Розділ 12

Наступного ранку я попередила Еда, що ми збираємося до нього в гості.

За сніданком ми з Ільмиганом та Джіланою прийшли до висновку, що пора їх провідати. А ще зовсім непогано зайти й до інших сусідів. Вони підозріло тихо поводяться. Не приведи Господь, на черговий Повний Місяць, який настане вже зовсім скоро, вони не видали ще якийсь фінт вухами.

До Чорних ми вирушили втрьох. Гор знову будував з себе буку, ніби він взагалі не при справах і йому зовсім нічого не потрібно. Хоча сам хотів подивитися на життя сусідів. Я зовсім не розуміла його, його вчинки, поведінку. Він поводився немов маленька вередлива дитина, яка не знає, чого вона хоче.

Дорога зайняла близько двох годин, на цей раз нас вела шаманка й абсолютно іншою стежкою. Ширшою та втоптаною, їй явно часто користувалися. От тільки хто і навіщо. Це не давало мені спокою, і всередині мене посилювалося відчуття небезпеки. Але я не поспішала ділитися ним зі своїми супутниками.

Але як тільки ми минули кордон, я відчула важкий тиск місцевої аури. У Чорних минулого разу вона була зовсім іншою, а зараз прямо віяло тривогою, небезпекою і... ворожими настроями.

– Це точно не Чорне поселення, – винесла вердикт я. – У них інша аура. Я добре пам'ятаю.

– За моїми картками кордон з ними проходить тут, – впевнено промовила Джілана.

– Але це неможливо! – продовжувала наполягати я. – Може, ми заблукали?

– Виключено, – я дуже добре знаю джунглі й можу подорожувати по них з закритими очима. Заблукати ми могли тільки в тому випадку, якщо нам допомогли це зробити!

– Кому це треба, Джі? – насупився Ільмиган.

– А хіба нікому? – парирувала вона.

– Альфігон! – крізь зуби процідив чоловік.

– У правильному напрямку мислиш.

– І що ми будемо робити? – поцікавилася я, розглядаючи цю парочку.

– Йти вперед! – твердо сказала чаклунка. – Якщо це плем'я Рудих, значить, ми навідаємо їх. Пора вже розставити все по місцях, зрозуміти їх задуми, до того ж вони самі захотіли цього.

Впевненим кроком ми продовжили шлях по дорозі, поки не опинилися на околиці поселення. На вулицях було безлюдно. Будинки тут були розкидані хаотично, не було видимих ліній, акуратних палісадників.

Дерев'яні одноповерхові будівлі з темних порід дерева, вкриті плоским дахом. Вікна овальні або круглі.

Поки ми озиралися по сторонах, розмірковуючи, куди рушити далі, я подумки швидко передала інформацію Едгріфу, де ми опинилися. Він довго чортихався, потім попросив бути обережною й пообіцяв скоро прибути з підмогою, оскільки від них невідомо чого чекати.

– Ну, привіт! – глузливий голос Альфігона змусив мене підстрибнути на місці. Переді мною стояли альфа Рудого племені та Артур, схрестивши руки на грудях. В їх очах читався хтивий вогник, волосся скуйовджене. Одягнені, на мій погляд, безглуздо – кольорова сорочка і рвані штани з щільної тканини. Дикуни, чесне слово.

– А де..? – я обернулася, не побачивши своїх супутників.

– Ах, ці, не турбуйся, вони п'ють чай в тій альтанці, – він махнув рукою кудись убік. Простеживши за його жестом, я справді побачила Ільмигана з Джіланою. Вони справді пили чай та мило посміхалися один одному.

– Що ви з ними зробили? – заверещала я, прикривши рот долонею.

– Нічого страшного, просто занурили їх у нірвану. Адже вони так кохають одне одного, – проспівав Альфігон й раптом голосно заіржав. – Правда, вони мило виглядають разом? Для них час зупинився. Тобі ніхто не допоможе. Ніхто не почує. І я можу зробити з тобою, крихітко, те, про що давно мріяв, те, що так і не зміг тієї ночі. Ти чому втекла? Я не люблю, коли мене кидають, – продовжував говорити він солодким голосом, а я відступала, не перестаючи стежити за його божевільним поглядом. Артур теж наступав на мене. Сказилися! Вони точно сказилися! Обидва!

– Дурень! Хворий! Ненормальний! – вигукувала я, продовжуючи йти назад, шкодуючи про те, що я не володію якоюсь магічною силою, не вмію кидати фаєрболи, які показують у фантастичних фільмах Атіарни.

– Що ти кажеш! Я просто хочу тебе. Ми з тобою будемо чудовою парою, ми змінимо хід історії. В нашій владі будуть всі джунглі, весь Дебрен буде поклонятися твоєї волі й проситиме у мене милосердя, бо я буду жорстким, вимогливим правителем й змушу всіх поважати плем'я Рудих. Володарем Дебрена буду я!

– Тобі лікуватися треба! – знову крикнула я, спершись спиною на дерево. Шляху назад не було. Одним стрибком Альфігон опинився поруч, хапаючи мене за руки, з'єднавши їх за моєю спиною замком.

– Моя... Тільки моя! – шепотів він, схилившись наді мною.

Не знаю, як у мене вийшло викрутитися, але я примудрилася штовхнути його коліном в причинне місце, він застогнав, зігнувшись навпіл, а я змогла, нарешті, звільнитися, потім кинулась бігом до кордону.

Погоні за мною не було, обернувшись, я побачила, що Артур метушиться біля свого, хмм... Друга? Ватажка? Не важливо, хто він там за званням. Підсвідомість підкинула мені дуже цікаву й пікантну сцену за участю цих двох, я захихотіла зловтішно, обернулася на ходу в пантеру, всупереч заборонам, нехай краще покарають, але в образу цим двом я себе більше не дам. І кинулася вперед, не розбираючи дороги, зв'язуючись на ходу з Едгріфом, адже мені знадобиться ще й допомога Шейли.

***

– Душа моя, нічого не бійся, ми вже близько, – заспокоював мене Ед.

– Шейла з вами? – стурбовано перепитала, розуміючи, що тільки вона зможе без загрози для життя і здоров'я допомогти Джілані та Ільмигану.

– Так, вона з нами. І ще Ярослав. Ми впораємося, чуєш? Де ти? – розмовляв зі мною він.

– На дорозі, тут пряма дорога, я не знаю, куди вона веде...

– Я, здається, зрозумів, знаю, де це місце, ми будемо там через пів години.

Я все бігла й бігла вперед, благо дорога і справді була рівною, наїждженою, наче тут часто їздили як мінімум на позашляховиках, як максимум на дорожньому катку. Дивно, якщо взяти на увагу, що в Дебрені не користуються таким транспортом, а від зовнішнього світу він закритий.

Але зараз мені ніколи було будувати гіпотези чи припущення на цей рахунок. Ще буде час це з'ясувати.

Я вже стесала в кров лапи, що звикли до м'яких лісових стежок, але стискувала зуби від болю і бігла вперед, не озираючись, якомога далі від Рудого племені.

Раптом попереду показалися три фігури потужних чорних пантер. Вони рухалися дуже красиво, синхронно, великими стрибками скорочуючи відстань між нами.

– Едгріфе! – я кинулася до тієї пантери, що бігла по центру, моментально виділивши мого друга з усіх, хоча, на перший погляд, всі троє – абсолютно ідентичні.

– Дівчинко моя! – вигукнув він.

І ось ми вже стоїмо в більш звичному мені людському вигляді, обійнявшись. Шейла та Ярослав влаштувалися на узбіччі, прямо на землі, вони уважно дивилися на нас, зрідка перекидаючись фразами.

Як довго ми стояли просто в тиші, притиснувшись один до одного, не знаю.

– Ну, ти як? – запитав він, нарешті, порушивши нашу ідилію.

– Нормально, – кивнула я.

– Готова повернутися до нашого, тепер я так розумію, спільного ворога?

– Так, готова, там мої близькі. Я не можу їх кинути. Та й невідомо, на що здатний цей ненормальний, схиблений на владі альфа.

На кордоні нас чекали. Ми були готові до цього, навряд чи Альфігон так просто спустить з рук те, що я зробила, хай він навіть й сто разів це заслужив, але ж зачепили чоловіче самолюбство, а самці такого не прощають.

Альфігон і Артур, немов пара папуг-нерозлучників, стояли на самому краю межі двох племен – Рудого та Чорного. Вони схрестили руки на грудях і дивилися прямо на нас. Їхнє волосся розвивалося на вітру.

Ми ж рухалися на них шеренгою, взявшись за руки. Ярослав й Едгріф йшли поруч зі мною, немов захищаючи, Шейла – ліворуч від Еда, шепочучи якісь заклинання.

– Повернулася, люба моя? – звернувся до мене Альфігон, як тільки ми наблизилися впритул.

– Так, повернулася, – я зробила крок вперед, схрестивши руки на грудях, наслідуючи опонентам, і гордо підняла вгору підборіддя.

– Я дуже радий, це правильне рішення, – Альфігон ступив назустріч. Мої супутники, що стояли позаду мене, напружилися. Я прямо відчувала це, але з місця поки вони не рухалися.

– Ти робиш неправильні висновки, Альфігоне, – поцокала язиком.

– Ти збираєшся відмовити мені? – абсолютно спокійно уточнив він.

– Невже ти наскільки дурний, що думав, я поведусь на твої імператорські замашки?

– Взагалі-то я перший раз бачу, щоб відмовлялися від влади. Артур був іншої думки.

– Не смій нас порівнювати, негіднику! – продовжувала я. – Якщо той, хто клявся мені в коханні та вірності, а потім жорстоко зраджував, втоптуючи у бруд, погодився прислужувати ворогу, як собачка заради смачної кістки, то від мене не дочекаєтеся! Я прийшла за своїми друзями.

– Справді? Впевнена, що вийде вирвати їх з моїх чар?

– Абсолютно.

Він розреготався. Едгріф вийшов вперед, загороджуючи мене собою.

– Перестань блазнювати!

– Ой, а хто тут такий грізний? – крізь сміх запитав Альфігон. Артур торкнув його в плече, киваючи в нашу сторону.

– Едгріф Чорний! – твердо промовив мій захисник, простягаючи руку ватажкові Рудого племені.

– О, як цікаво! Наша дівчинка знайшла собі прихильників в іншому племені. Хитра. Сильна. Поважаю, – руку він проігнорував, імені свого так і не назвав, мабуть, ази виховання пройшли повз нього.

– Не твоє діло, Альфігоне, – опускаючи руку, відповів Ед, – ми прийшли виручати друзів, яких ви зачарували.

Тепер розсміявся Артур.

– Відколи це у нас з'явилися в друзях Чорні? Цього ніколи не було й не буде!

– Я б на твоєму місці не була настільки самовпевненим, – виглянувши з-за спини Едгріфа, відповіла йому, виступаючи трохи вперед, свердлячи його недобрим поглядом. – Ти зрадив спочатку мене, потім зрадив плем'я і зараз живеш у Рудих, абсолютно не знаючи нічого про те, що відбувається в племені Білих зараз. І буде тобі відомо, що були часи, коли всі племена були дружні...

– Фімо, не треба... – спробував втрутитися Едгріф.

Артур скривився, зло сплюнув на землю, і нічого не відповівши, пішов у бік, раз у раз поглядаючи на свого ватажка. Підкаблучник! Він дуже нагадав мені шакала, який весь час ховався за спиною тигра з одного відомого мультика, теж про життя в джунглях, до речі. Ось прямо вилита парочка!

– Гаразд, – нарешті здався Альфігон. – Ідіть туди, – він показав рукою в бік селища, – там ви знайдете альтанку, де п'ють чай ваші друзі. Якщо ви зможете їм допомогти, так й бути – забирайте. А у нас багато справ. Важливих справ. Ходімо, Артур, – процідив той крізь зуби, хапаючи хлопця за лікоть, шепочучи щось йому на вухо.

Вони віддалилися, часом обертаючись на нас. Як-то занадто просто він відпустив нас. В чому тут підступ, і що задумали ці двоє, я зрозуміти не могла. Єдине, про що я думала зараз – мої друзі – Джілана та Ільмиган. Їм потрібна наша допомога. І вже разом з ними будемо вирішувати, як нам позбутися від несподіваного ворога, як уберегти мир в Дебрені. Ізоляція племен один від одного під маскою примарного миру призвела лише до заздрості, брехні, злоби. Так не можна, так не повинно бути! Всім нам, і Білим, і Чорним, і Рудим, потрібно знову стати одним цілим. Абсолютно не важливо, якого кольору шерсть твоєї пантери – це наш спільний дім, і ми повинні триматися разом заради того, щоб зберегти Дебрен, заради наших нащадків.

– Фімо, йдемо, ми можемо втратити час, – торкнув мене за плече Едгріф.

– Так, пішли швидше.

До альтанки ми дісталися десь за пів години. Перед нами розкинувся яблуневий сад. Фруктові дерева під вагою фруктів схилили свої гілки майже до самої землі. Посипані гравієм доріжки акуратно обходили ажурні квіткові клумби з якимись невідомими мені досі квітами.

В глибині цього саду стояла світла дерев'яна альтанка з різьбленими півниками на даху. Невеликий напівкруглий стіл, теж дерев'яний, тільки трохи темніше, і плетені крісла поруч з ним стояли в самому центрі.

На столі парував самовар, стояли вази з варенням і печивом, два горнятка з недопитим чаєм...

Ільмигана та Джілани не було ніде поблизу. Моє серце болісно стиснулося від тривоги за них.

– Вони в порядку, – сказала Шейла, ледь закінчивши сканувати місцевість.

– Але де ж вони? – перепитала я, кусаючи губи. Едгріф міцно стискав мою руку, теж роздивляючись по боках. Ярослав ще не прийшов, він обходив сад, намагаючись знайти хоч якийсь слід.

– У тебе є яка-небудь річ, подарована одним з них?

Мотнула головою. Нічого такого при мені не було.

– Погано. Але будемо сподіватися, що ми впораємося.

Шейла увійшла в альтанку й взяла в руки одну з філіжанок, провела над ним рукою, формуючи невелику хмаринку. В ній ми побачили відображення моїх друзів: вони сиділи й пили чай, усміхалися один одному, потім встали та пішли стежкою. Далі ми побачили, як, стоячи під однією з яблунь, вони цілувалися...

Хмарка розчинилася в повітрі, з легким клацанням, немов мильна бульбашка.

– Вони щасливі, їм добре разом. Але я не можу зрозуміти, чому вони наяву це приховують? – запитала Шейла у мене.

– Бояться своїх почуттів і реакції одноплемінників, – хилитнула головою.

– Якась нісенітниця! Ніколи не треба боятися реакції інших. Адже це – кохання, справжнє світле почуття, їм треба дорожити й насолоджуватися, а не бояться і вже тим більше не думати про те, що скажуть інші!

– Я їм говорила, але марно. Може, хоч ви на них вплинете?

– Я спробую, дитинко. Але навряд чи вони послухаються, тут все залежить лише від них самих, – важко зітхнула чорна шаманка.

– Знайшов! Знайшов! – до нас підскочив збуджений Ярослав. – Вони в іншому кінці саду... І вони... – він зам'явся, – загалом, вони дуже навіть не проти бути наодинці.

– Ходімо швидше, показуй дорогу. Якщо ми ще трохи затримаємося, їхню свідомість неможливо буде відновити, вони навіки залишаться в цій ейфорії, – поквапила нас шаманка.

– За мною! – махнув він рукою, і ми поспішили слідом.

Закохані дійсно знайшлися в іншому кінці саду. Вони трималися за руки й ніжно дивилися один на одного.

***

Я хотіла кинутися до них, але мені не дозволили. Едгріф притиснув мене спиною до себе й міцно тримав. Шейла тим часом дістала зі складок своєї довгої широкої спідниці різко пахучу паличку, чиркнула їй по дереву, вона спалахнула та почала тліти, поширюючи навколо нудотно-солодкий дим. Шаманка почала читати заклинання.

Я закашлялася, Ед відвів мене трохи в бік, куди не долинав цей смердючий запах.

Сад, що оточував нас, почав повільно танути, яблуневі дерева обернулися могутніми велетенськими баобабами, клумби з квітами – кактусами, а доріжки з гравію – вузькими стежками.

Джілана прийшла до тями першою. Жінка здригнулася, відскочила від Ільмигана та зніяковіло подивилася на нас.

– Серафимо? Що це було? І хто з тобою?

– Джілано! – я кинулася до неї та міцно обняла. – Як я рада, що з вами все добре! Ми так хвилювалися! Це мої друзі з Чорного племені, вони допомогли звільнити вас від чар Альфігона. Це він сплутав наш шлях, заманивши до себе.

– Не таратор так, дівчинко моя, – вона м'яко мені посміхнулася. – Ми чудово провели час, чи не так, Ільмигане? – Джілана звернулася до чоловіка, який вже теж прийшов в себе та ніжно обіймав свою даму за талію.

– Все добре, Фімочко, правда! – підтримав він.

– Але я так боялася за вас. Він... він...

– Тихіше, не хвилюйся, познайом нас краще з друзями, – попросив Ільмиган й посміхнувся.

– Так, звісно. Це Едгріф – альфа Чорного племені, його ти знаєш, дядьку, – відрекомендувала я хлопця, кивнувши в його бік. Той своєю чергою підійшов ближче та потиснув руку обом. – А це Шейла – шаманка Чорного племені, – вона теж підійшла до нас й по черзі тепло обняла моїх одноплемінників.

– Рада з вами познайомитися. Серафима дуже тепло відгукувалася про вас, – Шейла посміхнулася.

– Ну, а це – Ярослав, помічник Едгріфа, – назвала я другого хлопця.

– Дуже приємно познайомитися з усіма вами, – чемно відповів Ільмиган. – Прошу вас, повернімося в наше селище – тут дуже незатишно.

– Із задоволенням, – відповів Ед.

Ми поспішили піти з цього дивного та неприємного всім нам місця.

Вже у нас вдома, коли ми влаштувалися за столом на кухні Джілани, полегшено зітхнули.

Як виявилося, зарано. У приміщення увірвався стривожений Гор та з порога накинувся на Ільмигана.

– Батьку! Поки ти гуляєш в іншому племені, на нас напали знову. На цей раз руді зробили те, що не змогли минулого разу. Вони викрали Емілію. Просто серед білого дня!

– Як це можливо? – Ільмиган підвівся, впершись долонями об стіл. – Ми весь час були в Рудому племені. Коли це сталося? Хто це зробив? Альфігон?

– Ні, його посіпаки. Його самого там не було.

– Навіщо йому це треба?

– А, ось, прочитай, тут все написано! – Горолла жбурнув на стіл згорнутий в рулон папірець.

Я з завмиранням серця стежила, як він розгортає пергамент. Судомно ковтнула, сильніше стискаючи руку Едгріфа, що сидів поруч.

– Не бійся, Фімо, все буде добре.

Ільмиган пробіг по тексту очима, потім подивився на мене, зітхнув та почав читати вголос.

– «Емілія у нас. Але вона в безпеці, поки ви розсудливі. Не здумайте йти на нас війною. Вона загине першої. У вас є те, що належить нам. У вашому племені живе та, що змінить життя джунглів, коханка Артура, моя майбутня дружина, володарка Дебрена – Серафима. Нехай вона сама прийде до мене, тоді я відпущу Емілію, адже вона стане мені не потрібною. Мені потрібна тільки Серафима. В її інтересах прийти до мене першою. Адже я не люблю чекати. У вас є час до нового Повного місяця, тобто тиждень. І тоді я сам прийду й заволодію нею прямо у вас на очах, наші сили об'єднаються проти вас. Це буде особлива ніч, така буває лише раз на кілька десятків років – Рівнодення, що збігається з Повним Місяцем!

Альфігон»

– Він ненормальний! – вигукнула я, ледь Ільмиган закінчив читати.

– Люба, ми не дамо йому тебе образити, – вимовив дядько.

– А я казав, що він не зупиниться! – скипів Гор. – І все через тебе!

Я сильніше притиснулася до Едгріфа. Він міцно мене обійняв та прошепотів:

– Не відпущу.

– Гор, негайно перестань! – втрутилася Джілана. – Вона не винна, що виявилося сильною, і що саме від неї та від її вибору зараз все залежить!

– А у мене є вибір? – з надією запитала я.

– Звичайно, є! – відповіла біла чаклунка. – Пам'ятаєш, я казала тобі про двох чоловіків на твоєму шляху? В той день, коли ти тільки опинилася в племені?

– Так, пам'ятаю, – впевнено кивнула я.

– Так ось, настав час вибору. Поруч з тобою є двоє чоловіків, і від твого вибору залежить вся подальша доля Дебрена. Не помилися, дівчинко моя. Не помилися! Слухай себе та своє серце. Не дозволяй жалості, образі чи злості заволодіти собою.

– Я постараюся. Дякую, Джілано. Здається, я розумію, про кого йде мова. Можете не хвилюватися: я ніколи не перейду на бік зла. Я ніколи не прагнула до влади й не хочу опинитися в епіцентрі темних сил. Я дуже сподіваюся на допомогу та підтримку всіх вас, друзі мої, – звернулася я вже до всіх присутніх. – Нам необхідно об'єднатися вже сьогодні. Здається, в Дебрені найближчим часом буде неспокійно.

– Звичайно, ми підтримаємо вас, – піднявся Едгріф.

– Ми встигли тебе полюбити, Фімо, – слідом став Ярослав.

– Вважай, що наше селище – твій дім, приходь в будь-який момент, – Шейла підійшла до мене та міцно обняла.

– А ми й так завжди з тобою, дівчинко моя. Ти прекрасно це знаєш, – відгукнувся Ільмиган.

– Я теж допоможу, Фімо, – тихо промовив Горолла.

– Дякую, друзі, тоді нам потрібен план.

– Обов'язково, але спочатку обід, – Джілана встала та завозилася біля печі.

Сперечатися ніхто не став. Шейла взялася допомагати Джілані з приготуванням обіду, Ільмиган витягнув звідкись аркуш пергаменту, олівець й почав щось писати. Ось що значить природжений керівник. Він не може чекати, якщо вже є плани та думки – треба терміново їх записати.

У двері постукали, я пішла відкривати. На порозі стояли схвильовані Тарзаній з Алексією.

– Проходьте, друзі, – запросила їх я.

– Серафимо! – вони обоє кинулися мені на шию. – Ми дуже раді, що ти в порядку. Ми думали, що знову... Ти вже знаєш про Емілію, так? – Алексія говорила швидко, мигцем поглядаючи в бік Гора, який удавав, що зовсім не помічає дівчини.

– Знаю, люба, і мені дуже шкода, що з нею таке сталося. На її місці повинна була бути я!

– Не смій так говорити, Серафимо, чуєш?! – Алексія міцніше пригорнула мене до себе. Минулого разу ти ледве вижила! Я не переживу, якщо ти знову зникнеш!

– Алексіє, я дуже ціную твою турботу, я зворушена, чесно, – втерши з очей непрохані сльози, посміхнулася їй. – Ми врятуємо Емілію! Все буде добре, він не посміє її торкнутися!

– Мені б твою впевненість, – втрутився Тарзаній. – Я гори заради неї скручу!

– Тар, все буде добре. Іди до Ільмигана, вони там вже плани з її порятунку малюють. Може, згодишся.

– Звичайно! Що ж ти мовчиш!

Він зірвався з місця та кинувся в кухню, оглядаючи присутніх.

– Тар, заходь, рідний, – махнув йому рукою Ільмиган. – Синку, тримайся, з дівчинкою все буде добре. Сідай до нас, у нас є ідея.

І всі чоловіки, в тому числі Едгріф з Ярославом, схилилися над паперами, обговорюючи, жестикулюючи, вносячи якісь записи.

Здається, ми їх втратили. Цих чоловіків хлібом не годуй, дай врятувати когось або в війну побавитись! Хоча над нами дійсно виникла така загроза. Якщо Альфігон не зупиниться, боюся, що військові дії стануть реальністю. Не хочеться такого повороту подій. Зовсім не хочеться!

Ми з Алексією приєдналися до шаманок й допомагали в приготуванні обіду на нашу дружну компанію.

Лише коли повітря кухні наповнилося ароматом печені та пирогів з капустою, наші доблесні воїни відсахнулися від паперів та мало не хором запитали:

– Дівчатка, а що так смачно пахне?

– А ви кидайте свій план військових дій та мийте руки, – гримнула Джілана, збираючи зі столу розкидані папери та вручаючи всю цю стопку Ільмигану. – Будемо обідати. Війна війною, а обід за розкладом, чули про таке? – продовжувала бурчати шаманка.

– Все-все, люба, ми закінчили. Обіцяємо, що з'їмо все, що ви наготували, – він притягнув жінку до себе і поцілував у чоло.

Ми з Едгріфом переглянулися, і він непомітно показав мені великий палець. Я лише кивнула у відповідь.

І ось стіл був накритий, блюда розставлені, всі ми, нарешті, влаштувалися на стільцях.

– Ну, розповідайте, що ви там придумали, – попросила Джілана. – А то я вас знаю, полізете ж у саме пекло не озираючись, не спитавши ради у мудрої жінки.

– Джі, ну навіщо ти так. Я завжди прислухаюся до тебе, ти ж знаєш, – Ільмиган легенько торкнувся її плеча, але шаманка демонстративно скинула нахабну кінцівку.

– Я чекаю.

Ільмиган не стримав розчарованого подиху, але почав свою розповідь.

– Наш план такий. По-перше, ми з Едгріфом підписуємо угоду про взаємодопомогу та ненапад. Одним словом, об'єднуємо сили для перемоги над спільним ворогом. Мотиви рудого цілком зрозумілі – він хоче стати одноосібним Володарем Дебрена. Такого ще не було в історії наших земель і не буде. Ніхто ніколи не буде коритися деспотові та самодурові. Єдине, ми повинні повернути історичну значущість нашого світу. Наші племена повинні стати дружніми, і оберігати джунглі від зовнішніх ворогів, які постійно з’являються. Людям не можна довіряти. І, як виявилося, перевертням теж. Едгріф довів нам, що він наш союзник, коли допоміг виходити та вилікувати Серафиму. Йому я вірю, він не зрадить. Артур же більше не повернеться в плем'я Білих. Зрадникам тут немає місця.

Почнемо ми з переговорів. І першим з цією місією відправиться Горолла. Він – майбутній альфа племені Білих пантер, і саме він відповідає за всіх нас. Від цього результату залежать подальші дії. Ми розробили два варіанти. Для мирного вирішення та на випадок битви. Звичайно, Гор один не піде. Наші хлопці будуть неподалік, щоб у будь-який момент прийти на допомогу. Наше завдання – якомога менше втрат та поранень.

– Непогано. А тепер послухайте те, що послано мені Вищими Силами.

Джілана закрила очі. І почала монотонно вимовляти:

– Викрадення діви закінчитися битвою, яка прирече на поразку плем'я, будуть втрати, будуть битви, які триватимуть кілька Місяців, і лише після останнього подиху рудого ворога почнеться мир…

Вона замовкла.

– Я підозрював щось подібне, – прогарчав Ільмиган.

– Не гнівайся, це випробування, послане нам з неба, ми всі повинні були усвідомити, заради чого варто жити та за що боротися. Ми всі повинні пройти це очищення наших душ перед вищими силами, тоді тільки Дебрен знову набуде заступництво.

– Чи не занадто багато випробувань? – заперечив Гор, – останні роки ми тільки й робимо, що боремося.

– Богам видніше, – спокійно відповіла шаманка. – Нам зараз треба об'єднатися, а не сперечатися, Горолло. Тобі пора стати розумнішими й засунь подалі свій егоїзм. Інакше ти підеш недалеко від Альфігона. Подумай над своєю поведінкою, моя тобі рада.

– Вчать, всі вчать! – розлютився Гор. – Сам розберуся, не маленький вже!

– Даремно ти так, Горолло! Ми ж хочемо, як краще, – втрутилася я.

– Може, ти й альфою краще за мене будеш?

– Гор, перестань! Ми вже говорили про це.

– Горолло, негайно припини! – Ільмиган грізно подивився на сина. – Адже я дійсно можу передумати, крім тебе на місце альфи можуть претендувати Тарзаній й Серафима. Одумайся, інакше й нам не допоможеш, і сам потрапиш у біду!

– Вибачте, – отруйно виплюнув Гор та вийшов з-за столу.

– От нестерпний хлопчисько! – пробурчав Ільмиган. – Що я упустив в його вихованні?

– Це все емоції. Він переживає не менше за всіх нас, – припустив Тар.

– Ільмигане, ти впевнений, що він впорається із завданням? – запитав Едгріф, проводжаючи поглядом Гора.

– Так, впевнений. Він повинен, нарешті, усвідомити ступінь відповідальності та показати мені, що я не помилюся, поклавши на нього в майбутньому тягар правління племенем.

– Тобі видніше, – знизав плечима Ед.

– Так, все, досить пересудів. Зараз не час. Коли Гор відправляється на переговори? – припинила непотрібні розмови Джілана.

– Завтра з ранку. У нас залишилося дуже мало часу на узгодження наших дій, – відповів Ільмиган.

– Величезне дякую за обід. Ільмиган, тримаємо зв'язок через Фіму. Ми теж підемо додому, підготую своїх.

– Звичайно, Ед. Я радий вас бачити в союзниках.

– Взаємно, Ільмигане, – чоловіки обмінялися рукостисканнями.

Едгріф простягнув мені руку.

– Вийдемо на хвилинку?

– Звісно!

Ми вийшли з ним на вулицю. Деякий час він мовчав, просто розглядаючи мене.

– Серафимо, я не знаю, про що говорила Джілана, маючи на увазі двох чоловіків у твоєму житті, але я дуже сподіваюся, що ти не помилишся. Сьогодні мені пора повертатися, скоро почне темніти, а мені належить ще чимало підготовчої роботи для завтрашнього дня. Я дуже прошу, бережи себе. Він ніжно торкнувся губами мого чола, потім доторкнувся до моїх губ, від чого мене кинуло в жар й щоб зберегти рівновагу, я міцніше пригорнулася до нього, обіймаючи за шию та відповідаючи на поцілунок.

Тепло розлилося по всьому моєму тілу, мені не хотілося переривати його цілунок, навпаки, виникло бажання розчинитися в ньому остаточно.

З нашого спільного божевілля нас вивело делікатне покашлювання.

– Вибач, звичайно, що відволікаю, але нам пора, Едгріфе, – трохи осторонь стояла Шейла.

– Пробач, – шепнув Ед. – Бережи себе!

– Ти теж бережи себе, янголе мій! – промовила я, посміхнувшись.

Едгріф аж засяяв.

– Побачимося завтра, Серафимо.

– До завтра, Ед.

Я розвернулася та побігла в будинок, у свою кімнату. Виглянувши у вікно, проводила поглядом три фігури, поки вони зовсім не зникли з поля зору.

Едгріфе, мій янголе, мій... Я, здається, зрозуміла, кого мала на увазі Джілана, пророкуючи мою долю. І я вже знаю, яким буде мій вибір. Головне, щоб й він цього хотів.

Я забралася в ліжко, загорнувшись у плед. Завтра нас чекає нелегкий день, день, який стане історичним, день, коли життя всього Дебрена, можливо, змінитися раз й назавжди.

Я чула, як перемовлялися на кухні Ільмиган та Тарзаній, як повернувся Горолла, привів з собою ще трьох одноплемінників. Всі вони до пізньої ночі розподіляли обов'язки. Мені ж було наказано не втручатися, оскільки я потрібна їм тут, у селищі Білих.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.