Розділ 16

Наступні два тижні видалися найскладнішими за останній час. В Рудому племені панував хаос, підіймалися повстання, йшла боротьба за місце альфи.

З одного боку, там змогли, нарешті, полегшено зітхнути: з'явилася примарна надія на покращення життя. З іншого, плем'я розбилося на два табори. Одні дотримувалися ідеї возз'єднання всіх племен Дебрену в одне, інші навпаки хотіли зберегти незалежність та продовжувати жити відособлено.

Горолла перебував там весь цей час, підтримуючи перших, виступаючи на площі, пояснюючи всім, чим вигідно й чому необхідно об'єднати племена. З іншого боку в нього летіли помідори та каміння. Іноді капці. У прямому сенсі. Народ виходив на такі зібрання з усім, що потрапляло під руку. Ухилявся, як міг, але уникнути синців не зміг. Враховуючи те, що є незадоволені, Горолла день за днем роз’яснював переваги великого племені всім охочим, допомагав нужденним. До нього приєдналися Алексія і ще кілька хлопців. Вони допомогли прибрати вулиці, навести лад на фермі, де навіть тваринам не надавали належного догляду. Чим взагалі займався Альфігон – не зрозуміло. Невже він міг тільки залякувати всіх? У племені панували убогість та бруд. Ми дивувалися тому, що є ті, кого все це влаштовувало. Це просто не вкладалося в голові.

До призначеного терміну виборів з’явилося два лідери серед Рудих.

Дорвін – вже немолодий чоловік, але дуже привабливий та повний сил. У нього було руде кучеряве волосся, виразні смарагдові очі. Попри свій вік, він був холостяком, жив у невеликому будинку на околиці Рудого поселення, займався різьбою по дереву, майстрував іграшки, посуд, потім розмальовував все це яскравими фарбами.

А головне – він вірив нам та теж хотів бачити Дебрен одним цілим. Він розповідав нам історії, які знав від свого прадіда про ті часи, коли дійсно всі племена жили разом й дуже хотів, щоб його діти й онуки жили в дружбі з іншими.

Ми з Едом та Шейлою, яка незмінно супроводжувала нас, встигли з ним подружитися та всіляко висловлювали свою підтримку.

Був у нього і опонент. Риктор. Він був прихильником диктаторської влади, він був один з тих небагатьох, хто звинувачував нас у смерті Альфігона, і зберігав у себе його портрет. Його послідовники також висловлювалися про те, що їм і без нас добре живеться. Спілкуватися з ним було важко, бо крім гучних заяв і звинувачень він не міг нічого сказати. Ніякі наші пояснення не слухав, а просто виганяв. Черговий задавака та деспот. Не можна допустити, щоб до влади в Рудому племені прийшов він. З таким альфою Дебрен й надалі будуть чекати неприємності.

Сильно змінився за ці дні мій брат. Я просто не впізнавала того хлопчину, який в будь-який момент був готовий підняти бунт, який вів боротьбу з внутрішнім «его». Зараз переді мною стояв дорослий чоловік, який знає свої цілі, бачить свої помилки та вчиться на них, а не психує через кожну невдачу. Багато в чому це заслуга Алексії. Ця дівчина змогла знайти ключ до його серця і душі, вона підтримувала його, як могла та завжди була поруч.

Я була рада за нього. Я дуже хотіла бачити його щасливим і самодостатнім чоловіком й альфою. І у нього є всі шанси досягти цього.

Сьогодні ми всі зібралися на центральній площі Рудого племені. Нас запросив Дорвін. Я не впізнала її. Останній раз, коли я бачила цю площу, вона вся була вкрита порослою травою, з кривими камінням, розбитими ліхтарями. До цього дня її прибрали, замінили ліхтарі, каміння прибрали, поставили дерев'яні лавки для мешканців, високі трибуни для промовців. Також сьогодні тут були розвішані різнокольорові прапорці та магічні кульки, що підсвічувалися золотистим світлом, грали музиканти, стояли столи з їжею та напоями для всіх охочих.

На селище опустилися сутінки. Вибір альфи був призначений на вечір, на момент, коли сходить Місяць, щоб разом з Повним Місяцем зустріти нового лідера племені.

Голосування за кандидата проходило напередодні. У спеціальні скриньки, встановлені тут же, кожен мешканець повинен був опустити папірець з ім'ям свого кандидата. Весь вечір, до пізньої ночі Горолла, Ільмиган, Едгріф та Ярослав вели підрахунок. Їх вибрали самі Руді, справедливо вирішивши, що сусіди не стануть нікому підігравати й правильно порахують всі голоси.

Але хитрі чоловіки, знаючи результат, не сказали його навіть мені. Я страшенно нервувала, щиро переживаючи за долю сусіднього племені.

Я сиділа в першому ряду, поруч з Джіланою та Шейлою. Ми міцно трималися за руки. Вони теж не знали результатів. Хоча, може, удавали, що не знають. Шаманки все ж таки. З шаманкою Рудого племені спільну мову поки знайти не вдалося. Леккре була хоч й молодою дівчиною, у якої недавно померла мати, залишивши її саму, проте дуже замкнутою. Нікого до себе не підпускала. Ми не наполягали. Встигнемо ще.

І ось на імпровізовану сцену вийшли чоловіки під гучні оплески присутніх. Попереду йшли кандидати на роль альфи: Дорвін та Риктор, в джинсах і футболках. Тільки у Дорвіна вона була жовтою, а Риктора – червоною.

Слідом йшли Гор та Ед. Вони вдвох несли скриньку, в якій зараз лежала доля всього нашого світу. Завершували колону Ільмиган і Ярослав.

Адреналін зашкалював, сил чекати більше не було.

Дорвін почав виступ:

– Любі мої друзі! Сьогодні особливий вечір, особливий Повний Місяць, в якому народжується наше нове життя. Я впевнений, що на всіх нас чекають поліпшення та найголовніше – мир й дружба. З давніх-давен Дебрен створювався як єдиний світ для пантер-перевертнів, ніколи не мало значення, якого кольору у нас шкура. Ви всі знаєте, що вже декілька сотень років ми всі перебували під дією прокляття, накладеного ревнивцем. Це неправильно. Я думаю, прийшов час все виправити! Так дізнаймося результати вашого вибору!

Зал вибухнув бурхливими оплесками, музиканти заграли урочистий марш. Едгріф відкрив скриньку й витяг з неї сувій, демонструючи його всім, з натовпу свистіли і тупцяли, хтось вигукував ім'я Дорвіна, слабкі спроби перебити їх ім'ям суперника закінчилися провалом. Першого підтримувала більшість. Едгріф посміхнувся, підняв руку вгору, закликаючи всіх до тиші.

Він розгорнув сувій та голосно прочитав:

– ДОРВІН! – у цей момент ці букви виткалися у повітрі величезними золотими нитками над нашими головами, яскраво спалахнули й через мить розтанули. Це означало, що вибір зроблено та скріплено магічно.

Далі почалося щось неймовірне. Мешканці села зіскочили зі своїх місць, обіймалися, плакали, сміялися, музиканти грали веселі мелодії, й тільки Риктор стояв похмуріше за хмару, його оточили кілька людей, вони перешіптувалися один з одним. Ми не сильно хвилювалися, тому що знали, що вони нічого не зможуть зробити нам. Вибір народу підтвердили Вищі Сили.

Я помітила лише, що незабаром ця невелика компанія, обернувшись пантерами, покинула площу в невідомому напрямку. Забігаючи наперед, скажу, що їх тут більше ніколи не бачили й навіть не згадували про їхнє існування.

Свято продовжилося. Веселилися й танцювали всі, а з настанням півночі ми всі разом, представники трьох племен, встали в хоровод на честь Повного Місяця, нас оточили ще одним жителі Рудого племені і за традицією стали радіти настанню Нового Місяця. В цей момент, коли з-за хмари виплив Місяць, освітивши нас білим світлом, засвітилися на небі зірки, закружляли в імпровізованому хороводі навколо господаря небосхилу, а той лише яскравіше засяяв. Раптово на небі почали спалахувати яскравим спалахом одна за однієї зірки й падати вниз! Явище, яке вкрай зрідка трапляється, – зорепад!

– О, Сили Небесні! – закричала Шейла, – нас благословили! Прокляття більше немає!

– Як немає? – здивувалася я.

– Ось так, – пояснила вона, – коли зірки падають на голови, це сигнал згори, що зруйновано те, що було зроблено чорною силою, зло більше не владне над нами, і попереду чекають щасливі часи!

Всі заворожено стежили за цим незвичайним явищем. Хоровод розбився на пари або сім'ї, які обіймалися та дарували один одному любов і тепло.

Через кілька хвилин все закінчилося, почалося традиційне полювання, яке тепер стала можливим по всій території нашого маленького світу.

Гор з Алексією та Джілана з Ільмиганом вирушили додому. А ось Шейла захотіла залишитися. Вона зізналася мені, що Дорвін запропонував їй прогулятися разом. Я щиро пораділа за неї. Може, з ним вона нарешті знайде своє щастя?

Ми з Едгріфом із задоволенням усамітнилися і вирушили в бік свого селища, де на нас з новинами чекали наші одноплемінники. І вони в нас були просто чудовими. Так, безумовно, роботи ще дуже багато, але те, що більше немає обмежень та заборон, нескінченно радувало нас.

– Рідна моя, я такий щасливий, що у нас все вийшло, – прошепотів Ед, коли ми дісталися додому.

– Я теж. Це чудово, що всі племена зможуть жити, як одне ціле, одна сім'я.

– Я вірив, що так і буде. І все це завдяки тобі. Саме ти – талісман Дебрену, його надія...

– Ти перебільшуєш, – зніяковіла я.

– Зовсім ні. Всі зміни відбулися з твоєю появою, а з народженням наших малюків їх буде ще більше.

– Мені дуже хочеться, щоб усі вони були на краще.

– Тільки так. Інакше й бути не може, – і він дуже ніжно торкнувся моїх губ поцілунком.

***

Два місяці потому

Час швидкоплинний, його неможливо наздогнати, зупинити, не можна пустити назад.

Чимало змін відбулося за цей час, прокладалися нові дороги, ремонтували будинки в Рудому племені. Щось поступово змінювалося і в свідомості мешканців. Якщо спочатку в гості один до одного ходили з побоюванням, то поступово побачили та зрозуміли, що ніякої загрози в сусідніх поселеннях немає, всі такі ж доброзичливі та гостинні. Це призвело до нових знайомств й створення нових пар.

Шейла і Дорвін з'їхалися і живуть тепер разом на території Рудого поселення. А Ярослав почав зустрічатися з подругою Алексії, Маріаллой і все частіше тепер пропадав у неї вдома. Я не могла натішитися за друзів.

Наше весілля не стало для Дебрена гучною подією, вірніше ми самі не робили його таким. Всі давно звикли, що ми пара, причому сама незвичайна за останні роки, та ще й в очікуванні дітей. За місцевим звичаєм весілля – це просто ритуал, який проходить у присутності шамана через три місяці після заручин, на якому наші обіцянки скріплюються магічним замком. По суті, головне у пантер заручини та з'єднання душ. Після благословення шамана, шлюб стає повністю непорушним до смерті одного з нас. Розлучення неможливе. Про такий ритуал тут навіть не чули.

***

– Кохана, доброго ранку! – Ед розбудив мене невагомим поцілунком.

– Доброго.

– Як ти? Як малюки?

– Чудово. А ось ці розбійники всю ніч штовхалися, – поскаржилася я, погладжуючи живіт. Термін вже був великим, тож народження наших малюків ми чекали найближчими днями.

– Пустунчики, – прошепотів батько. – Що ж ви маму турбуєте? – але відповіді не отримав.

– Мамо, – заговорив зі мною Амід, – нам тут тісно, ми готові, ти як?

– Що? – перепитала я і перелякано подивилася на Едгріфа.

– Що незрозумілого? – перепитала Севілія, – на вихід йдемо, зустрічайте нас, батьки!

– Вже? – тільки й запитала я, бо живіт скрутило болючим спазмом. – А-а-а – ай!

– Що? Що сталося? – заметушився Ед, я ж тільки міцніше вчепилася в його руку.

– Почалося, Ед, почалося! Вони йдуть!

– Що? Хто йде? Куди? О, Сили Небесні! – до нього нарешті дійшло. – Дихай, кохана, дихай, я зараз Шейлі передам.

Знову перейми. Як же боляче!

– А легше не можна? – звернулася я до малечі.

– Мамуль, ну, потерпи, тісно тут вже, – трохи винувато, але дуже ніжно, попросив Амід.

– Фімочко, Шейла й Джілана вже поспішають до нас. Потерпи, кохана!

– Угу, – тільки й кивнула я, живіт знову скрутило сильною хвилею переймів.

– Давай я допоможу тобі сісти? – Ед обклав мене подушками, приніс склянку води. Потім за моїми вказівками він поставив грітися воду, дістав чисті простирадла, пелюшки, одяг для малюків, який ми приготували для них.

Перейми ставали частішими та болючішими. Я не могла собі уявити, що буває настільки боляче. Гострий біль проймав хребет, проходив через поперековий відділ, віддаючи вниз живота.

– У-у-у! – я сичала від болю, насилу знаходячи сили дихати.

Едгріф весь час був поруч, підтримував, як міг, весь час розмовляв так і переживав він не менше мого, що не дивно, він чудово відчував мене і мою біль, але при цьому не кривився, і навіть жартував.

Прийшли шаманки, перевірили мій стан, помацали живіт, перевірили мій пульс, засікли період переймів та наказали лягти на ліжко, розставивши ноги.

– Давай, тужся! – наказала Шейла, – Народжуємо!

Далі все пройшло немов у тумані, всі голоси злилися в один суцільний гул, біль затуманювала розум.

І ось перший крик нашого малюка почувся в кімнаті.

– Амід! – вигукнула я, впізнавши малюка. За дві хвилини на світ з'явився Льова, а ще через три – народилася Севілія. Малюків поклали мені на живіт, всіх трьох разом, і накрили нас простирадлом й теплою ковдрою. Малюки солодко засопіли, притулившись до мене – вони втомилися від цього процесу не менше за мене.

– Вітаю, батьки! – посміхалася Шейла, умиваючи руки та обличчя. Джілана тепло обняла Еда, потім мене з малюками:

– Ти молодець, впоралася! – потім обидві шаманки залишили нас наодинці та пішли на кухню пити чай.

– Дякую, – прошепотіла я. – Рідні мої, – я погладила малюків. – Вони такі чудові, Едгріфе!

– Так, кохана, дякую тобі за цей скарб! – він поцілував мене.

– Ми з тобою найщасливіша сім'я в Дебрені!

– У всьому Всесвіті! – поправив він мене, – я кохаю тебе, душа моя!

– І я тебе кохаю, мій Янголе!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.