Розділ 11

Дорога видалася напруженою. Сонце нещадно припікало, я сколола собі ноги та руки, пробираючись крізь зарості колючих кущів.

Тож, якщо колись тут була дорога, то її давно немає, не ступала багато років тут ані нога людини, ані лапа звіра. Або ж я просто знову збилася зі шляху.

Коли, нарешті, ми побачили знайомі дахи будинків, я трохи чи не плазом повзла, повністю знесилена.

Я дійшла до будинку Джілани та тихенько постукала, вона відкрила моментально, таке відчуття, що вона чекала мене під дверима.

– Ласкаво просимо додому, дівчинко моя, – жестом запросила увійти.

– Доброго дня! Дякую!

– Ми раді тебе бачити живою і здоровою, – жінка міцно обняла мене, щойно я переступила поріг.

– Я теж. Я скучила за всіма вами. Як ви? Боги, ви ж, напевно, всі хвилювалися!

– Я знала, що ти в надійних руках, – рівно відповіла жінка, – і, судячи з того, як ти вся світишся, я більш ніж права, адже так? Тільки от хлопчики занадто сильно хвилювалися. Вони чекають на тебе.

– Так, ви маєте рацію. Мене оточили турботою й доглядом. А з хлопчиками я сама поговорю, я можу їх зрозуміти.

– Ходімо, тобі треба привести себе в порядок, а потім будемо пити чай. Ільмиган обіцяв зайти.

Поки я приймала душ та обробляла подряпини, зв'язалася з Едом. Спілкування з ним затягнулося, а я посміхалася дурною посмішкою, відповідаючи на всі його запитання. Нарешті, висушивши волосся рушником та переодягнувшись в бавовняний блакитний сарафанчик з високою талією, я попрощалася з Едом, пообіцявши зв'язатися з ним ближче до ночі знову.

Коли я вийшла з лазні, Ільмиган вже сидів за столом, тихенько перемовляючись з Джіланою.

– Доброго дня!

– Серафимо, дитинко моя! – чоловік підвівся і підійшов до мене, міцно обіймаючи та цілуючи по-батьківськи, в щоку, – ми дуже хвилювалися. Як ти, рідна? Ти маєш чудовий вигляд та вся прямо світишся...

– Дякую, все добре. Чорні виявилися дуже добрими до мене, а їх альфа не відходив від мене ні на крок.

– Сідай до столу, рідна, – він допоміг мені влаштуватися на стільці, поставив переді мною філіжанку гарячого чаю та блюдо з кексами, сам сів навпроти. Ми пили чай, а я все говорила й говорила, ділячись усім, що мені довелося пережити за останні дні. Не сказала лише про ритуал об’єднання душ й аур.

Ільмиган супив брови, але в міру моєї розповіді про все, що сталося зі мною з моменту викрадення і до одужання, на його обличчі розквітала посмішка, зникли зморшки й недовіра.

– Треба ж таке, може, даремно ми не дружимо з ними? Чортові забобони й тіні предків!

– Я якраз хотіла з вами поговорити про це, Ільмигане. Мені розповіли легенду-казку, про те, як племена розділилися, але це було так давно, невже вам ніколи не хотілося знову співпрацювати, дружити, разом ростити дітей?

– Ох, дитя. Це все дуже складно! Твоє завзяття мені зрозуміло. Ймовірно, молодий альфа підкорив твоє дівоче серце, обгорнувши тебе турботою, що є нормальним після всього, що тобі довелося пережити. Але чи прийме зміни решта мешканців Дебрену? До того ж тепер з'ясувалося, що Руде плем'я щось задумало, ще й Артур переметнувся до них. А ще я чітко знаю, що їм потрібна саме ти. Але от навіщо... Залишається загадкою.

– Так, мені теж хочеться знайти відповідь на це питання. Гаразд, тільки що ми все про мене. Краще розкажіть, як ви тут? Де Гор, чому він не прийшов?

Ільмиган знову тяжко зітхнув. Налив собі та мені ще чаю. Джілана чаклувала над казанком, що бурлив на печі, і, здавалося, зовсім не слухала нас.

– Гор... Він вже три дні живе у брата та не приходить додому.

– Отакої! А що сталося? Ви посварилися? – схвильовано запитала я.

– Навіть не знаю, як сказати тобі... Я розповів йому правду, от і все. А він... Він на мене образився. І знаєш, я думаю, що й на тебе теж. Йому потрібен час, щоб зрозуміти та прийняти реальність.

– Ільмигане, благаю вас! Не говоріть загадками, ви лякаєте мене! Чому він повинен ображатися на мене? Що я зробила?

– Люба моя, не поспішай з висновками, ти теж дечого не знаєш.

– О, Боги, Ільмигане, благаю, скажіть мені!

– Добре, – зітхнувши, він кинув погляд на Джілану, та ледве помітно кивнула. Альфа зробив великий ковток гарячого напою та продовжив розповідь.

– Ця історія почалася двадцять п'ять років тому. Ніщо не віщувало небезпеки для молодого покоління білих пантер. Але одного разу в наші володіння прийшли люди. Вони стали жорстоко полювати на нас, на наші шкури, не жаліючи нікого, ні маленьких кошенят, ні жінок, ні молодих самців. Багато крові пролилося, багато болю та страждань звалилося на наші будинки та членів нашого племені. Але ці люди пішли далі, вони стали викрадати наших дітей та вивозити їх за межі Дебрену. Багато довелося попрацювати над тим, щоб захистити наші хати від таких нападів, багато сил та магії було вкладено в захист. Але поки ми зміцнювали оборону, тривали викрадення.

У тій битві я втратив близьких мені істот – мою кохану дружину – матір Горолли та Тарзанія. Вона загинула у вигляді пантери в сутичці з людиною. Але були ще двоє. Мірандель та її чоловік Федерік.

Мірандель була красунею з довгим густим чорним волоссям та блискучою білою шорсткою в чорну цятку, як у тебе, коли вона оберталася. Таких пантер вважають істинними. Її чоловік був блондином. Вони разом в той час керували племенем. Моя улюблена старша сестра, і вона по праву була альфою. Дуже хорошою, доброю й справедливою. У них росла красуня дочка, яка і стала однією з перших жертв тієї трагедії. Її відвезли, хоч тоді вона була ще не здатна до переверту. Вона була лише маленькою наляканою дівчинкою. Цілі були не ясні. Наздогнати їх нам не вдалося.

Мірандель загинула в бою, захищаючи моїх синів, слідом за нею пішов й Федерік. Я зайняв місце альфи, присягнувшись знайти не тільки свою племінницю, але й інших зниклих дітей.

Пошуки велися багато років, але марно. Лише зовсім нещодавно, ми все ж вийшли на слід однієї нашої дитини, і саме так знайшли тебе. Так, методи Артура не найкращі, але ти тут, ти з нами, рідна моя. Це головне. Я радий, що через стільки років ти повернулася в рідний дім. Ти дуже схожа на Мірандель. І зовні, і характером. Сильна, незалежна, але в той самий час тендітна й ніжна...

Він замовк.

– Ви – мій дядько? – до мене почав доходити сенс його слів та всієї цієї сумної історії. Моєї історії.

– Так, дитя моє. А Гор – твій брат, також як й Тар.

– О, Боги! Бідний Гор! Адже він любить мене, любить зовсім не братньою любов'ю. А я... Я відчувала, що він рідний мені, і виявилося, що це не мої домисли. Так і є. Боги... Тепер зрозуміло, чому Гор не прийшов сьогодні...

– Він прийде, мила, обов'язково прийде.

– Я буду чекати на нього, – в моїх очах застигли сльози. Важко було дізнатися історію своєї родини, важко знати, що моїх рідних немає в живих... За що мені випала така Доля? Чому вона весь час забирає у мене близьких? За що?

– Фімо, я повинен ще запитати дещо. Я вже зовсім старий, пора передавати своє місце молодим. Може у вас вийде те, чого не зміг зробити я. Ти – старша в родині, ти – справжня спадкоємиця й саме ти можеш стати альфою племені!

– Я? Альфою? – здивовано дивлюся на нього.

– Так, – впевнено кивнув Ільмиган.

– Але ж...

– Тш-ш... Просто подумай.

– Але ж Гор давно готувався до цього. Він краще за мене знає, чому я?

– Так вимагає закон. Ти – старша, це твоє право за народженням, але ти сама можеш відмовитися від цього, поступившись місцем наступному спадкоємцю... Не поспішай з відповіддю. Подумай. Добре?

Я повільно кивнула.

– Ільмигане, вистачить дівчинці звісток. Дивись, вона вже зовсім бліда стала.

– Так, напевно, ти права, Джі. Навантажив дитя інформацією. Я піду, мабуть, відпочивай, Серафимо, й подумай над моєю пропозицією.

– Дякую, дядьку. Я подумаю.

Ільмиган розплився в усмішці.

– І тобі спасибі, рідна моя. Не чекав, зворушений. Відпочивай, – його голос затремтів.

Він пішов, тихо зачинивши за собою двері.

– Він правий, Фімо, не поспішай, подумай добре, а потім скажеш нам своє рішення.

– Так, я подумаю, – кивнула у відповідь, – вибачте, я піду, приляжу, втомилася дуже.

– Відпочивай, дівчинко моя.

***

Горолла.

Після розмови з батьком я три дні не з'являвся вдома. Інформація про те, що Серафима – моя сестра, не вкладалася в голові. Весь цей час я жив у Тара з Емілією, їм я теж все розповів. Інформація їх вразила, але вони навперебій запевняли мене, що Серафима ніколи не піде проти мене, і навряд чи захоче стати альфою, адже навіть незважаючи на те, що вона народилася тут, виросла вона зовсім в іншому місці й не знає до пуття нічого про нас. Вона з нами майже два місяці, тільки-тільки адаптувалася, відкрила салон...

Але я їм не вірив. Не міг і не хотів. Я встиг переконати себе в тому, що вона погодиться, а я залишуся ні з чим.

Три дні я ночами бігав по джунглях, полював, вив на місяць, виплескуючи внутрішній біль.

Сьогодні я вирішив прогулятися до Джілани, поговорити з нею. Вона мудра жінка, напевно, дасть пораду, а ще їй одній відкриваються таємниці майбутнього, може, вона зможе розповісти мені про них.

Вікна її будинку були відчинені, і я почув голоси. В одному з них я впізнав батька, а в другому – Серафиму! Значить, вона повернулася! Перший порив – кинутися до неї та розцілувати, міцно притиснути до себе… Проте я швидко поборов це бажання, вчасно згадав, що вона – моя сестра.

Я підкрався ближче й завмер, прислухаючись до розмови. Знаю, що так не годиться, але я не міг вчинити інакше.

Батько розказував історію нашого народу, про її загиблих батьків. У мене стиснулось серце від спогадів про маму.

Але ось він запропонував їй моє місце!!! Місце альфи, а вона... Вона розгубилася, здається, не відповіла відразу. У мене ноги підкосилися, у вухах задзвеніло, я сів на траву й довго сидів, втупившись в одну точку.

– Горолло? Ти що тут робиш? – наді мною схилився батько та потряс мене за плече.

– Не твоя справа! – буркнув я, – ти все ж розповів? Віддав їй моє місце? Зрадник! Я – твій син! Я! І я краще знаю, яким повинен бути альфа! А вона... вона... шмаркачка! Новенька! Вона – ніхто, ніхто! – не вгамовувався я.

– Сину, ти не правий, – спокійно відповів батько, – вставай, ходімо додому. Я думаю, ти все не так зрозумів й взагалі перевернув все з ніг на голову! – тон батька став жорсткішим.

– Ні, не піду! – крикнув йому в обличчя. Я проігнорував його простягнуту руку, підвівся сам, злегка похитуючись.

– Не знав, що ти виріс таким жорстоким егоїстом, – зітхнув батько. – Де я помилився, сину? Чому ти таким став? Чому ти забув про наші закони?

– Закони? Про що ти, батьку? Ти з малих років твердив мені, що я буду правити племенем, що я – майбутній альфа! Я! Я завжди знав це, я жив цим, готувався, будував плани... І що тепер? Тепер все марно? Моє навчання, всі ці кодекси, все даремно, так?

– Ні, сину! Ти не правий зараз! Навчання ніколи не буває даремним. Ти і справді повинен був стати альфою й все ще можеш ним стати! Але з'явилася твоя старша сестра, за нашими законами – тільки якщо вона відмовиться або загине, влада перейде до наступного спадкоємця. До того ж саме її рід завжди керував Білим Племенем. Ти прекрасно це знаєш, і я не можу зрозуміти, чому ти так реагуєш. Мені соромно за тебе, Гор! Я дуже сподіваюся, що ти візьмешся за розум, до того ж Серафима не відповіла «так», вона обіцяла подумати. І раджу тобі відвідати її. Вона питала про тебе, хвилювалася, як ти...

– Я не хочу її бачити... – прошепотів у відповідь. – Не зараз. Я повинен прийняти її як сестру, боюся, що побачивши, накинуся на неї. Я ж кохаю її, розумієш? Як жінку кохаю! Ні... Я не піду до неї, інакше буду потім картати себе все життя, за все, що я можу зараз з нею зробити.

– Значить, не все втрачено! А то я вже злякався, що ти зовсім з котушок злетів, синку. І все-таки пішли додому. Не варто стояти під вікнами, нас можуть почути.

Я кивнув та пішов слідом за батьком. Емоції всередині мене продовжували кипіти. Ні, не можу, не хочу навіть бачити її. Потім, нехай все заспокоїться. Потім. Як же важко усвідомити, що кохана дівчина, з якою тільки-тільки почало все налагоджуватися, яка дозволила себе поцілувати, яка довірилася мені... Тепер всього лише сестра... Моя сестра і суперниця.

– Час все розставить по місцях, синку. Повертайся додому, – прошепотів батько та підбадьорливо поплескав по плечу.

Можливо, він правий. Тільки чому так боляче зараз? Чому? Я не міг знайти відповідь на це питання.

***

Серафима

Я лягла на ліжко поверх ковдри, довгий час просто дивилася в стелю, по щоках текли сльози.

Як же так? Чому? За що? Усвідомлення того, що я двічі в життя втратила рідних мені людей, тупим болем відбивалося в серці.

А Ільмиган? Як було йому? Адже він теж багато страждав тоді. Господи... Ну, чому? Чому ти посилаєш нам стільки випробувань? Чому не можна просто жити та насолоджуватися кожним днем? Чому не можна просто кохати, просто вірити, просто бути щасливою?

Я віднайшла свій смартфон, який на подив тут не розряджався. Може тут дійсно особлива аура? Чи магія?

Довго шукала в плей-листі пісні, що відповідали моєму настрою, включивши в результаті ту, на яку впав погляд, стала підспівувати виконавцю. Підсвідомий вибір чітко відбивав мій настрій у словах пісні.

– Душа моя, – ніжний голос Едгріфа змусив мене здригнутися. – Що у тебе сталося? Біль твого серця передається і мені.

– Едгріфе! – вигукнула я, – мені так погано й боляче. Я знаю, хто я, я тепер все знаю...

Я, схлипуючи, переказала йому все, про що дізналася від Ільмигана, не перестаючи витирати набігаючи сльози.

– Дівчинко моя! Я прошу, не плач, чуєш мене? Все владнається! Все буде добре! Як шкода, що я не можу зараз бути поруч. Я розумію, що тобі боляче, я знаю як це, я сам виріс без мами, вона теж загинула тоді... Але я впевнений, що ти впораєшся! З усім впораєшся!

– А як же місце альфи, Ед? Я не можу, я не хочу ... Це місце Ільмигана, це місце Гора... Я не можу його зайняти, не можу образити Гора, він дорогий мені. Мій брат... Господи, я завжди хотіла мати брата, а тут знайшла відразу двох, начебто треба радіти, а я... не можу ...

– Тихіше, душа моя, тихіше. Ти впораєшся, чуєш? Припини плакати та накручувати себе. Я думаю, прийшов час змін. Досить сидіти окремо. Поговори з Ільмиганом, з Гором, я хочу прийти до вас, хочу бачити тебе частіше, хочу разом з вами знайти причини нападу Рудого племені на вас.

– Приходь завтра опівдні. Я поговорю з Ільмиганом та Гором. Я теж думаю, що пора вже забути про минуле та знову жити дружно, допомагаючи один одному. До того ж ти побачиш й мій салон.

– З радістю, душа моя! Тільки, якщо тобі не вдасться умовити Ільмигана, повідом мені.

– Так, я скажу тобі відповідь відразу ж після сніданку.

– На добраніч, душа моя.

– Солодких снів, янголе мій, – я посміхалася.

Ось що за таке дивне явище? Чому після розмови з ним так легко й добре? Може, він й справді трохи янгол?

***

Наступного ранку відразу після сніданку я попрямувала до Ільмигана.

Я просто загорілася можливістю знову подружити племена. Як людина, що виросла в Карасуні, вдалині від магії і перевертнів, в цивілізації, я не вірила в прокляття. Я знала, що все залежить тільки від нас самих, від наших рішень, цілей, можливостей. Я знала, що тільки ми самі можемо щось змінити у своєму житті або залишити все як є, здатися і жалітися на погану долю. Я точно знала – у кожного є свій шлях, свої злети та падіння, але життя завжди дає можливість повернути в інший бік, щось змінити. І ось яку дорогу ми виберемо на цьому роздоріжжі, тією й продовжимо свій шлях. Цей урок я засвоїла дуже добре.

Я одягла тонкі парусинові бриджі білого кольору та ніжно-рожеву футболку, взула сандалі, розпустила волосся, та вийшла на вулицю.

Сонце ще тільки вставало, й спеки не відчувалося. Я не поспішаючи йшла вулицями, розглядаючи хатинки та дерева, привітно усміхалася одноплемінникам, яких зустрічала по дорозі. Всі вони раділи моєму поверненню.

Ільмиган та Гор сиділи в альтанці й пили чай. Побачивши мене, альфа привітно помахав рукою, а Горолла спохмурнів і відвів погляд.

– Доброго ранку! – побажала їм я, сідаючи за столик.

– Доброго ранку, Фімо, – посміхнувся мені дядько.

Дядько... Як же важко це усвідомити, але я впораюся. З часом.

– Доброго, – буркнув Гор. – Вибачте, я піду, не хочу заважати.

– Гор, може, залишишся? – запитала я, беручи його за руку.

– Ні, не думаю, що це гарна ідея. Я думаю, тобі є про що поговорити з батьком, майбутня альфа нашого племені, адже так? – в його голосі почулось роздратування.

– Гор, що ти таке кажеш, – сторопіла я. – Яка з мене альфа?

– Ось тільки дурня з мене не роби, сестричко! – зло сплюнув він і, вихопивши свою руку, пішов геть.

– Що це з ним? – звернулася я до Ільмигана, розгублено дивлячись услід Гору.

– Не звертай уваги, дитинко. Він вбив собі в голову, що альфою станеш ти після того, як дізнався твою історію.

– Але я й не збиралася...

– Знаю, – перебив мене чоловік, – знаю. Дай йому час. Добре?

– Гаразд, – знизала я плечима.

– Ти хотіла про щось поговорити? – наливаючи мені чай, запитав Ільмиган.

– Так, хотіла, – я обняла руками чашку, розмірковуючи, як би краще почати розмову.

– Слухаю уважно, – Ільмиган дивився на мене добрим поглядом, в ньому не було зла, тільки зацікавленість.

– Я хочу повернутися до вчорашньої розмови. Про тіні предків. Я думаю, що нам всім пора забути про причини поділу. Все ж таки давно це було, і спробувати знову дружити. Це ж цікаво! І потім, наскільки я зрозуміла, серед моїх предків були чорні пантери, чим зумовлений колір моєї шорсткі у другій іпостасі.

– Так, люба, ти все правильно розумієш. Багато років тому змішані шлюби були дуже популярні. І потомство було набагато сильніше. Я розумію, про що ти хочеш спитати. Я не проти познайомитися з альфою Чорного племені. Я дуже хочу потиснути руку тому, хто допоміг тобі вижити. Чорні занадто віддалені від нас. Я знаю декого з Рудих. Альфігон часто заходить на наші території, а ось когось з Чорних я ніколи не бачив.

– Дякую, дядьку, безмежно дякую, – я широко посміхалася, не вірячи, що він так легко погодився. – Тоді чекай на Едгріфа сьогодні опівдні.

– Он як! А дозволь дізнатися, звідки ти знаєш, коли саме чекати гостей?

– Нехай це поки залишиться моєю маленькою таємницею, добре?

– Як скажеш, дівчинко моя. Як скажеш...

– Спасибі, ну, я піду, хочу побачити дівчаток.

– Біжи, звичайно. Але ж ти теж будеш тут о дванадцятій, адже так?

– Звісно! І я буду рада бачити там Гора. Скажіть йому, хай приходить.

– Я нічого не обіцяю, але передам твоє прохання. Удачі, люба. Побачимося.

– Побачимося, дядьку. Дякую.

Я вискочила з альтанки, на ходу передаючи інформацію Едгріфу, що на нього будуть чекати. Його радість неможливо описати словами. Він пообіцяв прибути вчасно, а я пішла в свій салон, де на мене вже чекали дівчата.

Наступні дві години пролетіли непомітно, за розмовами, хвилюванням, підтримкою. Я, Емілія та Алексія пили каву й базікали про все підряд. Дівчата були раді моєму поверненню, раді, що салон, нарешті, знову буде працювати. Вони зізналися, що їм не вистачало мене і моїх скляночок для наведення краси.

Голос Едгріфа, що раптово пролунав у голові, змусив мене підскочити. Швидко зрозумівши, що сталося, я попросила його почекати п'ять хвилин.

– Дівчатка, вибачте, мені треба бігти, Ільмиган кличе.

– О-у, – протягнули вони, – і що ж альфі від тебе треба?

– Звідки ж я знаю? До того ж не забувайте, що він не тільки альфа, але й мій дядько.

– Не так вже й легко до цього звикнути, Серафимо! – Емілія обійняла мене і, чмокнув в щоку, шепнула, – біжи, удачі!

– Дякую! Алексіє, побачимося, – махнула їй рукою та вибігла з кімнати, швидко спустилася вниз, перестрибуючи через дві сходинки, вискочила у двір та поспішила до околиці, де на мене чекав мій Янгол.

– Душа моя! – розкрив обійми Ед, ледь побачивши мене. Я побігла назустріч й міцно обійняла його. Начебто, добу не бачилися, а я скучила. Дуже.

– Привіт! – шепнула йому.

– Привіт! – він пригорнув мене до себе.

– Ходімо? Ільмиган вже чекає на нас, готовий поговорити та познайомитися.

– Звичайно! Я теж дуже цього хочу.

***

Ільмиган вже чекав на нас. В альтанці був накритий стіл до обіду, сам він стояв поруч з нею, час від часу стискаючи руки в кулаки – він нервував. Горолла теж був тут, він сидів за столом, крутячи в руках травинку.

Ми з Едом йшли, взявшись за руки. Ми обидва чекали цієї зустрічі, однаково нервували й дуже хотіли, щоб вона була успішною.

Ми зустріли по дорозі багатьох мешканців племені, нас проводжали зацікавленими поглядами, шушукаючись за нашими спинами. Поява Едгріфа призвела в селі фурор. Звичайно, вперше за стільки років Чорний ступив на ці землі. Але до моєї радості, ніхто не посмів заперечити чи хоч щось погане сказати нам в обличчя.

Чим ближче ми підходили до альтанки, тим сильніше Едгріф стискав мою долоню. Я відчувала його хвилювання, що наростало з кожною миттю, сама нервувала, не знала, як все це приймуть Ільмиган та Гор.

Побачивши нас, Ільмиган попрямував нам назустріч.

– Доброго дня! – він посміхнувся і простягнув руку Еду. – Ільмиган, альфа Білого племені, радий вітати вас на наших землях!

– Доброго дня! Я – Едгріф, альфа Чорного племені. Дуже радий бути вашим гостем, – Ед потиснув його руку.

– Проходьте до столу, думаю, нам є про що поговорити.

Горолла лише коротко кивнув, представившись, навіть не встаючи з місця, за що отримав докірливий погляд від батька.

Ми з Едом влаштувалися навпроти них.

– По-перше, дозвольте подякувати вам особисто, Едгріфе! За все, що ви зробили для моєї дівчинки, моєї племінниці... Ми вам дуже вдячні.

– Ну, що ви, не варто! – зніяковів Едгріф. – Я лише виконав свій обов'язок.

– Який обов’язок? Закони Дебрена – кожен сам за себе. Ви не повинні допомагати іншим племенам, – обурився Гор.

– Тобто, по-вашому, я повинен був залишити її помирати саму в лісі? Кинути на радість гієнам? Так? Знаєте, що? Є щось більше, ніж закони, придумані, зауважте, задовго до нашого народження! Є душевність, доброта і, врешті-решт, людяність! Вона теж є в кожному з нас, – Ед говорив, емоційно, часом його голос тремтів, я непомітно гладила його по колінці, заспокоюючи.

– І, правда, Гор. Чого ти налетів на хлопця? Адже він врятував Фіму, він повернув її додому, – втрутився Ільмиган.

– Врятував, – пирхнув Гор. – Знаємо ми таких рятівників. Артур он теж рятував...

– Гор! Негайно замовкни! – Ільмиган стукнув долонею по столу, так, що всі підстрибнули. – Чи ти разом з усіма зараз спокійно обговорюєш умови співпраці та дружби, або ти негайно йдеш, і місце альфи точно переходить до Серафими. Без твоєї чи її на те згоди!

Горолла зблід, пробурчав щось незрозуміле, і, нарешті, відповів.

– Гаразд, батьку, я згоден. Вибач, друже. Просто я її люблю та хвилююся.

– Все в порядку, Гор. Я на твоєму місці теж нервував би. Давайте краще поговоримо про те, для чого ми тут зібралися. Я почну, як ваш гість, якщо дозволите.

Ільмиган кивнув. А Едгріф продовжив:

– Вам всім чудово відомо, що вже кілька століть наші племена живуть окремо, не втручаючись у внутрішні справи один одного, адже в наших літописах ще збереглися згадки, що так було не завжди. Були часи, де ми всі жили однією великою зграєю, одним племенем. І були змішані шлюби, від яких народжувалося більше сильне потомство. Були Істинні, ті, що мали на тілі своїх пантер плями або смуги. За повір'ям вони були не тільки витривалішими, але й мали певні дари, здатності до стихійної магії. Такі пантери все ще народжуються серед нас, я знаю, що такі є серед Білого і Рудого племені. У нашому, на жаль, Істинних вже не залишилося. Я знаю, що ми розвиваємося приблизно однаково, я знаю, що при тому нападі людей, всі племена зазнали втрат та всі взяли участь в огородженні Дебрена від зовнішнього світу, може, настав час знову об'єднатися разом?

– Що ж, у твоїх словах є частка істини, Едгріфе. Ми говорили з Серафимою, вона теж бачить сенс у тому, щоб знову жити дружно. Дивно, як мені таке не спало на думку. Ось вони забобони й данина традиціям. Все ж у молодих мозок працює зовсім по-іншому: ви не боїтеся йти проти системи, боротися проти правил. Я зростав в інший час, вихований інакше. Я думаю, варто спробувати. Тільки давайте поки не поширюватися про це. Ще занадто рано повністю відкривати кордони. І не забувайте, що нам всім ще не відомі мотиви Альфігона й Артура. Якщо вони зачаїлися, то лише на час, і коли вони знову вийдуть на полювання, і хто стане наступною жертвою – невідомо.

– Я теж не проти, – підняв руку Горолла. – Мені навіть цікаво, що з цього вийде. В гості покличеш?

– Звичайно! Із задоволенням! Я думаю, Серафима встигла розповісти трохи про нашу привітність? – кинувши на мене теплий погляд, запитав Едгріф.

– Встигла, – запевнив його Ильмиган. – Я радий, що ми один одного зрозуміли. Дозвольте, я трохи познайомлю вас з нашим селищем, покажу тут все, – запропонував альфа.

– З превеликим задоволенням! До речі, дещо я вже бачив, але ось Серафима сказала, що у вас є щось унікальне – салон краси, здається?

– Так, Едгріфе, але, я думаю, що вона краще за нас зможе його показати і розповісти, адже це саме її досягнення, її дітище й гордість усього нашого селища!

– Я покажу, чесно! – відгукнулася я.

– От і чудово, – Ільмиган плеснув рукою по столу. – Тоді, прошу за мною. Ідемо на екскурсію.

– Я – пас, – заперечив Гор.

– Впевнений? – суворо спитав його батько.

– Так, тату. У мене є важливіші справи.

– Що в тебе такого важливого, сину?

– Не твоя справа! – буркнув Гор, – вважай, що мені просто не хочеться...

– Гор, ну ти що? – звернулася до нього я, – ти теж чимало зробив для «Білої пантери», і багато в чому завдяки тобі салон відкрився...

– Так, я допоміг, але вибач, не можу скласти тобі компанію, сестричко, – останнє слово він плюнув мені в обличчя, різко встав і вийшов з альтанки.

– Чого це він? – задумливо проводив його поглядом Ед.

– Хотілося б й мені це знати, – знизала плечима. – Ну що, йдемо?

– Так, звичайно.

І ми вирушили на екскурсію по селищу. Ільмиган по-хазяйськи, з гордістю розповідав про досягнення у фермерському господарстві, появу розважального центру для молоді, і, не забув знову згадати про мій салон, а також мої гелі, креми, пасти, муси, виготовлені на основі трав, що були зібрані в джунглях.

– Я ніколи раніше не думав, що таке існує, а юна пані, яка виросла в Карасуні, розповіла нам про догляд за собою, за нашою шкірою. Спробуй, думаю, тобі сподобається.

– Неодмінно, – запевнив його Едгріф.

А після огляду приміщення, меблів, аксесуарів, інструментів і, побачивши наживо, всі ці баночки-скляночки, прийшов в щирий захват, і запитав, чи я не проти, якщо він теж обладнує приміщення, а я буду приходити до них. Я була зовсім не проти, мені це дуже подобалося, все-таки – це моє покликання, справа всього мого життя. І я дуже рада, що змогла тут все організувати і займатися улюбленою справою. Мимоволі засумувала, згадуючи своїх колег в Карасуні, свій салон, клієнток... Як я не намагалася забути його, нічого не виходило. Мені не вистачало цього. Як вони там без мене? Що взагалі з моїм салоном стало? Чи існує він сьогодні та хто ним керує?

– Гей, з тобою все в порядку? – Едгріф поклав руку мені на плече.

– Так, пробач, просто замислилася.

– Я вже п'ять хвилин чекаю відповіді – ти допоможеш мені все теж саме організувати у мене в племені?

– Звичайно, Ед, з радістю! – вигукнула я.

– От і чудово. Тоді я прямо сьогодні віддам розпорядження на пошук відповідного приміщення.

– Добре, а поки – ось тримай особисто від мене, – я вручила йому шампунь та гель для душу, розроблений мною спеціально для чоловіків.

– Як тобі вдалося придумати це?

– За допомогою Джілани. Вона навчила мене травам, розповіла, що й де росте, як збирати та обробляти. Ну, а я просто вже шляхом змішування, схрещування, додавання різних складових, знайшла формули корисних і екологічно чистих косметичних засобів. Я ж працювала й раніше в цій сфері, і ми теж більше приділяли увагу тим, що складаються з натуральних компонентів, так що приблизний склад кремів, шампунів і гелів – мені знайомий.

– Як цікаво, – прошепотів Ед.

– Неймовірно, – посміхнувшись, відповіла йому. – Так, мої любі, я прошу мене вибачити, але мені пора.

– Красно вам дякую! – Едгріф знизав Ільмигану руку. – Буду чекати на вас у своєму племені.

– Неодмінно відвідаю вас. Радий знайомству.

– Взаємно.

Ільмиган покинув мій салон, залишивши нас наодинці.

– У тебе дуже гарний дядько й дуже красиве селище, – обіймаючи мене за талію, промовив Едгріф.

– Дякую, я рада, що тобі сподобалося тут, правда.

– А я радий, що зміг побувати в твоєму племені.

Деякий час ми так і стояли, обійнявшись, дивлячись один одному в очі, насолоджуючись тією незручною тишею, прислухаючись до себе, своїх думок, наших сердець, що билися в унісон.

– Вже пізно, скоро стемніє, – зважилася, нарешті, порушити тишу, – я проведу тебе.

– Мені не хочеться йти, душа моя, – прошепотів він.

– Знаю...

– Ти прийдеш в гості?

– Звісно! Мені потрібно знову приступити до своєї роботи, дівчатка чекають, та й поповнити запаси треба. Думаю, через два-три дні, я зможу прийти до тебе.

– Я буду чекати та сумувати за тобою…

– І я…

Я проводила Едгріфа до кордону двох селищ. По дорозі зайшли на водоспад.

– Ось він, той самий легендарний, потужний й неймовірно красивий... – видихнула я, підводячи його до обриву.

– Заворожує! – прошепотів він, притискаючи мене до себе. – Такий красивий обрив та потужний потік води! А яка тут сила й енергетика! Справді, дуже схоже на поєднання сил трьох племен. Я відчуваю тут і свою ауру, свою стихію.

– Я не відчуваю сили, але від цього місця віє чимось таємничим, чарівним, приголомшливим, – погодилася з ним.

– Значить легенда – це не вигадка, – задумливо промовив хлопець, – але тоді справді у племен є можливість знову возз'єднатися! Фімо! – він підхопив мене на руки та закружляв, – це ж чудово! Я негайно розкажу всім своїм про це місце!

– Постав мене на землю, божевільний! – волала я. Страшенно паморочилося в голові. – Ти впевнений в своїх? Вони не зрадять?

– Впевнений, як у собі! У моєму племені немає зрадників, – не замислюючись відповів Ед.

До кордону ми добралися вже в темряві. Довго стояли, обійнявшись, спостерігаючи, як запалюються на небі зірки.

Зовсім не хотілося розлучатися, я не розуміла, що зі мною відбувається, чому мене так тягне до нього. Я не піддавалася своїм почуттям, боялася знову довіритися. Занадто сильним був біль зради, ще свіжими були спогади й душевні рани.

На прощання він ніжно торкнувся губами мого лоба:

– Біжи додому, душа моя. І бережи себе.

– Ти теж. Побачимося, – відступаючи на кілька кроків назад, махнула йому рукою і, перевернувшись пантерею, побігла до хати. Я вважала, що так буде швидше і безпечніше. Все ж дорога тут зовсім не центральний бульвар в Карасуні, де все викладено гарною ажурною плиткою, а вся рослинність – вазони з квітами уздовж нього.

Минув тиждень, як відбулася зустріч двох альф. Моє життя поступово повернулося в колишній ритм – я зробила необхідний запас трав, за допомогою Джілани зварила кілька баночок крему й масок. А в салоні краси з'явилися нові процедури – скрабування й масажі.

В організування цього мені дуже допомогли Емілія й Алексія. Дівчатка швидко схоплювали все та вчилися новому для них ремеслу. Нашими клієнтами стали тепер вже й чоловіки. Масажі викликали захоплення у всіх. За словами моїх одноплемінників, це відмінний засіб розслабитися та поринути на якийсь час у себе, подумати, помріяти.

Блаженство. Саме так схарактеризував перший масаж Тарзаній. Чи то від можливості розслабитися, чи то від того, що робили масаж ніжні руки його нареченої. Але він залишився задоволений та швидко розповів всьому селищу про цю чудову процедуру.

А скрабування із застосуванням медово-кавової маси стало популярним у всіх жінок селища. Запис на неї була вже розписана на місяць вперед.

А ще мені прийшла в голову ідея зробити лазню, справжню, на дровах, з парильною і крижаною купелю. Подібність хамама в кожному будинку не йде з такою ні в яке порівняння. Своїми думками я поділилася з Джіланою та Ільмиганом, за вечірнім чаюванням.

– Дівчинко моя, та ти просто джерело ідей! – вигукнув Ильмиган. – Ніхто раніше про це навіть не думав!

– Просто ви жили дуже замкнуто й зовсім не знаєте того, що відбувається за межами Дебрена.

– Ну, нас і так все влаштовувало, – знизав він плечима.

– А тепер все навіть краще, адже так, Іль? – звернулася до нього Джілана.

– Безумовно, моя люба, безумовно. Так, Фімо, а що потрібно, щоб працювала лазня?

– Нічого особливого. Потрібен будиночок, краще з двох або трьох кімнат.

Одна з них буде парильнею. Там ми зробимо піч – її треба зібрати з каміння або цегли, запас дров і, власне, три лежанки різної висоти. Температура, звичайно, регулюється. Я розумію, що в жаркому кліматі Дебрена ця процедура не буде дуже популярною, і без лазні жарко. Але ж кайф саме в цьому, а ще в контрасті температур, бесідах у теплій компанії. Та й сезон дощів, який неминучий і триває цілих три місяці – пройде набагато цікавіше.

У другій кімнаті облаштуємо душові та купель з холодною водою, ну, а третя буде вітальнею, де можна відпочити, посидіти за столом, пограти в настільні ігри та просто поспілкуватися.

– Будиночок... – задумливо промовив Ільмиган. – Буде тобі будиночок, є у нас такий, там вже давно ніхто не живе. Думаю, він тобі чудово підійде. Піч зібрати допоможемо, а далі – ти там вже сама порайся.

– Гарно дякую, дядьку! – вигукнула я. – Я й сподіватися не могла, що ви так легко погодьтеся на мою пропозицію.

– А чому я маю бути проти? Ти ж для всіх це робиш, не особисто для себе. І, до речі, я чув про приголомшливі масажі в твоєму салоні. Вже все селище гуде тільки про нього. Коли моя черга?

– Дядьку! Для тебе в будь-який час, – сплеснула руками я, дивуючись його скромності.

– Добре бути дядьком власниці салону, – розсміявся Ільмиган. – А зараз можна?

– Звичайно! Сьогодні я вільна. Емілія працює, а мене відправили відпочивати.

– Молодці, дівчата. Тоді йдемо?

– Так.

– Джілана, адже ти не проти, якщо ми в тебе тут влаштуємося на масаж? – звернулася я до господині дому.

– Чому я маю бути проти? У Ільмигана давно тут є своя кімната, йдіть у неї, а я займуся вечерею.

Я здивовано перевела погляд з Джі на Ільмигана. І все-таки це найзагадковіша пара з усіх, кого я зустрічала. Чого вони бояться? Від них іскрить щастям, від обох, а вони, як діти малі, ховаються від своїх почуттів.

Я вирішила поговорити про це з дядьком, по-родинному.

Ми пройшли в його кімнату. Вона була просторою і світлою. Широкий диван був розкладений та накритий бежевим пледом. По ньому були розкидані п'ять кольорових подушок різних розмірів. Уздовж стіни стояла стінка, на якій розставлені книги й всілякі статуетки з глини й дерева – всі вони пантери: чорні, білі, руді, різних розмірів, завмерлі в найдивовижніших позах. Ось одна з них повзе на животі, вистежуючи здобич, друга крадеться ледь чутно, ховаючись за розкидистим деревом, а он маленький кошеня стоїть на задніх лапках і посміхається.

Невеликий журнальний столик зі світлого дерева на різьблених ніжках примостився біля розкритого навстіж вікна.

– Проходь, не соромся, – легенько підштовхнув мене в плечі Ільмиган, бо я все ще стояла, як бовдур, на порозі, розглядаючи оздоблення кімнати.

– Дякую, – кивнула я, проходячи всередину.

Ільмиган увійшов слідом і закрив двері.

– Почнемо масаж? – запитала я.

– Так, звичайно, – чоловік зняв сорочку і ліг на диван, влаштувавшись на животі.

Я витягла зі своєї сумочки баночку з олійкою, змастила руки та акуратно почала розминати його м'язи, розігріваючи їх.

– Дядько, скажи мені, коли ви з Джіланой нарешті перестанете ховатися? Ваші почуття очевидні...

– А ми не ховаємося, просто не виставляємо свої почуття та стосунки на огляд, хіба це погано?

– Ні, але ходять чутки...

– Мені все одно. Я занадто довго був один, надто довго не помічав її тепла...

– Тобто ти її... – я зам'ялася, роздумуючи говорити те, що я побачила чи ні.

– Кохаю, – закінчив Ільмиган за мене. – Так, дівчинка моя, я її кохаю. І вона про це знає. А іншого мені не треба.

– А вона?

– Що вона? Ах, вона теж мене любить, – як-то блаженно вимовив він.

– Це помітно. Дядько, я прошу, хоча б при мені не ховайтеся, і не бійся своїх почуттів. Ти втратив кохану, але минуло стільки років, пора починати жити заново, твої сини виросли, живи для себе, насолоджуйся.

– Дякую, люба. Але раз вже пішли такі одкровення, давай, колися, що в тебе з Едгріфом?

Його питання увігнало мене в фарбу.

– Нічого, – прохрипіла у відповідь.

– Тільки не треба мене дурити, дитинко. Я бачив, як він дивився на тебе, та й ти зовсім небайдужі погляди кидала в його бік. Та й зв'язок ваших аур...

– Що? Як ти дізнався?

– Джі сказала, – він зітхнув. – Ой... загалом, не важливо, так, що там у вас?

– Ми пов'язали свої аури, щоб спілкуватися ментально, напевно, і душі заодно, не знаю...

– Та ви ж і так істинні душі! – вигукнув він, добиваючи мене остаточно.

– Ні! Не може бути! Не вірю, – я замотала головою і навіть припинила масажувати його спину.

– Ниточки ще занадто слабкі, але вони є...

– Все одно, це несподівано і зовсім не обов'язково.

– Ну, не буду наполягати, не хочеш – не вір, згодом сама все зрозумієш, – ледь помітно усміхнувся мій дядько.

– До речі, а як Джі могла бачити зв'язок? Вона ж не бачила Еда...

– Вона бачила тебе. Їй і цього достатньо. Шаманка, – знизав плечима Ільмиган.

Масаж ми закінчили в тиші. Кожен думав про щось своє, вже не знаю, які думки відвідали альфу, а я все намагалася зрозуміти, як моєї істинною парою міг виявитися член іншого племені. Ні, це все казки. Я в них не вірю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.