувалася в кріслі за прозорим скляним столом. Кілька хвилин сиділа просто дивлячись на двері. Що за напасть така? Спочатку Артур, потім повістка на невідомий мені кредит, тепер ще й це. Низка безглуздих збігів? Навряд чи. Тут щось інше, і я розберуся. Обов'язково!

– Викликали? – у двері заглянув завжди веселий і позитивний Сант’яго. Високий, мускулистий, засмаглий до бронзового кольору шкіри чоловік з пустотливими карими очима, одягнений у білі штани і футболку, які шалено йому йшли.

Санто був улюбленим майстром візажу у більшості моїх клієнток. І не тільки його професійні якості сприяли цьому. Його харизма та чарівність грали не останню роль.

Слідом в кабінет увійшла Лаура – наш бухгалтер. Худорлява дівчина, невисокого зросту, вона носила квадратні окуляри, які ховали її великі блакитні очі. Вона була одягнена в сарафан лимонного кольору. Разом з нею зайшла і Валенсія – наш офіс-менеджер, моя права рука та помічниця.

– Сідайте, – кивнула я на диван навпроти мого столу. – Я слухаю вас. Що сталося вчора, і який саме засіб викликав алергію у Олександри? – почала я.

– Пані Серафимо, – почав Сант’яго, – вчора була стандартна процедура. Вся косметика фірми «Реос», ми тільки її використовуємо. Ми користувалися маскою для обличчя. Терміни придатності свіжі. Я особисто перевірив. Не міг Максиміліан так нас підставити. Ми п'ять років беремо тільки в нього!

– Принеси мені цей засіб! Швидко!

– Зараз, одну мить, – Сант’яго вийшов з кабінету.

– Так, тепер Лаура. Коли було останнє постачання?

– Тиждень тому, – відповіла дівчина, – звірившись з даними смартфона.

– Так. Добре. Товар прийшов вчасно, Валенсія?

– Так, пані Серафимо. Як тільки ви дали розпорядження, я в той же день отримала підтвердження, і вже через три дні товар був у нас.

– Іншу косметику перевіряли?

– Ще ні.

– Так чого ти сидиш? Швидко вилучити всю партію та принести до мене. Я віднесу її до лабораторії!

В цей час повернувся Сант’яго з банкою маски.

Я взяла її в руки й покрутила. Начебто така сама, як і раніше: пісочного кольору банка з коричневою кришечкою. Прозора наліпка з текстом. Я уважно вивчила його, вишукуючи склад, дату виготовлення та термін придатності. І все б нічого. Ось тільки маленький нюанс – наліпка була приклеєна нерівно, в одному місці навіть здулася. Для такої солідної фірми – це серйозне упущення. Вони не дозволять собі таке. Невже контрафакт? Але навіщо Максиміліану знадобилося підсовувати нам підробку? Я відкрила і понюхала вміст. Запах ванілі. Колір білий, густа консистенція. Я намастила трохи засобу на тильну сторону долоні.

За всією цією процедурою уважно стежили Санто та Лаура. Повернулася Валенсія з коробкою в руках.

– Серафимо, тут вся остання партія. Навіть коробка, в якій її доставили. Я не встигла її викинути.

– Добре, – кивнула їй, сідай. – Скажи мені, хто привіз цю партію? Максиміліан?

– Ні, пані Серафимо. Він напередодні ввечері зателефонував та повідомив, що захворів й не зможе доставити вчасно, запитав, чи не можемо ми самі забрати зі складу. Ну, я погодилася.

– Так, і хто ж привіз? Ти їздила? – дівчина втягнула голову в плечі.

– Пані Серафимо, я думала, що ви знаєте...

– Ні, інакше я б не питала. Хто привіз товар? – чітко розділяючи слова, запитала у неї.

– Пан Артур. Він був в офісі. Почув про проблеми й зголосився допомогти... Він і привіз всю продукцію на наступний день, – дівчина зовсім зблідла.

– Зрозуміло, – відповіла я, прикриваючи очі. – Це якийсь злий рок.

– Що, вибачте?

– Нічого. Ідіть, працюйте. Залиште це все тут. Далі я сама.

– Серафимо, з вами точно все в порядку? – схвильовано запитав Сант’яго.

– Точно, Санто. Йди, працюй. У вас є з чим працювати?

– Так, звісно.

– Ось і добре. З цією партією я розберуся сама.

***

Я покрутила в руках баночку, ще раз уважно оглянувши її.

Якого біса він вирішив мене розорити? Спочатку без мого відома взяв величезний кредит, тепер ось підміна цих засобів по догляду за шкірою. Скільки я не міркувала, не могла знайти відповідь. Сунувши банку із засобом в сумку, викликала таксі. Я сама поїду до нього додому і все з'ясую. Як би боляче мені не було його зараз бачити, але віддавати свій бізнес йому або комусь ще я не маю наміру!

Вхопила конверт з рахунком зі свого столу і теж поклала в сумку. Оплатити його сьогодні просто необхідно. Це важливіше на даний момент, хоча й сума немаленька. Благо на наших рахунках вона повинна бути.

Таксі приїхало швидко. Чорна легкова машина з тонованими вікнами домчала мене до потрібного місця в лічені хвилини. Я попросила водія почекати й пройшла до банку: висока скляна будівля під синім дахом з неоновими вивісками виглядала солідно та навіть трохи зухвало. Біля дверей зустрічає охорона.

– Здрастуйте! Мені потрібен керівник кредитного відділу, підкажіть, будь ласка, де я можу його знайти? – звернулася до чоловіка.

– Проходьте на другий поверх, прямо по коридору, треті двері ліворуч.

– Дякую! – кивнула йому.

– Доброго дня, шановний пане! – я постукала у відчинені двері. – До вас можна?

– Так, пані, проходьте! Сідайте, – вусатий дядько в дорогому синьому костюмі та в начищених до блиску черевиках сидів за дубовим столом у високому шкіряному кріслі. На його грудях висів золотий бейдж, де значилося ім'я «Грегорі» та його посада. Він вказав рукою на крісло навпроти нього. – Я вас слухаю.

– Я з приводу цього кредиту, – присіла та поклала перед ним принесений вчорашнім візитером папір.

– І що вам тут не зрозуміло? – він насупив брови. – Кредит не погашений, ми змушені були...

– Але я не брала жодного кредиту! Розумієте? Мене хтось підставив! – підвищила голос та вже трохи тихіше запитала, – я можу глянути на кредитні документи, на свій підпис, врешті-решт!

– Так, звісно! – Він висунув верхню шухляду й дістав тонку паперову папку. – Ось. Тільки підпису там немає вашого. Кредит оформлявся через електронний кабінет.

– І ви ось так запросто видали таку величезну суму? Ще й без поважної причини? В графі «Призначення суми» нічого не зазначено!

– Пані Серафимо Кірвуд, – він поглянув на мене оцінюючим поглядом. – Ми не перший рік знаємо вас та працюємо з вами й вашим салоном. Для постійних клієнтів ці формальності опускаються.

– Й даремно, пан Грегорі. Дуже даремно. Я не брала цей кредит. Я здогадуюсь, хто міг оформити його на моє ім'я, але це не позбавить мене від необхідності погашення, адже так?

– Абсолютно вірно. Мені шкода. Але я не можу нічого зробити. У вас дуже мало часу.

– Та знаю я! Не варто мені про це нагадувати! – тупнула ногою від безсилля. – Я можу взяти ці папери? – кивнула на папку.

– Так, звісно. Це копії. Оригінали у нас є. І я сподіваюся, що ви залишитеся нашим клієнтом.

– Не сподівайтесь, – кинула я, піднімаючись з крісла. – Всього вам доброго, пан Грегорі.

– І вам вдалого дня, пані Серафимо.

Я вийшла з його кабінету та притулилася до холодної стіни коридору, притискаючи до грудей злощасну папку.

Електронний кредит! Тільки Артур міг взяти його. Адже він працював вдома і мав доступ до МОГО комп'ютера. Чорт візьми! Як же я помилилася в ньому. Адже я йому довіряла. І тепер жоден юрист мені не допоможе. Я не зможу довести, що за комп'ютером в той день була не я. Камер в моєму будинку немає, а значить, і платити доведеться мені. Але ось за салон він відповість!

Я спустилася до кас та попросила зі свого рахунку переказати п'ять тисяч Олександрі.

– Мені шкода, пані, але ваші рахунки заблоковані. Нічим не можу допомогти, – дівчина в касі простягнула мені документи, співчутливо усміхаючись.

– З якої причини?

– Кредиторська заборгованість, – відповіла дівчина.

– Зрозуміло, – зітхнула я. – Дякую.

– Немає за що, пані.

Я відійшла від каси на ватяних ногах, допленталася до пуфиків й впала без сил.

Голова крутилась від всього, що звалилося на мене за один день. Навіть ворогові не побажаєш такого. А тут рідна людина, з якої ми разом будували плани на майбутнє, так жорстоко поводиться.

– Дівчино? Ви добре себе почуваєте? Може, води? – до мене підійшла одна зі співробітниць.

– Так, якщо можна, будь ласка. Голова закрутилася.

– Це від спеки. Зараз принесу. – Вона підійшла до кулера й набрала мені склянку холодної води. – Ось, випийте.

– Дякую, – кивнула я.

– Вам краще?

– Вже так, дякую.

– От і добре, – дівчина пішла, а я посиділа ще трохи та вийшла з банку. Тепер я їду до того, хто все це влаштував.

Таксі чекало на мене біля під'їзної дороги, водій пив каву з паперового стаканчика.

– Пані, сідайте. Я вже зачекався, – він відкрив мені передні двері.

– Вибачте, обставини змусили затриматися, – я вдячно кивнула та сіла в машину. Він зачинив двері, сів сам та завів мотор.

– Куди тепер?

– Ромашковий бульвар, будинок дев'ять, будь ласка.

– Як скажете, пані, – водій забив адресу в навігатор, і ми плавно рушили з місця.

Всю дорогу я розмірковувала про те, що і як говорити Артуру. Як звинуватити його й в теж час довести, що я знаю про те, що саме він причетний до всіх цих подій?

Але нічого розумного не приходило в голову. Я злилася на себе за те, що довіряла йому.

– Приїхали, – вивів мене з роздумів водій. – Чекати?

– Ні, не варто, я не знаю, на скільки затримаюся тут.

– Тоді з вас 30 одиниць за поїздку.

Я кивнула, розрахувалася з ним й попрощавшись вийшла з машини.

– Удачі, пані, – крикнув наостанок водій та різко рушив з місця.

Я важко зітхнула та пішла до парадної. Код я знала, він не змінився з моменту мого останнього візиту, і я легко увійшла всередину. Піднімаючись на третій поверх, все будувала фрази й прокручувала в голові зустріч.

Я кілька хвилин постояла біля його дверей. Нарешті глибоко зітхнула і з силою натиснула на кнопку дзвінка.

Він відкрив майже відразу.

– Фімо? – Артур стояв переді мною в домашніх сірих брюках та в білій футболці. Але все такий само красивий й привабливий. Шоколадний загар, темне волосся, золотого кольору очі.

– Можна увійти? – запитала я.

– Так, звісно, – хлопець посторонився, даючи мені можливість увійти. – Проходь в кімнату.

Я роззулася й пройшла у вітальню, влаштувалася в кріслі біля вікна. Він зайшов слідом, немов тінь, прикрив двері.

– Тут така справа, – почав він. – Я знаю, навіщо ти прийшла.

– Але... – хотіла заперечити я.

– Фімо, послухай, – він став на коліна переді мною. – Я можу все пояснити. Елінка, вона сама, розумієш, сама за мною бігала...

– І ти думаєш, я в це повірю, Артур? Та я все знаю! Все! Ти давно з нею, музика, розваги... А, втім, мене це вже не хвилює. Я не за цим прийшла. Як ти мені ось це поясниш? – я витягла з сумки папір з банку про заборгованість, слідом претензію й рахунок Олександри. Мовчиш?

– Фімо, – він розгублено дивився на мене. – Пробач...

– Пробачити? Ти при своєму розумі? Ти розорив мене! Розумієш? – на очі навернулися сльози. – Як ти міг? Я довіряла тобі, я... Я кохала тебе, чорт забирай! – з силою вдарила його по щоці. – Ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Я встала та стала бігати по кімнаті.

– Серафимо! – він зловив мене та міцно стиснув в обіймах. – Це фатальний збіг обставин... Я не хотів цього, правда.

– Та як ти смієш, негіднику! Ти ще смієш виправдовуватися? Ніхто, крім тебе, не мав доступу в мій електронний кабінет, і останню партію косметики теж доставив ти! У нашого салону великі проблеми... Через тебе!

– Я хотів врятувати тебе...

– Врятувати? – я глянула на нього, як на божевільного.

– Від чого врятувати, Артуре? Це справа всього мого життя. Це – моя душа. І знаєш, якщо у тебе є хоч крапля совісті, погаси цей борг. Той кредит, що ти взяв з мого рахунку, ще не розтрачений, сподіваюся?

– Я... я, звісно, я оплачу... Ти просто не розумієш... – чоловік зітхнув і скуйовдив волосся.

– А що я повинна зрозуміти? Артур, ти позбавив мене всього... І знаєш що найстрашніше? Ти навіть не заперечуєш цього... Це все було розраховано заздалегідь. Дурна. Яка ж я дурна!

– Не кажи так! – Чоловік підійшов ближче та спробував обійняти.

– Не підходь до мене, зрозумів? Забудь моє ім'я, мій номер телефону. Я бачити тебе не можу!

Я вирвалася з його обіймів, побігла до дверей. На щастя, вони були не замкнені. Я збігла вниз, перестрибуючи через три сходинки, вискочила з дому і опинилася на галасливій вулиці.

Попереду був парк, туди я і попрямувала. Єднання з природою завжди мене заспокоювало.

Шелест листя на деревах, білочки, які стрибали з гілки на гілку та зовсім не боялися брати їжу з рук перехожих, трохи відвернули мене від сумних думок. Але змиритися і віддати свій салон банку я не могла. Я ще поборюсь за нього. Постараюся. Спробую. А Артура забуду, як страшний сон. І більше ніколи, ніколи в житті не буду довіряти кому б то не було. З мене вистачить. Життя жорстоко покарало мене за довіру. Варто бути обачнішою. Довіряти можна тільки собі. Ніколи не знаєш, хто вставить тобі ніж у спину.

Я допленталася до свого будинку. І тут на мене чекала ще одна біда.

Вантажівка, що виїжджала з нашого двору, раптово дала задній хід й врізалася в мою машину! Та вмить пролунала криком сигналізації, замигала фарами. Але водія, схоже, це нітрохи не збентежило, він здавав назад. У лічені секунди передній бампер зім'явся, неначе картонна коробочка. Я лише дістала ключ й натиснула кнопку відключення звуку, на ватяних ногах побрела в під'їзд, розбиратися ще й з цим сил вже не було.

– Дівчино, вибачте заради бога! Дівчино! – на першому поверсі мене наздогнав молодий хлопець, водій тієї злощасної вантажівки. – Я не помітив вашої машини. Ну, не переймайтесь ви так. Я сам відвезу її на станцію техобслуговування. І оплачу ремонт. У мене мотор заглух, і машина по інерції назад здала. Чесне слово!

– Робіть, що хочете. Мені вже все одно, – махнула рукою я та пішла далі по сходах.

– Ну, дівчино, адже так не можна. Це ж ваша машина...

– Юначе, а не пішли б ви лісом? – запитала я, зупинившись. – Я ж сказала: мені вже все одно. Я і без неї залишилася фактично без нічого. Та хоч собі забирайте!

І я бігом побігла у свою квартиру. Ліфт сьогодні не працював, як на зло. Як я вбігла на свій сьомий поверх й опинилася в квартирі, не пам'ятаю. Але тільки тут я нарешті відчула себе в безпеці. Притулившись до вхідних дверей, важко дихала, розмазуючи по обличчю сльози, що текли з очей. Так погано мені не було ще ніколи.

Кинувши сумку біля входу, я пройшла в душ. Мені потрібно було привести до ладу свої думки й тіло. Довго відмокала під важкими струменями води, перемикаючи воду з гарячою на холодну.

Вода трохи заспокоїла мене. Вийшовши з душу, знайшла в собі сили заварити горнятко чаю. З ним я просиділа на кухні до пізньої ночі. Голова стала важкою, до дзвону у вухах. Я розуміла, чітко розуміла, що відтепер моє життя ніколи більше не буде колишнім.

***

Дні до суду пролетіли непомітно в справах і турботах. Я віддала на експертизу всі засоби для догляду за шкірою, і через три дні прийшла відповідь, що у всіх них закінчився термін придатності. А в тій самій масці були виявлені домішки трав, що викликають опіки шкіри.

Артур, якому я пред'явила ці результати, лише розгублено знизував плечима, намагався щось мені пояснити, але провину так й не визнав. Але я чітко знала, що виною всьому цьому саме він. Навіщо йому знадобилося міняти продукцію на прострочену я не розуміла. Він й так залишив мене на межі банкрутства, навіщо так все ускладнювати?

Я встигла звернутися до знайомого юриста за допомогою, в надії на те, що я зможу ще зберегти салон у своїй власності. Проте варіант був тільки один – потрібно погасити борг. Але таких грошей у мене не було, та й зібрати суму за кілька днів було неможливо.

Я стояла перед дзеркалом, вдивляючись у своє відображення. За ці дні я схудла, зблідла і змарніла. Я себе не впізнавала.

Перед самим виходом пролунав телефонний дзвінок.

– Слухаю, – відповіла я.

– Пані Серафимо, доброго ранку, – почала розмову Маріелла, – приїхав Макс, він привіз партію продукції. Каже, що її так ніхто й не забрав.

– Що? Як привіз? А як же та, що була прострочена?

– Я жодного уявлення не маю, де Артур її взяв. На жаль…

– Я все зрозуміла. Прийми її, будь ласка, з Валенсією. Я буду лише після третьої.

– Добре. Нехай щастить, – побажала мені адміністратор.

– Дякую, – подякувала її та відключилася.

До суду я добиралася на таксі. Вже в будівлі на мене чекав мій адвокат, який обіцяв допомогти з тим, що в його силах.

– Добрий день, пане Сержіо.

– Доброго, пані Серафимо. Ви зовсім зблідніли. Ви добре себе почуваєте?

– Так, все в порядку. Просто стільки всього одразу сталося...

– Розумію. Не перейматися. Все буде добре.

– Не вірю, – похитала головою я.

– Привіт! – пролунав до болю знайомий голос за моєю спиною.

– Ти? – повернувшись, спитала. – Що ти тут робиш? Як посмів прийти? Вирішив ще болючіше мені зробити? Чи, може, гроші, вкрадені у мене, знайшов?

– Я прийшов тебе підтримати. І ще... Я скучив, – Артур зробив крок до мене.

– Ти думаєш, я повірю тобі після всього, що ти зробив?

– Ні, – похитав він головою. – Але дозволь мені...

– Не дозволю. Йди. Інакше засудять тебе!

– Ні, – твердо сказав він. – Ти нічого не доведеш, – прошепотів він. – Вибач ще раз, – він торкнувся моєї руки, від чого по всьому тілу пройшла хвиля тремтіння. – Але так було потрібно. Прийде час, і ти сама все зрозумієш. Пробач, – він стиснув руки в кулаки до хрусту, різко розвернувся й пішов геть.

– Мені не потрібні твої вибачення! – крикнула йому вслід, витираючи непрохані сльози.

– Серафимо, нам пора, засідання починається, – покликав мене адвокат.

– Так, ходімо, – сказала я, зітхнувши, ще раз кинувши погляд вслід Артуру. Серце боліло нестерпно.

Я пішла слідом за адвокатом. Засідання пройшло як в тумані. Сержіо постарався на славу. Я майже нічого не говорила. Він виступив сам. Подав заяву про те, що мій акаунт був зламаний шахраями, і ними ж була знята ця сума в кредит.

Суддя, високий худорлявий чоловік в синій мантії співчутливо кивав, щось записував. У підсумку прийняв рішення відкласти засідання на тиждень для перевірки факту шахрайства.

Мої сподівання, що цим усе закінчиться, провалилися. Я була не впевнена, що доживу й витримаю ще одне засідання.

На наступний день, прийшовши на роботу, я побачила, що всі мої співробітники стоять осторонь, а вхідні двері опечатано та приставлений поліціянт.

– Що тут відбувається? – звернулася я до нього.

– Рішення суду. Салон опечатаний до з'ясування всіх обставин.

– Але ви не маєте права. Розгляд справи все ще триває.

– На жаль, пані, саме на час розслідування салон й закрили. Якщо все вирішиться на вашу користь, печатки знімуть. А зараз вам краще піти, не заважайте працювати.

– Серафимо, що відбувається? – підійшов до мене Сант’яго. – Це Олександра?

– Ні, – похитала головою я. – Артур.

– Артур? – здивувався Санто. – Але що він зробив?

– Це довга історія, – відмахнулася я.

– Але, судячи з усього, час у нас є. І знайте: ми вас не залишимо. Ми всі вас дуже любимо і підтримаємо, правда, друзі? – він звернувся до решти колег, що стояли під деревом.

– Авжеж, – дружно закивали вони.

– А, знаєте, що, – раптом потер долоні Санто. – Тут поруч є чудовий ресторан. Вранці там майже нікого не буває. Ходімо туди, заодно розкажете нам, що у вас сталося. Вже тиждень ходите сама не своя, а сьогодні ще й ось це.

Мені не дуже хотілося говорити на роботі про свої труднощі й проблеми. Не звикла нікому скаржитися. Але Сант’яго правий. Я повинна їм все розповісти. Адже, можливо, вже через тиждень ними керуватиме зовсім інша людина. Вони мають право все знати.

– Що ж, раз на роботу все одно не пускають, ходімо в кафе, – здалася я.

– Дуже добре. Колеги, йдемо в «Сатурн»! – вигукнув Санто та простягнув мені руку. – Ви дозволите?

– Звісно, – посміхнулася я.

Сант’яго був єдиним чоловіком в нашому жіночому колективі. Завжди уважний й чемний. Комусь дуже пощастить стати його дружиною. Я ж зовсім не розглядала його в цій якості. Він був мені добрим другом. І, здається, не тільки мені, але й іншим дівчатам теж.

***

Ми розташувалися в куточку на м'яких диванчиках, замовили кави, тістечок. Не знаю, чим я керувалася в той момент, але, мабуть, тягар ноші, що звалилася на мене, вже не в силах був утримуватися всередині й рвався назовні.

Мені необхідно було бодай з кимось поділитися, висловитися. Я розповіла своїм підлеглим все. Все як є. І, нарешті, вільно зітхнула. Немов камінь звалився з душі.

Всі зажурилися, звичайно, спочатку. Навперебій стали висловлювати слова підтримки. Я зрозуміла, що у нас не просто хороший колектив. А відмінний, щирий, дружній. Санто переконував мене, що все владнається й мене ніхто не посуне з посади керівника... Я лише зніяковіло кивала. Я й подумати не могла, що знайду тут стільки душевного тепла, щирості. Дівчата переконали мене в тому, що я зовсім засиділася вдома й на роботі, та запропонували розважитися в клубі.

– Серафимо, – переконувала мене Валенсія, – вам зараз просто необхідне перезавантаження. Потрібно розслабитися, відключитися хоча б на годину від всіх проблем. Ходімо з нами завтра. Обіцяють цікаву програму та пінне шоу. Буде весело!

– І правда, – підтримала дівчину Маріелла, – ходімо з нами! Ви коли останній раз відпочивали?

– Не пам'ятаю, – замислено відповіла я.

– Значить, ніколи, – підсумувала дівчина. – Тоді не обговорюється. Завтра о восьмій вечора біля клубу «Вогненна пантера».

– А хіба пантери бувають вогняними? – здивувалася я.

– Напевно, – похитала головою дівчина. – Я ніколи не бачила цих тварин. Так що, завтра о восьмій?

– Завтра о восьмій, – здалася я.

– Ось й чудово. Тільки ви ж одяг оберіть собі, – щебетала Маріелла, – спідниця коротше, макіяж яскравіше.

– Гаразд-гаразд, – усміхнулася я.

– Вам дуже йде, коли ви посміхаєтеся, – підморгнув мені Санто, – до речі, дівчата. А вам охоронець на завтра не потрібен?

– Санто! Ти що! Це звичайний дівоч-вечір, – обурилася Валенсія.

– А я не проти такої охорони, – кокетливо посміхнулася Лаура та подивилася на хлопця, той відвів погляд убік й подивився на мене.

– Серафимо?

– Я думаю, що раз йдемо всім колективом, то треба й Сант’яго брати. Як гадаєте, дівчатка?

– Звичайно! – вигукнула Юліана, наша перукарка. – Беремо!

– От й домовилися, завтра о восьмій біля нічного клубу, – підсумував Санто.

Наступного дня я прокинулася лише ближче до полудня. Організм відключився від всіх проблем і прийняв рішення виспатися.

Решту часу я присвятила збиранню та підготовці до походу в клуб.

Всупереч проханням дівчаток, макіяж я зробила непомітним, але трохи яскравіше, ніж завжди, додавши трохи золотих блискіток на тіні. З шафи вибрала коротку бірюзову сукню, що обтягувало фігуру, взула чорні босоніжки на високій платформі.

Покрутилася перед дзеркалом. Начебто нічого так. Волосся я розпустила та хвилями поклала на плечі, трохи скріпивши їх мусом. Потім викликала таксі і поїхала в клуб.

Дівчата вже зібралися та весело сміялися, обговорюючи чергові плітки.

– Добрий вечір! – підійшла до них.

– Добрий! – дівчатка оцінююче оглянули мене. – Ви прекрасно виглядаєте.

– Дякую, дівчатка. І давайте перейдемо на ти. Якось незручно, якщо ви в клубі мені викати почнете. Ми начебто ровесниці всі.

– Як скажеш, – посміхнулася мені Валенсія. – Так і справді краще.

– Дівчата, салют! – розмашистим кроком підійшов до нас Санто. Він не змінив свого іміджу, знову одягнувшись у все біле.

– Привіт! – повернулася до нього.

– Вау! – видихнув чоловік. – Серафимо, ви прекрасні. Прошу, – підставив мені лікоть.

Дівчатка захихотіли.

– Так ось кого ти зібрався охороняти, – простягнула Маріелла.

– Дівчатка, я всіх вас люблю, – розсміявся Санто. – Але нашій прекрасній Серафимі зараз потрібна підтримка.

– Ну так, звісно, – кивнула дівчина.

Ми дружною галасливою юрбою увійшли в клуб.

Величезна зала, по обидві боки якої були розставлені столики і м'які дивани, а в центрі організоване місце для танців. Клуб тільки розпочав роботу. Музиканти налаштовували інструменти, світломузика мерехтіла різнокольоровими променями, бармен привітно посміхався всім, хто підходив до нього.

– Дівчата, я за коктейлями, – Сант’яго допоміг мені влаштуватися на дивані. – Тут вони просто приголомшливі.

Цей вечір дійсно допоміг мені розслабитися та відволіктися. Я була дуже вдячна своїм колегам за нього.

Далі потягнулися будні. Я багато працювала вдома, поралася з замовленнями, шукала статті по виходу з кризових ситуацій.

П'ятниця настала непомітно.

На засідання я йшла абсолютно спокійною й готової в принципі до будь-якого повороту. Я налаштовувала себе на позитивний результат, вірила в це до останнього. Але моїм надіям не судилося здійснитися.

У вироку зачитали, що слідів шахрайства не виявлено, названий нами свідок, Артур Алре, ніколи не проживав за вказаною адресою й взагалі не зареєстрований у місті. Всі мої прохання були скасовані, винесено рішення про перехід мого салону у власність банку.

– Мені дуже шкода, пані, але нам нічого не вдасться більше зробити, – адвокат співчутливо поплескав мене по плечу та вийшов із залу судового засідання.

Я пішла слідом.

Весь колектив салону краси чекав мене на вулиці.

– Ну, що? Салон вам залишили?

– Ні, – похитала головою я. – Салон тепер власність банку. Мені шкода, друзі. Вибачте, але я не можу більше говорити.

– Серафимо, ми ще поборемося, – крикнув услід Сант’яго.

– Марно, – пробурмотіла я та пішла геть.

Я вже йшла своїм кварталом, як повз мене з сиренами промчали дві пожежні машини, поліція й швидка допомога.

Приголомшлива картина чекала мене у власному дворі, коли всі вони боролися з вогнем, що панував у вікнах моєї та сусідній з нею квартирах.

Я так й застигла навпроти парадної, приголомшена й вбита черговим ударом.

– Фімушка, горе-то яке, – підійшла до мене тітка Ніна з третього поверху.

– Що сталося? – уточнила я, розуміючи, що у мене тепер дійсно нічого немає. Взагалі.

– Матвіївна чи то праску не вимкнула, ідучи на базар, чи то ще чого, але спалахнуло сильно. Твоє житло, кажуть, дуже сильно постраждало. Ти не впадай у відчай, дитя. У мене можеш пожити, поки ремонт зробиш...

– Дякую, тітка Ніно, але я тут більше не залишуся. В цьому місті мені більше немає чого робити.

– Та що ти таке говориш, дитино! Ти ще молода. Красива. Все владнається.

– Можливо, але вже не тут. Це місто завдало мені занадто багато болю.

– Може, лікаря? – проявила небачену турботу сусідка. – Он бригада на варті…

– Боюся, навіть вони мені не допоможуть.

Я в останній раз подивилася на вікна колишньої квартири, де язики полум'я спалювали все моє минуле життя, і пішла геть з двору.

Я внутрішньо зраділа, що йдучи з дому на засідання суду, одяглася зручно – в сірі джинси й зелену бавовняну сорочку, на ноги взула кросівки. В тканинний рюкзачок кинула свої документи, косметичку, гаманець зі всіма своїми заощадженнями й картками, смартфон та навушники.

Що ж, на квиток в один кінець мені точно грошей вистачить, а там розберемося. Треба починати нове життя. І як можна далі від цього міста, а може бути й країни.

Як я дісталася до вокзалу, пам'ятаю смутно, начебто таксі довезло. На ватяних ногах дійшла до каси, взяла квиток і, знайшовши свій поїзд, забралася на другу полицю.

Потяг м'яко рушив, несучи мене геть з цього міста.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.